Маруся – Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) – Нова українська література
Повість
(Скорочено1)
Посвящается Анне Григорьевне Квитке
Часто мені приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сім світі до чого-небудь, не то щоб до якої вещі, а то хоч би i до наймиліших людей: жінки, діточок, щирих приятелей і других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сім світі вічні? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлібець на току, худобинка у скриньці, так сьому так усе без порчі й бути? Ні, нема тут нічого вічного! Та й ми самі що? Сьогодні жив, завтра – що Бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тільки й чуєш: там дзвонять по душі, там голосять по покійнику, там справляють старцям обід… Що в Бога день тобі говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти і не оглядишся і незчуєшся, як зоставсь сам собі на світі: хоч і з людьми і промеж людей, та ба! Усе тобі або не такі приятелі, яких поховав, або і зовсім незвісні; та воно тобі усеравно, що блукаєш у дрімучому лісі! Ось стань про приятелів згадувать, то уся твоя пісня на один лад: от з тим ми хлопцями були – і вже він вмер, а з тим до школи укупі ходили – і той вмер, з тим парубкували – і той вмер; і сей, і той, і той, і сей, – усі повмирали. Коли ж се так є, так і пам’ятуй собі добре, що не забудуть і тебе на сім світі, озьмуть і не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?
А після такої думки чого ж би нам, невічним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе Бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобі і дякують добрим словом, що ти їх при старості і кохаєш, і поважаєш, або жінкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або діточками покірними та слухняними – хвали за се Бога і лягаючи, і устаючи, а їх шануй і кохай, і для них не жалій не тільки ніяких трудів, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам’ятуй, що й вони на сім світі такі ж гості, як ти і усякий чоловік, – чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи личман2. Коли Отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору і попрьоків; перехрестись та й скажи, як щодня у отченаші читаєш: “Господи! буде воля твоя з нами грішними!” I не удавайсь у тугу, щоб вона тобі віку не укоротила, бо гріх смертельний накликать на себе не тільки смерть, – і саму болість, хоч би яку-небудь; бо, не поберігши тіла, загубиш і душу на віки вічні! Більш усього пам’ятуй, що ти ховаєш сьогодні, а тебе заховають завтра; і усі будемо укупі, у Господа милосердного на вічній радості; і вже там не буде ніякої розлуки, і ніяке горе, і ніяке лихо нас не постигне.
1На електронному освітньому ресурсі interactive. ranok. com. ua ви знайдете повний текст твору.
2Личман – пастух, чабан.
Іще ж і се ми думаємо, що як постигне кого-небудь біда і нещастя, що похова кого із своєї сім’ї або і родичів, то буцімто сеє чоловікові приходить за його гріхи й неправди прежнії. Ні, не так сеє! Ось послухайте лишень, як нам панотець у церкві чита, що Господь небесний нам як отець дітям. А після сього не гріх нам буде і таке примінити: от зберуться діти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливіші, та усе б то їм, замість іграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покірна, і що усяк її може зобідити. Адже правда, що батько тієї дитини, щоб вона не перейняла худа від своєвольників, жалкуючи об ній, кликне з вулиці до себе і, щоб воно за товариством не скучало, посадить біля себе та й приголубить, і поніжить, і, чого вона забажа, усього їй дасть. Пожалуй, хлопці, що на вулиці зостались, не знаючи, яке добро тій дитині у батька, будуть жалкувати, що узят від них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отця дуже-дуже добре! От так і небесний наш Отець з нами робить: бережеть нас від усякої біди і береть нас прямісінько до себе, де є таке добро, таке добро… що ні розказати, ні здумати не можна! Та ще й так подумаймо: відчуваєш ти, чоловіче, що се Бог за гріхи твої послав біду? Так же й розсуди: який батько покине овсі діток, щоб без науки ледащіли? Усякий, усякий отець старається навчити дітей усьому доброму; а неслухняних по-батьківськи повчить та по-батьківськи пожалує. Недурно сказано: ледача та дитина, которої батько не вчив! Се ж люди так з своїми дітьми роблять, а то Отець небесний, що милосердію його і міри нема! Той коли і пошле за гріхи яку біду, то він же і помилує! Тільки покоряйся йому! А після сього не будемо журитись, що нам Бог милосердний не пошлеть терпіти, і, перехрестившись, скажемо: “Господи! Навчи мене, грішного, як сполнять волю твою святую!” – то й побачиш, що опісля усе гаразд буде.
Так робив Наум Дрот…
От його-то постигла лихая біда! Що ж він? Нічого. Хвалив Бога і з тим прожив вік, що не вдався в тугу; а письменний не стерпів.
От як се було.
Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п’яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін – він вже й там: свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметься за діло; коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт добрий дасть. За його правду не оставив же його і Бог милосердний: що б то ні задумав, усе йому Господь і посилав. Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що було Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б’ється і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу. Не було меж ними не тільки бійки, та й ніякої лайки. Щодень хвалили Бога за його милості.
Ув однім тільки була в них журба: не давав їм Бог діточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита отченаш, то йому і стане на серці веселіш, і пішов за своїм ділом чи в поле, чи на тік, чи у загороду або до батраків, бо був собі заможненький: було й воликів пар п’ять, була й шкапа, були й батраки; було чим і панщину відбувати, і у дорогу ходити; була ж і нивка, одна і друга, ще дідівська, а третю він сам вже купив, так було йому чим орудувати.
Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, після нас дістанеться? Не буде нам ні слави, ні пам’яті; хто нас поховає, хто нас пом’яне? Розтратять, що ми зібрали, а нам і спасибі не скажуть. А Наум їй було і каже: “Чоловікові треба трудитися до самої смерті; дасть Бог діточок – діткам зостанеться, а не дасть – його воля святая! Він зна, для чого що робиться. Ніщо не наше, усе Боже. Достанеться наше добреє доброму, він за нас і на часточку подасть, і мисочку поставить, і старцям роздасть. А коли буде наслідувати недобрий, йому гріх буде, а нас усе-таки Бог милосердний пом’яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобі: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобі не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим підштрикнути; молися Богу, читай “Ізбави нас од лукавого”, то усе гаразд буде”.
Аж ось за отцевські і материнські молитви дав їм Бог і дочечку. Та й раді ж були обоє, і Наум, і Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побіжить, чи до сусідів, чи на вулицю, то вже котрий – небудь, або батько, або мати, так слідком за нею і ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала і “Отче наш”, і “Богородицю”, і “Святий Боже”, і половину “Вірую”. А тільки було зачує дзвін, то вже ні заграється, ні засидиться дома і каже: “Мамо! Піду до церкви, бач, дзвонять; грішка не йти; тату, дай шажок на свічечку, а другий старцю Божому подати”. І в церкві вже не запустує і ні до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б’є.
От і виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, i меж ними зубоньки неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли, було, заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав; а як усміхнється та очицями поведе, а сама зачервоніється, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста. Коси у неї як смоль чорнії та довгі-довгі, аж за коліно; у празник або хоч і в недільку так гарно їх повбира, дрібушки за дрібушку та все сама собі запліта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вінком, та заквітча квітками, кінці у ленти аж геть порос – пуска; усі груди так і обнизані добрим намистом з червонцями, так що разків двадцять буде, коли й не більш, а на шиї… та й шия білесенька – білесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус1 І у кольці зверху камінець, червоненький. так так і сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться під саму душу, щоб нічогісінько не видно було, що незвичайно. вже ж пак не так, як городянські дівчата, що у панів понавчались: цур їм! Зогрішиш тільки, дивлячись на таких!
Не так було у нашої Марусі, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її, знаєте, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то і для дівчини чепурніш, і хто на неї дивиться, і хто з нею говорить, то все-таки звичайніш.
Сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на ній картацька, черчата2, ще материнська – придана; тепер вже таких не роблять. I яких-то цвітів там не було? Батечку мій та й годі! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як підпережеться, так так рукою і обхватиш, – ще ж то не дуже і стягнеться. Хусточка у пояса мережована і з вишитими орлами, і ляхівка з-під плахти тож вимережована й з китичками; панчішки сині, суконні і червоні черевички. От така як вийде, то що і твоя панночка! Іде, як павичка, не дуже по усім усюдам розгляда, а тільки дивиться під ноги. Коли з старшим себе зострілась, зараз низенько вклонилась та й каже: “Здрастуйте, дядюшка!” або: “Здорові, тітусю!” І таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться і ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмів би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, і ні слова й не скаже, а тільки подивиться на нього так пильно, та буцім і жалібно, і сердитенько, – хто її зна, як то вона там загляне, – так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, і ні пари з уст не мовить, і відійде дальш. О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покірна.
1 Єднус – дукач – жіноча прикраса у вигляді монети.
2 Черчатий – пофарбований у червоне.
На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пішла. Було мати стане їй казати: “Пішла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пісеньок би поспівала”. Так де ж! “Лучче я, – каже, – на те місцє, упоравшись, та ляжу спати, ран – ше устану, заміню твою старість: обідати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулиці що я забула? Іграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч і не зо мною, хоч і аби з ким, яка причина, та опісля і страшно відвічати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не піду!” А про вечорниці так і не споминай! Було і других дівчат відводить та аж плаче та просить: “Будьте ласкаві, сестрички, голубочки, не ходіте на теє проклятеє зборище! Та там нема ніякогісінького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцімто прясти, та замість того пустують, жартують та вчаться горілочку пити; від матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там діється, що сором і казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би і Явдоха, і Кулина, і Пріська. Адже ж і піп панотець не велить і каже, що гріх смертельний туди ходити. Та дивіться ж і на мене: от я дома більш усіх вас напряду, чим ви ходячи”.
Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далі друга, третя; а далі і зовсім мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрі люди, а найбільш матері. А там опісля нечистий таки вп’ять силу озьме, підцюкне й потягне низку добру до погибелі.
Тільки, було, наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весілля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бігати з ними по вулиці та горло драти, мов скажена, як усі роблять; а прийде вже у неділеньку, посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщій додому; розібралась, роздяглась, давай піч топити і вечерять наставляти, і вже мати за нею було ніколи не поспішиться.
Отак раз, на клечальній неділі, була Маруся у своєї подруги у дружках на весіллі і сиділа за столом. Проти дружечок, звичайно, сиділи бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі, шкапові, з підковами. Як пришивали боярам до шапок квітки, то усі клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора і той п’ять шагів положив, що усі здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишені довбавсь; а далі витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальці, достав та й положив на викуп шапки, за квітку, цілісінький гривеник!.. Як брязнув, так усі, хто був на весіллі, так і вжахнулись, а дружки аж співати перестали. А він собі й дарма: потряс патлами та за ложку і став локшину доїдати, буцім тільки копійку дав.
От, сидячи за столом, як вже попринімали страву, давай тогді Василь дівчат розглядать, що були у дружках. Зирк! І вздрів Марусю, а вона аж у третіх сиділа, бо старшою дружкою, скільки було її не просять, ніколи не хоче: “Нехай, – каже, – другі сідають, а мені і тут добре”.
Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади – поперед усіх: тільки його й чули, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб.
Познімали страву і поставили горіхи на стіл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо проміж весільних пісеньок, а наш Василь сидить, мов у лісі, сам собі один: ні до кого не заговорить і нікуди не гляне, тільки на Марусю; тільки вона йому і бачиться, тільки об ній і дума; неначе увесь світ пропав, а тільки він з Марусею і зостався: ні до чого і ні до кого нема йому ніякого діла.
Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось ізмінилась: то була, як і завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно і нудно, і як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого? I сама не зна. Хіба тим, що й він сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так із-за плечей і озьме, і все б вона плакала, а Василь – мов у самій душній хаті, неначе його хто трьома кожухами вкрив і гарячим збитнем напува. От мерщій і відвернуться один від одного і, бачиться, і не дивляться, то й, гляди, Василь тільки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся і почервоніла, і вп’ять іззирнуться меж собою.
[Василь дізнався, що наступного дня після весілля Маруся з подругою підуть до міста на ринок. Він приєднався до них, завів розмову. Коли повертались із міста, зупинились зачекати Марусину подругу, яка мусила ненадовго затриматись у справах. Залишившись наодинці з Марусею, Василь зізнався у своїх почуттях. Увечері того самого дня вони ще раз зустрілися. Маруся була проти таємних побачень, бо не хотіла розчаровувати батьків. Якось разом з її батьком до двору прийшов і Василь. У Наума Дрота зламався віз, і хлопець допоміг дістатися до господи. Василя запросили на обід, і відтоді він не раз гостював у Марусиного батька. Нарешті Василь наважився прислати до Марусі старостів, але сватання вийшло невдалим. Батько дівчини пояснив, що на Василя чекає тривала військова служба. А доля солдатки не дуже щаслива. Закохані важко переживали те, що сталося. Василь надовго зник, Маруся тим часом відмовляла всім женихам.
На Великдень у церкві Наум зустрів Василя – той читав Псалтир. Марусин батько дізнався про зміни в житті парубка. Василь у місті найнявся до заможного купця, вивчився грамоти. За вірну службу господар пообіцяв знайти “найомщика” й так звільнити Василя від військової повинності. Але хлопець за це мусить віддячити вірною службою. Наум Дрот дав згоду на шлюб Марусі й Василя, відбулося сватання. Однак до весілля Василь повинен був виїхати в тривале відрядження. Перед розлукою Марусю охоплюють тривожні передчуття.
Із від’їздом коханого Маруся змінилась. Їй було важко витримати розлуку. Якось дівчина пішла по гриби й потрапила під страшну зливу. Її здоров’я не витримало, лікарі нічим не зарадили. Перед смертю вона сповідалась і попрощалась із батьками. Саме в день поховання Марусі повернувся Василь.]
У ті пори, як дзвонили по душі Марусі, їхав мимо церкви сердека Василь і поспішав якомога до хазяїна з радістю, бо усе зробив, як тільки лучче можна було, і віз йому великі бариші. Як їде і чує, що дзвонять; здригнув кріпко, неначе йому хто снігу за спину насипав, а у животі так і похолонуло, і на душу така журба пала, що й сам не зна, що він таке став. Перехрестивсь і сказав: “Дай Боже царство небесне, вічний покой помершому!” – а сам по коням погнав, щоб швидше одчот віддати хазяїну та й до Марусі і щоб вже з нею не розлучатися аж до весілля.
Так от яке весілля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замість щоб на посаді сидіть, лежить на лаві під церковним сукном, хоч і убрана, і заквітчана, та не до вінця з ним, а у яму від нього іти! Як се побачив, закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав мов неживий!..
Насилу та на превелику силу його відволодали. Вже й водою обливали, і трусили… аж ось зирнув, повів кругом очима та й сказав тихесенько:
– Марусю!.. Де моя Маруся?
– I вже, сину, Маруся ні твоя, ні наша, Божа! – став йому Наум казати. – Покинула нас!
Василь сидить, як окам’янілий, і не бачить, і не чує нічого. От Наум подумав, бачить, що треба йому розжалобити, щоб тільки він заплакав, то йому й легш буде; от і став до нього говорити… Та вже ж як то жалібно говорив, що й подумати так не можна, як то він йому усе розказував: як його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала і, вмираючи, що йому наказувала… Василь, сеє слухавши, як заплаче. зарида, як кинеться до неї. припав, цілував їй руки. I не вимовить нічого, тільки: “Марусю. моя Марусенько!” То покинеть її, плаче та вбивається,
Та вп’ять до неї. А народ таки увесь, та що то – і малі діти так і голосять, дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого.
Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розійшовся, і вже ніччю Наум, внемігшись зовсім, трошки задрімав. Прокинувсь, дивиться, що Василь і не дума відійти від вмершої; стоїть біля неї навколішках та, знай, руки їй цілує, та щось і приговорює з горючими сльозами. От Наум йому і каже:
– Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобі тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, і я, вже мені більш її жалко, та й я таки трохи задрімав, щоб хоч мало голові легш було.
– Вам її більш жаль? – каже Василь. – Та як се можна і подумати? Я її любив у сто раз більш, чим ви!
– Вже сього не можна розібрати: ти кажеш, що ти більш, а я знаю, що я її отець, стар чоловік, і вже в мене дочки не буде; а ти собі, як захочеш, дівку й завтра знайдеш…
– Тату, тату! – жалібно сказав Василь. – І вам не гріх так говорити… і у яку пору і у якім місці?.
Далі подививсь на нього з грозою іспідліб’я та й став, неначе не у своєму умі, сам собі розговорювати:
“Їх правда… скоро посватаюсь… та й оженюсь… зійдетесь на весілля… та не зовіть попа… а може… а може… дарма!..”
Слухавши такії його речі, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб – нехай Бог боронить – самому собі смерть заподіять; став його розважати і розказувати, який се смертельний гріх, щоб проти Божої волі смерті ськати, і що такая душа непрощена від Бога у віки вічнії; далі став його навчати, щоб моливсь Богу і щоб положивсь на милость його. і багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч і письма не вчився, а у беседі частісінько і піп не знав, що проти нього говорити, а дяк так і не схвачувався з ним.
Василь на усі його речі стояв мовчки, часом усміхнеться, то насупиться, то забормоче: “Молиться? Молітесь ви”. А сам, видно, своє думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: “Що йому тепер товкувати? Він і себе не тямить. Нехай на слободі приймусь за нього і розтолкую йому, щоб часом його душа не пропала”.
Як обвидніло трохи надворі, зараз зібралися нужні люди у двір до Наума; розложили середу двора вогонь; жінки стали поратись, поприставляли казанки та горшки і варять борщі, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там кутю у миски накладають та ситою розводять, горілку по пляшкам розливають, щоб частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть і усе готують як треба, щоб і людям пообідати, і старців Божих нагодувати.
Став день, задзвонили у старший дзвін повагом, звичайно, як на збір. Господи! Як повалить народ – так видимо-невидимо! Що свої селяни, а то ізгорода понаходило i понаїжджало; та були-таки й пани, щоб подивитись, як по старовині, що вже тепер виводиться з моди, будуть дівку ховати.
Як передзвонили на збір, ось i несуть від церкви святий хрест i корогви, за ними мари, а там ідуть аж три попи і четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дяків – так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати.
Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у піддружі, кого у старости, жінок у свашки, і усе по двоє, дівочку у світилки, парубків аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечки. От як відібрав усіх, та й став їм кланятися і просити:
– Люди добрі, сусіди любезнії! Панове старики, жіночки-паньматки, і ви, парубоцтво чесне, і ти, дівча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так і рида.) Не привів мене Бог – воля його свята! – заміж дочки віддати і з вами, приятелями, хліба-солі розділити і повеселитись, а сподобив мене, грішного, віддати йому одну-однісіньку дочечку, чисту і непорочну, як голуба білого. Збираюсь тепер поховати її дівуваннячко, як закон велить і як її слава заслужила. Потрудітесь піти за нею у почоті, проводіте її дівування на вічную жизнь, не у нову хату і не до милого мужа, а у сиру землю і у темну домовину! Потіште своїм послухнянством і мене, старика, батька скор – бящого, що свою утробу…
Та хотів поклонитись, та аж впав до землі і гірко-гірко заплакав, а увесь народ за ним.
Далі, уставши і віддохнувши, каже:
– А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам та поїзд знаряджа.
От покликали Настю, а замість її поставили другу жінку, щоб голосила над покійною та приговорювала, до якого часу треба.
Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсім нездужала. За нею винесли хлопці скриню з подарками і відчинили. От Настя зараз покликала до себе дівчат та й каже:
– Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньці ходячи, та збирала б вас у дружечки на радість свою; а привів мене Господь самій у старості, гіркими слізоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили її дівуваннячко до темної ями. Не вдалося мені чути ваших весільних пісеньок до моєї Марусі, а замість того побачу ваші слізоньки, що зо мною проливатимете, як заспівають їй вічную пам’ять; не погнівайтеся, що замість весільних медяничків або коровайних шишечок дає вам мати, нещасная, горкая, дає воскові свічечки. Засвітіте їх, проводіте мою Марусечку i відайте: як горять вашi свічєчки, так горить моє серденько від журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утіху мою… а сама зостаюся при старості, як билиночка у полі і слізоньками умиваючись.
Тут їм і роздавала гривенні свічечки і усе зеленого воску. Далі достала той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! і що мався підіслатись при вінці під ноги молодим, та й пов’язала на хрест святий, великий, що попереду носять.
А там поперев’язувала дружка і піддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долівки, та усе повишивані заполоччю орлами та квіточками; а далі і по другому навхрест, білого полотна, довгі, так що аршинів по чотири, і усе пообшивані заснівками. Такими ж рушниками поперев’язували і свашок, та ще їм і по квітці прикололи до очіпків. Старост теж поперев’язували по одному рушнику, по одному, та хорошому. Світилочці зробили меч, як таки водиться на весіллі: нав’язали ласкавців, чорнобривців, васильків і позолоченої шумихою калини, і свічечку ярого воску засвітили; і меч обв’язали, і світилочку перев’язали рушниками, тож гарними і усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовкові квітки і праві руки поперев’язували платками, усе бумажними, красними, як один, і такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що малося молодим руки під вінцем зв’язати, ту подали на срібний хрест, що піп у руках несе, а таки окремо кожному попові і диякону на свічечку подали платки бумажні, сині, і усякому дяку дали по хусточці. Килим великий та хороший положили на кришу у труні, а коць1 важкий, з розводами і посередині великий орел, так той послали на мари під труну, і щоб усе те пішло на церков Божу за душу помершої.
Далі Настя стала роздавати із скрині усе добро, яке було: що дівоче – чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь – роздавала вбогим дівчатам та сиротам, що ні батька, ні матері і що їм нігде узяти; а жіноче – то серпанки, то очіпочки біленькі, то платки на голову, що було наготовлено її дочечці, – таким же жіночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня була повнісінька, а тут тобі хоч би що зосталося; усе пороздавала і скриню віддала на церков Божу; і подушки, і рядна, – усе позбувала за царство небесне Марусі і за душу свою і Наумову; а далі і каже, перехрестившись:
– Слава тобі, Господи, що було що роздати за душу моєї милої Марусеньки і обділити добрих людей. Нащо мені теє придане її, коли я і її рішилась. – А переплакавши, і каже:
1Коць – рід килима.
– Де ж наш ще молодий?
От його і привели до неї. Обняла вона його кріпко, цілує, плаче і приговорює:
– Зятечку мій милий!.. Синочку мій коханий… Як порох ув оці, так ти мені зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її біля серця носила, а вмираючи, заповідала причепити її тобі, як будуть її ховати. Не забувай моєї Марусі і як вона тебе вірно до смерті любила. Не забувай нашої з батьком старості!.. Не покинь нас. приглянь нас у немощах!.. Нікому ж нам буде і очей закрити, і пом’янути нас!..
Василь блідний-блідний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очі, мов у мертвого, дивляться і не бачать нічого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; і незчувся, як тую хустку йому почепили за пояс; насилу промовив до Насті:
– Матінко рідненька!..
Та більш нічого не зміг сказати. От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже:
– Бог тебе, мій синочку, сиротиночко, удовець без вінця, благословить і Матір його Божа на усе добреє, тільки не покидай нас!.. – Сказавши сеє, пішла голосити над дочкою.
От як зовсім управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на ній коси та цвіточки і на голову положили ще віночок (бо ще не була вінчана), що самі зв’язали то з жовтих гвоздиків, та з ромену, та з різних цвітків.
Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотів закон сповнити: підійшов до труни, перехрестив Марусю і каже:
– Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосіллі. Бог послав тобі сей дом; почивай у нім; нехай ні один злий чоловік не поворушить твоїх кісточок ні руками, ні язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду і з радістю устала з сим святим хрестом.
Після сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услід, хоч гірко плаче, і ще таки посилкувався сказати:
– Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радість була. Ти не вернешся вовіки, і я радості не матиму тож вовіки!
От і понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далі кришка з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, і в них хусточки. Затим кришка з труни, килимом покрита, а несуть її чотири боярина; за ними попи з свічками і диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалібно співають, що хоч-не-хоч, так заплачеш. От тут пішли дружечки по парці, усі в свитах, і тільки самі чорні
Ленти покладені на головах, без усякого наряду, і у кожної у руках зелена свічечка пала. За дружечками ішла сама со6і світилочка з мечем, за нею свашки, далi дружко i піддружний, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь, як молодий, ішов з правого боку; на превелику силу ідє i неначе й не він; ні до чого йому діла нема, що йому скажуть, те й робе і туди йде, й очей не зведе з своєї Марусі… А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався її на весіллі покривати, покрита уся, тільки вид незакритий; і здається, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще як вона хороше вмирала, то так і усмішечка у неї на виду зосталася, і вона ніби усміхається і потішається, що її так хороше ховають.
Василь би то, може б, і не зійшов би з місця, бо в нього і пам’яті не було, так його вели два старости у рушниках під руку.
[Після похорону Василь зник. Минуло два роки, і одного разу чоловік, який побував у Києві, переказав Наумові й Насті уклін від Василя. Той служив у Печерському монастирі дияконом під іменем отця Венедикта. Він розповів, що хотів заподіяти собі смерть після похорону Марусі, але його врятували ченці. Разом із ними Василь прийшов до Печерського монастиря, постригся в ченці й завдяки доброму голосу став дияконом. Але бажання поєднатись із коханою й далі не полишало його.
Наум і Настя невдовзі поїхали до Києва і спитали в Печерському монастирі про отця Венедикта.]
От їм чернець і каже:
– I вже пом’яніте його за впокой! Він і прийшов немощний, та таки себе не поберігав: не слухав нікого, ськав усякої болісті і заморив себе зовсім. Далі чах-чах та от неділь зо дві, як і помер. Та ще таки від суєти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положили якоїсь землі, що у нього у платку була зав’язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому під голови. Та як закон запреща монахові такі примхи, то його не послухали.
Тяжко здохнув Наум, далі доськався його гроба, і, пришедши з Настею, найняли тут по нім панахиду і у граматку свою записали.
Довго, довго стояв Наум над гробом його… Далі здихнув, перехрестився і каже:
– Дай, Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!
ТЕМАТИЧНА ОСНОВА ПОВІСТІ
Автор присвятив твір дружині, Анні Григорівні Квітці, яка була його найпершою читачкою й порадницею. Вихована в жіночому інституті, вона захоплювалась французькою сентиментальною прозою. Можливо, саме вона й вплинула на вибір теми повісті.
Кохання в сентименталізмі – ключова тема, яка дозволяє зрозуміти людину, її душевні якості. Це щире почуття двох сердець має здолати всі перешкоди, пройти крізь випробування, щоб вважатися справжнім. Не випадково автор поєднав тему кохання з темою смерті, яка являє собою найтяжче випробування.
Уже на початку повісті читач знайомиться з роздумами про сенс людського життя і про смерть. Зокрема, про те, що для християнина, який вірить у безсмертя душі, фізична смерть не є остаточною. Автор скеровує нас до відповідного сприйняття драматичної історії Марусі й Василя: справжнє кохання, хоча б у містичній перспективі, непідвладне смерті. Не випадково повість завершують слова: “Дай, Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!..” Розкриваючи тему саме таким чином, письменник прагнув утвердити думку про безсмертя справжнього почуття. Автор “Марусі” опоетизував душевну красу простих людей, їхні моральні й душевні якості. Однак хоч герої повісті ідеалізовані в дусі сентименталізму, вони не втрачають свого зв’язку з українським народним життям і аж ніяк не перетворюються на схематичні постаті.
Аналізуємо художній твір
1. Які важливі теми поєднались у повісті?
2. Що для розкриття теми твору дають роздуми про смерть із погляду християнства? У чому полягає суть цих роздумів?
3. Чи згодні ви з викладеними на початку повісті “Маруся” думками? Поясніть свою відповідь.
СЮЖЕТНО-КОМПОЗИЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ
Створюючи повість, письменник обрав для себе літературну маску. Він приховався за образом оповідача – Грицька Основ’яненка. Оповідач сам належить до народного середовища. У чомусь він простак, а в чомусь виявляє неабиякий розум. Він нерідко додає власні коментарі, співчуває закоханим, звертається до уявних співрозмовників. На початку твору саме він розмірковує над проблемою життя і смерті. Ці роздуми витримані в межах християнського вчення, вони становлять своєрідний вступ, пролог до повісті. Цей повчальний вступ відіграє важливу роль у нашому сприйнятті твору, бо допомагає зрозуміти, як саме слід сприймати історію кохання Марусі й Василя.
Експозицію твору складає розповідь про народження й дорослішання Марусі. Тут знаходимо докладну характеристику особистості цієї героїні. Далі йде зав’язка: на сільському весіллі Маруся знайомиться з Василем, після чого зароджуються їхні почуття. Розвиток дії варто розглядати як своєрідне випробування закоханих. Вони змушені долати різні перешкоди. Смерть Марусі становить кульмінацію повісті. Саме в день її поховання повертається Василь, який боляче переживає втрату, навіть думає про самогубство. Він не в силах забути кохану. Нарешті доля приводить його до монастиря, але й там Василь не знаходить душевного спокою. Насамкінець, у розв’язці твору, оповідач згадує про відвідання батьками Марусі Василевої могили. Саме батькові дівчини належать слова: “Дай, Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!..”
Важливу роль відіграють описи народних обрядів, включені до тексту повісті. Весільна обрядовість та пов’язані з нею пісні, сумні картини поховального обряду надають подіям твору життєвої достовірності, що дає підстави вважати твір Г. Квітки-Основ’яненка “Маруся” сентиментально-реалістичною повістю.
Аналізуємо художній твір
1. Якими рисами наділений оповідач? Чому автор використав цей образ?
2. Розкажіть про композиційну будову повісті “Маруся”. Прокоментуйте значення кожного з елементів композиції.
3. Як розв’язка повісті узгоджується з повчальним вступом?
4. Які народні обряди залучив автор? З якою метою письменник їх використав?
5. Яке враження на вас справили описи українських обрядів?
6. Що нового ви дізналися з повісті про побут наших предків? Що вас найбільше зацікавило?
ПЕРСОНАЖІ ПОВІСТІ
В образі Марусі втілено народний моральний ідеал. Зовні вона схожа на звичайну сільську дівчину, однак при цьому відзначається особливою душевною красою. Вона добра й чесна, шанує батьків, старших людей. Маруся дуже релігійна. Цікаво, що вона через це навіть засуджує деякі народні звичаї: сама не відвідує вечорниці ще й подруг відмовляє. Її чиста душа, щире серце, доброчесне життя, вірне кохання показані як риси взірцевої українки.
Образ коханого Марусі змальований у творі не настільки повно й виразно, однак і він позначений душевним багатством. Василь здатен долати життєві перешкоди, зберігаючи при цьому людську гідність і самоповагу. Він чесний, добрий, щирий у стосунках.
Маруся й Василь – персонажі, дуже подібні одне до одного за душевними якостями. Ці герої не приховують своїх почуттів, але виявляють їх із великою ніжністю та взаємною повагою. У їхніх розмовах та освідченнях переважає лірична тональність, у мовленні вживається багато пестливих слів.
Батьки Марусі, Наум Дрот і його дружина Настя, постають як ідеальні представники селянства, носії народного досвіду, моралі та звичаєвості. Важливою рисою цих героїв є релігійність. Водночас їм притаманні життєва мудрість і розважливість. Скажімо, Наум Дрот розуміє, яким горем може стати для Марусі доля
Солдатської дружини. Саме тому він і відмовляє Василеві під час першого сватання. Схвалюючи вибір дочки, він усе ж не забуває про її благополуччя.
Аналізуємо художній твір
1. Якими рисами наділена головна героїня?
2. Яким постає Василь на початку твору? Чи змінюється цей персонаж?
3. Як зображені батьки Марусі? Яку роль у їхніх образах відіграє релігійність?
Коментар фахівця
У чому полягає сентименталізм “Марусі” та інших, у тій же манері написаних повістей Г. Квітки? Перш за все – в їхнім сюжеті. Сюжет “Марусі”, як і “Наталки Полтавки” і всіх тогочасних оперет, – то кохання двох молодят, що зустрічають на своїм шляху різні перешкоди: то в планах і міркуваннях батьків, то в станових упередженнях, то в матеріальній нерівності.
Микола Зеров,
Український поет, літературознавець, літературний критик
Досліджуємо самостійно
1. Порівняйте Марусю з героїнею драми І. Котляревського “Наталка Полтавка”. Результати порівняння викладіть у зручній для вас формі (тексту, схеми, таблиці).
2. Які риси Марусі й Василя пов’язують ці образи із сентименталізмом?
ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА
Започаткувавши повістю “Маруся” нову українську прозу, Григорій Квітка-Основ’яненко відчутно вплинув на розвиток нашого письменства. У подальшому українські автори завжди виявляли особливу увагу до життя простої людини, обстоювали її людську гідність, уславлювали душевну красу кращих представників українського народу.
Відомий письменник і критик Пантелеймон Куліш так відгукнувся на появу першої української повісті: “Написав Квітка свою повість “Марусю” – і хто не прочитав її, всяке плакало. Чого ж плакати, читаючи “Марусю”? Хіба її доля дуже нещаслива? Ні, тут не печаль обгортає душу, – не з сеї криниці течуть у читателя сльози. Душа тут обновляється, вбачаючи пишну красу дівочу і чисте дівоче серце. Се не Маруся в нас перед очима: се наша юність, се тії дні святі, приснопам’ятні, як і в нас було красно, чисто і свято на серці. От що нас тут чарує; от що підіймає вгору нашу душу!”
Запрошуємо до дискусії
1. Ідеальне кохання героїв – недосяжна казка чи цілком можлива історія?
2. Чи є актуальною сентиментальна повість Г. Квітки-Основ’яненка у ХХІ столітті?
Готуємо проект
3. Підготуйте буктрейлер до повісті “Маруся”. Опублікуйте його в соціальній мережі й попросіть друзів залишити відгуки.
4. Щоб перевірити свої знання, пройдіть тест 1 у розділі “Нова українська література” на сайті interactive. ranok. com. ua.
Аючи повість Г. Квітки-Основ’яненка “Маруся”?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)