Маруся Чурай (скорочено) – Ліна Костенко

Маруся Чурай (скорочено) – Ліна Костенко

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

Розділ I

…Суддя сказав:

– Закони судочинства

Вагатися не дозволяють нам.

Запобігавши, щоб такі злочинства

Не множились промежду християн,

Ми мусим вбивцю засудить до страти,

Як нам велить і право, і статут.

І тільки спосіб – як її карати –

Предметом спору може бути тут.

Що скажуть райці, лавники і возний?

Як це здається, пане войте, вам? –

Підвівся Іскра, полковий обозний,

Син Остряниці Якова, Іван.

(Загине теж, в бою заживши слави,

В недовгім часі після Пушкаря,

Вертаючи до попелу Полтави

З посольства до московського царя).

Увесь блідий, аж під очима чорно.

– Я прошу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди ріжного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава, –

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

Хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок – і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться – Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Запала тиша, як в страшному сні.

Горбань сказав:

– При чому тут пісні?

Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.

І потім, бачте, чутка є, ги-ги,

Що свідок цей – особа зацікавлена.

Його слова не мають тут ваги.

Тоді ми, вряд, з пристойними особами

Дали сказати слово їй останнє, –

Чи має серця внутрішню гризоту

І чи пред тим, як вирок наш почути,

Зронити хоче хоч сльозу покути?

Підсудна слізьми очі не зросила.

І милосердя в права не просила.

З тих тоді рацій все дорозумівши

І між собою радившись не раз,

Кондиціями права посполитого

Тоді такий ми винайшли наказ:

Ми, вряд, зіпершись на свідоцтва голі,

В такий-то спосіб справа була рішена,

Що має бути карана на горлі,

На шибениці, значиться, обвісшена.

Про що людей поштивих звідомляєм

І на потомні вписуєм віки.

Декрет печаттю нашою змоцняєм

І підписом судейської руки.

СПОВІДЬ

Розділ III

…Пройшло життя. Не варт було і труду.

Лише образи наберешся вщерть.

Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?

Одбути всі ці клопоти земні.

Оці останні клопоти одбуть,

Іти туди, куди мене ведуть, –

Аби одбути, все уже одбути, –

І щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.

А нащо вже тим смертникам три дні?

Чи їх уже тримає що на світі?

Це наче привид взяти на ланцюг.

Щось наче там вовтузиться в лахмітті…

Це ж скільки тут сиділо волоцюг,

Злодіїв різних. Теж чекали страти.

Мабуть, їм не хотілося вмирати.

Що ж, ви вже відбули своє, щасливці.

Хто б не були, а ви вже відбули.

Це ж, певно, тут сиділи і убивці,

Збудована ж в’язниця ще коли.

Аж ось де прихилю я свою втому

За стільки днів, за стільки довгих літ!

Чи тут змінили хоч оцю солому?

Чи кинули хоч свіжий околіт?

А втім, яка мені уже різниця?

Я теж убивця. Я убила Гриця.

Оце ж за те мені й заплата –

Із кам’яних мурів кам’яная хата.

Старий кожух… солома… постелюсь…

Хоч так полежу… в пітьму подивлюсь…

…А я заснула, Господи, заснула!

Солодким сном уперше за всі дні.

Та так заснула, наче потонула.

Ще щось хороше й снилося мені…

Прокинулась, ніяк не розберуся, –

Чого я тут,

Хто вбивця,

Хто Маруся?

Сама від себе ще така далека,

Немов оце приніс мене лелека

Та й опустив у мальвах і жоржинах

На тих ранкових росяних стежинах.

І я ще, як малесеньке дівчатко,

Щоранку починаюся спочатку.

Солодка млість… блідесенький промінчик…

Як добре жити… думати про інше…

А сон минув, розтанув. І натомість

Раптовим болем обпекла свідомість.

Єдине слово виникло: невже?!

Душа болить, і тіло як чуже.

Навпомацки з підлоги підвелася.

Не розчесавши коси, заплелася.

Все так, як є. Приречена. Одна.

Стіна. Стіна. І грати. І стіна.

…А вже світає. Сумно, сумно, сумно

Благословляється на світ.

Десь коні ржуть і глухо грають сурми.

Полтавський полк виходить у похід.

Десь грають сурми. В добрий час їм грати.

В литаври б’ють, так само, як колись.

Душа рвонулась – і застряла в гратах,

Прозорі руки з гратами сплелись.

Далекий гомін сповнює в’язницю.

Десь вітер гонить куряву руду.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

Що я тебе в похід не проведу!

Ой, ллються сльози материнські, ллються!

Свята печаль, печаль без гіркоти.

Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.

А як загинув, як загинув ти?!

Що кожен їде, – і вогню, і грому,

Всього там буде в клекоті доріг.

А ти лежиш на цвинтарі старому,

Де ще ніхто з козацтва не поліг.

Останні зорі в небі догорають.

Оце уперше за багато літ –

І коні ржуть, і сурми, Грицю, грають,

А полк без тебе вийде у похід.

…Уже, мабуть, молебень відслужили,

Бо затужили дзвони, затужили!

І заридали дзвони, загули! –

Це ж там за браму хлопців провели.

Це ж полк виходить – за далекі гони.

Комусь тополя стане в головах.

І дзвонять дзвони,

Дзвонять, дзвонять дзвони

По всій Полтаві, по усіх церквах! …

СТРАТА

Розділ V

… Замовкли всі,

Ніхто й не ворухнеться.

Лиш дві куми, сусідки Вишняка:

– Диви яка, іде і не споткнеться!

– Іде під зашморг, а диви яка!

На матір схожа, тільки трохи вища.

Ті ж самі очі і така ж коса.

– Ну, от скажіте, людоньки, навіщо

Такій убивці та така краса?

– А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.

На смерть іде, – а так би й поклонивсь.

– Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,

Все б тільки очі й витріщав на вроду, –

Сказала жінка з усміхом терпким. –

Знімати шапку?! Себто перед ким?

Перед цією? Себто отакою,

Що отруїла власного рукою?

Та щоб над нею обвалилась твердь!

– Побійся Бога, вона йде на смерть!

…Вона ішла. А хмари як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

Була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

І тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі,

На тлі тих хмар і зашморгу, була

Ота голівка точена, ті плечі,

Той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,

Коли вона цілує образок, –

На тій високій шиї лебединій

Того намиста доброго разок.

Аж навіть кат не витримав, зачовгав,

Заніс мішок, узявшись за краї, –

Чи щоб вона не бачила нічого,

Чи так нестерпно бачити її!

А он стоять особи урядові,

Щоб тут же й смерть засвідчити судові.

О Господи, прости нам цю ганьбу!..

І раптом вершник врізався в юрбу.

Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.

Папером вершник у руці стрясав:

– Спиніться!

Гетьман вас уповновластив

Читати вголос цей універсал!

– Іване! Брате! Як ти встиг?! –

Кричав Лесько і тряс його за груди.

Суддя стояв ні в сих ні в тих.

І раптом вголос заридали люди.

Ще не вляглось ридання те кругом,

Не встиг Іван ще й повід передати,

А Шибилист вже цьвохнув батогом –

Хутчій в Полтаву! – матері сказати.

Горбань помацав гетьманську печать.

Суддя подержав, передав бурмистру.

Кат метушиться, люди щось кричать.

Дивитись страшно на Івана Іскру.

Отаман Гук, ступивши на два кроки,

Ревнув з помосту поверх всіх голів:

– Наш гетьман, властію високий,

Такий наказ читати повелів!

“Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,

Іж у Полтаві скоївся той гріх,

Що смертю має буть покараний. Натомість

Ми цим писанням ознаймуєм всіх:

В тяжкі часи кривавої сваволі

Смертей і кари маємо доволі.

І так чигає смерть вже звідусіль,

І так погребів більше, ніж весіль.

То чи ж воно нам буде до пуття –

Пустити прахом ще одне життя?

Чурай Маруся винна ув одному:

Вчинила злочин в розпачі страшному.

Вчинивши зло, вона не є злочинна,

Бо тільки зрада є тому причина.

Не вільно теж, караючи, при цім не

Урахувати також і чеснот.

Її пісні – як перло многоцінне,

Як дивен скарб серед земних марнот.

Тим паче зараз, як така розруха.

Тим паче зараз, при такій війні, –

Що помагає не вгашати духа,

Як не співцями створені пісні?

Про наші битви – на папері голо.

Лише в піснях вогонь отой пашить.

Таку співачку покарать на горло, –

Та це ж не що, а пісню задушить!”

Отаман Гук, помовчавши (повіка

Йому сіпнулась), далі прочитав, –

Такий потужний голос в чоловіка,

Либонь, хватило б і на п’ять Полтав:

– “За ті пісні, що їх вона складала,

За те страждання, що вона страждала,

За батька, що розп’ятий у Варшаві,

А не схилив пред ворогом чола, –

Не вистачало б городу Полтаві,

Щоб і вона ще страчена була!

Тож відпустити дівчину негайно

І скасувати вирока того.

А суддям я таку даю нагану:

Щоб наперед без відома мого

Не важились на страти самочинні,

Передовсім освідчили мене

Про кожну страту, по такій причині,

Що смерть повсюди, а життя одне”.

Універсал прочитано публічно,

Щоб справу тую уморить навічно.

Оскільки ж трохи не дійшло до страти

І смерть свою вона пережила,

То впрод не вільно пересуддя брати,

Бо вже вона покарана була.

…Гойдався зашморг, вже він не потрібний.

Юрмились люди, добра новина.

Сміявся тесля, головою срібний,

Що не згодиться тут його труна.

Підбіг Іван –

І в розмах свого зросту

Збив ту драбинку смертницьку з помосту.

Якісь жінки вже бігли до Марусі.

Чиєсь в юрбі гуцикало дитя.

Вона стояла, мов застигла в русі, –

Уже по той бік сонця і життя.

– Такого ще не чувано ніде.

Її пустили, а вона не йде!

– А може, помішалася? Іване!

Мо’, хоч тебе послуха? Підійди! –

…Вона стояла. І над головами

Уже пливли осінні холоди.

І не було ні радості, ні чуда.

Лиш тихий розпач: вмерти не дали.

Їй говорили, а вона не чула.

І тільки коли матір підвели,

Вона відразу наче спам’яталась,

І одхитнулась від того стовпа,

І якось наче здалеку верталась,

Чогось вперед руками, як сліпа.

Іще бліда, іще мов крейда біла,

А наче й усміхалась, лебеділа:

– От бачте, мамо, все і обійшлося. –

І цілувала матері волосся.

ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ

Розділ IX

Весна прийшла так якось несподівано!

Зима стояла міцно до пори.

Вітри війнули з півдня. І тоді вона

Немов у Ворсклу з’їхала з гори.

Ще сніг ковтала повідь широченна,

І рала ждав іще тужавий лан.

А під горою вишня наречена

Вже до віночка міряє туман.

Подовшав день.

Полегшали ці тіні,

Вечірні тіні спогадів і хмар.

І дика груша в білому цвітінні

На ціле поле світить, як ліхтар.

Уже в дітей порожевіли личка.

Уже дощем надихалась рілля.

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти, як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

Стоять в заплавах золоті лини.

Тут коло нас така зелена балочка,

Там озеро, не видно йому дна.

Вже прилетіла голуба рибалочка,

Ніс в неї довгий, довший, ніж вона.

Вже й дикі гуси в небі пролітали,

Вже й лебеді кричали крізь туман.

Вже ходять в болотах біля Полтави

Ходуличник, крохаль і турухтан.

Воскресли люди, хоч який хто квелий,

Після облоги схожі на примар.

І монастир з цвітіння тих жарделей

Пливе у небо, як з рожевих хмар.

О Боже духів і живої плоті!

Я вперше усміхаюся, прости.

Якась галузка в тому живоплоті

І та он пнеться, хоче розцвісти.

Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.

Як гарно в хаті, як просторо в сінях!

Як оживають ниви і сади!

А щоб хоч щось лишилось на насіння,

На Пасху їли хліб із лободи.

І знов лелека молиться до зірки.

Клинець городу хоче врожаю.

Є жменя жита, маку є півмірки,

І чорнобривці, й трохи рижію.

Спасибі, земле, за твої щедроти!

За білий цвіт, за те, що довші дні.

Прийшла весна. Сухоти є сухоти.

Все гіршає і гіршає мені.

Уже од кашлю в грудях все зболіло.

То в жар, то в холод кидає. Ну ось,

Уже й моє намисто побіліло,

Мов памороззю сизою взялось.

Як дивно, жар, але холонуть руки.

А солов’ї чогось як навісні!

Самотнім добре, – жодної розлуки.

Сухотним добре, – гаснуть навесні.

От тільки шкода, – вже не заспіваю.

Город глушіє, – вже не прополю.

Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,

Життя, як промінь сонячний, ловлю.

А дні стоять, – не хочеться тужити!

І кожна пташка хатку собі в’є.

– Скажи, зозуле, скільки мені жити? –

Кує зозуля… Цілий день кує…

Іван приходив. Так, посидів мовчки.

Устав, пішов, оглянувся з воріт.

Лише весна укинулась в листочки,

Підняв їх знову гетьман у похід.

Заграли знову труби до походу,

Війнуло громом з Тясьмина-ріки.

Богдан підняв козацтво за свободу,

Універсалом обіслав полки.

– І знов земля кипить у боротьбі.

І знову я належу не собі, –

Сказав Іван. Дивився, як востаннє.

Торкнув мене прощальними вустами.

Не знала я, що сум такий огорне.

Вмирати буду, – пом’яну добром.

Кирея з вильотами чорна

В останній раз майнула за бугром.

І я, котрій давно вже все байдуже,

Уже нічим я сльози не впиню.

Прощай, Іване, найвірніший друже,

Шляхетна іскро вічного вогню!

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, Боже мій, мою!

І “Зелененький барвіночку”,

Й “Не плач, не журися,

А за свого миленького Богу помолися”.

І про того козаченька, що їхав за Десну.

“Рости, рости, дівчинонько, на другую весну!”

І про воду каламутну, чи не хвиля збила.

І про тую дівчиноньку, що вірно любила.

І про гору високую,

І про ту криницю…

Дівчата вчора берегом ішли,

Та й заспівали: “Ой не ходи, Грицю”.

А я стояла… Що ж мені, кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Маруся Чурай (скорочено) – Ліна Костенко