Марко Кропивницький (1840-1910)
Художня спадщина М. Кропивницького дає змогу переглянути й догматичне уявлення про вузький, суто мужицький, селянський характер українського демократичного театру XIX ст., який нібито існував скоріше як етнографічне явище, цілком ізольовано від загальноєвропейського культурного процесу, в кращому разі наслідуючи школу О. Островського. Слід наголосити, що в українській літературі XIX ст. ентографізм був явищем особливим: він, з одного боку, засвідчував вірність її народним, демократичним традиціям, а з другого – утверджував і розвивав національну самосвідомість поневоленого народу. Головне ж те, що при наявності етнографізму інтенсивні ідейно-художні пошуки українських митців спричинилися до прискореного розвитку драматургії, що за якихось 20-25 років підневільного, напівлегального життя подолала шлях, для якого Європі відведено було історією два століття, і на початок XX ст. вийшла невіддільною від загального контексту. За нею, щоправда, “не встигала” сценічна мова – передусім внаслідок терору царської цензури, яка закривала п’єсам дорогу до сцени, траплялось, і на довгі десятиліття.
Один із найактивніших учасників того бурхливого процесу – Марко Лукич Кропивницький.
М. Л. Кропивницький народився 25 квітня 1840 р. в селі Бажбайраки на Херсонщині (тепер – село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області). У дитинстві він і надивився всіляких жорстокостей щодо селян, і сам зазнав чимало злигоднів та кривд, оскільки посада управителя панських маєтків не надто відповідала чесній і незалежній натурі його батька, чиї численні невдачі болісно відбивались на житті дітей, позбавляючи їх часом найнеобхіднішого.
Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилася іще в дитинстві, коли він “сочинял сам песни, писал стихи и обладал замечательной памятью”. Та освіту здобував він без будь-якої системи – то в приватній школ”і шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Тоді він жив у своєї бабусі в дуже музикальній сім’ї, де часто бачився з матір’ю (батьки Марка розлучилися, коли він був ще малим), яка вчила його музики, ставила йому голос, розучувала з ним вокальні партії.
Після невдалої спроби продовжити навчання у гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду. В цей час М. Кропивницький разом з І. К. Тобілевичем брав участь в аматорських гуртках, де ставились п’єси українських і російських драматургів, пробував свої сили і як автор, і як постановник. Відвідував протягом трьох семестрів (1862-1863) заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише української мовою мелодраму “Микита Старостенко”.
З 1864 р. Кропивницький знов на казенній службі – то у Єлисаветграді, то У Бобринці. Але чиновницької кар’єри він не зробив і навіть часто зовсім втрачав заробіток внаслідок захоплення мистецтвом та участі в аматорських виставах. 1871 р. перейшов у професійні актори, зголосившись працювати в трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах, перегравши лише за перші п’ят років “около 500 ролей… от губернатора в “Птичках певчих” до Отелло…”, він набув величезного сценічного досвіду, глибоковивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.
Важливим етапом у творчому шляху М. Кропивницького та в історії українського театру стало перебування його 1875 р. в Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства “Руська бесіда”, він доклав великих зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, в наближенні його до реалізму й народності.
Початок театральної діяльності М. Кропивницького припав на час практичної відсутності професійного українського театру на Наддніпрянщині, час найжорстокіших репресій щодо українського слова: Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., численні інструкції та розпорядження місцевих властей тощо; все це змушувало митців запобігати перед кожним держимордою, показувати протягом одного вечора по дві вистави – російську й українську. Після дозволу міністра Лоріс-Мелікова (1881) на виконання українських п’єс почали виникати українські трупи – у Києві, Харкові, Одесі. Та роботи в них – навіть із таким своєрідним діячем і художником, як Г. Ашкаренко, – не задовольняла М. Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. 1882 р. він утворює свою трупу, яка десь через рік зливається з трупою М. Старицького, а М. Кропивницький стає її провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, творче обличчя якого визначали, разом з М. Старицьким та М. Кропивницьким, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Та величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, наче провокувала царських чиновників знову й знову обрубувати їм крила: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (по суті, майже третини території України Наддніпрянської) було заборонено. Не полегшив становища навіть гучній успіх і царське схвалення гастролей у Петербурзі 1886-1887 рр., якими М. Кропивницький керував уже після відокремлення від М. Старицького і які дали підстави тодішній критиці говорити про український театр у зіставленні з європейським (зокрема з трупою “мейнінгенців”, новаторство яких було загальновизнаним).
Все життя провівши в пошуку, в безнастанній боротьбі, неспокої (навіть на придбаному в останні роки хуторі Затишок недалеко від Харкова недовго затамувався), М. Л. Кропивницький і помер (21 квітня 1910 р.) у дорозі, повертаючись з Одеси – з гастролей.
Систематичної освіти М. Кропивницький, з різних причин не одержав, але його лектуру складало досить широке коло імен світової класики. Лише серед названих ним в автобіографії авторів – Гете і Шекспір, Байрон і Дюма, Гейне, Жорж Занд, Теккерей. Син письменника свідчить, що родина завжди передплачувала багато театральних газет і різних і “Киевской старины”. У молоді роки цікавився М. Кропивницький і найсучаснішими філософськими працями, від соціаліста-утопіста Р. Оуена до прагматика-мораліста С. Смайльса. А між ними – Дж. Ст. Мілль з його розумінням моральності як прагнення до “найбільшої суми загального щастя”., Г. Спенсер, який ще тісніше пов’язував моральність із корисністю, навіть вулгарно-матеріалістичні міркування Я. Молешотта. Прочитане ретельно обдумувалося, аналізувалося у критичному зіставленні з реаліями побуту “удома”.
В останні роки життя М. Кропивницький з інтересом читав праці А. Шопенгауера. Малоймовірно, щоб вони безпосередньо впливали на того, хто мав уже такий серйозний життєвий досвід, певніше, що в них виявлялась співзвучність із багатьма розчаруваннями митця – житейськими і творчими. А ще більше – із філософським утвердженням співчуття, жалю як істинної основи людської моралі; ця ідея була серцевинною у більшості його творів.
Живучість кріпосницької й відповідно рабської психології, руйнування “дворянських гнізд” і витіснення дворянства зростаючою сільською буржуазією, збагачення “чумазого” й наступ його на селянство, хижацька конкуренція його з подібними до себе, російсько-японська війна і вплив її на життя народу, революційні заворушення на селі – ось коло тем, що перебували в полі зору драматурга. Актуальність їх безперечна, як і важливість моральних проблем життя творчої інтелігенції, її взаємин з “натовпом”, зі спекулянтами від мистецтва, по-новаторськи посталвених у драмі “Беспочвенники” та сатиричній комедії “Нашествіе варварів”. Час від часу письменник звертався й до інсценізації відомих літературних творів: “Невольник” і “Титарівн” (“Глум і помста”) за Т. Шевченком, “Чайковський, або Олексій Попович” за Є. Гребінкою, де виявилась своєрідність його підходу до історичного минулого українського народу, “Вій” і “Пропавша грамота” за М. Гоголем, “Вергілійова Енеїда” за Котляревським, “Підгоряни” за І. Гушалевичем, “Вуси” за О. Стороженком, “Хоть з мосту в воду головою” за Мольєровим “Жоржем Данденом”.
Під кінець життя М. Кропивницький, використавши мотиви народних казок, створив дві п’єси для дітей (“Івасик-Телесик”, “По щучому велінню”). Органічний зв’язок його драматургії з фольклором виявляється як у світоглядних позиціях письменника, який, обстоюючи народне розуміння добра і зла, завжди був на боці бідних і скривджених, так і в художніх – зокрема у відбитті у мові персонажів влучного народного слова, гумору. У 70-80-ті роки він звертався й до пісні, але з часом художня тканина його творів ущільнюється, і для пісень та різного роду етнографічних виставок не залишається вже в них місця.
У творах М. Кропивницького, який осмислював моральні проблеми суперечливої, повної контрастів епохи переходу від феодально-кріпосницької системи до прискореного капіталістичного розвитку країни, діють представники найрізноманітніших суспільних верств. Колізії п’єс засновані на зіткненнях простих людей з панами, вчорашніх кріпаків з учорашніми власниками їхніх душ (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Перед волею”, в окремих моментах – “Супротивні течії”, “Олеся”, “Дві сім’ї”, навіть “Помирились”) та бідного селянства з багатим, яке має тенденцію до дальшого збагачення (“Дай серцеві волю, заведе в неволю”, “Глитай, або ж Павук”, “Дві сім’ї”, “Зайдиголова”, почасти “Пошились у дурні”).
Неминуче, у зв’язку з наступом капіталізму, руйнування “дворянських гнізд” цікавило українських драматругів, на відміну від, наприклад А. Чехова, не тільки й не стільки внаслідок співчуття до благородних і чистих, але бездіяльних представників приреченого класу. Хоч такі окремі персонажі – жертви власної безпомічності перед соціальними катаклізмами, конкретніше – перед новою нахабною і могутньою силою – є, зокрема, й у творах М. Кропивницького: Смородина у “На руїнах”, Загрива в “Олесі”. Варто, однак, зауважити, що обидва вони далеко не безгрішні й не безкорисливі, обидва не проти виправити б своє матеріальне становище одруженням із дочкою “противника”. До того ж, батько Загриви, наприклад, був типовий кріпосник. Якщо у Чехова вишневий сад є елегійним образом високої духовності давнього дворянського життя, то в Кропивницького жаль колишнього пана за красивим ландшафтом одразу ж дістає зниження розповіддю про те, як “під оцей ландшафт” шмагали кріпаків.
Можна твердити, що реалістичні твори М. Кропивницького по-своєму наближаютсья до літературного екзистенціалізму. Завдання філософії мислитель першої половини XIX ст. С. Кіркегор вбачав у тому “щоб вирватися з влади розумного мислення і знайти в собі сміливість шукати істину в тому, що всі звикли вважати парадоксом і абсурдом”. М. Кропивницький же, придивляючись до сучасного йому життя, знаходить і парадокси, і абсурд, а то й злочинність, у тому, що для всіх є звичним і звичайним. Соціальне, а за ним і психологічне роз’єднання, а далі відчуження людей на грунті боротьби за власність не просто зафіксовано драматургом. Набуваючи характеру морального діагнозу, воно вносить несподівані нюанси у поетику його творів, і не лише згаданих вище.
Драматургічна спадщина М. Кропивницького є своєрідним відображенням шляху драми як роду словесно-театрального мистецтва від традиційної до нової поетики XX століття. У перше десятиліття драматург писав переважно твори комедійних жанрів – “Помирились” (1869), “За сиротою і бог за клитою, або ж Несподіване сватання” (1871), “Актор Синиця” (1871) – переробка водевілю Д. Ленського “Лев Гурич Синичкін”, “Пошились у дурні” (1875), “По ревизії” (1882), “Лихо не кожному лихо, іншому й талан” (1882), “Вуси” (1885) – за оповіданням О. Стороженка. Водевілям, як і створеним у цей період драмам “Невольник” (1872) за однойменною поемою Т. Шевченка, “Беспочвенники” (1878-1898), “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” (1882), “Глитай, або ж Павук” (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема розгорання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені їхні антиподи). Згодом з’являються п’єси, в яких конфлікт дещо розалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному напряму. У драмах “Де зерно, там і полова” (“Дві сім’ї”, 1888), “Зайдиголова” (1889), “Олеся” (1891), “Перед волею” (1889), “Розгардіяш” (1906) поряд з основним конфліктом розвивається додаткова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значимість.
Наближався перехідний, у загальнолюдському розумінні, кризовий період, коли неймовірно загострювалось відчуття зв’язку особистості з історичним плином. Внутрішній світ героя літературних творів усе більше залежав від того, що відбувалося у великому світі. Змінились і просторово-часові домінанти: замість визначеності, єдності часу, місця та дії набувають силу принципи життєвого потоку, панорамного показу людей, явищ. Відсутність розв’язок, “незавершеність” сюжетів також звідси.
У 900-ті роки М. Кропивницький не раз називає свої п’єси малюнками -“малюнки сільського руху” (“Конон Блискавиченко”, 1902, “Скрутна доба”, 1906), “малюнки сільского життя” (“Старі сучки й молоді парості”, 1908), інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав’язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується. Ці п’єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, оскільки в них зберігається принципом сюжетного розвитку, але з тяжінням все ж до новітньої. На відміну від А. Чехова, який повністю переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, М. Кропивницький як людина театру постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідне відбиття знаходить у нього усвідомлення в цей період багатьма письменниками Росіі суспільна потреба в публіцистичній загостреності мистецтва: драматуг раз у раз надає героям можливість відверто висловювати свої погляди, давати оцінку різним громадським явищам, подіям, вчинкам. У ряді творів на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Постійно притаманна М. Кропивницькому схильність до точного, майже хронікального відтворення найхарактерніших явищ епохи набували, отжде, іншого вигляду. Помітно збільшується кількість дійових осіб та скорочується відстать між головними й другорядними. Це веде до розгалуження основного сюжету й вникнення кількох різнопланових (соціальний, моральний, побутовий) конфліктів, які співіснують паралельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один вузол, дістаючи спільну чи принаймні одночасну розв’язку. Так на структуру п’єси впливає прагнення її автора відповідати на запити часу, так переплітаються у його творах традиційні й новітні засоби.
Творчо розвиваючи традиції І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Островського, М. Кропивницький зробив відчутний внесок у літературу критичного реалізму аналізом найскладніших проблем свого часу. Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й пасивного протесту доздатності аналізувати обстановку, усвідомлювати себе як особистість, до соціальної активності. Драми й комедії М. Кропивницького є свого роду аналогом так званих ідеологічних повістей І Нечуя-Левицького, Г. Грінченка, О. Кониського, які І. Франко назвав першими пробами малювання нових суспільно-політичних течій серед нашої суспільності.
Визначальною рисою мислення письменника є інтерес до найгостріших моральних та політичних проблем сучасності, що знаходив вияв у публіцистичній загостреності, сатиричній спрямованості багатьох його п’єс. Твори його стали врівень із визначними зразками прози й поезії XIX ст., утверджуючи реалізм драматургії розробкою народних характерів, правдивим зображенням життєвих обставин. Забезпечуючи український театр поточним репертуаром у якому переважала традиційна поетика, М. Кропивницький чуйно сприймав нові життєві явища, події, що й зумовило пошук ним нових драматургічних засобів.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)