МАНЖУРА ІВАН
МАНЖУРА ІВАН (псевд. – М-ра; Мара І.; Калічка Ів. та ін.; 01.11.1851, Харків – 15.05.1893, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ) – поет, фольклорист, етнограф.
Народився в родині дрібного чиновника, з 13 років осиротів і виховувався тіткою (дружиною О. Потебні). На кошти родини О. Потебні навчався в повітовій школі, згодом як кращий учень – на казенний кошт у Харківській гімназії. Звідти, як і пізніше з Харківського ветеринарного інституту (1870 – 1872), був виключений за “неблагонадійну поведінку”. З початку 70-х років жив на Катеринославщині, служив на різних дрібних посадах. Мандруючи селами, вивчав побут і звичаї, збирав фольклор. 1875 р. виїздить до Сербії, де розпочалася війна проти турецького поневолення, затісується добровольцем у сербську армію, в бою був поранений. З 1884 р. живе в Катеринославі і працює спершу в газеті “Екатеринославский юбилейный листок”, потім – у газеті “Днепр”, де вміщує етнографічні матеріали, статті, кореспонденції.
З 1885 р. у місцевому тижневику “Степь” та інших катеринославських виданнях І. Манжура вперше виступає як поет. З 1887 р. він – дійсний член історико-філологічного товариства при Харківському університеті, а з 1891 – Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. 1889 р. за сприяння О. Потебні після тривалої цензурної тяганини вийшла з друку збірка поезій І. Манжури “Степові думи та співи”. Тоді ж підготував другу збірку віршів “Над Дніпром”, яка за життя поета не була опублікована. Поезія І. Манжури друкувалася також у журналах “Зоря”, “Правда”, “Киевская старина”, “Літературно-науковий вістник”.
1890 р. вийшла збірка фольклорних матеріалів “Сказки, пословицы и т. н., записанные в Екатеринославской и Харьковской губерниях”. Збірка складалася з 200 народних казок і легенд, 400 прислів’їв і приказок, а також загадок, замовлянь тощо. Своєрідним продовженням були “Малорусские сказки, предания, пословицы и поверья, зап. И. И. Манжурою в Екатеринославской губернии”, надруковані вже після смерті поета окремим розділом у “Сборнике Харьковского историко-филологического общества” (1894). Тут містяться прозові твори (казки, легенди, анекдоти), більш як 200 приказок і прислів’їв, записи повір’їв, звичаїв, опис народної дитячої гри, народні прикмети про погоду тощо. І. Манжура також надрукував у часописах і збірниках ряд статей і нотаток на етнографічні теми, у яких розкриваються окремі факти з історії народного побуту, звичаїв, традицій. У рукописі залишилася збірка літературно опрацьованих фольклорних матеріалів “Казки та приказки і таке інше, з народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура, 1888 р.”. Фольклористично-етнографічні праці І. Манжури високо цінували О. Потебня, М. Сумцов, І. Франко, зарубіжні вчені.
Літературні твори І. Манжура почав писати остаточно сформованою особистістю, яка пройшла тяжку школу життя. Працюючи за умов реакції, він долав інертність, песимізм, зневіру, плекав надію на краще майбутнє свого народу. У ряді поезій (“Уві сні”, “Сіяльник”, “До Дніпра” та ін.) автор відбив настрої та прагнення української демократичної інтелігенції, гуманістів і просвітителів, своїх однодумців, котрі щиро воліли допомогти знедоленому народу. Свідомий високого обов’язку поета, глибокий знавець історії, фольклору, етнографії, соціальної дійсності України, І. Манжура в ліриці та сюжетних віршах розкривав минуле народу (“Степова дума”, “Бурлакова могила”, “Степ”), змальовував зубожіле село і його мешканців (“На степу і у хаті”, “Сум”, “Билиця”), Важливе місце в спадщині поета належить віршам про житгя наймитів, бурлаків, заробітчан (“Босяцька пісня”, “З заробітків”, “Бурлака”), про долю жінки – матері, трагічне становище дітей – сиріт (“Мати”, “Діти”, “Явдокії”, “Сорок святих”). Глибокий відбиток в поезії І. Манжури знайшли народні звичаї, вірування, побут (“Великдень”, “На Купала”, “Веснянка”, “Теплого Олекси”, “Обжинки”). У багатьох творах автор підніс невмирущість української душі, майстерно поєднавши кілька планів ліричної оповіді: об’єктивно-ліричний, Іронічний, мінорний та ОПТИМІСТИЧНО” ствердний. Із національною фольклорною традицією пов’язана поезія “Щира молитва” – зразок соціальної сатири в українській поезії.
Одним із перших в українській фольклористиці І. Манжура записував і досліджував робітничий фольклор, вплив якого простежується на стилістиці оригінальних віршів поета заробітчанської тематики. Він є також автором віршованих казок – поем “Трьомсин-богатир” (1885- 1886), “Іван Голик” (1885 – 1886), переробки шістьох пісень казки Гете “Рейнеке-Лис” – “Казка про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли” (1886-1887). У збірці “Казки та приказки і таке інше” вміщено три віршовані казки (“Лиха година”, “Чорт у наймах”, “Злидні”) і 28 віршованих приказок з віршем – передмовою “До земляків”. Деякі з фольклорно-літературних творів І. Манжури за своїми жанровими й стильовими ознаками належать до байок. У своїй літературній практиці автор свідомо орієнтувався на простоту, дохідливість, ясність і чіткість думки та образів, на різноманітне використання багатющих скарбів народної мови, усної народної творчості. Манжура як поет і Манжура як фольклорист – етнограф органічно доповнювали один одного. Він виступає також автором переспівів з М. Некрасова, Я. Полонського, В. Лихачова, Г. Гейне, Р. Пругца.
Літ.: Бгрезовський І. Іван Манжура. К., 1962; Заремба В. Іван Манжура. К., 1972; Бернштейн М. Іван Манжура. К., 1977; Народні пісні в записах Івана Манжури. К., 1974.
Ж. Ляхова
(2 votes, average: 3.00 out of 5)