МАНДРИ ГУЛЛІВЕРА – ДЖОНАТАН СВІФТ (1667-1745) – ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ІСТОРИЧНА ДОБА

Частина перша. “Подорож до Ліліпутії” (скорочено)

РОЗДІЛ І

Гуллівер був третім із п’‎ятьох синів небагатого поміщика з Ноттінгемшіру. Ставши лікарем, він улаштувався хірургом на судно “Ластівка”. Після одруження через матеріальну скруту знову вирушив у плавання на судні “Антилопа”. 4 травня 1699 р. корабель знявся з якоря в Брістолі. Страшна буря віднесла його від Вандіменової Землі, і він опинився на 30° 2’‎ широти. 5 листопада корабель розбився, але Гулліверу пощастило дістатися суходолу. Гуллівер ліг на низеньку м’‎яку траву й заснув так міцно, як не спав ще ніколи зроду.

Проспав я щонайменше годин з дев’‎ять, бо, коли прокинувся, був уже білий день. Я хотів був підвестися, але не зміг і ворухнутись: я лежав горілиць, і мої руки та ноги так само, як і моє довге густе волосся, були міцно прив’‎язані до чогось на землі. Все моє тіло, від пахв до стегон, було обсноване тонкими мотузочками. Я міг дивитися лише вгору; сонце починало вже припікати, і світло його сліпило мене. Навкруги чувся якийсь гомін, але хто то гомонить, я не міг розгледіти, бо, лежачи в такій позі, бачив тільки небо. Незабаром на моїй лівій нозі ворухнулося щось живе і, поволі посуваючись уперед, опинилося в мене на грудях, а потім підійшло під саме підборіддя. Опустивши погляд, наскільки зміг, я побачив чоловічка дюймів1 шести на зріст, з луком та стрілою в руках і сагайдаком за плечима. Слідом за ним сунуло, як мені здалося, принаймні з півсотні таких самих чоловічків. Украй вражений, я так голосно скрикнув, що всі вони з переляку кинулися врозтіч; як я довідався потім, дехто з них навіть сильно забився, сплигуючи з мене на землю. Але незабаром вони повернулися, і один з них, наважившись стати перед самим моїм обличчям, на знак подиву підніс руки, звів угору очі і верескливо, але цілком виразно гукнув: “Гекіна дегул!” Решта кілька разів повторили ці самі слова, тоді для мене зовсім не зрозумілі.

Увесь цей час, як легко може уявити собі читач, я лежав у дуже незручній позі. Нарешті, після тривалих зусиль, мені пощастило розірвати мотуззя й витягти із землі кілочки, якими була припнута моя ліва рука. Піднісши її до обличчя, я зрозумів, яким способом мене зв’‎язали. Шарпнувши різко головою, що завдало мені невимовного болю, я трохи послабив мотузочки, що прикріплювали моє волосся до землі з лівого боку, і спромігся повернути голову дюймів на два. Та чоловічки повтікали швидше, ніж я встиг спіймати когось із них. Після того довкола мене знявся несамовитий галас, а коли він ущух, хтось із них голосно вигукнув: “Толго фонак!” У ту ж мить я відчув, як у мою ліву руку вп’‎ялося з сотню стріл, колючих, наче голки. Далі чоловічки вдруге разом вистрелили в повітря, як у нас у Європі стріляють з мортир, і багато стріл упало мені на тіло (хоч я й не відчув їх), а декотрі влучили в обличчя, яке я відразу ж затулив лівою рукою. Коли ця злива стріл ущухла, я аж застогнав зі злості та болю і знову спробував звільнитися, але тоді чоловічки випустили ще більше стріл, а дехто намагався шпигати мене списами в боки. На щастя, на мені була куртка з буйволячої шкіри, якої вони не могли проколоти.

1 Дюйм – приблизно 2,54 см.

Я подумав, що найобачніше буде поки що тихо лежати, а вночі за допомогою вже вільної лівої руки визволитися зовсім. Я мав підстави вважати, що міг би стати до бою з найбільшими арміями, які вони могли зібрати проти мене, коли всі жителі цієї країни не більші за тих, котрих я бачив. Однак доля розсудила інакше. Помітивши, що я не рухаюсь, вони перестали стріляти, але з гамору, який долинав до моїх вух, я здогадався – їх стало більше. Ярдів1 за чотири від мене, якраз проти мого правого вуха, чути було стукіт, що тривав уже цілу годину, так, наче щось там будували. Повернувши голову, наскільки дозволяли кілочки та мотуззя, я побачив поміст футів2 на півтора заввишки з двома-трьома драбинами; на ньому могло поміститися четверо тубільців. З того ж мосту один з них – певно, якась поважна особа – звернувся до мене з довгою промовою, з якої я не зрозумів жодного слова. Слід, щоправда, згадати, що, розпочинаючи її, він тричі вигукнув: “Лангро дегул сан!” (Ці слова, так само як і наведені вище, згодом мені повторили й пояснили.)

Зразу після того до мене підійшло з півсотні тубільців; вони розрізали мотузочки, якими з лівого боку була прив’‎язана моя голова, що дало мені змогу повернути її праворуч і бачити промовця та всі його рухи. Він здавався людиною середнього віку і був ніби вищий на зріст, ніж ті троє, що супроводили його. Один з них, трохи довший за мій середній палець, напевне паж, тримав шлейф, а ще двоє стояли з обох боків. Він промовляв, як справжній оратор, і в його словах було чути і погрози, і обіцянки, і співчуття, і ласку.

Я відповів йому небагатьма словами, але якнайпокірнішим тоном, знявши вгору ліву руку і звівши очі до сонця, немов закликаючи його у свідки. Я ледь не помирав з голоду – востаннє я їв за кілька годин перед тим, як покинув корабель; мій шлунок так настійно вимагав їжі, що я не міг побороти нетерплячку і, знехтувавши правила чемності, кілька разів підніс палець до губів на знак того, що хочу їсти. Гурго (такий був титул поважного вельможі, як я довідався згодом) зрозумів мене дуже добре. Зійшовши з помосту, він звелів приставити до мене кілька драбин, і ними полізли й попрямували до мого рота сотні тубільців, несучи в кошиках їжу, яку наказав зібрати й приготувати для мене владар, тільки-но довідавшись про мою появу. На смак то було м’‎ясо різних тварин, але я не міг розібрати, яких саме. Там були окости, лопатки й вирізки, що нагадували надзвичайно смачно приготовану баранину, проте всі вони були менші за жайворонкове крильце; я ковтав по два, а то й по три шматки разом і з’‎їдав щоразу по три хлібини, кожна з мушкетну кулю завбільшки. Чоловічки прислужували мені дуже жваво і на всякі лади виявляли свій подив та захоплення з мого великого зросту й апетиту.

Потім я дав знак, що хочу пити. Побачивши, як я їм, вони зрозуміли, що дещицею мене не задовольнять, і, оскільки були дуже винахідливі, надзвичайно спритно підкотили до моєї руки одну з найбільших своїх бочок і вибили в ній днище. Я вихилив її одним духом, бо там було менше як півпінти3 легкого вина, що скидалося на бургундське, тільки набагато смачніше. Потім вони підкотили мені другу бочку, яку я випив у такий самий спосіб, і знаками показав, що хочу ще, але вина в них більше не знайшлося. Коли я докінчив усі ці дива, чоловічки заходилися кричати з захвату і танцювати в мене на грудях, без кінця повторюючи свій перший вигук: “Гекіна дегул!” Потім вони знаками попросили, щоб я скинув додолу обидві бочки, спершу попередивши про небезпеку тих, які стояли внизу, голосним криком: “Борач мівола!” А коли бочки злетіли в повітря, знову пролунав одностайний вигук: “Гекіна дегул!”

1Ярд – одиниця довжини в англійській системі мір – приблизно 91,44 см.

2Фут – у США, Великій Британії становить 30,48 см.

3Пінта – 0,57 літра.

Очевидно, тубільці, знайшовши мене на березі, де я спав, коли дістався суходолу, зразу відрядили гінця до імператора, і державна рада ухвалила зв’‎язати мене описаним вище способом (це зробили вночі, поки я спав), а також надіслати мені вдосталь їжі та питва і приготувати екіпаж, щоб перевезти мене до столиці. Ці люди – неабиякі математики й досягли особливих успіхів у механіці завдяки підтримці й заохоченню свого імператора. У цього монарха є багато машин на колесах, щоб перевозити колоди та інші важкі вантажі. Він часто споруджує величезні військові кораблі – декотрі в дев’‎ять футів завдовжки, – у місцевості, де росте будівельний ліс, і звідти їх цими машинами перевозять за триста-чотириста ярдів до моря. Тепер же, після моєї появи на острові, п’‎ятсот теслярів та інженерів негайно заходилися майструвати щонайбільший повіз, який їм будь-коли доводилося робити. То була дерев’‎яна платформа дюймів на три від землі, футів сім завдовжки і чотири завширшки, поставлена на двадцять двоє коліс. Усю цю роботу вони виконали протягом чотирьох годин.

Поява цього повозу і викликала гамір, який я почув, прокинувшись. Його поставили поряд зі мною. Але найтяжче було підняти мене й покласти на платформу. Для цього тубільці вкопали вісімдесят стовпів в один фут заввишки, до них прив’‎язали якнайміцніші канати (не товщі від нашого шпагату) з гачками на кінцях, а ті гачки зачепили за шворки, якими робітники обвили мені шию, руки, ноги й тулуб. Дев’‎ятсот найдужчих чоловіків тягли канати за допомогою безлічі блоків, почеплених на стовпи, і через три години я вже лежав на платформі, міцно прив’‎язаний до неї. Про все це мені розповіли потім, бо під час цієї операції я спав глибоким сном – той сон навіяло мені снодійне зілля, підсипане у вино. Півтори тисячі найсильніших коней імператорських стаєнь, кожен зростом у чотири з половиною дюйми, довезли мене до столиці, розташованої, як уже сказано, за півмилі від того місця, де я лежав.

На площі, де зупинився повіз, стояв старовинний храм, що вважався найбільшим у всій державі. За кілька років перед тим, осквернений брутальним убивством, храм утратив для цього релігійного народу своє священне значення. Повиносивши звідти всі оздоби й культове начиння, його почали використовувати для різних громадських потреб. Ця будівля мала мені правити за оселю. Головні двері, звернені на північ, мали чотири фути заввишки і два завширшки, і я вільно міг пролізти крізь них. Обабіч дверей, дюймів за шість від землі, було по невеличкому віконцю. Крізь ліве вікно імператорські ковалі просунули дев’‎яносто один ланцюг розміром з ланцюжок на годиннику європейської дами і примкнули їх тридцятьма шістьма замками до моєї лівої ноги. Через дорогу, футів за двадцять від храму, стояла вежа не менш як п’‎ять футів заввишки. Сам я того не бачив, але потім мені розповіли, що імператор з багатьма вельможами зійшов на ту вежу і звідти дивився на мене. Було підраховано, що з міста з цією ж метою вийшло понад сто тисяч городян, і я думаю, що принаймні десять тисяч їх того ж таки дня здерлися драбинами на мене, незважаючи на сторожу. Щоправда, незабаром видали указ, який забороняв це робити під страхом смерті. Пересвідчившись, що розірвати ланцюги я не здужаю, робітники перерізали всі

Мотузки на моєму тілі, після чого я в дуже сумному настрої звівся на ноги. Не можна описати, як усі тубільці здивувалися й загаласували, побачивши, що я встав і ходжу. Ланцюги, якими мене прикували за ліву ногу, були зо два ярди завдовжки, тож я міг не тільки ходити туди-сюди, описуючи півколо, а й, оскільки їх закріпили на відстані чотирьох дюймів від дверей, міг залазити в храм і лежати там, простягшись на повен зріст.

РОЗДІЛ II

Підвівшись, я роззирнувся навкруги, і мушу визнати, що ніколи не бачив приємнішого краєвиду. Уся місцевість здавалася суцільним садом, а обгороджені лани, приблизно сорок квадратних футів кожен, були схожі на квітники, лани чергувалися з лісами, де найвищі дерева, на мою думку, сягали вгору не більше семи футів. Ліворуч від себе я бачив місто, що нагадувало театральну декорацію.

Імператор уже спустився з вежі й верхи наближався до мене. Цим він наражав себе на смертельну небезпеку, бо хоч як добре був вимуштруваний його кінь, та, побачивши таку величезну постать, що здалася йому живою горою, він злякався і став дибки. На щастя, імператор виявився вправним вершником і сидів у сідлі, аж поки підбігла челядь. Вхопивши коня за вуздечку, вони допомогли його величності злізти. Опинившись на землі, імператор з великим подивом оглядав мене з усіх боків, не підходячи, проте, ближче, як на довжину мого ланцюга. З його наказу придворні кухарі та комірники, що були напоготові, підвезли до мене на спеціальних візках їжу та напої і поставили їх так, щоб я міг дістати. Я взяв ті візки і швидко спорожнив їх. На двадцятьох була їжа, на десятьох – напої. Кожного візка з м’‎ясом ставало мені на два-три добрих ковтки, вино з десяти череп’‎яних посудин я вилив просто у візок, випив його одним духом і так само зробив з рештою. Імператриця, молоді принци та принцеси разом з двірськими дамами спочатку сиділи в кріслах віддалік, а після пригоди з конем повставали й підійшли ближче до імператора, якого я хочу зараз описати. Зростом він був майже на цілий мій ніготь вищий за всіх своїх придворних, вже цього було досить, щоб викликати серед них шанобливий трепет. Риси його обличчя тверді й мужні, ніс орлиний, шкіра оливково-смаглява; постать струнка, тулуб, руки та ноги пропорційні, рухи зграбні, постава величава. Він не який уже молодий – йому двадцять вісім років і дев’‎ять місяців, – править приблизно років сім – щасливо й здебільшого переможно. Щоб краще бачити імператора, я ліг на бік, і моє обличчя опинилося на одному рівні з ним. Тоді він стояв ярдів за три від мене, але потім я не раз брав його на руки і тому не можу помилитися в моєму описі. Його вбрання було дуже просте й невигадливе – щось середнє між азійським та європейським одягом, але на голові він мав легкий золотий шолом, прикрашений самоцвітами, з пером на гребені. На випадок, якби я розірвав ланцюги, він тримав напоготові в руці оголений меч дюймів на три завдовжки; піхви й руків’‎я меча були оздоблені діамантами. Голос у імператора пронизливий, але такий чистий і виразний, що я добре чув його, навіть стоячи на повен зріст. Дами й придворні були розкішно вбрані, і місце, де вони стояли, скидалося на розстелену на землі спідницю, гаптовану сріблом і золотом. Його величність раз у раз звертався до мене; я відповідав йому, але ні він, ні я не розуміли один одного. Тут-таки було багато священиків та юристів (так я здогадався з їхнього одягу), яким велено було заговорити зі мною.

Тим часом імператор раз у раз скликав державну раду, де обговорювали питання про мою подальшу долю. Як я довідався згодом від одного мого приятеля, особи вельми поважної й добре обізнаної з усіма державними таємницями, двір ніяк не міг з’‎ясувати, що робити зі мною. Вони боялися, щоб я не визволився, та й утримувати мене було б дуже дорого, це могло б навіть призвести до голоду в державі. Не раз при дворі схилялися до думки заморити мене голодом або засипати мені лице та руки отруєними стрілами, від чого я швидко загинув би. Але тоді виникало побоювання, що гниття такого величезного трупа спричинить пошесть у столиці, яка може поширитись і на всю державу.

Імператор не раз ушановував мене своїми візитами і сам залюбки допомагав моїм учителям. Невдовзі я вже міг сяк-так порозумітися з імператором. Перше речення, яке я вивчив, було прохання ласкаво повернути мені волю – його я повторював щодня, стоячи на колінах. Наскільки я міг зрозуміти, імператор відповідав, що на все свій час, що розв’‎язати цю справу він може тільки в згоді з державною радою і що я спершу повинен люмос келмін песо демар лонемпосо, тобто – присягтися жити в мирі з ним та його державою. Проте він обіцяв, що зі мною поводитимуться добре, і порадив заслужити скромною поведінкою його, імператора, прихильність, а також симпатію його підданців. Він висловив сподівання, що я не ображуся, коли він накаже спеціальним урядовцям обшукати мене: в мене, мовляв, напевно є зброя, і то, мабуть, дуже небезпечна, якщо вона відповідає розмірам такої величезної істоти. Я відказав, що його величність може заспокоїтись і що я ладен роздягтися тут-таки перед ним і повивертати всі мої кишені. Усе це я переказав почасти словами, а почасти знаками. Імператор відповів, що, згідно з законами держави, обшук провадитимуть двоє його урядовців, і додав, що зробити це вони, безперечно, зможуть лише з моєї згоди і з моєю допомогою; отже, покладаючись на мою шляхетність і справедливість, він з довірою передає їх мені в руки, а речі, відібрані в мене, мені повернуть, коли я вирушатиму додому, або ж заплатять за них стільки, скільки я сам призначу. Узявши в руки обох урядовців, я поклав їх спершу в кишені камзола, а потім в усі інші кишені, крім двох кишеньок для годинника та однієї, потайної, якої я не хотів давати на обшук, бо в ній лежало кілька дрібних речей, потрібних тільки мені. В одній з тих кишеньок був срібний годинник, а в другій – гаманець з кількома золотими монетами. Урядовці мали при собі пера, чорнило й папір і склали докладний список усього, що знайшли, а закінчивши роботу, попросили спустити їх на землю для доповіді імператорові. Той опис я згодом переклав англійською.

Ось він слово в слово:

“По-перше – у правій кишені Великого Чоловіка-Гори (так я перекладаю слова “Квінбус Флестрін”) під час ретельного обшуку знайдено тільки великий шмат цупкого полотна, який міг би правити за килим для парадної зали палацу Вашої Величності.

У правій кишені камізельки виявлено величезний стос тонких білих пластин, складених докупи; стос цей, у три людини завтовшки, перев’‎язаний міцним канатом. Кожну пластину вкрито чорними знаками, кожен з півдолоні завбільшки, що їх ми смиренно дозволяємо собі вважати за літери.

У лівій кишені камізельки лежала якась машина з двадцятьма довгими палями, щось подібне до огорожі перед палацом Вашої Величності. Гадаємо, що нею Чоловік-Гора розчісує собі волосся, але це тільки наше припущення: ми не завжди вдавалися до розпитів, бо порозумітися з Чоловіком-Горою дуже важко.

У меншій кишені з правого боку лежало кілька пласких кружал різного розміру з білого та червонуватого металу. Деякі білі кружала, схоже, зроблені зі срібла, такі великі й важкі, що ми вдвох насилу підняли одне з них.

У лівій кишені були два чорні стовпи неправильної форми (стоячи на споді кишені, ми ледве дотяглися до їхнього верху). Один з них має футляр і скидається на суцільну брилу; на верхньому кінці другого є якийсь білий круглий предмет, як дві наші голови завбільшки. Всередині кожного стовпа сховано по величезній сталевій пластині; ми зажадали їх побачити, бо вони здалися нам небезпечним знаряддям. Чоловік-Гора витяг їх з футлярів і пояснив, що в його країні один з цих предметів призначений для гоління бороди, а другим – ріжуть м’‎ясо.

Крім того, на Чоловікові-Горі знайдено ще дві кишені, куди ми не змогли ввійти; він називає їх годинниковими. Це великі прорізи в середньому чохлі, щільно затиснуті його черевом. З правої кишені звисає довгий срібний ланцюг, прикріплений до якоїсь чудної штуки, що лежить на дні кишені. Ми звеліли витягти все, що було прикріплене до ланцюга; вийнята річ виявилася схожою на кулю – зісподу срібну, а зверху зроблену з якогось прозорого металу. На прозорому боці ми побачили якісь чудні знаки, розміщені по колу, але доторкнутись до них пальцем заважала та прозора речовина. Чоловік-Гора підніс машину нам до вух, і ми почули безперервний шум як від водяного млина. Ми вважаємо, що то або якась невідома тварина, або ж бог, якому поклоняється Чоловік-Гора; останнє здається нам імовірнішим, оскільки з його слів випливає (якщо ми правильно їх зрозуміли, бо він висловлюється дуже невправно), що він рідко робить щось, не порадившись із тією штукою. Чоловік-Гора називає її своїм оракулом і каже, що ця річ показує йому час кожного його вчинку. З лівої годинникової кишені він видобув сітку завбільшки з рибальський невід, але зроблену так, що вона відкривається та закривається як гаманець: саме таке її призначення. Всередині ми знайшли кілька монет з жовтого металу; якщо вони справді золоті, то повинні мати величезну цінність.

Ретельно обшукавши з наказу Вашої Величності всі кишені Чоловіка-Гори, ми перейшли до подальшого огляду й виявили на ньому пояс із шкіри якоїсь велетенської тварини. З правого боку на поясі висіла довга, у п’‎ять чоловік завдовжки, шабля, а з лівого – торба з двома відділеннями. У кожному з них вмістилося б троє підданців Вашої Величності. В одному відділенні було багато куль з дуже важкого металу, з людську голову завбільшки; щоб підняти їх, потрібна велика сила. У другому лежала купка чорних зернят, невеликих і не дуже важких – ми брали їх з півсотню в жменю.

Тут докладно перелічено все знайдене на тілі Чоловіка-Гори, який ставився до нас вельми чемно, як і належить ставитися до представників Вашої Величності. Підписано й скріплено печаткою четвертого дня вісімдесят дев’‎ятого місяця щасливого правління Вашої Величності.

Каефрен Фрелок, Марсі Фрелок

Коли імператорові прочитали цей реєстр, він, щоправда, висловлюючись дуже люб’‎язно, звелів мені здати деякі з зазначених речей. Насамперед він назвав мою шаблю, і я зняв її разом з піхвами та всім, що було при ній. Тим часом імператор наказав трьом тисячам чоловік добірного війська (які того дня охороняли його величність) оточити мене на певній відстані й націлити на мене луки; але я цього не помітив, бо весь час не зводив очей з його величності. Далі він зажадав, щоб я витяг з піхов шаблю, яка хоч і взялася трохи іржею від морської води, проте все ще яскраво виблискувала. Виконавши цей наказ, я ще махнув сюди-туди шаблею, аж вона засяяла проти сонця так, що все військо зчинило крик – чи то з ляку, чи то з несподіванки. Його величність, найхоробріший з монархів, злякався менше, ніж я міг сподіватися. Він наказав мені знову вкласти шаблю в піхви і кинути її якомога обережніше ярдів на шість від кінця мого ланцюга. Далі він зажадав від мене одного з порожнистих залізних стовпів, як він називав мої кишенькові пістолі. Я вийняв пістоль і, на бажання імператора, як зумів, пояснив його призначення; тоді зарядив його самим порохом, який, на щастя, не змок у щільно заткнутій порохівниці (адже кожен завбачливий моряк насамперед дбає про те, щоб зберегти порох сухим), і, попередивши імператора, щоб він не злякався, пальнув у повітря. Це справило враження куди більше за шаблю. Сотні тубільців попадали на землю, наче мертві, і навіть сам імператор, хоч і втримався на ногах, довгенько не міг прийти до пам’‎яті. Я кинув від себе обидва пістолі разом з порохівницею та кулями, так само як і шаблю, і попросив тримати порох якнайдалі від вогню, бо він міг спалахнути від найменшої іскри і висадити в повітря палац його величності. Так само віддав я і годинника. Імператор неабияк зацікавився ним, оглянув його і звелів двом найвищим на зріст гвардійцям кудись віднести цей набуток, просунувши крізь вушко палицю і поклавши її кінці на плечі, як ото в Англії носять барильця з елем. Йому дуже сподобався безнастанний цокіт механізму і рух хвилинної стрілки, який він виразно бачив, бо зір у ліліпутів гостріший, ніж у нас; імператор тоді зажадав пояснень від своїх учених. Читачеві неважко буде уявити, які суперечливі й далекі від істини думки прозвучали з цього приводу, хоч, відверто кажучи, я не всі їх зрозумів. Потім я віддав срібні й мідні монети, гаманець з дев’‎ятьма великими та кількома меншими золотими монетами, складаний ніж, бритву, гребінець, носову хусточку й записну книжку. Шаблю, пістолі й порохівницю відвезли до арсеналу його величності, а решту речей повернули мені.

Я казав уже про мою потайну кишеню, якої не помітили обшукувачі; у ній лежали окуляри (зір у мене досить слабкий, і тому я іноді ними користуюся), кишенькова підзорна труба та кілька дрібничок. Вони не становили для імператора ніякого інтересу, і тому я вважав, що маю право не показувати їх. До того ж я боявся, щоб ці речі не попсували або не загубили, коли я зважуся їх віддати.

РОЗДІЛ ІІІ

Одного разу імператорові спало на думку розважити мене видовищем тамтешніх ігор, в яких ліліпути переважають усі відомі мені народи спритністю та пишнотою. Найбільше враження справили на мене канатні танцюристи, що виконували свої танці на тоненькій білій нитці в два фути завдовжки, натягненій на висоті дванадцяти дюймів від землі. На цих танцях я, з дозволу терплячого читача, спинюся трохи докладніше.

У змаганні беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хоче здобути велику ласку при дворі. Їх навчають цього мистецтва змалку, і вони не всі вельможного роду чи гарного виховання. Коли хтось, померши або потрапивши в неласку (що трапляється частенько), звільняє високу посаду, то п’‎ять чи шість кандидатів просять в імператора дозволу розважити його та двір танцями на канаті, і той, хто найвище підстрибне і не впаде, отримує посаду. Дуже часто навіть найголовніші міністри мусять показувати свою спритність і доводити імператорові, що вони не втратили своїх здібностей. Державний скарбник Флімнеп стрибав на туго натягненому канаті принаймні на дюйм вище за всіх інших вельмож імперії. Я сам бачив, як він кілька разів поспіль виконав сальто-мортале на дошці, прикріпленій до каната, не товщого за нашу звичайну англійську шворку. Мій приятель Релдресел, перший секретар таємної ради, посідає, як на мене (якщо я можу бути безстороннім), друге після скарбника місце. Щодо інших визначних урядників, то вони досягли в цьому мистецтві майже такого самого рівня.

Є в них ще одна розвага, яка влаштовується дуже рідко і лише в присутності імператора, імператриці та першого міністра. Імператор кладе на стіл три тонкі шовкові нитки по шість дюймів завдовжки: одну – синю, другу – червону і третю – зелену. Ними нагороджують тих, кого імператор захоче відзначити особливою ласкою. Церемонія відбувається у великій тронній залі, де претенденти складають іспит на спритність, дуже відмінній від усього, що мені доводилося спостерігати в будь-якій країні Старого чи Нового Світу. Імператор бере в руки палицю й тримає її горизонтально, а претенденти, ідучи один за одним, то стрибають через неї, то пролазять попід нею, туди й назад, залежно від того, підіймає чи опускає палицю імператор. Буває, що другий кінець палиці доручають тримати першому міністрові, а іноді міністр тримає її сам. Хто виконує всі ці штуки найдовше і з найбільшою спритністю, той дістає в нагороду синю нитку; другий приз – червона нитка; третій – зелена, їх носять замість пояса, двічі оперезавшись навколо стану, і нечасто трапляється вельможа, не прикрашений хоча б одним таким поясом.

Тим часом я подав імператорові стільки прохань про дарування мені волі, що його величність нарешті поставив це питання на обговорення в кабінеті міністрів, а потім і в державній раді, де ніхто не заперечував, окрім Скайреша Болголама, який чомусь став моїм смертельним ворогом, хоч я не дав йому навіть найменшого приводу для цього. Та, незважаючи на його опір, справу вирішили на мою користь, і імператор затвердив відповідну ухвалу. Цей Болголам займав посаду гальбета, себто адмірала імператорського флоту; досвідчений і тямущий, він послуговувався цілковитою довірою свого монарха, але мав дуже похмуру й сувору вдачу. Змушений врешті погодитися на моє звільнення, він, проте, наполіг, щоб йому доручили скласти текст умов, на яких мене мали звільнити. Умови ці Скайреш Болголам привіз мені особисто в супроводі двох секретарів та ще кількох поважних осіб. Коли цей текст зачитали мені, адмірал зажадав, щоб я заприсягся їх виконувати, – спочатку так, як присягаються на моїй батьківщині, а потім так, як вимагають їхні закони, тобто взявшись лівою рукою за праву ногу і приклавши середній палець правої руки до лоба, а великий палець – до кінчика правого вуха. Можливо, читачеві цікаво буде довідатись, яким стилем заведено висловлюватись у країні ліліпутів, а також дізнатися про умови, на яких мене звільняли, тому я наводжу тут зроблений мною по змозі дослівно переклад усього того документа.

“Гольбасто момарен евламе гердайло шефін маллі аллі г’‎ю, наймогутніший імператор Ліліпутії, окраса й пострах всесвіту, чиї володіння простягаються на п’‎ять тисяч блестрагів (близько двадцяти миль в обводі) і сягають краю землі, владар над усіма владарями; найвищий з усіх синів людських; той, що ногами спирається на центр землі, а головою торкається сонця; той, котрому досить лише поворухнути пальцем, як у всіх монархів підгинаються коліна; лагідний, як весна, втішний, як літо, щедрий, як осінь, лютий, як зима, – його найвеличніша величність ласкаво пропонує Чоловікові – Горі, що недавно прибув до наших небесних володінь, такі умови, що їх Чоловік-Гора під урочистою присягою обіцяє дотримуватися:

1. Чоловік-Гора не має права залишити наші володіння без нашого офіційного дозволу, скріпленого нашою великою печаткою.

2. Він не вступатиме до нашої столиці без нашого спеціального дозволу; причому жителі мають бути попереджені за дві години, щоб вони на той час залишалися по домівках.

3. Згаданий Чоловік-Гора має обмежувати свої прогулянки великими шляхами, не ходити й не лягати на луках і ланах.

4. Проходячи згаданими шляхами, він повинен якнайпильніше дбати про те, щоб не наступити на кого-небудь з наших любих підданців або на їхніх коней, або на екіпажі, і не має права брати наших підданців на руки без їхньої на те згоди.

5. Якщо виникне потреба спішно доставити розпорядження в якесь віддалене місце, Чоловік-Гора зобов’‎язується раз на місяць відносити у своїй кишені кур’‎єра разом з конем на відстань шести днів дороги і (в разі потреби) доставляти названого кур’‎єра назад цілого й неушкодженого до нашої імператорської величності.

6. Він має бути нашим спільником проти ворожого нам острова Блефуску і докласти всіх зусиль, щоб знищити ворожий флот, який саме тепер готується до нападу на нас.

7. Згаданий Чоловік-Гора у вільний час має допомагати нашим робітникам підіймати великі кам’‎яні брили, з яких будують мури навколо головного парку, а також при спорудженні інших наших імператорських будівель.

8. Чоловік-Гора має протягом двох місяців точно встановити розміри наших володінь, обійшовши для цього все узбережжя і підрахувавши кількість своїх кроків.

І останнє: згаданий Чоловік-Гора, урочисто заприсягшись виконувати всі вищенаведені умови, діставатиме щодня їжу та напої в кількості, достатній для утримання 1728 наших підданців, матиме вільний доступ до нашої королівської особи і послуговуватиметься іншими знаками нашої до нього прихильності.

Дано в нашому Бельфаборакському палаці у дванадцятий день дев’‎яносто першого місяця нашого владарювання”.

РОЗДІЛ IV

Якось уранці, тижнів через два після мого звільнення, до мене приїхав Релдресел, головний секретар (так там його титулують) у таємних справах. Поздоровивши мене зі звільненням і згадавши, що в цьому була дещиця і його заслуги, він, проте, додав, що якби не теперішня ситуація при дворі, то мене не звільнили б так швидко. Хоча чужоземцеві може здатися, сказав секретар, нібито в нас усе гаразд, насправді над нами тяжать два лиха – гострі партійні чвари всередині країни і можливий напад надзвичайно могутнього зовнішнього ворога. Щодо першого лиха, то ви маєте знати, що близько сімдесяти місяців тому в нашій імперії утворилися дві ворожі партії, відомі під назвами Тремексенів і Слемексенів, тобто тих, що носять черевики з високими й низькими підборами, чим вони й відрізняються одні від одних. І хоч є думка, що високі підбори більше відповідають нашим стародавнім звичаям, його величність звелів надавати урядові та всі інші посади, на які призначає корона, лише тим, хто носить низькі підбори, чого ви не могли не помітити, – як і того, що підбори його величності нижчі принаймні на один дрер, ніж у всіх придворних (дрер – приблизно одна чотирнадцята дюйма). Ненависть між обома партіями дійшла до такої міри, що члени однієї не можуть ні їсти, ні пити за одним столом з членами ворожої партії, ані навіть розмовляти з ними. Ми знаємо, що Тремексени, або Високі Підбори, переважають нас кількісно, хоча вся влада у наших руках. Одначе ми побоюємося, що його високість, спадкоємець трону, трохи симпатизує Високим Підборам. У всякому разі кожен може помітити, що один з його підборів вищий за другий, і він через це навіть накульгує. І ось серед оцих міжусобиць нам загрожує напад війська з острова Блефуску, другої великої держави світу, майже такої самої великої й могутньої, як імперія його величності. І от, як я вже почав був говорити, ці дві могутні держави вже тридцять шість місяців перебувають у стані запеклої війни, і ось з якої причини. Усім відомо, що яйця перед тим, як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і так ведеться споконвіку. Одначе, коли дід його величності ще хлопчиком, розбивши яйце за старовинним звичаєм, урізав собі пальця, його батько, тодішній імператор, видав указ, щоб усі підданці під страхом найсуворішої кари розбивали яйця тільки з гострого кінця. Цей закон так збурив населення, що відтоді в наших літописах згадується шість спричинених ним повстань, внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий – корони. Монархи Блефуску завжди підбурювали наш народ на заколоти, та коли ті заколоти придушували, вони давали у своїй імперії притулок вигнанцям. Загалом налічують одинадцять тисяч чоловік, які воліли піти на страту, ніж погодитись розбивати яйця з гострого кінця. З приводу цієї полеміки видано сотні томів, але твори Тупоконечників давно заборонено і членів їхньої партії не дозволено приймати на службу. Протягом усіх цих чвар імператори Блефуску не раз подавали нам через своїх послів протести, звинувачуючи нас у релігійному розбраті та порушенні основного догмата нашого великого пророка Ластрога, викладеного в п’‎ятдесят четвертому розділі “Бландекалу” (так називається їхній “Коран”). Та все це чистісіньке перекручення, бо насправді там сказано: “Усі істинно віруючі хай розбивають яйця з того кінця, з якого зручніше”. А який кінець вважати за зручніший – це, на мою скромну думку, має підказати кожному його сумління, або, в крайньому разі, вирішує найвищий суддя. А що вислані від нас Тупоконечники здобули великий вплив при блефускуанському дворі й мають сильну підтримку і заохочення з боку своїх однодумців на батьківщині, то між нашими двома імперіями почалася кривава війна, яка зі змінним успіхом точиться ось уже тридцять шість місяців. За цей час ми втратили сорок великих кораблів і набагато більше малих, а також тридцять тисяч наших найкращих вояків і моряків. Втрати ворога, як нам відомо, ще тяжчі, ніж наші. Але тепер ворог збудував новий численний флот і готується висадитися на нашому березі, тому його величність, покладаючи неабиякі надії на вашу силу та відвагу, і звелів мені викласти вам стан наших державних справ.

Я доручив головному секретареві передати його величності мою найглибшу пошану й довести до відома імператора, що мені як чужоземцю не годиться втручатися в їхні партійні чвари, проте я ладен віддати життя, боронячи його та його державу від будь-якої ворожої навали.

РОЗДІЛ V

Імперія Блефуску – це острів, розташований на північний схід від Ліліпутії і відокремлений від неї лише протокою у вісімсот ярдів завширшки. Я ще не бачив цього острова, а довідавшись про наміри блефусців напасти на Ліліпутію, уникав з’‎являтися на березі, щоб мене не помітили з якогось ворожого корабля; в Блефуску про мене нічого не знали, бо на час війни будь-які зносини між двома імперіями було заборонено під страхом смерті, й наш імператор наклав ембарго на всі судна, хоч би куди вони прямували. Я доповів його величності про свій план захоплення всього ворожого флоту, що стояв тоді, як доповідали наші розвідники, у гавані, готовий вийти в море з першим попутним вітром. Я пішов на північно-східний берег, звідки видно було Блефуску, ліг за пагорбом і, глянувши у свою кишенькову підзорну трубу, побачив з півсотні військових кораблів і силу-силенну інших суден, що стояли на якорях. Повернувшись додому, я звелів (на що мав повноваження) принести мені змоток найміцнішого канату і багато залізних брусів. Канат був з нашу шворку завтовшки, а бруси – завбільшки як шпиця для плетіння. Я сплів канат утроє, щоб зробити його міцнішим, і з тією ж метою поскручував докупи по три залізні прутики, загнувши їхні кінці гачками. Причепивши п’‎ятдесят таких гачків до п’‎ятдесяти канатів, я знову подався на північно-східний берег. Там скинув камзол, черевики та панчохи і в самій шкіряній куртці ввійшов у воду за півгодини перед припливом. Спочатку я йшов убрід так швидко, як лише міг, а посередині проплив ярдів з тридцять, доки опинився на мілині; менш як за півгодини я дійшов до стоянки блефуського флоту.

Побачивши мене, вороги так перелякалися, що пострибали в море і вплав дісталися до берега, де їх зібралося не менш як тридцять тисяч. Тоді я взяв своє знаряддя, позачіпляв гачки за отвори, що були в носі кожного корабля, а шворки від них зв’‎язав докупи. Поки я порався з цим, вороги пускали тисячі стріл, і багато з них впиналися мені в руки та обличчя, завдаючи пекучого болю й заважаючи працювати. Та найдужче боявся я за очі, і напевне втратив би їх, якби раптом не згадав про надійний захист. Серед інших дрібничок у мене зберігалися в потаємній кишені окуляри – яких, як я вже казав, не помітили імператорські доглядачі. Я видобув їх, якнайміцніше приладнав на носі і в такому спорядженні знову сміливо взявся до роботи, незважаючи на ворожі стріли; багато їх влучали в скельця окулярів, але не завдали їм жодної шкоди.

Позачіплявши всі кораблі гачками і взявшись за зв’‎язані вузлом шворки, я спробував тягти кораблі за собою, однак жоден з них не зрушив з місця – їх не пускали якорі; отож мені лишалася ще дуже небезпечна частина справи. Не виймаючи гачків, я кинув шворки і рішуче перерізав ножем якірні канати, діставши при цьому ще сотні зо дві стріл у руки та обличчя; потім, узявши зв’‎язані докупи шворки з гачками, легко потяг за собою півсотні найбільших ворожих військових кораблів.

Блефусці, які не мали найменшого уявлення про мої наміри, спершу остовпіли. Вони бачили, як я перерізав канати, і вирішили, що я хочу або пустити судна у відкрите море або ж порозбивати їх одне об одне. Але, помітивши, що весь флот злагоджено пливе слідом за мною, вони, охоплені розпачем, зняли такий лемент, що й описати не можна. Відійшовши на безпечну відстань, я на часинку спинився і повиймав стріли з рук та обличчя, а рани намастив згаданою вже маззю, якою мене лікували ліліпути, коли я тільки-но прибув до їхньої країни. Тоді зняв окуляри і, переждавши з годину, доки вода трохи спала, перебрів середину протоки і цілий та неушкоджений прибув зі своєю здобиччю до королівського порту Ліліпутії.

Імператор і весь його двір стояли на березі, очікуючи кінця цієї великої події. Вони бачили, як широким півколом наближаються до них ворожі кораблі, але мене не помічали, бо я був по груди у воді. Коли ж кораблі досягли середини затоки, а я занурився у воду по шию, вони зовсім занепали духом. Імператор вирішив, що я потонув, а ворожий флот наближається з лихими намірами. Та невдовзі його страхи розвіялися, бо з кожним моїм кроком протока мілішала, і коли мене вже можна було почути з берега, я, піднісши догори кінець жмута шворок, до яких був прив’‎язаний флот, голосно гукнув: “Хай живе наймогутніший імператор Ліліпутії!” Коли я ступив на берег, великий монарх привітав мене безліччю похвал і тут-таки на місці нагородив титулом нардака, найвищою почесною відзнакою імперії.

Далі його величність висловив бажання, щоб я принагідно привів у його порти решту ворожих кораблів. Честолюбність монархів не має меж, і йому, напевно, заманулося не більше й не менше, як обернути всю імперію Блефуску на свою провінцію з призначеним від нього віце-королем і стратити вигнанців Тупоконечників, які знайшли собі там притулок. Примусивши всіх блефусців розбивати яйця з гострого кінця, він став би єдиним володарем цілого світу. Проте я намагався відрадити його від такого наміру, наводячи і численні політичні аргументи, і міркування справедливості, і врешті-решт просто відмовився бути знаряддям поневолення незалежного й відважного народу. А коли згодом це питання обговорювали в державній раді, то найрозсудливіші міністри стали на мій бік.

Моя відверта й сміливо висловлена думка настільки суперечила намірам і поглядам його величності, що він так і не зміг пробачити цього мені. Він дуже тонко дав це зрозуміти на державній раді, де, як я чув, найрозсудливіші підтримували мене бодай своєю мовчанкою; зате інші, мої таємні вороги, не могли втриматися від деяких висловлювань, що відбились-таки на мені, хоч і посередньо. Відтоді його величність і ворожі до мене міністри затіяли інтригу проти мене, яка через два місяці мало не спричинила мою загибель. Ось як мало важать найбільші послуги монархам, коли на другу шальку терезів кладеться відмова догоджати їхнім примхам.

РОЗДІЛ VI

Середній зріст мешканців Ліліпутії трохи менший за шість дюймів. Відповідні пропорції мають і всі тамтешні тварини, а також рослини й дерева. Наприклад, найбільші коні та воли не бувають там вищі чотирьох-п’‎яти дюймів, а вівці – півтора дюйма; гуси – завбільшки з наших горобців, і так аж до найменших тваринок, яких я насилу міг розгледіти. Щоправда, очі ліліпутів природа пристосувала саме до таких розмірів, і вони бачать чудово, але тільки з малої відстані. Ось приклад, який у них гострий зір на близькі предмети: я з великою цікавістю спостерігав, як кухар скуб жайворонка, не більшого за нашу муху, а дівчина шила невидимою голкою з такою ж невидимою шовковою ниткою. Найвищі дерева там досягають семи футів – я маю на увазі ті, що ростуть у великому імператорському парку, – і я ледве міг дотягтися рукою до їхніх верховіть. Решта рослин – відповідно нижчі, і нехай читач уже сам уявить собі їхні справжні розміри.

Я поки що не розводитимусь про науку ліліпутів, яка вже багато століть процвітає у цього народу в усіх галузях, а спинюся лише на своєрідній манері їхнього письма: ліліпути пишуть не так, як європейці – зліва направо, не так, як араби – справа наліво, не так, як китайці – згори донизу, а так, як англійські дами – навскоси через сторінку, від одного її ріжка до другого.

Деякі закони та звичаї в них вельми своєрідні, і якби вони не були цілком протилежні законам моєї любої батьківщини, то я не встояв би перед спокусою сказати дещо на їхнє виправдання. Бажано тільки, щоб їх дотримувалися як слід. Насамперед згадаю закон про донощиків. За всі злочини проти держави карають тут надзвичайно суворо, але якщо на суді буде доведено невинність обвинуваченого, брехливого донощика зразу віддають на ганебну страту, а з його рухомого й нерухомого майна стягують пеню на користь невинного, відшкодовуючи йому в чотирикратному розмірі втрачений час, небезпеку, на яку він наражався, знегоди, пережиті у в’‎язниці, та всі його витрати на свій захист. А якщо майна донощика на це бракує, то потерпілого щедро винагороджує корона. До того ж імператор прилюдно виявляє до нього прихильність, і про безневинність його оголошують на все місто.

Шахрайство вони вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжку, і тому здебільше карають за нього смертю, пояснюючи це тим, що дбайливість і пильність разом з елементарним здоровим глуздом можуть уберегти майно від злодія, але проти спритного шахрайства чесність не має чим боронитися. А оскільки в комерції конче потрібен кредит і довіра, то, коли потурати обману і не карати його законом, чесний торгівець завжди зазнає збитку, а шахрай матиме зиск.

Хоч ми й кажемо зазвичай, що нагорода та кара – два шарніри, на яких обертається весь урядовий механізм, але ніде, крім Ліліпутії, я не бачив, щоб цей принцип було запроваджено в життя. А там кожен, хто подасть достатні докази, що протягом сімдесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, дістає право на певні пільги відповідно до свого суспільного становища, і йому виділяється належна сума грошей зі спеціального фонду. Крім того, він отримує титул спілпела (тобто законника), який додається до його імені, але не переходить до нащадків. Коли я сказав ліліпутам, що в нас закон підтримують тільки за допомогою покарань і ніде не згадується про нагороди за його дотримання, вони визнали це за величезну ваду нашого устрою. Через це статуя Правосуддя в їхніх судових установах має шестеро очей – двоє спереду, двоє ззаду і по одному з боків (що символізує пильність), у правій руці в неї – розкритий мішок золота, а в лівій – меч у піхвах, і це означає, що правосуддя з більшою охотою нагороджує, ніж карає.

Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути передусім звертають увагу на моральні якості, а не на здібності. На їхню думку, коли вже влада конче потрібна людству, то кожна людина, наділена звичайним здоровим глуздом, може займати ту чи ту урядову посаду, бо провидіння ніколи не мало наміру робити з управління громадськими справами якусь таємницю, доступну тільки небагатьом великим геніям, яких народжується хіба що двоє-троє на сто років. Вони вважають, що відданість істині, справедливість, поміркованість та інші подібні якості – під силу кожному і що ці чесноти за умови досвіду й добрих намірів роблять кожного здатним служити своїй країні, крім тих випадків, коли потрібні спеціальні знання. На їхню думку, браку чеснот не може надолужити навіть найбільша розумова обдарованість, і віддавати посади до рук несумлінних людей, хай навіть найздібніших, аж надто небезпечно, адже помилка, зроблена через незнання, але з добрим наміром, ніколи не матиме таких фатальних наслідків для загального добра, як вчинки людини, схильної до безчестя й обдарованої здібностями приховувати його, множити й захищати.

Розповідаючи про ці та інші закони, про які йтиметься далі, я попереджаю, що маю на увазі тільки споконвічні інституції країни, а не обурливу сьогочасну зіпсутість – наслідок звиродніння людської природи. Наприклад, ганебний звичай призначати на високі посади тих, хто добре танцює на канаті, або давати нагороди за стрибки через палицю і плазування під нею – звичай, що його, коли читач ще пам’‎ятає, вперше запровадив дід теперішнього імператора, а нинішнього свого розвитку він досяг тільки через невпинне розмноження всіляких партій та угруповань.

Невдячність вважається в Ліліпутії карним злочином (як відомо, так само міркували й декотрі інші народи): на думку ліліпутів, той, хто відплачує злом своєму доброчинцеві, є ворогом і всім іншим людям, стосовно яких він не відчуває жодних зобов’‎язань, а тому не заслуговує на життя.

Дуже відрізняються від наших їхні погляди на обов’‎язки батьків та дітей.

Ліліпути вважають, що батькам менше, ніж будь-кому іншому, можна довіряти виховання їхніх дітей. Тому в кожному місті є громадські виховні заклади, куди всі батьки, крім селян і робітників, повинні віддавати своїх дітей обох статей і де ті діти виховуються, тільки-но їм мине двадцять місяців, тобто у віці, коли, на думку ліліпутів, вони починають дещо тямити. Ці школи бувають кількох видів – залежно від статі дітей та стану їхніх батьків. Учителі там достатньо кваліфіковані, щоб готувати дітей до життя відповідно до суспільного становища батьків та їхніх власних здібностей і нахилів. Спершу я скажу трохи про заклади для хлопчиків, а тоді про заклади для дівчаток.

У будинках, де виховуються сини вельмож і знатних дворян, працюють поважні, освічені педагоги разом зі своїми численними помічниками. Дітей там одягають і годують дуже просто. Прищеплюють їм правила честі, справедливості, відваги, а також скромність, милосердя, релігійні почуття й любов до батьківщини. За винятком короткого часу на їжу та сон і двох годин на розваги та фізичні вправи, діти завжди чимось зайняті. До чотирьох років їх одягає обслуга, а старші вихованці, хоч би якого знатного роду вони були, мусять одягатися самі; приставлені до них жінки-доглядачки, що їм, як на наш вік, має бути не менше п’‎ятдесяти років, виконують тільки чорну роботу. Розмовляти з обслугоювихованцям заборонено, а в години дозвілля вони граються гуртом і завжди в присутності вихователя або його помічника, завдяки чому вони захищені від ранніх шкідливих вражень, дурощів і розпусти, яким віддані на поталу наші діти.

Батьки можуть бачитися зі своїми дітьми тільки двічі на рік, кожного разу не більше години. Цілувати дітей дозволяють лише при побаченні та прощанні, а вихователь, який завжди буває поруч, пильно стежить за тим, щоб дітям нічого не нашіптували, не говорили пестливих слів і не приносили іграшок, ласощів тощо. Коли батьки не платять вчасно за утримання та виховання своїх дітей, то гроші стягують з них імператорські урядовці.

Схоже влаштовано й виховні заклади для дітей звичайних дворян, купців та ремісників; проте діти, призначені бути ремісниками, від семи років починають вивчати своє ремесло, тоді як діти знатних осіб продовжують загальну освіту до п’‎ятнадцяти років, що відповідає у нас двадцять одному, а суворості шкільного життя в останні три роки поступово послаблюються.

У жіночих закладах дівчатка знатного роду виховуються майже так само, як і хлопчики, тільки їх одягають статечні доглядачки, і завжди в присутності виховательки або її помічниці. Досягши п’‎ятирічного віку, дівчатка одягаються самі. Коли помітять, що нянька розповідає дітям страшні чи безглузді казки або розважає їх дурними витівками (що нерідко роблять наші покоївки), її прилюдно тричі б’‎ють батогами, кидають на рік до в’‎язниці, а потім засилають доживати віку в найглухішу частину країни. Через це молоді дами в Ліліпутії не менше за хлопців соромляться боягузтва й дурості і за єдину окрасу жінки визнають лише цнотливість і охайність. Я не помітив жодної різниці в їхньому вихованні, зумовленої відмінністю статі, – хіба що фізичні вправи для дівчаток не такі важкі та обсяг знань трохи вужчий, зате їх навчають правил ведення хатнього господарства. Ліліпути дотримуються погляду, що дружина достойного роду повинна завжди бути розумною і приємною подругою чоловікові, бо молодість її швидко минає. На дванадцятому році, коли для дівчини, як вважається, настає час шлюбу, батьки або опікуни, склавши глибоку подяку вихователям, забирають її додому, і нерідко, розлучаючись із подругами, молоденька панна гірко плаче разом з ними.

Селяни й робітники тримають дітей удома, бо їм доведеться тільки орати та обробляти землю і їхнє виховання не має великої ваги для суспільства. Проте для старих та немічних влаштовано притулки, тому жебрання – ремесло, незнане в імперії.

РОЗДІЛ VII

Якось увечері, саме коли я збирався відвідати імператора Блефуску, дуже таємно, в закритих ношах, прибув до мене один поважний придворний (якому я зробив дуже значну послугу, коли він був у великій неласці в його імператорської величності) і, не називаючи свого імені, зажадав побачення зі мною. Носіїв було відіслано і я, поклавши в кишеню камзола ноші разом з його ясновельможністю, звелів вірному слузі казати всім, що нездужаю і ліг спати, а сам увійшов до помешкання, замкнув двері, поставив своїм звичаєм ноші на стіл і сів біля них. Коли ми обмінялися привітаннями, я помітив велику заклопотаність на обличчі його ясновельможності і спитав, яка цьому причина. Тоді він попросив терпляче вислухати його, бо йшлося про моє життя. Сказав він мені таке (я записав його мову одразу, як він пішов):

“Вам належить знати, що останнім часом кілька разів надзвичайно таємно скликали кілька засідань державної ради щодо вас, і два дні тому його величність ухвалив остаточне рішення.

Ви дуже добре знаєте, що Скайреш Болголам (верховний адмірал) мало не з першого дня, як ви прибули сюди, став вашим запеклим ворогом. Я не знаю, як і чому виникла ця ворожнеча, але ненависть його особливо зросла після вашої великої перемоги над блефусцями, яка зовсім затьмарила його адміральську славу. Цей вельможа у спілці з лорд-канцлером скарбниці Флімнепом, про чию неприязнь до вас через ревнощі знають усі, з генералом Лімтоком, камергером Лелконом і верховним суддею Белмафом склали акт, у якому вас обвинувачують у державній зраді та інших злочинах, за які карають смертю”.

Цей вступ так схвилював мене, що я, свідомий своїх заслуг і невинності, хотів уже перебити поважного гостя, але він попросив мене мовчати і мовив далі: “На подяку за ваші для мене послуги, я, ризикуючи головою, здобув докладні відомості про ці засідання і копію обвинувального акта. Ось він:

ОБВИНУВАЛЬНИЙ АКТ ПРОТИ КВІНБУСА ФЛЕСТРІНА (Чоловіка-Гори)

Стаття II

Квінбус Флестрін, привівши до імператорського порту флот Блефуску і діставши від його імператорської величності наказ захопити також усі інші кораблі згаданої вище імперії Блефуску з тим, щоб обернути імперію Блефуску на нашу провінцію з призначеним від нас віце-королем і знищити та скарати смертю не тільки всіх Тупоконечників, що знайшли там собі притулок, а й усіх підданців тієї імперії, котрі не зречуться зараз же своєї тупоконечницької єресі, – згаданий вище Флестрін, як підступний зрадник його найласкавішої та найяснішої імператорської величності, просив увільнити його від виконання згаданого вище доручення, пославшись на своє небажання застосовувати силу у справах сумління та позбавляти згаданий вище народ свободи й життя.

Стаття III

Що, коли до його величності прибула відома депутація від двору Блефуску благати замирення, згаданий вище підступний зрадник Флестрін допомагав названим посланцям порадами, підмовляннями і розважаннями, хоч і добре знав, що вони служать монархові, який ще недавно був одвертим ворогом його імператорської величності і провадив відкриту війну зі згаданою вище величністю.

Стаття IV

Що згаданий вище Квінбус Флестрін всупереч обов’‎язкам вірнопідданця збирається відвідати двір та імперію Блефуску, діставши на це тільки усний дозвіл його імператорської величності, і під приводом згаданого вище дозволу насправді має намір по-зрадницькому й віроломно допомогти імператорові Блефуску, підбадьорити і підбурити того, хто ще недавно був ворогом його імператорської величності і провадив проти нього відкриту війну.

Є там ще й інші статті, та я наводжу витяги лише з найважливіших. Треба визнати, що під час тривалих дебатів з приводу цього обвинувачення його величність виявив надзвичайну поблажливість до вас, згадуючи не раз ваші заслуги перед ним і намагаючись зменшити тим вашу провину. Лорд-канцлер скарбниці і адмірал наполягали, щоб стратити вас найжахливішим і найганебнішим способом, підпаливши вночі будинок, де ви живете, тимчасом як генерал поведе на вас двадцятитисячне військо з отруєними стрілами, призначеними для ваших рук та обличчя. Інші пропонували дати таємний наказ декому з вашої обслуги, щоб вони просочили ваші сорочки та простирадла отруйним соком, від якого все тіло свербітиме так, що ви самі роздряпаєте його й сконаєте в невимовних муках. Генерал приєднався до цієї думки, і довго більшість була проти вас. Але імператор, вирішивши по змозі врятувати вам життя, привернув нарешті на свій бік камергера двору. Тоді ж таки Релдресел, головний секретар у таємних справах, який завжди виявляв до вас щиру приязнь, дістав від імператора наказ викласти своє розуміння справи, що він і зробив, цілком виправдавши вашу гарну думку про нього. Він погодився, що злочини ваші тяжкі, але й вони, мовляв, не виключають милосердя, цієї найбільшої чесноти монархів, якою так справедливо уславився його величність. Він сказав, що дружба між ним і вами відома кожному і що високоповажні збори, мабуть, вважатимуть його через це за небезсторонню особу, але, скоряючись наказові його величності, він відверто висловить свою думку; що коли його величність, зважаючи на ваші заслуги й слухаючись своєї милосердної вдачі, захоче зберегти вам життя, наказавши тільки виколоти вам обидва ока, то, на його скромну думку, така кара якоюсь мірою і задовольнила б правосуддя, і змусила б увесь світ захоплено вітати лагідність імператора й розум і великодушність тих, що мають за честь бути його радниками. Що втрата зору аж ніяк не зашкодить вашій фізичній силі, якою ви можете ще стати в пригоді його величності. Що сліпота ще й додасть вам відваги, бо ви не бачитимете небезпеки, – адже саме побоювання за очі найдужче заважало вам привести сюди ворожий флот. Для вас, мовляв, досить буде дивитися на все очима міністрів, бо так само чинять і найбільші монархи.

Висока рада зустріла цю пропозицію вкрай несхвально. Адмірал Болголам не міг стриматися і, підвівшись, розлючено сказав, що дивується, як це головний секретар наважується захищати зрадника; мовляв, заслуги ваші, якщо виходити з міркувань державної безпеки, тільки обтяжують вашу провину, адже та сила, яка дозволила вам захопити кораблі блефусців, дасть вам змогу за першою ж незгодою відвести їх назад; крім того, він має певні підстави вважати, що ви в душі – Тупоконечник, а що зрада в душі з’‎являється раніше, ніж її виявляють у вчинках, то він обвинувачував вас у зраді й категорично вимагав вашої смерті.

Але його величність, рішуче заперечуючи проти вашої страти, ласкаво пояснив, що коли рада вважає ваше осліплення за надто м’‎який присуд, то згодом можна буде покарати вас тяжче. Тоді ваш приятель секретар попросив ще раз слова і, відповідаючи скарбникові з приводу великих витрат на ваше утримання, сказав, що його ясновельможність, розпоряджаючись усіма прибутками імператора, може легко запобігти цьому лихові, день у день зменшуючи видатки на ваші харчі, і тоді, не одержуючи достатнього харчування, ви почнете слабшати, худнути, втратите апетит і сконаєте через кілька місяців; до того ж і розкладання вашого трупа вже не буде аж таким загрозливим, бо тіло ваше всохне більш як удвічі, і зразу по вашій смерті п’‎ять чи шість тисяч підданців його величності зможуть за два-три дні відокремити м’‎ясо від кісток, поскладати його на вози, відвезти якнайдалі за місто і там закопати, щоб не було зарази, а кістяк залишити як пам’‎ятку на подив нащадкам.

Через велику приязнь головного секретаря до вас прийшли до компромісного розв’‎язання цієї справи. Намір поступово заморити вас голодом було суворо наказано тримати в таємниці, а до протоколу занесено лише вирок про осліплення. Через три дні до вас відрядять вашого приятеля головного секретаря, і він зачитає вам обвинувальний акт, а тоді відзначить велику поблажливість і ласкавість його величності та державної ради, завдяки яким вас засуджено тільки на осліплення. Його величність не має сумніву, що ви беззастережно й вдячно скоритеся присудові; двадцять хірургів його величності будуть присутні при виконанні вироку, щоб стежити за виконанням операції, яка полягатиме в тому, що вам пустять в очні яблука дуже гострі стріли, коли ви лежатимете на землі.

Гадаю, ваша розсудливість підкаже вам, яких саме заходів слід ужити, а я, щоб не викликати ні в кого підозри, мушу негайно повернутися додому так само таємно, як і прибув сюди”.

У ліліпутів є звичай, запроваджений нинішнім імператором та його міністрами, який дуже відрізняється, як запевняли мене, від практики колишніх часів. Якщо, задовольняючи мстивість монарха або злість котрогось його фаворита, суд ухвалює особливо суворий вирок, то імператор на засіданні державної ради завжди виголошує промову, наголошуючи на своїй великій ласкавості і доброті, що відомі й визнані в усьому світі. Промову зараз же розголошують по всій державі, і ніщо не жахає народ так, як це вихваляння милосердя його величності, бо що довші й пишніші такі панегірики1, то, як помічено, жорстокіша буває кара та безневинніша жертва. Мушу зізнатися, що, оскільки ні за своїм походженням, ні за вихованням мені не судилося стати придворним, я був кепським суддею в таких питаннях і не вбачав у тому вирокові ні лагідності, ні ласкавості, а вважав його (мабуть, помилково) радше суворим, ніж милосердним. Іноді мене поривало виступити самому на свій захист, бо хоч я й не міг заперечувати фактів, наведених у кількох статтях, але все ж мав надію, що вони допускають деяке полегшення вироку. Звісно, я не раз читав про подібні процеси і помітив, що вони завжди закінчуються так, як бажали судді, а через те й не ризикнув за цих несприятливих обставин наражати себе на небезпеку, віддавшись на ласку таких могутніх ворогів. Мене дуже спокусила думка про опір: адже поки я був вільний, усі сили імперії навряд чи здолали б мене, і я легко міг би закидати камінням і зруйнувати столицю, але, згадавши свою присягу імператорові, усю ту ласку, якою він обдаровував мене, та про наданий мені високий титул нардака, я з огидою відкинув цей план. Я так і не встиг засвоїти придворних поглядів на вдячність і ніяк не міг переконати себе, що теперішня суворість імператора звільняє мене від колишніх зобов’‎язань. Я написав дружньому до мене головному секретареві листа, повідомляючи, що від’‎їжджаю згідно з одержаним мною дозволом його величності відвідати імператора Блефуску.

1 Панегірик – надмірно хвалебний відгук про кого – небудь.

РОЗДІЛ VIII

Через три дні після прибуття до Блефуску Гуллівер помітив неподалік берега в морі перевернутий човен. З великими труднощами за допомогою моряків з Блефуску він підігнав човна до берега. З Ліліпутії прибув урядовець із копією обвинувального акту і сповістив монарха Блефуску про “велике милосердя” імператора Ліліпутії, який задовольнився таким “незначним” покаранням, як осліплення Гуллівера, і запропонував вислати Чоловіка-Гору до Ліліпутії із зв’‎язаними руками й ногами. Після тривалих нарад Гулліверові було дозволено вийти на знайденому човні у відкрите море.

Десь через місяць я вирушив до столиці, щоб одержати останні накази його величності і попрощатися з ним. Імператор з найяснішою родиною вийшли з палацу, а я ліг ниць, щоб поцілувати йому руку, яку він дуже ласкаво подав мені; так само зробили імператриця і молоді принци. Його величність подарував мені п’‎ятдесят гаманців з двомастами спрагів у кожному та свій портрет на весь зріст. Церемоніал мого від’‎їзду був занадто складний, тож зараз я не хочу втомлювати читача його докладним описом.

У човен я поклав сто волячих і триста овечих туш, відповідний запас хліба та напоїв і стільки готових страв, скільки спромоглися приготувати чотириста кухарів. Крім того, я взяв із собою шістьох живих корів, двох бугаїв і стільки ж овець та баранів з наміром привезти їх до себе на батьківщину і взятися за їхнє розведення.

Приготувавшись отак до подорожі, 24 вересня 1701 року о шостій годині ранку я нап’‎яв вітрила, пройшовши при південно-східному вітрі щось із чотири ліги у північному напрямі, годині о шостій вечора я помітив за якихось півліги на північному заході невеликий острів. Я підплив ближче і кинув якір з підвітряного боку острова, який був, здавалося, безлюдний. Я мав намір дістатися, якщо буде змога, до одного з островів, що лежали, на мою думку, на північний схід від Вандіменової Землі. Того дня я нічого не вгледів, але на другий день близько третьої години, відпливши від Блефуску за моїми розрахунками на двадцять чотири ліги, побачив вітрило, що рухалось на південний схід, тоді як я прямував просто на схід. Я напнув усі вітрила, і за півгодини на кораблі помітили мене, викинули прапор і пальнули з гармати.

Нелегко висловити радість, що охопила мене від несподіваної надії побачити знов улюблену батьківщину та залишених там дорогих мені людей. Корабель згорнув частину вітрил, і я підплив до нього 26 вересня між п’‎ятою та шостою годинами вечора. Серце моє забилося дужче, коли я побачив англійський прапор. Я поклав корів та овець у кишені камзола і зійшов на палубу з усім своїм невеличким вантажем. То було англійське торговельне судно, що поверталося північними і південними морями з Японії під командою капітана Джона Бідла з Дептфорда – вельми гречного добродія і вправного моряка. Я розповів йому про себе в кількох словах, але він подумав, що я марю і що пережиті злигодні потьмарили мені розум. Тоді я дістав із кишені своїх корів та овець – це неабияк вразило його і переконало в моїй правдивості.

Не втомлюватиму читача подробицями нашої загалом щасливої подорожі. Ми прибули в Даунс 13 квітня 1702 року. За нетривалий час мого перебування в Англії я заробив чималі гроші, показуючи свою худобу різним поважним особам і просто цікавим, а перед тим як вирушити в другу подорож, продав її за шістсот фунтів. Повернувшись з цієї подорожі, я побачив, що худоба дуже розплодилася, особливо вівці. Сподіваюся, що їхня напрочуд тонка вовна поліпшить якість наших шерстяних тканин.

Переклад М. Іванова за редакцією Р. Доценка

1. Чи зустрічалися ви з героями Свіфта до уроків зарубіжної літератури? Де і за яких обставин?

2. Що таке гумор? Сатира? Які ще різновиди комічного ви знаєте?

3. Доведіть, що “Мандри Гуллівера” – це сатиричний, а не гумористичний твір. Наведіть приклади сатиричних прийомів у романі (іронія, гіпербола, пародія).

4. Якими засобами Свіфт імітує “документальність” твору?

5. Чому Гуллівер, який був переконаний, що міг би протистояти найбільшій армії ліліпутів, не спробував звільнитися? Як це його характеризує?

6. Випишіть словосполучення, якими Гуллівер описує свої наміри в спілкуванні з ліліпутами. Чим викликана саме така манера спілкування? Чи допомогла вона Гулліверу досягти бажаного? Чи схвалюєте ви її?

7. Схарактеризуйте друзів і ворогів Гуллівера. Чи хотіли б ви мати таких друзів? Чому?

8. Підготуйте розгорнуту розповідь про державний устрій і звичаї Ліліпутії. Спираючись на офіційні документи ліліпутів (опис знайденого в кишенях Гулліве – ра, обвинувальний акт проти Чоловіка-Гори тощо), спробуйте сформулювати закони Ліліпутії у вигляді кодексу законів. Які з давніх законів Ліліпутії ви б запровадили в Україні? Чому?

9. Порівняйте образ Правосуддя в Ліліпутії та європейських країнах (богиня Феміда). Яке Правосуддя вам подобається більше і чому?

10. Порівняйте систему освіти в Ліліпутії та сучасній Україні. Що з освіти Ліліпутії ви б зберегли, а що – відкинули?

11. На чиєму боці Свіфт у протистоянні імператора з тупоконечниками? Хто виграв від внутрішнього конфлікту в Ліліпутії?

12. Який художній засіб використав Свіфт, описуючи війну Ліліпутії з Блефуску? Чому Гуллівер спочатку втрутився у війну між Ліліпутією та Блефуску, а потім відмовився виконувати наказ імператора?

13. Як Свіфт доводить абсурдність зазіхань на світове панування? Який засіб він для цього використовує?

14. Чи змінилося сприйняття Гуллівером світу й людей після перебування в Ліліпутії?

15. Які просвітницькі ідеї втілені в романі Свіфта?

16. За легендою, давня збірка казок “Панчатантра” була створена, щоб показати, “як треба правити народом і виховувати його”. Чи можна те ж саме сказати про книжку Свіфта? Чи порекомендували б ви її для обов’‎язкового читання сучасним державним керманичам?

17. Кількість мотузок, якими ліліпути зв’‎язали Гуллівера, дорівнює кількості памфлетів, які написав Свіфт на підтримку партій. Спробуйте пояснити причину цього збігу.

18. Чому, на вашу думку, твір “мізантропа”, спрямований на виправлення зіпсованої людської натури, став однією з найулюбленіших дитячих книжок?

(1 votes, average: 5.00 out of 5)