“Мальви”, “Журавлиний крик” – історичні романи Романа Іваничука

“Мальви” – це перший історичний роман Романа Іваничука. Він і приніс письменнику найбільшу славу та здобув у читача найбільше визнання. Ось як говорить про “Мальви” Михайло Слабошпицький: “Не знаю, як для кого з численних шанувальників Іваничука, а для мене “Мальви” – улюблений його роман. Цим, звісно, анітрохи не хочу принизити інші Іваничукові твори. Як на мій погляд, “Мальви” – не тільки роман з драматичною літературною долею, не тільки програмний твір письменника, не тільки відкриття проблеми, яка й далі асоціюється з іменем Айтматова. “Мальви” – абсолютно гармонійне поєднання матеріалу твору і його стильового вираження. Такий художній синтез не часто зустрічається в нашій прозі”.21

До написання твору Роман Іваничук дуже ретельно готувався. Він побував у Туреччині, кілька разів їздив до Криму, де педантично вивчав історичні документи, досконало пізнав епоху, про яку збирався писати.

“Найстрашнішим злом того часу ( а чи тільки того?) вважав яничарство, – згадує письменник, – і найбільше мучила мене гірка правда, сформульована у Франкових словах: “Чому відступництва у нас так много і чом відступництво для нас не є страшне?”

І враз – ніби проблиск, ніби раптове наближення до Бога: я напишу історію яничарів! Дам у романі волю роздумам над долями імперій, які неминуче приходять до упадку; над закономірністю пробудження поневолених народів; над причинами тимчасових ворожих перемог, а теж фатальних невдач у боротьбі за визволення з-під чужоземного ярма… Я покажу різні соціальні типи, характерні для суспільних формацій, в яких панує самовлада окремої людини або кліки: тиранів, самодурів, підлабузників, некоронованих правителів, мудрих, але безсилих політичних імперських діячів, героїв, перевертнів, рабів; прослідкую процеси формування вождя й прозріння відступника, винесу на світло денне проблему солідарності народів, які борються за своє визволення, а теж прозріння народу, котрий в силу історичних обставин був змушений поневолювати народи інші.

Я перенесу образ більшовицької імперії в історичну площину і назву свій перший історичний роман “Яничари”. Та не міг я ще тоді знати, що вся ця безліч проблем буде втілюватися не в одному, а в цілому десятку романів.”22 Тут письменник має на увазі вже вищезгадану ідею.

“Історичною площиною для роману “Яничари” я вибрав десятиліття “золотої волі” польської шляхти й безгетьманства в Україні 1638-1648-х років, найвищого розквіту яничарського корпусу в Туреччині та безкарної сваволі кримських татар, які забирали в безборонної України багатий ясир. Крім того, аналогія між епохами вбачалася мені ще й у тому, що зримий вже занепад більшовицької імперії нагадував упадок імперії турецької, яка ще панувала на трьох континентах, але вже була неспроможна економічно володіти надто великою територією й асимілювати безліч народів, переобтяжена імперією надмірна мілітарна сила, а яничари, ті справжні турецькі партократи, перетворилися у касту, яка стала над народом корумпованою мафією, що зверху розкладала імперію.

Настала для мене врешті пора інтенсивного і копіткого збирання матеріалів: на протязі майже трьох років я сліпав у архівах та бібліотеках і подорожував. Кілька місяців квартирував у Бахчисараї, де мені допомагала опанувати тюркський матеріал директор музею Марія Кустова, яка знала татарську мову і вміла читати в’язь; відвідав, як турист, Стамбул, східний базар спостерігав аж у Марокко, у мусульман Сенегалу побував у гостях у байрам. Врешті поїхав з дружиною на відпочинок у кримський будинок творчості “Коктебель”.

Треба було починати писати роман, а мені опускалися руки: видавці навіть і говорити не хотіли про публікацію роману під заголовком “Яничари”, а придумати іншу назву я ніяк не міг.

Мої колеги по пляжу хворіли “камінною” хворобою – шукали сердоліків і “курячих богів”, ми ж з дружиною блукали степами й горами Криму, займаючись не властивим для нас заняттям – збиранням квітів для гербарію. Я вперто шукав квітку, дерево чи рослинку, яка б дала назву моєму романові, що вже просився на папір. Іноді здавалося – знайшов! Держидерево – колюче, загребуще – хіба поганий символ для імперії? Ось неопалима купина – символ вічного живучого народу. Тирса!.. Але все це вже було, все збите.

Аж одного дня я нахилився над голівкою звідкись добре знайомої жовтої квітки, пришпиленої коротеньким стебельцем до потрісканої кримської землі. “Що це за квітка?” – спитав я в дружини. Вона здивувалася, що я не можу розпізнати цвіту наших мальв. “Але ж вони у нас високі, вищі за соняшники!” – “Видно, грунт для них не той”, – відказала дружина.

І в цю мить прийшло до мене моє “евріка”. Мальви! Мій історичний роман буде називатися “Мальвами”. Бо це трагічний символ українського народу – гожого вродою, пишного на своїй землі й знищеного духовно та фізично на чужині.

Нині я повертаю творові первісну назву “Яничари”. Чи добре чиню – не знаю, адже читач звик уже до “Мальв”. Однак мушу це зробити – стара назва набагато точніша”.23

Стосовно питання про назви, то тут існують дві думки, наприклад добра знайома Іваничука, Ніна Бічуя, не поділяє думки письменника: “…Але ж “Мальви” мають свою літературну історію, саме “Мальви” виконали ту місію, яку покладав на роман автор – чи варто було перекреслювати цей позитивний відтінок – мальви”24

У творі зображується своєрідний мотив шукання матір’ю своїх дітей на тлі початку визвольної війни українського народу, побаченої немовби з Криму, очима невольників. Цей мотив ускладнений мотивом повернення та неповернення до втраченої вітчизни, віри й роду, мотивом пам’яті.

Головні герої роману – Марія, Мальва, Стратон, Алім, Селім поєднані одною бідою: проживанням у чужому краї, та ще й у краї з іншою релігією. Перед ними у різний час постає одна й та ж проблема: змиритись та підкоритись чужій системі або все життя страждати, але залишатись вірним своїй релігії та вітчизні. Кожен з них вибирає свій шлях. Алім – підкоряється і служить чужинцям, проте, як пише Ніна Бічуя про нього, яничарство Аліма у “Мальвах” – відступництво майже неусвідомлене, частково вимушене, на рівні півсвідомості (справді “пів”, а не “під”).”25 Селім навіть не обирав, оскільки швидко піддався впливу чужої цивілізації, проте він намагається щось зрозуміти зі свого минулого і розібратись у теперішньому. Марія – живе у чужій системі, зовні підкоряючись їй, а всередині, повністю заперечуючи, намагається не піддатись їй і пам’ятати про рідний край. Стратон – колишній раб, який отримав волю і заснував поселення християн – залишився вірний вірі й батьківщині, проте змирився з тим, що вмирати буде на чужині. Проте центральний, на мою думку, образ роману – Мальва. Вона обрала собі шлях, не схожий на інші – шлях валенродизму. Шлях життя в чужій системі, проникнення у верхівку її влади, підробленої покори, а насправді відчайдушної праці на благо своїй батьківщині: “Мамо, а може, того хотів твій Бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я забула своє і аж тоді розбудилась від рідної пісні, коли стала ханською дружиною? Може, мені призначено більше добра вчинити для твого краю, ніж народити козакові дитину? Кажеш – хан іде на поміч козакам? І може зрадити їх? Я на дам йому цього вчинити, він любить мене. А тепер я розпалю його любов… і стане він вірним Хмелеві навіки”,26 – говорить Мальва матері і цим передбачає свою долю.

Взагалі, на мою думку, у цьому творі Роман Іваничук надзвичайно тонко переносить час Радянського Союзу у часи Османської Імперії. У творі можна провести чіткі паралелі між двома епохами історії України. Алім та Селім, яничари – це люди, які народились на Україні, проте переконання мали комуністичні і працювали проти своєї батьківщини. Стратон – це більшість тогочасних українців, які не сприймали режим, але жили під його владою. Мальва – це інтелігенція, це “Валенроди”, які жили в Союзі, та працювали проти нього. Проте наймасштабніша паралель – Марія – це Україна, яка шукає своїх дітей, що зрадили її, яка намагається переконати їх в тому, що їхні переконання хибні, яка хоче повернутись до своєї “батьківщини” – незалежності. Сам автор, на мою думку, виступає тут в образі меддаха Омара. Ось монолог Омара, який і є думкою Іваничука про пануючий народ в Радянському Союзі та про його вождів: “О люде османський… Коли тобі вистачить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по не своїх полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти вгамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від Божої помсти, коли вона гряне? А прийде. Замикається вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши своє покликання на землі. Вернешся, осуджений світом.”27 Ось яке було справжнє призначення роману, яке автор настільки майстерно прикрив, що прискіпливі радянські цензори, які навіть навіть найменшої підозри не мали про прихований зміст твору, допустили його до друку.

Викрили твір на викладацько-студентській конференції у Львівському університеті. Описуючи це, Іваничук згадує: “Конференція вдалася знаменито: багато було кваліфікованих виступів, я отримав десятки усних і письмових питань, проте ніхто не розкривав підтексту твору, розуміючи, що це могло б спровокувати відповідну реакцію у партократів. І аж у кінці розмови, вже після мого заключного слова, вихопився за трибуну якись юнак і залементував: “Відкрийте очі, не ховайте голови в пісок, це твір не про турецьких яничарів, а нинішних, наших, і скільки їх сидить у цьому залі!”28 Після цього роман був заборонений.

“Можна мати суто професійний – філологічний інтерес до твору і захоплюватися всіма його достоїнствами, розкладаючи на полицях усі літературні компоненти, розглядаючи їх уже не в художньому ансамблі, а й кожен сам по собі, ізольовано від інших, і не перестаючи при тому захоплюватися довершеністю симетрій кожного. І “Мальви”, мені здається, витримають усі подібні перевірки літературних експертів на справжність.”29 – пише у вступі до роману Михайло Слабошпицький і дійсно, поряд з глибоким філософським осмисленням української історії, у творі є надзвичайно цікаві перипетії, багато різноманітних сюжетних ліній, елементи мелодраматизму, реалістичне зображення даної епохи. Проте, як говорить Володимир Яворівський, “є в романі султанський двір зі всіма його атрибутами. І добре, що автор став над спокусою старанно і “каліграфічно” виводити подробиці, розміри взуття султанів, кулінарну енциклопедію султанської кухні – він залишає лише ту правду, яка не дає оповіді вийти з русла достовірно історичного.”30 Тобто Іваничук був вельми уважним у змалюванні деталей побуту, звичаїв і моралі тогочасного суспільства, але у цих питаннях тримався “золотої середини.”

“Мальви” – дуже професійний і цікавий твір, який спонукає нас задуматись над історією, сучасністю, майбуттям свого народу. Це досить вагомий вклад в українську літературу, оскільки він розпочав велику серію творів самого Іваничука і поклав початок перспективній і багатообіцяючій літературній тенденції.

“Журавлиний крик” був другим історичним романом письменника.

На початку сімдесятих років автор “подався в пошуки за матеріалом, тоді ж пізнав всю Україну, а ще й Соловки, до яких наша знедолена батьківщина мала завжди пряме відношення.”31 Іваничук віддав новому творові п’ять років життя.

Письменник вирушив на Лівобережжя, зокрема в Полтаву, Ромни. Згадуючи про це, Іваничук пише: “З Ромен, уже в супроводі поета Павла Ключини й художника Сашка Дубровського, подався я в рідне село Калнишевського – Пустовітівку. Село невелике – до ста дворів серед степу, а посередині – крамниця. Церква, вибудована кошовим отаманом, як я подумав, не збереглася.

Ми зупинилися біля крамниці, на порозі якої сидів, спершись на костур, старезний дід, мовби не впускав досередини, а мені літньої спеки захотілося щось випити. Спробував виминути старого, але він таки не впускав.

“Хай уже молоді пиячать у храмі Божому – не знають, але вам не гоже, мать, ученому, як я на вас дивлюся.”

Не розуміючи я глянув на Ключину, той посміхнувся.

“Це ж церква Калнишевського, – пояснив він. – Ось бачиш – в основі хрест, а баня знесена. Старий же нібито доводиться далеким родичем Калнишевського, знає легенди про нього, сидить тут день у день та й бурчить на парубків, які приходять сюди могоричити… Ось попроси, хай щось розкаже.”

Діда не треба було двічі просити, він сам почав розповідати монотонним голосом, ніби той фризієр, що гомонить над вухом клієнта і йому байдуже – слухають його чи не слухають, – про пустовітівського сироту Петра, який бігав услід за козаками й тютюнцю випрошував, а потім один старшина взяв його за джуру, і з того джури виріс кошовий отаман…

Враз дід пожвавішав, але чомусь стишив голос і продовжував:

” А цариця Катерина була всесвітня курва. Тож хотіла кошового заполучить… Не пішов до неї в покої отаман. Дуже розлютилася цариця і послала на Січ Текелія, щоб той спалив козацькі курені. Так і зробив клятий генерал – спалив Січ, а потім Калниша спіймав, кайдани на руки і… – Дід замовк, пильно глінув на мене, а потім прошепотів на вухо: – … і на Соловки заслав. А церкву вже наші халамидники спортили… Тільки ви про це нікому, я вже старий, не хочу, щоб чіпали.”

На Чигиринській горі біля пам’ятника Хмельницькому, серед густої й височенної тирси я побачив дивну з’яву. Русява дівчина з довгою косою зривала тирсу – мабуть, на мітелку; не бачила вона мене, співала й сходила вниз до криниці з журавлем. Я забув все, пішов слідом за нею й наздогнав її біля криниці, коли вже витягала повне відро й припала до нього губами.

“Дівчино моя, напій ми коня”, – сказав я і спопелів від гнівного погляду красуні.

“Не напою, бо ся бою, бо ще не твоя”, – засміялася дзвінко дівчина, побігла схилом і зникла між крайніми хатками Чигирина.

Якусь мить я стояв заворожений, а потім кинувся бігти за нею, я довго блукав вуличками Чигирина, сподіваючись ще раз зустріти красуню, і врешті таки знайшов: вона стала Уляною в “Журавлиному крику” – образом вічно молодої України…”32

Найбільше враження на письменника справила поїздка на Соловки, про яку він також розповідає: “я був першим українцем, який відвідав сумної слави острови із своєї волі.

Книгу професора Архангельського педінституту Георгія Фруменкова “Узники Соловецкого монастыря” я побачив у книжковій крамниці саме тоді, коли вона була мені найбільш потрібна: я схопив її, немов чорт грішну душу, перечитав, зробив виписки і зрозумів, що мені треба самому побувати на далеких островах. Я написав Фруменкову листа і незабаром отримав від нього запрошення приїхати в Архангельськ.

У червні 1971 року разом з дружиною вилітаємо до Архангельська. Професор Фруменков зустрічає нас, влаштовує у готель, а наступного дня заводить нас “зайцями” на палубу теплоходу “Соловки”, який вирушає у свій перший рейс, а квитки продані уже давно.

Від дельти Двіни до Соловецьких островів десять годин ходу. Коли сонце, на частину занурившись у воду, спливає на вранішньому прузі, тоді на кований свинець вод лягають густі тумани, крізь які виступають обриси Соловецьких островів. Заяцький і Муксалма – праворуч, попереду – Великий Соловецький, він вигинається дугою ліворуч і десь на середині вигину вимальовується силует величного монастиря, що виростає з моря.

Теплохід швартується до берега, поблизу двох маленьких острівців із смішними назвами – Баб’ячий і Собачий.

” … посадить его в Головленкову тюрьму вечно, и пребывати ему в кельн молчательной во вся дни живота его и никого к нему не допускати ниже его не выпускати никуда же, но затворену и заточену быти, в молчании каятися о прелести живота своего и пиатему быти хлебом слезным”.

Вирок останньому кошовому отаману…

Мушу побачити ту найстрашнішу Головленкову тюрму, в якій мав силу прожити старий дідуган шістнадцять років, поки архімандрит Ієронім не змінив жорстокого Досифея, не змилосердився над старцем, перевівши його в “комфортабельний” мішок Прядильної башти.

Не все збігається з уявленнями, почерпнутими з книг: грандіозніше, краще, страшніше, занедбаніше.

Прощу показати каземат Калинишевського. Спускаємося із свічками в підвали Головленкової вежі. Під ногами потріскує лід, стіни течуть. Бредемо зовсім темним лабіринтом. Зупиняємося. Тут… На вході в каземат нам, середнім на зріст, ще можна стояти, не горблячись, та за два кроки вперед вже треба згинатися. Ширина каземату – в розвід рук. Глухо. Зовсім глухо. Кличу дружину, щоб ішла за нами, але вона не чує. Голос не долунює звідси на світ божий.

Стає лячно, хочеться негайно йти звідси геть. Важко повірити, що тут могла прожити людина шістнадцять років. І спливають одне за одним вперті запитання: “За що? Як не здригнулась рука всесильного фаворита Катерини ІІ Потьомкіна, коли він підписував вирок своєму бойовому соратникові з часів переможної російсько-турецької війни? Як міг столітній дід витримати цю темряву, холод, сирість? Не помер, не збожеволів, не покінчив самогубством? Вийшов сліпим і гордим: не захотів повертатися на рідну землю – не ходити ж лицареві жебраком на закріпаченій Україні. Ліберальному цареві Олександрові І кинув глузливо: “Побудуйте для колодників справжню тюрму, щоб вони не мучились, як я, в сирих казематах фортеці”. Та не виконали прохання “вічного в’язня” навіть тюремники першої половини ХХ століття: зробили тюрмою храм Божий!

З глибоким слідом вражень залишив я Соловки – заворожений, глибоко діткнутий гіркотою і з полегшею в душі від усвідомлення, що тюрми, якими б страшними вони не були, згодом стають музеями”.33

У “Журавлиному крику” Роман Іваничук охопив великий проміжок часу: від повстання під проводом Пугачова аж до приходу на престол Олександра І. Вражає масштабність розмаху думки автора. Читач переноситься від простих селян до царського двору, з Росії, Соловків у революційну Францію. Вражає пізнання історії того часу. Іваничук в даному творі спромогається звести Катерину ІІ, Потьомкіна, Орлових, Суворова, українських козаків, представників тогочасної української, російської і навіть французької інтелігенцій, простих селян та спудеїв; представників духовенства. Перед читачем постає панорама життя тогочасної Російської Імперії і частково Франції, а також масштабні картини битв, заворушень, торжеств. Вражає глибина пізнання автором історії того часу.

У творі ведуться дві основні сюжетні лінії: Петра Калнишевського – останнього отамана Запорізької Січі та Петра Любимського – юного інтелігента і вигнанця з батьківщини.

У “Журавлиному крику”, початкова назва якого була “Меч і мисль”, Іваничук ставить проблему вибору способу боротьби: меч – сила фізична чи мисль – сила духовна, моральна. Петро Калнишевський символізує незламність українського прагнення до боротьби, незламність духу козака та, зокрема, українця. Петро Любимський постає, як прогресивна думка, що витає у народі, думка, яка сприймає обставини по реальному: шукає способів покращення життя народу. І він цей спосіб знаходить. Їздячи по Франції, зустрічаючись з просвітителями, Любимський бачить, що за неможливості користуватись зброєю, там користуються силою думки, слова. І тоді Любимський проводить паралель між Францією і Росією. Він бачить, що при теперішньому положенні найефективнішим буде спосіб боротися мислю, словом. Доносити їх до народу і будити його, підіймати на боротьбу, на спротив існуючій системі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Мальви”, “Журавлиний крик” – історичні романи Романа Іваничука