МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ – АНТУАН де СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ – Хрестоматія з зарубіжної літератури

(Уривок)

Я жив самотнім життям, і не було нікого, з ким міг би по-справжньому поговорити, аж до аварії, якої я зазнав у Сахарі шість років тому.

Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі. Я був ще самотніший, ніж той, хто після корабельної катастрофи опиняється на плоті серед океану. Уявіть же собі, як я здивувався, коли на світанку мене збудив чийсь дивний голосок:

– Будь ласка… намалюй мені баранця.

Я скочив, наче мене грім ударив. Ретельно протер очі. Пильно подивився навколо. І побачив незвичайного хлопчика, що поважно розглядав мене.

Отож я круглими від подиву очима дивився на цю появу. Не забувайте, що я був за тисячі миль від будь-якого місця, де жили люди. А тим часом не схоже було, щоб цей хлопчик заблукав, або до смерті стомився чи вмирав від голоду, спраги, а чи від страху.

– Що ти тут робиш?

– Будь ласка… Намалюй мені баранця.

Я ніколи в житті не малював баранів і тому відтворив для нього один з двох малюнків, які тільки й умів малювати: удава.

Я був дуже вражений, коли хлопчик відповів:

– Ні, ні! Я не хочу слона в удаві! Удав – дуже небезпечний, а слон надто великий. У мене все маленьке. Мені потрібен баранець.

Так я познайомився з маленьким принцом.

… Минуло чимало часу, поки я зрозумів, звідки він узявся. Тільки з випадково сказаних слів мені поступово все відкрилося. Так, уперше побачивши мій літак, він запитав:

– Що це за штука?

– Це не штука. Ця річ літає. Це літак.

І я з гордістю пояснив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:

– Як? Ти впав з неба?

– Так,- скромно відповів я.

– О, це цікаво!

І маленький принц так голосно засміявся, що мене аж зло взяло. Я хочу, щоб до мого лиха ставилися серйозно.

– Отже, і ти прибув із неба. А з якої планети?

От розгадка його таємничої появи тут!

– Виходить, ти попав сюди з іншої планети? – різко спитав я. Але він не відповів.

… Уявляєте собі, як зацікавило мене оте напіввизнання, ота згадка про “інші планети”.

– Звідки ж ти прибув, хлопчику? Де твій дім? Куди ти хочеш доставити мого баранця?

Він замислено помовчав, а тоді сказав:

– Добре, що ти дав мені ящик: уночі баранець там спатиме.

– Авжеж. І якщо ти будеш гарним хлопчиком, я дам тобі ще й мотузок, щоб прив’язувати його вдень. І кілок.

Мої слова, здається, неприємно вразили маленького принца.

– Прив’язувати? Яке безглуздя!

– Але ж якщо ти його не прив’яжеш, то він зайде бозна-куди.

– Це нічого, у мене там усе дуже маленьке. Якщо йти прямо перед собою, куди очі дивляться, то далеко не зайдеш.

… Так я дізнався про ще одну дуже важливу річ: його рідна планета навряд чи більша за будинок!

У мене є поважні підстави думати, що планета, з якої прилетів маленький принц,- астероїд В-612. 1909 року його помітив один турецький астроном у телескоп. Про своє відкриття він доповів тоді на Міжнародному астрономічному конгресі. Але ніхто йому не повірив тільки тому, що він був одягнений по-турецькому. Отакі ті дорослі.

…Кожного дня я щось дізнавався про його планету, про те, як він вирушав звідти в мандри, як подорожував. Таким чином, на третій день я довідався про трагедію з баобабами.

– Скажи, правда ж, баранці їдять кущі?

– Так, це правда.

– О! Я радий. Виходить, вони й баобаби їдять?

Я сказав маленькому принцові, що баобаби – не кущі, а величезні, мов дзвіниця, дерева, і нехай він приведе цілий табун слонів, однаково їм не з’їсти й одного баобаба.

Почувши про табун слонів, маленький принц засміявся:

– Їх довелося б поставити один на одного…

А тоді він розважливо сказав:

– Перш ніж виростуть, баобаби спочатку бувають маленькі.

– Це правда! Але навіщо тобі, щоб баранець їв маленькі баобаби?

Мені довелося добре подумати, доки я зрозумів, у чому річ.

На планеті маленького принца було жахливе насіння… то насіння баобабів. Грунт планети був геть уражений ним. А баобаб – така рослина, що коли розпізнаєш її надто пізно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить усю планету. Він проб’є її своїм корінням. І якщо планета дуже маленька, а баобабів дуже багато, вони розірвуть її на шматки.

– Є таке правило,- сказав мені згодом маленький принц. – Прибрався сам уранці – ретельно прибери і свою планету. Треба виривати баобаби одразу ж, як тільки побачиш, що то не троянди, бо молоді паростки троянд і баобабів майже однакові.

О маленький принце, поволі я збагнув твоє сумне життя. Довгий час ти мав тільки одну розвагу: милувався заходом сонця.

– Я дуже люблю захід сонця. Ходімо подивимось на нього.

– Але ж треба зачекати…

– Чого зачекати?

– Зачекати, доки сонце заходитиме.

– Мені здається, що я вдома…

І справді. Коли в Америці полудень – у Франції сонце вже заходить, це всі знають. Але на твоїй маленькій планеті тобі досить було пересунути свій стілець на декілька кроків. І ти бачив захід сонця щоразу, коли тільки бажав…

– Якогось дня я бачив захід сонця сорок три рази!

І трошки згодом ти додав:

– Знаєш… коли стає дуже сумно, приємно подивитися, як заходить сонце.

…На п’ятий день, знову ж таки завдяки баранцю, мені відкрилася таємниця життя маленького принца. Він спитав несподівано без жодного вступу:

– Якщо баранець їсть кущі, то він їсть і квіти?

– Він їсть усе, що трапиться..

– Навіть квіти з колючками?

– Так. Навіть квіти з колючками.

– А навіщо ж ті колючки?

– Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто від злості.

– Я тобі не вірю! Квіти слабенькі. Вони простодушні. І підбадьорюють себе. Думають, що з колючками вони страшні…

Він подивився на мене, а потім додав:

– Ти говориш, як дорослі! Ти все плутаєш… ти геть усе перемішав!

Маленький принц таки справді дуже розсердився.

– Я знаю одну планету, там живе такий собі добродій з рудим обличчям. Він не понюхав жодної квітки. Ніколи не глянув на зірку. Ніколи нікого не любив. Ніколи не робив нічогісінько, тільки складав цифри. І з ранку до ночі повторював, як оце ти: “Я людина повалена! Я людина поважна!” – так і дметься з пихи. Але ж то не людина, то гриб.

Він зашарівся, потім озвався знову:

– Якщо хто любить квітку, яка є одна – єдина в світі і тільки на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить; дивишся на зорі і почуваєш себе щасливим. І кажеш собі: “Десь там – моя квітка…”

…Дуже скоро я навчився краще розпізнавати ту квітку. На планеті маленького принца завжди росли прості квіти – у них був тільки один ряд пелюсток, їм потрібно було зовсім мало місця. Вранці ті квіти розпускались, а ввечері в’янули. А ця якось проросла із зернятка, занесеного невідомо звідки, і маленький принц пильнував той паросток. То міг бути якийсь новий вид баобаба. Але незабаром кущик перестав рости і зібрався цвісти. Як ретельно вона готувалася, а тепер, позіхаючи, мовила:

– Ох, я насилу прокинулась!.. Вибачте… Я ще не причесана…

Маленький принц не міг стримати свого захоплення:

– Які ви гарні!

– Справді? – тихо мовила квітка у відповідь. – І я народилася разом із сонцем…

Скоро виявилося, що красуня дуже гордовита й недовірлива, і маленький принц геть замучився з нею. Одного разу, говорячи про свої чотири колючки, вона сказала йому:

– Нехай приходять хоч тигри з пазурами – не страшно!

– На моїй планеті тигрів немає,- заперечив маленький принц. – До того ж тигри не їдять трави.

– Я не трава,- тихо відповіла квітка.

– Вибачте…

Тоді вона надумала покарати його докорами сумління.

Отож незабаром у маленького принда, хоч він і любив чудову квітку, прокинулися сумніви. Слово, що не мало ніякої ваги, він узяв близько до серця і відчув себе дуже нещасливим.

“Мені не треба було її слухати,- довірливо сказав він мені одного разу. – Ніколи не треба слухати квітів. Треба дивитися на них і дихати їхніми пахощами. Моя квітка сповнила пахощами всю мою планету, і я не вмів тішитися нею. У квітів так багато суперечностей!”

…Мені здається, що він утік з перелітними птахами. Вранці того дня він ретельно прибрав свою планету. Дбайливо прочистив діючі вулкани. На них було дуже зручно розігрівати сніданок. Добре прочищені вулкани горять рівно і тихо, без вивержень. Виверження вулкана – це ніби пожежа в димарі, коли там горить сажа. На Землі, ясна річ, вулканів не прочистиш – для цього ми надто малі. Тому вони й завдають нам стільки прикрощів.

Пройнятий смутком, маленький принц вирвав також останні паростки баобабів. Він думав, що ніколи більше не повернеться.

– Прощайте,- сказав квітці маленький принц.

– Я була дурна,- озвалася вона. – Вибач мені. І постарайся бути щасливим.

Планета маленького принца була поблизу астероїдів 325, 326, 327, 328, 329, 330. Отож він і почав з того, що відвідав їх,- треба ж було чимось зайнятися й чогось навчитися.

На першому астероїді жив один король. Убраний у пурпур і горностай, він сидів на троні – зовсім простому, а проте величному.

– А ось і підданий! – вигукнув король, побачивши принца.

“Як він може мене пізнати? – подумки спитав себе маленький принц. – Він же ніколи не бачив мене”.

Він не знав, що світ для королів дуже спрощений. Для них усі люди – піддані.

– Підійди, щоб я тебе краще бачив,- сказав король, страшенно гордий, що нарешті може бути над кимось королем.

Маленький принц озирнувся, шукаючи, де б сісти, але всю планету покрила пишна горностаєва мантія.

Для короля було головне – щоб поважали його авторитет. Він не терпів непокори. Це був абсолютний монарх. Але він був дуже добрий і тому давав розумні накази.

– Якщо б я,- сказав він,- звелів своєму генералові обернутися на морського птаха і генерал не виконав би наказу, то це була б не його провина. Винен був би я.

Одне дивувало маленького принца. Планета була зовсім маленька. Чим же міг король тут правити?

– Ваша величносте… чим ви правите? – запитав принц.

– Усім,- дуже просто відповів король.

Король скромним жестом показав на свою планету, й на інші, й на зірки.

Бо він був не тільки абсолютний монарх, а й володар всесвіту.

Така могутність викликала захоплення у маленького принца. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок чотири рази на день, а сімдесят два або навіть сто чи двісті разів, і ніколи не пересуваючи стільця.

– Мені хотілося б подивитися, як заходить сонце… Зробіть ласку… Накажіть сонцю заходити.

– Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб воно зайшло. Але в своїй мудрості правителя почекаю, коли будуть сприятливі умови. Це буде о сьомій годині сорок хвилин вечора. І тоді ти побачиш, як точно виконуються мої накази.

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. І потім уже він трохи нудьгував.

– Мені більше тут нічого робити,- сказав він королю.

– Залишайся! – мовив король, дуже гордий з того, що в нього є підданий. – Залишуся, я призначу тебе міністром.

– Міністром чого?

– Міністром… міністром юстиції.

– Але ж тут нікого судити!

– Тоді судитимеш самого себе,- мовив король. – Це важче. Якщо ти зможеш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

– Сам себе я хоч де можу судити,- сказав маленький принц.

– Здається, на моїй планеті десь є старий пацюк. Ти зможеш судити цього старого пацюка. Час від часу будеш засуджувати його до смерті. Таким чином від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб зберегти його. Він же у нас один.

– Не люблю я засуджувати до смерті,- сказав маленький принц.

– Призначаю тебе своїм послом! – квапливо гукнув король.

І вигляд у нього був надзвичайно владний.

“Дивні люди ці дорослі”,- подумав принц, мандруючи далі…

На другій планеті жив честолюбець.

– А-а, ось і шанувальник прибув! – скрикнув він.

Адже для пихатих усі інші – їхні шанувальники.

– Добридень,- сказав маленький принц. – Який смішний у вас капелюх!

– Це для вітання,- пояснив честолюбець. – Щоб кланятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто ніколи не приходить. Поплещи в долоні,- порадив йому честолюбець.

Маленький принц поплескав. Честолюбець скромно вклонився.

Через п’ять хвилин ця одноманітна гра стомила маленького принца.

– Ти справді дуже шануєш мене? – спитав честолюбець.

– А що означає – шанувати?

– Шанувати – означає визнавати, що я найвродливіший, найкраще вдягнутий, найбагатший і найрозумніший на планеті.

– Але ж ти на твоїй планеті один!

– Зроби мені ласку, все одно шануй мене!

– Я шаную,- сказав принц,- але яка тобі від того користь?

І він утік від честолюбця.

“Ці дорослі – таки дуже дивні люди”,- простодушно подумав він, мандруючи далі…

На наступній планеті жив пияк.

– Що ти тут робиш? – поцікавився маленький принц.

– П’ю,- понуро відповів пияк.

– Нащо ти п’єш? – спитав маленький принц.

– Щоб забути,- відказав пияк. – Забути, що мені соромно.

– Чого ж тобі соромно? – спитав маленький принц.

– Соромно, що п’ю! – закінчив пияк і остаточно замовк. “Ці дорослі, без сумніву,- дуже, дуже дивні люди”,- думав він, мандруючи далі.

…Четверта планета належала бізнесменові. Цей чоловік був такий зайнятий, що коли прибув маленький принц, він навіть голови не підвів.

– Добрий день,- привітався маленький принц.

– Три та два – п’ять. П’ять і сім – дванадцять. Дванадцять і три – п’ятнадцять. Добрий день. Двадцять шість і п’ять – тридцять один. Ху! Отже, разом п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

– П’ятсот мільйонів чого?

Бізнесмен зрозумів, що йому не дадуть спокою.

– Отих маленьких штучок, які інколи можна побачити в повітрі.

– Що ж то – мухи?

– Та ні, такі маленькі, блискучі.

– А-а! Це зірки! Що ж ти з ними робиш?

– Нічого. Я ними володію. Щоб бути багатим.

– А навіщо бути багатим?

– Щоб купувати нові зірки.

– І що ж ти з ними робиш?

– Завідую ними,- відповів бізнесмен. – Лічу їх і перелічую. Це важко. Але я людина поважна.

– Якщо у мене є квітка, я можу її зірвати. А ти ж не можеш забрати зірок?

– Ні, але я можу покласти їх у банк. Я пишу на папірці, скільки у мене зірок. Потім кладу той папірець у шухляду і замикаю її на ключ.

– І все?

– Цього досить!

“Ці дорослі таки незвичайні люди”,- простодушно думав маленький принц, мандруючи далі.

…П’ята планета була дуже цікава. З усіх вона-була найменша. На ній якраз вистачало місця для ліхтаря і ліхтарника. Маленький принц ніяк не міг пояснити собі, навіщо серед неба, на планетці, де нема ні будинку, ні населення, потрібні ліхтар і ліхтарник.

– Добрий день. Навіщо ти оце зараз погасив свій ліхтар?

– Такий наказ,- відповів ліхтарник. – Добрий день.

– А що то за наказ?

– Щоб я гасив свій ліхтар. Добрий вечір.

– Не розумію,- мовив маленький принц.

– Тут нічого розуміти,- сказав ліхтарник. – Наказ є наказ. Жахлива у мене робота. Колись у цьому був сенс. Уранці я гасив ліхтар, а ввечері світив. Решту дня я міг відпочивати.

– А потім наказ перемінився?

– Наказ не перемінився,- сказав ліхтарник. – Планета з кожним роком обертається швидше й швидше, а наказ не змінюється. Тепер планета повністю обертається за одну хви-лину, і я не маю ні секунди відпочинку. Щохвилини я засвічую ліхтар і гашу.

– Слухай… я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав. Твоя планетка така маленька, що ступиш три кроки – і вже обійдеш її. Досить тобі йти не поспішаючи, і ти весь час будеш на сонці. Коли надумаєш відпочити – починай ходити… і день триватиме доти, доки тобі схочеться.

“Цього чоловічка,- сказав собі маленький принц,- зневаясали б усі інші. А тим часом тільки він, здається мені, не смішний. Мабуть, тому, що він не думає про себе”…

Шоста планета була в десять разів більша за попередню. На ній жив старий добродій, який писав грубезні книги.

– Ти ба! – вигукнув він, помітивши принца. – Мандрівник! Відкіля ти прибув?

– Що це за товста книга? – поцікавився принц. – Що ви тут робите?

– Я географ,- відповів старий добродій.

– Що таке географ?

– Це вчений, який знає, де розташовані моря, ріки, міста, гори й пустелі.

– Це дуже цікаво! – сказав принц. – Оце вже справжня професія! Ваша планета дуже гарна. А океани тут є?

– Цього я не можу знати,- сказав географ.

– А-а! – розчаровано протягнув принц. – А гори?

– Цього я не можу знати,- відповів географ.

– Але ж ви географ!

– Саме так,- сказав старий добродій. – Я географ, а не мандрівник. Географ – надто поважна особа, щоб тинятися по світу. Він не виходить із свого кабінету. Але він приймає у себе мандрівників. Розпитує їх, записує спогади. З’ясовує, чи порядна людина цей мандрівник.

– Навіщо?

– Бо мандрівник, який бреше, викликав би справжню катастрофу в географічних книгах.

Раптом географ захвилювався:

– Але ж ти й сам прибув здалеку? Ти мандрівник! Опиши мені свою планету!

Потім маленький принц набрався духу і запитав:

– Де ви порадите мені побувати?

– Відвідай планету Земля,- відповів географ. – У неї гарна репутація.

…Отож сьомою планетою була Земля.

Земля – планета неабияка! На ній сто одинадцять королів (включаючи, звісно, і негритянських), сім тисяч географів, дев’ятсот тисяч бізнесменів, сім з половиною мільйонів пияків, триста одинадцять мільйонів честолюбців, тобто близько двох мільярдів дорослих людей.

Щоб дати вам уявлення про розміри Землі, скажу, що до винайдення електрики на всіх шістьох континентах доводилось держати цілу армію – чотириста шістдесят дві тисячі п’ятсот одинадцять чоловік – самих ліхтарників.

Опинившись на Землі, маленький принц дуже здивувався, не побачивши жодної живої душі. Він уже злякався, що помилково потрапив на якусь іншу планету, коли це в піску ворухнулося якесь кільце такого кольору, наче місяць.

– Добрий день,- сказав про всяк випадок маленький принц.

– Добрий день,- відповіла змія.

– На яку планету я потрапив? – запитав принц.

– На Землю,- відказала змія. – В Африку.

Маленький принц сів на камінь і звів очі до неба.

– От цікаво – для чого зірки світяться,- мовив він. – Певно, для того, щоб кожен зміг колись відшукати свою зірку. Дивись, он моя планета… Але як далеко до неї!

– Гарна планета,- озвалася змія. – А чого ти прибув сюди?

– Я посварився з однією квіткою,- зітхнув маленький принц.

– А-а,- сказала змія.

– Дивна ти істота,- сказав принц. – Тонша за палець…

– Зате сили в мене більше, як у пальці короля. Торкнувшись когось, я повертаю його Землі, з якої він вийшов,- додала вона. – Але ти невинний і прибув із зірки… Мені шкода тебе, ти такий слабкий на цій кам’яній Землі. Я можу тобі допомогти, якщо ти дуже шкодуєш за своєю планетою. Я можу…

Маленький принц перейшов пустелю і нікого не зустрів, тільки одну квітку з трьома пелюстками.

– Добрий день. А де люди? – чемно спитав принц.

– Люди? їх, здається, тільки шестеро чи семеро. Хто його знає, де їх шукати. їх носить вітром. У них нема коріння, це дуже незручно.

– Прощай,- мовив маленький принц…

Але сталося так, що після довгих блукань маленький принц, нарешті, знайшов дорогу. А всі дороги ведуть до людей.

– Добрий день,- сказав маленький принц.

То був сад, повний квітучих троянд.

– Добрий день,- відповіли троянди.

Маленький принц подивився на них. Усі вони були схожі на його квітку. Він сказав собі: “Я думав, що маю таке багатство – єдину в світі квітку, а то звичайнісінька троянда. Проста троянда і три вулкани, які сягають мені до колін,- цього замало, щоб бути великим принцом…” І, повалившись не траву, він заплакав…

– Добрий день,- сказав маленький принц.

– Добрий день,- озвався стрілочник.

– Що ти тут робиш? – спитав принц.

– Сортую пасажирів,- відповів стрілочник,- відсилаю їх у поїздах партіями по тисячі чоловік.

– Що вони шукають?

– Сам машиніст цього не знає.

– Вони повертаються?..- спитав маленький принц.

– Це не ті,- відповів стрілочник. – Це стрічний поїзд.

– Вони невдоволені, що живуть там, звідки їдуть?

– Люди завжди невдоволені, що живуть там, звідки їдуть.

Тут прогуркотів третій швидкий поїзд.

– Вони женуться за тими першими?

– Ні за ким вони не женуться. Вони сплять там, усередині. Тільки діти притуляються носами до шибок.

– Тільки діти знають, що шукають,- зауважив маленький принц.

– Вони щасливі,- сказав стрілочник…

Маленький принц сказав мені:

– Знаєш, завтра мине рік, як я потрапив на Землю… Сьогодні вночі мине рік. Моя зірка опиниться якраз над тим місцем, де рік тому я впав.

Тієї ночі я не бачив, як він пішов. Вислизнув нечутно. Коли я наздогнав його, він ішов швидко й рішуче. Мені він сказав:

– Ти даремно так зробив. Тобі буде боляче. Я буду наче мертвий, а насправді це буде не так…

І тут він замовк: він плакав…

– Це тут. Дай мені ступити крок самому.

Він сів, і йому стало страшно.

– Ти знаєш… моя троянда… я за неї відповідаю! А вона така квола! І така наївна. Єдине, чим вона може боронитися, це чотирма нікчемними колючками.

Я теж сів, бо ноги більше не тримали мене. Він сказав:

– Ну от… Це все…

Мов жовта блискавка мигнула біля його кісточки. Він лишився нерухомий. Не закричав. А тоді впав – повільно, як падає дерево. І нечутно, бо пісок приглушує звуки…

І ось минуло вже шість років… Тепер я трохи заспокоївся. Тобто… не зовсім. Та я добре знаю, що він повернеться на свою планету.

Все це дуже загадкове. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ буде інший, якщо десь, невідомо де, баранець, якого ми не знаємо, можливо, з’їв троянду…

Погляньте на небо. Спитайте себе: “Є ще та квітка чи ні? Що як баранець з’їв її?” І ви побачите, як усе змінюється.

І жоден дорослий ніколи не зрозумів, як це важливо!

Якщо колись ви будете в Африці, в пустелі, і коли ви там проїжджатимете, не поспішайте, затримайтесь трохи під цією зіркою! І якщо до вас підійде маленький хлопчик з золотим волоссям, який сміється і не відповідає на запитання, ви одразу здогадаєтесь, хто він такий. Тоді – будьте ласкаві – не залишайте мене у великій журбі: мерщій напишіть мені, що він вернувся…

З французької переклав А. Жаловський


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ – АНТУАН де СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ – Хрестоматія з зарубіжної літератури