МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ – Антуан де Сент-Екзюпері (1900-1944) – ЛІТЕРАТУРА ХХ-ХХІ СТОЛІТТЯ У ПОШУКАХ СЕБЕ І ВИСОКОГО ПОЛЬОТУ

( Скорочено )

Леонові Верту

Даруйте мені, дітки, що я присвятив цю книжку дорослому. У мене дуже поважне виправдання: той дорослий – мій найкращий приятель. Є й друге виправдання: той дорослий може зрозуміти все на світі, навіть дитячі книжки. І нарешті третє: дорослий живе у Франції, зазнає там голоду й холоду. Йому так треба, щоб його хтось потішив. Та коли все це не може виправдати, то я згоден присвятити отсю книжечку тому хлопцеві, яким був колись мій дорослий приятель. Усі-бо дорослі спершу були дітьми, тільки мало хто з них про теє пам’ятає. Отож я виправлю присвяту:

Леонові Верту, коли він був маленьким

І

Коли мав я шість років, у книжці під назвою “Билиці” – там про тропічні ліси розповідалося – побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.

У книжці було написано: “Удав ковтає свою жертву цілою, не прожовуючи. Після цього він не може й ворухнутися, снить собі нівроку,

Я чимало думав про сповнене пригод життя в джунглях та й собі намалював кольоровим олівцем мій перший малюнок. Ось що я зобразив.

Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх.

А мені на те:

– Чого б то капелюх нас лякав? Але ж то був не капелюх. То був удав, що проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все тлумачити. Ось мій малюнок № 1.

Дорослі порадили мені не малювати більше гаддя ні в натурі, ні в розрізі, а краще цікавитися географією, історією, математикою та граматикою. Отак і сталося, що я в шість років зрікся блискучої малярської кар’‎єри. Зазнавши провалу з малюнками № 1 і № 2, я геть зневірився в собі. Дорослі такі нетямовиті, а діти просто не в змозі розжовувати їм усе.

Отож я мусив обрати собі інше ремесло, і я навчився керувати літаками. Я облетів майже цілий світ. І географія, сказати по щирості, стала мені у великій пригоді. Я умів з першого погляду одрізнити Китай од Арізони. То вельми корисно, надто як уночі з курсу зіб’‎єшся.

На своєму віку я зустрічав чимало всяких поважних людей і мав з ними стосунки. Жив довго між дорослих. Бачив їх зовсім близько. І від того моя думка про них не покращала.

Коли мені здибався дорослий, людина нібито кмітлива, я поцікавився його думкою про свій малюнок №1. який я беріг. Хотілося знати, чи він справді може второпати. Але дорослий незмінно відповідав мені: “Це капелюх”. Тоді я вже не говорив з ним ні про полозів, ні про тропічні ліси, ні про зорі. Я пристосовувався до його тями. Заводив з ним мову про гольф і бридж, про політику і краватки. І дорослий так тішився: познайомитися з такою розважливою людиною.

ІІ

Так жив я сам-один, не маючи нікого, з ким міг погомоніти-порадитися, аж до аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі. Почав давати збої двигун мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися самому, хоч ремонт був складний. Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я мав ледве на тиждень.

Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тридев’‎ять земель від будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред океану. Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь чудний голосочок.

Вія сказав:

– Прошу… намалюй мені баранця.

– Га?

– Намалюй мені баранця…

Я скочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі. Пильно роззирнувся навкруг. І побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав. Ось його найкращий портрет, якого мені пощастило згодом намалювати.

Та, звісно, на моєму малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав шість років, дорослі відбили у мене охоту до того, щоб стати художником, і я тільки й навчився, що малювати удавів – у натурі та в розрізі.

Отож я виряченими від подиву очима дивився на цю прояву. Не забувайте, що я був за тридев’‎ять земель, на безлюдді. А проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп’‎я заблукало або вкрай зморилося чи вмирає з голоду, спраги або зі страху. На око годі було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, запропастилася край світу. Нарешті до мене вернулася мова, і я сказав:

– А… що ти тут робиш?

Та він знову попросив тихо й вельми поважно:

– Прошу… намалюй мені баранця…

Таємнича поява так вразила мене, що я не посмів одмовитися. І хоч яким безглуздям це могло здатися тут, за тридев’‎ять земель від людей, коли на мене чигала смерть, я добув із кишені аркуш паперу та самописку. Але одразу ж згадав, що вчився передусім географії, історії, математики та граматики, і сказав хлопцеві (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він одмовив:

– Байдуже. Наманюй мені баранця.

Я зроду не малював баранів і тому відтворив для нього один із двох малюнків, що тільки й умів малювати: удава в натурі. І здивувався непомалу, коли хлоп’‎я одмовило:

– Та ні! Я не хочу слона в удаві. Удав дуже небезпечний, а слон надто здоровенний. У мене все маленьке.

Мені треба баранця. Намалюй баранця.

І я намалював.

Він глянув пильно та й каже:

– Ні! Цей баранець зовсім хирявий. Намалюй іншого.

Я намалював.

Мій приятель усміхнувся лагідно й поблажливо:

– Ти ж добре бачиш – це не баранець, а баранисько. Ще й рогатий…

Тоді я зобразив ще одного.

Та він забракував і цей малюнок:

– Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.

І тут мені терпець урвався – адже треба було якнайхутчій розбирати й лагодити двигун, – і я награмузляв такий малюнок.

І заявив:

– Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, який тобі до вподоби. Я був неабияк вражений, побачивши, як заяснів мій юний суддя:

– Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато паші треба для цього баранця?

– А хіба що?

– Таж у мене вдома все маленьке.

– Йому, певне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранчика.

Хлопчик схилив голову над малюнком.

– Не такий він і маленький! Глянь-но, він заснув… Так я познайомився з маленьким принцом.

ІІІ

Збігло чимало часу, поки я втямив, звідки він узявся. Маленький принц про все допитувався в мене, зате моїх питань, здавалося, не чув. Лише з випадково зронених слів мені помалу все стало зрозумілим. Так, побачивши мій літак уперше (я не малюватиму літака – для мене це дуже морочливо), він спитав:

– Що то за штуковина?

– То не штуковина. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.

І я гордо розтлумачив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:

– Як? Ти упав з неба?

– Авжеж, – відказав я скромно.

– От дивина!

І маленький принц так голосно зареготав, що мені стало досадно. Я хочу, щоб моєму лихові бодай співчували. Потім він додав:

– Отже, і ти прибув з неба. А з якої планети?

Ось де розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!

– То та потрапив сюди з іншої планети? – гостро спитав я.

Та він не відповів. […]

– Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш забрати мого баранця?

На хвилю він замислився, потім промовив:

– Добре, що ти дав мені ящик: баранець тут ночуватиме, це буде його оселя.

– Атож. А коли та шануватимешся, я дам тобі ще й мотузок, щоб припинати його удень. І пакіл.

Мої слова нібито прикро вразили маленького принца.

– Припинати? Яке безглуздя!

– Бач, коли його не припнеш, він залізе в шкоду або втече.

Мій приятель знову засміявся:

– А куди ж, по-твоєму, йому тікати?

– Будь-куди. Просто перед собою, куди очі світять.

Тоді маленький принц зауважив серйозно:

– Пусте, у мене там усе дуже маленьке.

І дещо журливо додав:

– Коли йти просто перед собою, куди очі світять, то далеко не зайдеш.

IV

Так я довідався про ще одну важливу річ: його рідна планета завбільшки десь із хату!

А втім, це й не так уже мене здивувало. Я добре знав, що, крім таких великих планет, як-от Земля, Юпітер, Марс, Венера, уже давно названих, є сила інших, і між них такі маленькі, що їх нелегко побачити навіть у телескоп. Коли астроном відкриває таку планетку, він дає їй не ймення, а номер. Називає, скажімо, астероїд 3251.

Я маю всі підстави думати, що планета, з якої прилетів маленький принц, астероїд В-612. Цей астероїд бачили лишень раз, 1909 року, його помітив у телескоп один астроном турецький. […]

V

Щодень я дізнавався щось про його планету, про те, як він покинув її і як мандрував по світах. Він розповідав про це поступово, і то принагідно. […]

…На планеті маленького принца було жахливе насіння… Це насіння баобабів. Земля на планеті була вражена тим насінням. А баобаб – така рослина, що коли не розпізнаєш її вчасно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить цілу планету. Він прониже її своїм корінням. А якщо планета дуже маленька, а баобабів забагато, воші роздеруть її на клапті.

– Є такий закон, – сказав мені згодом маленький принц. – Причепурився сам уранці, причепури гарненько і свою планету. Треба полоти баобаби зараз же, як тільки побачиш, що то не рожі, бо молоді пагінці рож і баобабів майже однакові. Ця праця дуже нудна, але зовсім легка.

Якось він порадив мені постаратися намалювати такий гарний малюнок, щоб усе це гаразд затямили діти і моєї планети.

– Якщо колись вони вирушать у мандри,-сказав він,-це їм стане в пригоді. Іноді якусь свою роботу можна й відкласти, нічого від того не станеться. Але з баобабами відкладати годі – тоді чекай лиха. Я знав одну планету, там жив лінтюх. Він не звернув уваги на три кущики…

З оповіді маленького принца я зобразив цю планету. Я не люблю повчального тону. Та люди так мало знають, скільки шкоди від баобабів, а небезпека для того, хто потрапив би на астероїд, від них така велика, що цього разу я роблю виняток і порушую свою стриманість. “Діти! – кажу я.-Стережіться баобабів!” […]

VIII

[…] На планеті маленького принца завше росли звичайні прості квіти – вони мали нерясно пелюсток, місця займали мало й нікого не турбували. Вони розпускалися вранці в траві, а надвечір никли. А та квітка проклюнулась із насінини, занесеної невідомо звідки, і маленький принц викохував той пагінчик, такий неподібний до інших билинок. А що, як це якась одміна баобаба? Та кущик незабаром перестав рости, і на ньому виліз пуп’‎янок. Маленький принц ізроду не бачив ще таких буйних пуп’‎янків і відчував, що от-от станеться якесь диво. Одначе квітка, схована в своїй зеленій світличці, ще не була готова, вона все чепурилася. Старанно добирала барви. Вона виряджалася поволі, приміряючи одну по одній пелюстки. Вона не хотіла виходити скуйовджена, як самосійний мак. Вона хотіла показатись у всій своїй пишноті. Авжеж, вона була така чепурушка! Таємниче вбирання тривало багато днів. Аж от якось уранці, тільки встало сонце, квітка розпустилась.

Як дбайливо вона готувалася, стільки поралася, а нині, позіхаючи, сказала:

– Ох! Я ледве прокинулась!.. Даруйте мені… Я ще зовсім не зачесана…

Маленький принц не тямився од захвату:

– Яка ви гарна!

– Правда? – тихо озвалася квітка. – І народилась я разом із сонцем…

Маленький принц, звісно, здогадався, що красуня не надто скромна, зате вона була така прегарна!

– Здається, пора снідати,-додала вона по хвилі. – Прошу, потурбуйтесь про мене…

Збентежений маленький принц розшукав поливальницю а полив квітку.

Скоро з’‎ясувалося, що красуня гордовита й вередлива, і маленький принц попомучився з нею. Якось, мовлячи про свої чотири колючки, вона заявила йому:

– Хай приходять хоч тигри пазуристі – не страшно!

– На моїй планеті тигри не водяться,-відказав маленький принц,-а потім тигри не їдять трави.

– Я не трава,-стиха кинула квітка.

– О, пробачте…

– Тигрів я не боюся, зате терпіти не можу протягів. У вас немає ширми? […] – Увечері накрийте мене ковпаком. У вас тут надто холодно. Дуже незатишна планета. Там, звідки я прибула…

І затнулася. Її занесло сюди ще зернинкою. Вона нічого не могла знати про інші світи. Навіщо брехати, коли тобі так легко завдати брехню! Красуня знітилася і кахикнула раз-другий – хай маленький принц відчує свою провину.

– То де ж та ширма?

– Я збирався саме по неї піти, але ж ви говорили до мене!

Тоді вона закахикала дужче – вирішила покарати його гризотами сумління.

Отож маленький принц, хоч він і любив прегарну квітку, пройнявся якоюсь недовірою. Порожні необов’‎язкові слова він узяв близько до серця і відчув себе нещасливим. […]

IX

Мені здається, що він утік з мандрівними птахами. Вранці того дня ретельно попорав свою планету. Дбайливо прочистив діючі вулкани. Два вулкани в нього діяли. На них було дуже зручно розігрівати сніданок. А ще він мав один погаслий вулкан. Але, сказав він собі, мало що може статися! Отож він прочистив і згаслий вулкан. […] Зажурений маленький принц вирвав також останні пагінці баобабів. Він гадав, що ніколи більше не вернеться. Але того ранку звична праця здавалася йому такою любою. А коли востаннє полив квітку й лагодився накрити її ковпаком, йому навіть збиралося на плач.

– Прощавайте,-мовив він квітці.

Красуня не відповіла.

– Прощавайте, – сказав він ще раз.

Вона кахикнула. Не від застуди.

– Я була нерозумна,-озвалася нарешті квітка. – Даруй мені. І спробуй бути щасливим.

І ні слова докору. Маленький принц був вражений. Стояв, збентежений і знічений, з скляним ковпаком у руці. Не розумів, звідки ця погідна ніжність.

– Авжеж, я люблю тебе,-почув він. – Моя вина, що ти цього не знав. Але це пусте. Ти був такий самий дурненький, як і я. Спробуй знайти свою долю… Облиш цей ковпак, він уже мені не потрібний. […] Намислив іти, то йди. […]

X

Найближче до планети маленького принца були астероїди 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Спершу він вирушив туди: треба ж знайти якесь діло та й чогось навчитися.

На першім астероїді жив король. Убраний у шарлат і горностай, він сидів на престолі – дуже простому, а все ж величному.

– А ось і підданець! – гукнув король, угледівши маленького принца.

“Звідки він може мене знати,-подумав собі маленький принц. – Він же мене зроду не бачив!”

Він не відав, що світ для королів дуже спрощений. Для них усі люди – підданці.

– Підійди, щоб я тебе краще роздивився,-мовив король, пишаючись, що може нарешті над кимось королювати.

Маленький принц роззирнувся, шукаючи, куди б сісти, але пишна горностаєва керея окривала цілу планету. Отож він зостався стояти і, стоячи, позіхнув з утоми.

– Етикет не дозволяє позіхати перед монархом,-вирік король. – Я забороняю тобі позіхати.

– Не можу стриматися.-відказав маленький принц, страшенно знічений. – Я здорожився і зовсім не спав.

– Ну, тоді наказую тобі позіхати,-сказав йому король. – Я багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Мені це навіть цікаво. Тож позіхай ще. Це моє повеління.

– Це мене лякає… більше не можу… – відповів маленький принц і весь зашарівся.

– Гм… гм… Тоді… – озвався король,-тоді я велю тобі то позіхати, то…

Король аж запинався і, здається, навіть розсердився. Бо для короля найважливіше, щоб його шанували. Непослуху він не стерпів би. Був то абсолютний монарх. Але він був дуже добріш і тому давав тільки розумні накази. […]

– Можна сісти мені? – несміливо спитав маленький принц.

– Велю тобі: сідай! – одрік король і велично підгорнув полу своєї горностаєвої киреї.

Одне вражало маленького принца: планетна така манюсінька. Над ким же владарює король?

– Ваша величносте,-мовив він,-можна вас запитати…

– Велю тобі: запитуй! – квапливо сказав король.

– Ваша величносте… чим ви правите?

– У сім,-дуже просто од казав король.

– Усім?

Король скромним жестом показав на свою планету, а також на інші планети й зірки.

– І всім цим ви правите? – перепитав маленький принц.

– У сім,- одрік король.

Він-бо був не лише абсолютний монарх, а й цар усесвітній.

– І зірки скоряються вам?

– Авжеж,-притакнув король. – Зірки виконують мої повеління негайно. Непослуху я не потерплю.

Така могутність викликала в маленького принца захват. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок три рази на день, а сімдесят два, а то й сто, і двісті разів, і навіть стільця не пересуваючи! Згадавши свою покинуту планетну, він трошки зажурився і зважився попросити в короля:

– Я б хотів подивитись, як сідає сонце… Зробіть мені ласку… Звеліть сонцеві зайти… […]

– Буде тобі н захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, в тому й мудрість володаря.

– А коли це буде? – спитав маленький принц.

– Гм… Гм… – відповів король, гортаючи грубого календаря. – Це буде… гм, гм… – сьогодні це буде за чверть восьма вечора. І тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження.

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився.

– Мені пора,- сказав він королю. – Більше нема чого тут робити. […]

“Та й диваки оці дорослі”,-помислив маленький принц, пускаючись у мандри.

XI

На другій планеті жив шано люб.

– Ага, ось і шанувальник з’‎явився! – гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца.

Адже для чваньків усі люди – то їхні шанувальники.

– Добридень,- мовив маленький принц. – Який кумедний у вас капелюх.

– Це для вітання,-відповів шанолюб. – Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.

– Он як? – сказав маленький принц, нічого не второпавши.

– Поплещи у долоні, – порадив йому шанолюб.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.

“Тут веселіше, ніж у короля”,-подумав маленький принц. І знов заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

За п’‎ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца. […]

І він утік від шано люба. “Ці дорослі – дивакуваті люди”, – простодушно думав він дорогою.

XII

На дальшій планеті жив п’‎яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба. П’‎яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок – порожніх і повних.

– Що ти тут робиш? – поцікавився маленький принц.

– П’ю, – похмуро буркнув п’‎яничка.

– Навіщо ти п’‎єш? – спитав маленький принц.

– Щоб забути, – відповів п’‎яничка.

– Що забути? – допитувався маленький принц; йому стало шкода п’‎янички.

– Забути, що мені соромно,- признався п’‎яничка і похнюпив галову.

– Чого ж тобі соромно? – спитав маленький принц; йому дуже хотілося чимось зарадити неборакові.

– Соромно, що п’‎ю! – додав п’‎яничка й замовк остаточно. А маленький принц, ні в сих ні в тих, пішов геть.

“Ці дорослі, безперечно, якісь дуже чудні”, – думав він дорогою.

ХІІІ

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов’‎яга був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.

– Добридень,-сказав маленький принц. – У вас погасла цигарка.

– Три та два – п’‎ять. П’‎ять та сім – дванадцять. Дванадцять та три – п’‎ятнадцять. Добридень. П’‎ятнадцять та сім – двадцять два. Двадцять два та шість – двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п’‎ять – тридцять один. Ху! А всього виходить п’‎ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

– П’‎ятсот мільйонів чого?

– Га? Ти ще тут? П’ятсот мільйонів… уже не знаю чого… У мене стільки роботи! Я людина поважна, мені нема коли язика чесати! Два та п’‎ять – сім…

– П’‎ятсот мільйонів чого? – повторив маленький принц: питаючи про щось, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді. […]

– Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

– Це що ж, мухи?

– Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

– Бджоли?

– Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я. людина поважна. Мені мріяти нема коли.

– A-а! Це зорі!

– От-от, зорі.

– П’‎ятсот мільйонів зірок? А що ж ти з ними робиш? […]

– Нічого. Я ними володію.

– Володієш зірками?

– Так.

– Але я вже бачив короля, який…

– Королі нічим не володіють. Вони лише правлять. Це велика різниця.

– А нащо тобі володіти зірками?

– Щоб багатим бути.

– А нащо бути багатим?

– Щоб купувати ще нові зірки, якщо їх там хтось відкриє.

“Цей,-сказав собі маленький принц,-міркує майже так, як той п’‎яничка”. Однак розпитував далі:

– А як можна володіти зірками?

– Зірки, вони чиї? – буркотливо спитав ділок.

– Не знаю. Нічиї.

– Отже, вони мої, бо я перший до цього додумався. […]

Одначе маленького принца ще це не вдовольнило.

– Якщо я маю шовкову хустинку, я можу пов’‎язати її на шию й забрати з собою, – мовив він. – Якщо я маю квітку, я можу її зірвати і взяти з собою. А ти ж не можеш забрати зорі?

– Ні, зате я можу покласти їх у банк.

– Як це розуміти?

– А так: пишу на папірці, скільки в мене зірок. Потім кладу цього папірця до шухляди й замикаю її на ключа.

– Та й усе?

– Цього досить. […]

– Я маю квітку, – сказав він, – і щоранку її поливаю. У мене три вулкани, я щотижня їх прочищаю. Усі прочищаю: і діючі, і погаслий. Мало що може статися. І моїм вулканам, і моїй квітці корисно, що я ними володію. А зорям від тебе нема ніякої користі…

Ділок відкрив рота, але так і не здобувся на відповідь, і маленький принц рушив далі.

“Дорослі таки справді дивацьке поріддя”, – простодушно казав він собі в дорозі.

XIV

П’‎ята планета була вельми цікава. Вона виявилася з усіх найменша. На ній тільки й ставало місця, що для ліхтаря та ліхтарника. Маленький принц ніяк не міг збагнути, навіщо серед небес, на планетці, де немає ні будинків, ні жителів, потрібні ліхтар та ліхтарник. Але він подумав:

“Можливо, цей чолов’‎яга тут і недоречний. А проте він не такий недоречний, як король, шанолюб, ділок і п’‎яничка. Його праця має все ж якийсь глузд. Коли він запалює свого ліхтаря

– буцімто народжується ще одна нова зірка або квітка. Коли гасить ліхтар

– буцімто присипляє зірку чи квітку.

Гарна робота! Вона таки справді корисна, бо красива”.

І, порівнявшись із планетою, він шанобливо привітався до ліхтарника.

– Добридень,-мовив він. – Навіщо ти оце погасив ліхтаря?

– Таке розпорядження, – відказав ліхтарник. – Добридень.

– А що то за розпорядження?

– Щоб я гасив свого ліхтаря. Добривечір.

І він знову запалив ліхтаря.

– А нащо ти знов його засвітив?

– Таке розпорядження, – відповів ліхтарник.

– Не розумію,-признався маленький принц.

– А що тут не розуміти, – сказав ліхтарник. – Розпорядження це розпорядження. Добридень.

І погасив ліхтаря. […]

– Планета робить повний оберт за одну хвилину, і я не маю ні секунди перепочинку. Щохвилини я гашу ліхтаря і знов ного запалюю.

– От цікаво! Отже, у тебе день триває всього одну хвилину!

– А що тут цікавого? – відказав ліхтарник. – Уже цілий місяць, як ми розмовляємо з тобою.

– Цілий місяць?!

– Авжеж. Тридцять хвилин. Тридцять днів. Добривечір!

І він знову запалив ліхтаря.

Маленький принц подивився на ліхтарника – йому подобався цей чолов’яга, що так віддано виконував розпорядження. […]

“От з ким я міг би заприятелювати,-подумав він. – Але його планетна зовсім крихітна. Там нема місця для двох…”

Він не смів признатися собі, що найбільше шкодує за цією благословенною планетою саме тому, що на ній за двадцять чотири години можна було тисячу чотириста разів милуватися на захід сонця!

XV

Шоста планета була вдесятеро більша од попередньої. На ній жив дід, він писав грубезні книжки.

– Чи ти ба! – гукнув він, угледівши маленького принца. – Мандрівець!

Маленький принц сів на стола – звести дух. Він уже так здорожився!

– Звідки ж ти? – спитав його старий добродій.

– А що це за грубезна книжка? – поцікавився маленький принц. – Що ви тут робите?

– Я географ, – мовив старий добродій.

– А що таке географ?

– Це вчений, котрий знає, де розташовані моря, річки, міста, гори й пустелі.

– Як цікавої – вигукнув маленький принц. – Оце вже справжній фах!

І він роззирнувся по планеті географа. Зроду маленький принц не бачив планети такої величної.

– А вона дуже гарна, ваша планета. А океани тут є?

– Цього я не можу знати,-мовив географ.

– А-а! – протягнув маленький принц розчаровано. – А гори?

– Цього я не можу знати,-відказав географ.

– А міста, річки, пустелі?

– Цього я теж не можу знати.

– Але ж ви географ!

– Авжеж,-сказав дід. – Я географ, а не мандрівець. […]

– Куди ви порадите мені вирушити?

– Одвідай планету Земля, – відказав географ. – Вона має добру славу.

І маленький принц пустився в дорогу, все думаючи про свою квітку.

XVI

Отож сьома планета була Земля.

Земля – планета неабияка! На ній сто одинадцять королів (не поминаючи, звісно, і муринських), сім тисяч географів, дев’‎ять тисяч ділків, сім з половиною мільйонів п’‎яничок, триста одинадцять мільйонів шанолюбців, себто десь із два мільярди дорослих. […]

XVII

[…] Отож, потрапивши на Землю, маленький принц […] уже злякався, що помилково залетів на якусь іншу планету, аж тут у піску ворухнулося кільце такої барви, наче місяць.

– Добривечір, – мовив про всяк випадок маленький принц.

– Добривечір, – відповіла гадюка.

– На яку це планету я потрапив?

– На Землю, – мовила гадюка. – До Африки.

– Ага. То що, на Землі нема нікого?

– Це пустеля. В пустелях ніхто не живе. Земля велика,-сказала гадюка.

Маленький принц присів на камінь і звів очі до неба.

– От цікаво – чому зорі світяться, – сказав він. – Мабуть, щоб кожен рано чи пізно міг відшукати свою зірку. Диви, он моя планета – саме над нами. Але як до неї далеко!

– Гарна планета, – мовила гадюка. – А чого ти сюди завітав?

– Я посварився з одною квіткою, – зітхнув маленький принц.

– Ага, он воно що…

І обоє змовкли.

– А де ж люди? – знов озвався нарешті маленький принц. – У пустелі все-таки самотньо…

– Серед людей також самотньо,-відповіла гадюка. […]

– Усякого, кого я торкнусь, я повертаю землі, з якої він вийшов,-мовила ще вона. […] Я можу тобі підсобите, якщо ти дуже пошкодуєш за своєю покинутою планетою. […]

XX

Довго простував маленький принц пісками, скелями й снігами і набрів зрештою на дорогу. А всі дороги провадять до людей.

– Добридень, – промовив він.

Перед ним був садок, повний квітучих рож.

– Добридень,-відгукнулися рожі.

Маленький принц поглянув на них. Усі вони скидалися на його квітку.

– Хто ви? – спитав він, вражений.

– Ми – рожі,-відказали квіти.

– Он як… – сказав маленький принц.

І почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна така. А ось тут буяло п’‎ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду!

“Як би вона досадувала, коли б побачила це! – помислив маленький принц. – Вона б страшенно закахикала і вдача, що помирає, аби лише не стати смітною. А мені довелося б удавати, ніби я доглядаю її, бо ж інакше, аби принизити й мене, вона справді могла б умерти…”

А потім він ще сказав собі: “А я гадав, що маю такий скарб – єдину в світі квітку, а то звичайнісінька рожа. Проста рожа і три вулкани заввишки до колін, і то один з них погас, певне, назавжди – цього замало, щоб величати себе принцом…”

Він упав на траву й заплакав.

XXI

Отоді-то й показався лис.

– Добридень, – мовив лис.

– Добридень, – звичайненько відказав маленький принц і озирнувся, та нікого не побачив.

– Осьдечки я, – озвався голос, – під яблунею.

– Хто ти? – спитав маленький принц. – Ти такий гарний!

– Я лис, – відповів той.

– Пограйся зі мною, – попрохав маленький принц. – Мені так журно…

– Я не можу з тобою гратися, – мовив лис. – Я не приручений.

– О, даруй, – сказав маленький принц. Але подумав і додав:

– А що означає – приручити? […]

– Це поняття давно забуте, – мовив лис. – Воно означає: прихилити до себе…

– Прихилити до себе?

– Авжеж,-мовив лис. – Ти для мене поки що лише маленький хлопчик, достоту такий, як сто тисяч інших. І ти мені не потрібний. І я тобі теж не потрібний. Я для тебе всього тільки лис, достоту, як сто тисяч інших лисів. Та як ти мене приручиш, ми станемо потрібні одне одному. Ти будеш для мене єдиний на цілім світі. І я буду для тебе єдиний на цілім світі…

– Я вже трошки розумію, – проказав маленький принц. – Є одна рожа… мабуть, вона мене приручила… […]

Лис замовк і довго глядів на маленького принца. А потім попросив знову:

– Будь ласка… приручи мене! […]

– А що для цього треба зробити? – спитав маленький принц.

– Треба бути дуже терплячим,-відказав лис. – Спершу ти сядеш трошки далі від мене на траву, ось так. Я краєчком ока позиратиму на тебе, дивитимусь, а ти мовчатимеш. Мова – це джерело непорозуміння. Але щодня ти сідатимеш трошки ближче…

Назавтра маленький принц прийшов знову.

– Краще, якби ти приходив о тій самій порі, – попросив лис.

– Якщо ти прийдеш, скажімо, о четвертій дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. О четвертій я вже почну хвилюватися і непокоїтися. Я узнаю ціну щастю. А як ти приход йтимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце… […]

Так маленький принц приручив лиса. І коли настала пора прощатися, лис казав:

– О, я плакатиму по тобі.

– Сам винний, – мовив маленький принц. – Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив…

– Авжеж, – згодився лис.

– Але ж ти плакатимеш! – мовив маленький принц.

– Виходить, ти нічого не вигадав.

– Вигадав,-заперечив лис. – Згадай, що я казав про золоте збіжжя.

Він замовк. Потім додав:

– Піди ще поглянь на рожі. Ти зрозумієш, що твоя рожа – єдина на світі. А як вернешся попрощатися зі мною, я подарую тобі одну таємницю.

Маленький принц пішов глянути на рожі.

– Ви нітрохи не схожі на мою рожу, – мовив він їм. – Ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він нічим не різнився від ста тисяч інших лисів. Але я з ним заприятелював, і нині він – єдиний в усьому світі.

Рожі дуже зніяковіли.

– Ви дуже гарні, але порожні, – сказав іще маленький принц.

– Задля вас не схочеться померти. Звісно, випадковий перехожий і про мою рожу подумає, що вона така сама, як і ви. Але вона одна – єдина, над усе найдорожча. Я-бо полив її. Я-бо накрив її скляним ковпаком. Я-бо затулив її ширмою. Я-бо нищив задля неї гусінь, лишив тільки двох чи трьох, щоб повиводились метелики. Я чув, як вона нарікала і як хвалилась і навіть як замовкала. Рожа ця – моя.

І маленький принц вернувся до лиса.

– Прощавай… – мовив він.

– Прощавай, – відповів лис. – Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима.

– Найголовнішого не побачиш очима, – повторив маленький принц, аби краще запам’‎ятати.

– Твоя рожа дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу.

– Моя рожа дорога мені… – повторив маленький принц, аби краще запам’‎ятати.

– Люди забули цю істину, – мовив лис, – але ти не забувай. Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою рожу.

– Я відповідаю за свою рожу, – повторив маленький принц, аби краще запам’‎ятати. […]

XXIV

Збіг тиждень із дня моєї вимушеної посадки… […]

– О, – сказав я маленькому принцові, – твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені нема чого пити, і я теж був би щасливий, аби міг просто піти до криниці!

– Мій приятель лис… – почав він.

– Хлопче, мені вже не до лиса!

– Чому?

– А тому, що доведеться сконати від спраги…

Він не зрозумів мене і заперечив:

– Добре, коли є приятель, навіть якщо треба сконати. От я, я дуже радий, що приятелював із лисом…

“Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не зазнавав ні голоду, ні спраги. Йому досить тропіки сонця…” – помислив я.

Проте він поглянув на мене і відповів на мої думки:

– Мені теж хочеться пити… пошукаємо колодязя…

Я втомлено розвів руками: це безглуздя – шукати навмання в безкраїй пустелі колодязя. І все ж ми рушили в дорогу.

Довгий час ми йшли мовчки: нарешті споночіло, в небі спалахнули зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх наче вві сні. А в пам’‎яті все лунали слова маленького принца.

– Отже, і ти знаєш, що таке спрага? – спитав я.

Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

– Вода буває потрібна й серцю…

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід. Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчати. Потім він мовив:

– Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси…

– Авжеж, – відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

– Пустеля гарна… – додав він.

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній

Дюні. Нічого не видно. Нічого не чутно. І все ж серед цієї тиші світиться щось…

– Знаєш, чому гарна пустеля? – спитав маленький принц. – Десь у ній ховаються джерела. […]

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого нема на нашій Землі. У сяйві місяця я дивився на його бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: “Те, що я бачу, це лише оболонка. Найголовнішого не побачиш очима…”

Його розтулені вуста затремтіти в усмішці, і я сказав собі ще: “Найзворушливіше в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в ньому, ніби полум’‎я світильника, навіть коли він спить…” І я зрозумів, що він ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно охороняти: порив вітру може погасити їх…

Так я йшов – і на світанні побачив колодязь. […]

XXVI

Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам’‎яного муру. Наступного вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький принц сидить на краю муру спустивши ноги. І почув його голос:

– Хіба ти не пам’‎ятаєш? Це було зовсім не тут.

Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

– Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький принд знову мовив комусь:

– Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

– А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

– Тепер іди, – мовив маленький принц. – Я хочу стрибнути вниз.

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд. Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого мов сніг.

– Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

Я розв’язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

– Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш вернутися додому.

– Звідки ти знаєш?

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

– Я теж сьогодні вертаюся додому.

Потім додав журно:

– Це куди далі… це багато важче… […] Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я упав рік тому…

– Слухай, хлопче, адже вся ця історія з гадюкою, з побаченням і з зіркою – це просто лихий сон, еге ж?

Але він не відповів. Сказав лише:

– Найголовнішого не побачиш очима…

– Це як із квіткою. Як ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі тобі любо дивитися на небо. Всі зорі розквітають.

– Авжеж.

– Це як із тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика… а асе та корба й вірьовка… пам’‎ятаєш?.. вода була чудова.

– Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто одна з численних зірок. І тобі подобатиметься зорювати… Всі зорі стануть тобі за приятелів. І потім я тобі дещо подарую…

І він засміявся.

– О хлопче, хлопче, як я люблю цей твій сміх!

– Оце й буде мій подарунок… це буде, як із тою водою…

– Що ти хочеш сказати?

– У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки – наукова загадка. Для мого ділка воші золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає…

– Як це розуміти?

– Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!

І він сам засміявся.

– І коли ти втішишся (а втіха таки приходить), ти будеш радий, що познайомився зі мною. Ти завше будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно… І твої приятелі будуть неабияк здивовані, що ти смієшся, глядячи на небо. А ти їм скажеш: “Так, так, зорі завше викликають у мене охоту сміятися!” І вони подумають, що ти несповна розуму. Ось яку капость я тобі втну…

І він знову засміявся.

– Це буде так, наче замість зірок я дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися…

І він знову засміявся. Потім знову споважнів:

– Знаєш… сьогодні вночі… краще не приходь.

– Я тебе не залишу.

– Я матиму такий вигляд, наче мені зле… Наче я вмираю. Так уже воно буває. Не треба, щоб ти це бачив… […]

Тої ночі я не помітив, як він пішов. Він тихо вислизнув. Коли я наздогнав його, він ішов прудко й рішуче.

– А, це ти… – тільки й сказав він мені.

І взяв мене за руку. Але щось іще його тривожило.

– Даремно ти так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче неживий, а насправді це буде не так… […]

Я не міг ворухнутися.

Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно. Не закричав. Потім упав – повільно, як падає дерево.

Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.

XXVII

І от збігло вже шість років… Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. Важко було в мене на душі, але я казав їм:

– Це просто втома…

І все ж потроху я заспокоївся. Тобто… не цілком. Але я добре знаю: він на свою планетку повернувся, бо коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке… А ночами я люблю слухати зорі. Немов п’‎ятсот мільйонів дзвіночків… […]

І якщо до вас підійде золоточубий малий хлопчик, який сміється і не відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді – будь ласка – розвійте мою журу, мерщій напишіть мені, що він вернувся.

Переклад А. Перепаді

Завдання за рівнями

І

1. Поясніть значення та роль образів-символів у творі “Маленький принц”.

2. Про що цікавого з життя французького письменника А Сент-Екзюпері ви дізнались?

3. Назвіть головних героїв казки “Маленький принц”.

4. З ким подружився Маленький принц на планеті Земля?

4. Хто допомагає юному герою А. Сент-Екзюпері повернутися на рідну планету?

ІІ

1. Розкрийте зміст основних символів філософської казки “Маленький принц”.

2. Визначте основні проблеми філософської казки “Маленький принц”.

3. Звідки з’явився Маленький принц?

4. Як він ставиться до своєї планети?

5. Чому малюк вирішив покинути свою планету?

6. Розкажіть про зустріч пілота і Маленького принца.

7. Які астероїди відвідав Маленький принц? Що вважали найважливішим “дивні” дорослі, з якими познайомився юний герой під час подорожі всесвітом?

8. Чим дорослі, на думку А Сент-Екзюпері, відрізняються від дітей?

9. Чи була подорож на Землю важливою для принца? Чому?

10. Які істини відкрив Лис Маленькому принцові?

11. Чому Маленький принц сумував за своєю рідною планетою? Які цінності існують на його планеті?

12. Як Маленький принц вирішив повернутися на свою планету?

13. Пригадайте реакцію Маленького принца, коли він побачив ціле поле троянд Поясніть його відчуття у цю мить.

III

1. Розкрийте актуальність порушених у казці “Маленький принц” тем і проблем.

2. Яким ви уявляєте Маленького принца? Розкрийте його характер.

3. Чи схожий Маленький принц на звичайних людей? Знайдіть у тексті слова, що його характеризують.

4. Охарактеризуйте відносини Маленького принца і його троянди.

5. Як розкривається у казці А. Сент-Екзюпері проблема “дорослі – діти”?

6. Доведіть, що твір А. Сент-Екзюпері – притча.

7. Проаналізуйте морально-філософський зміст казки-притчі “Маленький принц”.

VI

1. Поміркуйте, чому А. Сент-Екзюпері зробив таким сумним фінал притчі?

2. У кожного з нас є своя планета. Назвіть три половні цінності, які існують на вашій планеті. Обгрунтуйте відповідь.

3. Спробуйте наповнити власним змістом фразу: “Найголовнішого не побачиш очима”

4. Поясніть своє розуміння символічного фіналу казки-притчі “Маленький принц”.

5. Що, на думку А Сент-Екзюпері, має в житті дорогу ціну? Що є, на вашу думку, справжніми життєвими цінностями?

6. Поясніть, як ви розумієте слова сучасника А Сент-Екзюпері П’єра Декста: “Вимоги, що пред’являються Сент-Екзюпері до людей, занадто великі, занадто піднесені для суспільства, в якому він жив”. Чи погоджуєтесь ви з цією думкою?

7. У чому, на вашу думку, полягає актуальність притчі “Маленький принц” для сучасного читача? Аргументуйте свої міркування.

Індивідуальні завдання

1. Складіть цикл мотиваторів на матеріалі афоризмів казки-притчі А Сент – Екзюпері “Маленький принц”.

2. Уявіть, що ви знаходитесь у музеї, присвяченому Маленькому принцу Де може знаходитись цей музей? Які експонати, на вашу думку, знаходяться в цьому музеї? Які сувеніри напам’ять можна придбати після екскурсії по музею Маленького принца?

3. Створіть Маленькому принцу кардмейкінг у подарунок Поясніть, чому саме таку листівку ви приготували.

4. Знайдіть і прочитайте текст відомої молитви А Сент-Екзюпері “Про мистецтво малих кроків”. Спробуйте скласти текст своєї молитви на кожен день.

5. Укладіть текст заочної екскурсії “Навколо пам’‎ятника А. Сент-Екзюпері і Маленькому принцу в Ліоні”.

(2 votes, average: 3.50 out of 5)