Мала Південна – залізниця в мініатюрі
Який хлопчисько не мріяв про такий подарунок? Заради нього він готовий був на все – приблизно поводитися, чи не писати дурниці на стінах, не палити сірники по кутах і навіть не смикати на уроках дівчаток за кіски. Скільки сліз було пролито з цього приводу: “Тато-мама, чому у Васьки (Петьки, Витьки і т. Д.) Є, а у мене немає-у-у!” І дійсно, просто неможливо було уявити, що на цьому світі можна жити без іграшкової залізниці. Нарешті, зазвичай в день народження, ця мрія збувалася… Це було не просто щастя, це було щастя в квадраті, квінтесенція загального і безмірного хлоп’ячого щастя. Що могло бути краще, ніж витягнути заповітну коробку, розкласти на столі або на підлозі рейки, поставити на них поїзда, вокзали і семафори і потім насолоджуватися можливістю робити все на свій розсуд. Сам собі начальник дороги, сам собі машиніст, сам собі пасажир. Ніяких розкладів, ніяких обмежень. Можна навіть (нехай це і не зовсім добре) влаштувати невелику залізничну аварію, так, без жертв і великих наслідків.
А ось у дідів наших і прадідів не було таких іграшок. Але ж вони теж у дитинстві мріяли про те, щоб стати залізничниками. А що може бути сильніше дитячої мрії? Благо існували в багатьох містах Радянського Союзу гуртки любителів залізничної справи, де хлопці, закохані в залізницю, могли освоїти ази майбутньої професії. Була така секція і при Тифліській дитячої технічної станції.
І одного разу хлопці разом з наставниками вирішили побудувати діючий макет залізниці. Спочатку плани були скромними – зробити щось на зразок іграшкової залізниці, але тільки у великому масштабі. Але апетит, як відомо, приходить під час їжі – під час обговорення проекту виникла несподівана, на перший погляд, думка: а що, якщо зробити так, щоб в кабіні паровоза містився машиніст, а в вагонах – маленькі пасажири? Незабаром до роботи по створенню дитячої залізниці підключилися й інженери Тифлисского інституту залізничного транспорту. У вересні 1934 року в парку імені Серго Орджонікідзе було розпочато будівництво дороги, а 24 червня 1935 десятирічний машиніст Вітя Сокальський дав гудок і повів перший потяг від станції піонерів до станції Сіхарулі.
Здавалося б, вся ця затія з будівництвом залізниці в мініатюрі – дитяча забава, а може бути, навіть (були й такі розмови) “злочинна трата народних грошей”. Однак ідея тіфліських школярів несподівано отримала схвалення на самому верху. “3 жовтня 1935, – писала газета” Піонерська правда “, – делегацію тіфліських юних будівельників прийняв Нарком шляхів сполучення СРСР т. Л. М. Каганович, який заявив:” Молодці, хлопці. Ви виховуєте і у себе і у інших почуття любові до залізничного транспорту “. Слова тов. Кагановича дуже швидко стали відомі всім дітям СРСР “. Ми ж від себе додамо, що доленосні слова наркома шляхів сполучення стали відомі не тільки всім дітям СРСР, але і всім чиновникам і начальникам, так чи інакше пов’язаних із залізничним транспортом. І в підсумку будівництва дитячих залізниць було дано зелене світло. А в ті роки якщо вже починали реалізовувати якусь ідею, то робили це ударними темпами. Особливо якщо на те було отримано благословення зверху.
До початку 1936 будівництво дитячих залізниць було розпочато в 25 містах і населених пунктах Радянського Союзу. Серед інших був і Харків. Учні лабораторії залізничного моделювання при Харківському палаці піонерів розробили кілька варіантів будівництва дороги. Після декількох нарад і погоджень було вирішено прокласти полотно від станції, розташованої в парку імені Горького, до Лісопарку, що на північній околиці міста.
Треба сказати, що первісний ентузіазм через деякий час злегка вщух. Не скрізь плани будівлі дитячих залізниць стали реальністю. Але тільки не в Харкові. До осені 1940 року було прокладено 1,5 км шляху, за проектом архітектора Е. А. Лимаря було побудовано будівлю вокзалу на станції “Парк”, кілька мостів, паровозне депо та інші споруди, придбані невеликої паровоз та вагони. 8 листопада 1940, до чергової річниці Жовтневої революції, відбулося урочисте відкриття Харківської залізниці. Маленький склад з паровоза серії “ЮП” і декількох вагонів вирушив у перший рейс.
Дорогу з перших же днів полюбили маленькі харків’яни. Але, на жаль, Харківська дитяча залізниця пропрацювала всього кілька місяців. Коли почалася війна і виникла реальна загроза захоплення Харкова гітлерівцями, юні залізничники розібрали єдиний паровоз, ретельно змастили деталі, замотали в дрантя і закопали їх неподалік від станції “Парк”. Як і вся країна, вони сподівалися, що ворог незабаром буде розбитий і війна закінчиться…
Коли війна закінчилася, здавалося, що відновити дитячу залізницю просто неможливо. Полотно і будівлі були практично повністю зруйновані: від вибуху снаряда вокзал був наполовину знесений, один з мостів – підірваний, згоріло паровозне депо і пасажирські вагони, заховані запчастини паровоза безслідно зникли. До того ж у практично повністю зруйнованому Харкові було безліч інших, набагато більш важливих об’єктів, які вимагають якнайшвидшого відновлення. Але влітку 1945 року обласні власті ухвалили рішення про відновлення Харківської дитячої залізниці. І вже до 1 вересня було відбудовано приміщення вокзалу, відновлено залізничне полотно та депо. Найважчим було відшукати новий паровоз. Локомотив, який працював до війни (вірніше, його корпус без деталей), якимись невідомими шляхами опинився на станції Коломак в Харківській області. Але його стан було гнітючим, фактично від нього залишився лише тендер. Відновлювати цей паровоз було безглуздо, та й просто не з чого. Довго йшли пошуки, але виявилося, що в усій Україні не залишилося жодного паровоза для вузької колії харківської дороги. І тільки завдяки допомозі Кишинівської залізниці, яка передала харків’янам трофейний югославський вузькоколійний паровоз, проблему нарешті-таки вдалося вирішити.
5 серпня 1945 по відновленій дорозі проїхав перший потяг. Незабаром Мала Південна залізниця (оскільки дорога перейшла під опіку Південної залізниці, то й отримала таку назву) була реконструйована і продовжена до 3,5 км, отримала новий паровоз та вагони. Поступово Харківська дитяча залізниця стала однією з кращих не лише в Україні, але і у всьому Союзі, перетворилася на один із символів Харкова. За шістдесят з гаком років школу Малої Південної пройшли більше 50 тисяч учнів, а її потяги перевезли близько 6,5 млн пасажирів. І що цікаво, не тільки дітей, а й дорослих. Які, треба сказати, найчастіше радіють поїздці по знайомому маршруту навіть більше, ніж їхні чада. З однієї простої причини: дитяча залізниця – це таке місце, де ми, дорослі, можемо хоча б ненадовго повернутися в наш, здавалося б, давно пішло дитинство.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)