Майдан Незалежності
Мова в цій статті піде про ту саму площі Незалежності, на якій наприкінці 2004 року вирішувалася доля України, про той самий Майдан, який став відомий всьому світу як символ боротьби українського народу за свої права. Ноо тому, що саме відбувалося на Майдані восени – взимку 2004 року, які були вихідні причини цих подій і їх наслідки, хто виграв і хто програв в результаті “помаранчевої революції”, ми більше не скажемо ні слова. Нас площу Незалежності в даній ситуації цікавить як власне площу. І не більше того.
Колись місцевість, де нині вирує центр Києва, називалася Пересвіщем і являла собою глуху лісову гущавину. Вперше назва “Пересвіще” згадується в літописі, що датується 945 роком. У цих місцях любили полювати київські мисливці. Власне, і назва “Пересвіще” виникло від способу полювання, коли мисливці перекривали мережами (тобто “переважували”) певні ділянки лісу і заганяли в них дичину. Неподалік від Пересвіща розташовувалися Лядські ворота, які стояли на шляху в Верхнє місто. Від цих воріт дорога йшла на південь до Видубицькій переправі, а далі, як вважають деякі історики, в польські землі. Вважається, що від цього і пішла назва Лядських воріт. “Ярослав і Мстислав ідоста на Ляхи, повоеваста Лядьскую землю і многі Ляхи наведемо”, – записано в “Повісті временних літ”.
Яка може бути історія у глухий лісової гущавини? Насправді, особливо ніякої. Лядські ворота були зруйновані під час Батиєвої навали. А Пересвіще так і залишалося, власне кажучи, мисливськими угіддями. Взагалі ж місцевість, де нині розташований центр української столиці, довгий час була вельми запущеною і малозаселеній. І тому приблизно до другої половини XVIII століття розповідати нам про об’єкт цієї статті, за великим рахунком, нічого. У цей час у районі Пересвіща з’явилися нові оборонні укріплення, основою яких були кам’яні Печерські ворота фортеці. Поруч з брамою розташовувався знаменитий Печерський острог.
У 1830-х роках Печерські ворота і однойменний острог були знесені. Поступово зійшло нанівець і Пересвіще, ліс поступився місцем болоту, названому Козячим. У цей час тут стали з’являтися перші будинки, в основному дерев’яні. Одним з перших в Козьіноболотском провулку (нині – провулок Шевченка) побудував будинок міщанин Іван Житницький. На перший погляд, будинок цей нічим особливим серед інших не виділявся – 8 кімнат, мансарда, невеликий сад і тихий дворик. Проте будинок цей – історична пам’ятка. У 1846 році тут оселився молодий художник, працівник київської археографічної комісії Тарас Шевченко. Разом з ним у будинку Житницького жили його товариші Олександр Афанасьєв-Чужбинський і Михайло Сажин. Жили до 5 квітня 1847, коли Шевченко був арештований і потім відправлений на заслання.
Напевно, жителі Козячого болота не надто звернули увагу на арешт якогось художника, який і року не прожив в цьому місці. А якщо і звернули, то посудачили трохи, поговорили про вдачі молодих художників, та й швидко забули. У них були свої турботи, для них набагато важливіші. Чи не швидко, не відразу, але місцевість ця з глушини стала перетворюватися в центр Києва. Активно став забудовуватися Хрещатик, і тоді ж на місці колишнього пустиря і болота стала оформлятися площа, названа, що цілком логічно, Хрещатицької. Правда, спочатку площа використовувалася як місце торгівлі, куди з’їжджалися селяни з навколишніх сіл. Торгівля, треба сказати, велася досить хаотично і зовсім невпорядковано, місце для цього було непристосований, і тому в негоду те, що носило горде найменування “площа”, перетворювалося на брудне місиво.
Перша спроба облагородити Хрещатицьку площу була зроблена в 1843 році. З дозволу київського градоначальника Дмитра Гавриловича Бібікова на площі був побудований фонтан. Називався чи цей фонтан якось офіційно, ми не знаємо, однак серед киян він був відомий як “Урод”. Чому так? По-перше, тому, що через конструктивного прорахунку вода з фонтану, замість того щоб бити потужним струменем, зазвичай ледве сочилася. По-друге, вода в цьому фонтані була непридатна для пиття (в ті часи фонтани виконували в основному цілком практичну функцію).
Надалі київська влада робили ще кілька спроб облагородити вигляд Хрещатицькій площі. У середині 1850-х років проїжджа частина площі була вимощена бруківкою. Потім на площі з’явилися гасові ліхтарі, замінені пізніше газовими. Була нарешті впорядкована торгівля на площі: було заборонено торгувати м’ясом і спиртними напоями (торгівля цими товарами була перенесена на Бессарабський базар), заборонялося продавати що-небудь із землі і возів.
З 1860-х років Крещатикская площа стає центральною площею Києва. У 1861 році в будівлі на розі Хрещатика і Хрещатицькій площі розмістилося губернське дворянське зібрання. Природно, що в ньому збирався цвіт київського товариства. При Дворянських зборах була відкрита бібліотека – невелика, що розміщувалася всього в трьох кімнатах і спочатку налічувала близько 400 книг. Небагато, однак це була перша в Києві публічна бібліотека. До того ж фонд її за рахунок приватних пожертвувань швидко поповнювався. Кращі люди міста вважали своїм обов’язком передати книги в користування бібліотекою, про що, до речі, неодмінно повідомляла київська преса. Користування бібліотекою було платним – одне відвідування коштувало 2 копійки, постійні відвідувачі мали можливість придбати абонемент на місяць за 30 копійок або на рік за 3 рубля.
У 1871 році на площі було розпочато будівництво будівлі міської Думи, остаточно затвердила Хрещатицьку площу в статусі центральній площі Києва. Після закінчення будівництва Думи площа була вперше перейменована (усього ж це відбувалося п’ять разів) – вона була названа Думській. 29 січня 1878 будівлю Думи було урочисто освячено, після чого відбулося перше засідання київських думців…
Петро Аркадійович Столипін знав, що його вб’ють. Надто вже непоступливим був прем’єр-міністр Російської імперії. Сумнівів, що це рано чи пізно станеться, у самого Столипіна не було. Питання було лише в тому, де це станеться і звідки прозвучать постріли. Зліва чи все-таки справа? Адже Столипін був не бажаний всім – і тим, хто хотів революції, негайної і кривавою, і тим, хто вважав, що ліберальні економічні реформи Петра Аркадійовича підривають підвалини монархії.
Столипін був убитий у жовтні 1911 року в київському оперному театрі. Смертельний постріл пролунав зліва. Вбивця Дмитро Богров був членом партії есерів. Чи все-таки справа? Як з’ясувалося в ході слідства, Богров, син багатого київського домовласника, революційну діяльність поєднував зі службою в охоронному відділенні. І саме в київській дефензиві йому дали квиток на спектакль, що став останнім для прем’єра.
Петро Столипін був похований у Києво-Печерській лаврі. А через два роки після вбивства на Думській площі був встановлений пам’ятник Столипіну. Однак простояв цей пам’ятник недовго – всього чотири роки. Революція, якої так боявся Петро Столипін (боявся не за себе, а за державу), все-таки відбулася. У березні 1917 року пам’ятник “душителя революції” був демонтований. Публіка, у великій кількості зібралася на площі, захоплено зааплодувала, коли фігура Столипіна звалилася на бруківку. І мало хто тоді здогадувався, що за революцією Лютневої послідує революція Жовтнева…
У перші післяреволюційні роки в будівлі колишнього Дворянського зібрання розміщувався Будинок праці і науки, а в будівлі Думи замість думців засідав київський губвиконком. Думська ж площу в 1919 році була перейменована в Радянську. Правда, незважаючи на перейменування, кияни ще довго називали площа Думській, і навіть в офіційних документах вона ще кілька років іменувалася раніше, “по-старорежимних”.
У 1922 році на площі, на тому самому місці, де стояла фігура Петра Столипіна, був встановлений пам’ятник Карлу Марксу. Через рік в Швейцарії був убитий радянський дипломат В. Воровський, і в його честь був перейменований Хрещатик (ім’я дипломата головна вулиця Києва носила до липня 1937). Радянська влада не любила жартів, що стосуються засновників марксизму-ленінізму і вбитих за кордоном дипломатів. І тим не менш, кияни жартували з приводу Карла Маркса, що стоїть на самому початку вулиці Воровського і постійно перевіряючого рукою наявність “Капіталу” у внутрішній кишені сюртука.
У 1935 році Радянська площа була перейменована на честь “всесоюзного старости” Михайла Івановича Калініна. А через 40 років Київський обком партії прийняв рішення перетворити столицю УРСР в “зразкове комуністичне місто”. Центр міста, і насамперед центральна площа і Хрещатик, зазнали серйозної реконструкції. У 1976 році площа була знову перейменована, цього разу в площу імені Жовтневої революції. В останній же раз площа змінила назву в 1991 році. Колишня Пересвіщем, Козячим болотом, Хрещатицької площею, Думській, Радянської, імені Калініна, імені Жовтневої революції, площа стала називатися площею Незалежності. Ця назва вона носить і понині.
На цьому поки що закінчується історія майдані Незалежності. Далі починається історія Майдану. Ні, все ж не зможемо ми обійти увагою цю тему. А як інакше, адже Майдан – це частина нашого життя. Як би кожен з нас не ставився до подій кінця 2004 року, вони – частина історії країни. Майдан, він же площа Незалежності, багато чого бачив у своєму житті: любов і ненависть, радість і горе, свята і будні. І багато ще побачить. Що саме? Будемо сподіватися, що тільки хороше…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)