Магнітотерапія
Під магнітотерапією розуміють застосування з лікувальною метою електромагнітного випромінювання із частотою 0-100 Гц. Індуктивність не перевищує 50 мТл. Потужні імпульсні магнітного поля (від 500 мТл і вище) при швидкому наростанні імпульсів спричинюють скорочення м’язів за рахунок електрорушійної сили в нейронах або в м’язі. Такий вид впливу називається магнітостимуляцією.
Первинні механізми магнітотерапії до кінця не вивчені. Вважають, що під впливом магнітних полів змінюються фізико-хімічні процеси в клітинах, що призводить до зміни мембранного потенціалу. Відзначено найбільшу залежність вираженності біологічної дії даного фізичного фактора від частоти проходження його імпульсів. Такою резонуючою частотою для зародкових клітин в експерименті виявилася періодичність коливань 10 Гц. Найчастіше магнітні поля викликають гальмівні процеси в центральній і периферійній нервовій системі, в силу чого розвиваються седативний, знеболювальний і симпатолітичний ефект.
Важливими лікувальними властивостями магнітних полів є їхня протизапальна дія, сприятливий вплив на мікроциркуляцію, здатність прискорювати процеси регенерації.
Імпульсні, перемінні, пульсівні та постійні магнітні поля відносять до фізичних факторів з інформаційним, а не тепловим механізмом біологічної дії. Унаслідок цього їхнє застосування не впливає істотно на неактивні нейрони, що перебувають у зоні “ішемічної півтіні”. Разом з тим перераховані вище властивості магнітного поля дозволяють з успіхом використовувати їх при альтеративних процесах у нервовій системі, а також при іритативних синдромах з явищами гіперсимпатикотонії.
Пояснюють знеболювальну дію магнітного поля коригуючим впливом на периферійну нервову систему. Припускають, що магнітне поле вибірково сповільнює швидкість проведення нервового імпульсу тонкими немієлінізованими, повільнопровідними волокнами, не спричинюючи подібної дії в товстих мієлінових швидкопровідних волокнах.
Іншим механізмом лікувальної дії магнітного поля є здатність даного фізичного фактора прискорювати регенерацію тканин. Відомо, що нейропептид (фактор росту нервової тканини) і перемінне магнітне поле (3 мТл, 10 Гц) діють синергічно.
Центральна дія магнітного поля здатна зменшувати больові відчуття при невралгіях і інших прозопалгіях. Під впливом постійного і перемінного магнітного полів зменшується частота ЕЕГ в результаті пригнічення впливу ретикулярної формації середнього мозку. Імовірно, внаслідок цього відзначають седативний ефект магнітотерапії.
Використовують магнітотерапевтичні апарати й вироби для загального й локального впливу, які умовно поділяють на апарати з індукторами-електромагнітами та вироби з постійними магнітами, стаціонарними або переносними. У першому випадку процедури проводить лікар-фізіотерапевт або медична сестра, можливе використання магнітотерапевтичних приладів і виробів без допомоги медичного персоналу. Лікувальні магніти – це пристрої для локального та загального впливу.
Першим приладом у нашій країні, в якому був використаний індуктор-електромагніт, став апарат “Полюс-1”. Він виробляє низькочастотне пульсуюче магнітне поле індукцією 25-35 мТл, частотою 50 Гц, має змінні індуктори, пристосовані для впливу на різні частини тіла, у тому числі й у його порожнинах. Переносним прототипом “Полюса-1” став апарат “Магнітер – Амт-01”, що має ті ж самі характеристики магнітного поля, що й “Полюс-1”. Сегментарну магнітотерапію з використанням цих апаратів здійснюють на шийно-коміркову зону, синокаротидну ділянку, бітемпорально-окципітально, локально на місце максимального больового синдрому. Процедури проводять із найменшою індукцією і наростанням її при недостатній ефективності. Тривалість процедури 15 магнітного поля 20 хв, 1-2 рази на день, курс 10- 15 процедур.
Для лікування захворювань у задавнених стадіях, системного процесу (атеросклероз, аутоімунні порушення) застосовують інтегральну або глобальну магнітотерапію, коли силові лінії магнітних полів рівномірно охоплюють усього пацієнта або більшу частину його тіла. Ефективність магнітотерапії в цьому разі значно зростає. Інтегральну магнітотерапію проводять установками типу “Магнітотурботрон” – більшим соленоїдом циліндричної форми, в якому людина розміщується на весь зріст. Існують і портативні прилади для інтегральної магнітотерапії. Один з них – “Колібрі” – складається із трьох кілець діаметром близько 1 м, що є джерелами імпульсного магнітного поля з частотою 1 Гц і індуктивністю 5 мТл. Три кільця складають так, що між ними поширюється магнітне поле, рівномірно розподілене в обсязі, достатнє для впливу на верхню або нижню частини тіла хворого.
Магнітотерапія больових синдромів голови практично обмежується призначенням сегментарної магнітотерапії на шийно-комірцеву зону й максимально болючі місця при невралгіях і невропатіях у хворих без виражених системних порушень з боку серцево-судинної або іншої систем.
У хворих з вираженими судинними захворюваннями нервової системи або інших системних процесів до лікування доцільно підключати інтегральну магнітотерапію із застосуванням таких апаратів, як “Магнітотурботрон” та “Колібрі”. Ці методи можна поєднати.
Інколи використовують аплікацію точкових магнітів на біологічно активні ділянки, однак цей метод слід віднести до рефлекторної терапії.
Фармакологічні методи
Відомі лікарські речовини вгамовують біль на різних рівнях нервової системи: рецепторному, провідниковому, ядерному, тому медикаментозне знеболювання є найпоширенішим.
Залежно від переважного рівня впливу вони розподілені в такий спосіб.
Засоби загального знеболювання (наркоз або загальна анестезія). Для загального знеболювання в анестезіології застосовують численні засоби для інгаляційного (ефір, фторотан, метоксифлуран, трихлоретилен, закис азоту, циклопропан) і неінгаляційного (гексенал, тіопентал-натрію, кетамін, мідазолам, сомбревін, віандрил, раденаркон) наркозу.
Загальним механізмом дії цих засобів є пригнічення висхідного активуючого впливу ретикулярної формації на кору головного мозку й зниження но – цицептивної аферентації.
До групи речовин загального знеболювання, що не виключають свідомості, відносять анальгетики наркотичної (морфін, фентаніл, промедол, дипідолор, валорон, толіфорт, морадол, лексир, фортал, трамал, пропірам, профадол, бупренорфін) і ненаркотичної (анальгін, валорон, бензофурокаїн, кетолор) дії.
Наркотичні анальгетики справляють виражену пригнічувальну дію на ЦНС (дітям їх не призначають). За дією та маркером зв’язку з опіатними рецепторами, серед них виділяють агоністи й часткові агоністи.
Наркотичні агоністи стимулюють ендогенну (опіатну) систему пригнічення болю. Типовим представником є морфін (стандарт, з яким співвідносять дію всіх опіатів). Анальгезія під його впливом обумовлена гальмуванням звільнення медіатора болю – речовини П (П – раіпе, біль). Крім того, вона активує біосинтез серотоніну.
Але морфін для лікування больових синдромів використовують украй рідко, за винятком неоперабельних онкологічних хворих. Уводять морфін внутрішньовенно (у разі приймання усередину він діє слабко). Анальгезивний ефект дає омнопон (пантопон), що являє собою суміш алкалоїдів опію.
До наркотичних анальгетиків відносять також промедол і фентаніл. Промедол слабший від морфіну за анальгезивною дією, але спричинює значно менше побічних явищ, діє протягом 3-4 г. Фентаніл у 100-400 разів ефективніший від морфіну, але діє 20-30 хв. Одне з головних ускладнень при прийманні наркотиків – розвиток толерантності або синдрому залежності, які можуть проявлятися вже в перші дні введення препарату.
Часткові наркотичні агоністи мають змішану властивість агоністів і антагоністів опіатних рецепторів, їх ділять на морфіноподібні та налорфіноподібні.
Морфіноподібні агоністи – пропірам, профадол і бупренорфін (норфін) уводять парентерально й усередину; вони діють сильніше від морфіну, толерантність і звикання до них дуже низькі.
Налорфіноподібні агоністи – пентазоцин (лексир, фортрал), налбуфін (нубаїн), буторфанол (морадол) діють позитивно, побічні ефекти виражені менше. Рідше спричинюють фізичну залежність.
Ненаркотичні (прості) анальгетики. У механізмі дії відзначають вплив на таламічні центри, що призводить до гальмування проведення больових імпульсів до кори (М. Д. Машковський, 1993). Крім знеболювальної, справляють жарознижувальну дію. Найефективніші анальгін, аспірин, аспізол, баралгін, похідні пара-амінофенолу – парацетамол (панадол, калпол, парамол, парацет, фебрицет), дигноцетамол, доліпран, парадол.
Анальгін (похідне піразолону) випускається в таблетках по 0,5 г і ампулах по 2 мл 50 % розчину. Призначають по 1/2 таблетки 2-3 рази на день.
Відомі комбіновані препарати, в яких введено анальгін та інші речовини, що різко посилюють дію анальгіну і проявляють спазмолітичну дію – баралгін (максиган, спазмалгон, триган), андипал, беналгін, темпалгін.
Останнім часом у багатьох країнах світу, зокрема США, Канаді, Англії анальгін заборонений через його токсичність (іноді спричинює тяжкі ураження кровотворної системи).
З’явилися нові комбіновані препарати знеболювальної і спазмолітичної дії, в яких знеболювальним компонентом препарату є не анальгін, а ібупрофен. Серед них найбільш популярний новіган (Індія). У його склад крім ібупрофену входять два спазмолітика периферійної і центральної дії, скорочено – кетон і аміди. Подібна комбінація виявилася дуже вдалою – посилився знеболювальний ефект препарату, розширився спектр його дії. Новіган приймають короткими курсами.
Парацетамолу і зазначеним вище аналогам притаманна анальгетична та слабка протизапальна дія. Випускають препарати (особливо за кордоном) у вигляді сиропів, мікстур, “шипучих” порошків, капсул, свічок і таблеток. Дози для перорального введення становлять 15 мг/кг, для ректального – 20 мг/кг через кожні 4 год. Як правило, дози для дорослих 0,2-0,4 г приймають 2-3 рази на день. Дітям віком 6-12 міс. призначають по 0,025- 0,05 г; 2-5 років – по 0,1-0,15 г; 6-12 років – по 0,15-0,25 г 2-3 рази на день. На опіатний механізм антиноцицепції діє також натрію оксибутират, фенібут (1/2 таблетки на ніч).
При вираженому больовому синдромі показано введення літичних сумішей (2 мл 50 % розчину анальгіну, 1 мл 1 % розчину димедролу, 2 мл 0,5 % розчину новокаїну, 0,5-1 мл 2,5 % розчину аміназину).
Засоби, що переважно впливають на алогенне джерело. Препарати застосовують для місцевого введення або блокади, місцеве введення препаратів може бути поверхневим (внутрішньошкірним, підшкірним, м’язовим) і глибоким (провідниковим, плексуальним, паравертебральним, суб – і периду – ральним, епідуральним, паранефральним). Як місцеві анестетики найчастіше призначають 0,25-0,5 % новокаїн (прокаїн) у поєднанні з вітаміном В,2 і гідрокортизоном (новокаїнові блокади), холінолітики й гангліоблокатори, бу – тиваксин (маркаїн), лідокаїн.
Використовують також комбінації анальгетиків і анестетиків у вигляді мазевих розтирань (мазі “Феналгон”, “Накофлекс”, бутадіонова, індометацинова й ін.).
Засоби, що переважно впливають на стовбурово-підкірковий і кірковий рівень сприйняття, аналізу й модуляції болю. Анальгезія досягається комбінованим застосуванням нейролептиків (аміназин, тизерцин, сонапакс), транквілізаторів (реланіум, діазепам, феназепам, тазепам, сибазон, седуксен, новопасит, еленіум, транксен – їх застосування показане за наявності фобічного синдрому очікування нападу; оптимальна доза – 1 таблетка 2 рази на день або 2 мл 2 % розчину внутрішньовенно), антидепресантів (амітриптилін – по 25 мг 3 рази на день протягом періоду загострення; мелипрамін), протисудомних (карбамазепіни – фінлепсин, тегретол, карбасан, дифенін, тилантин, суксилеп – по 1/4 таблетки через кожні 4 год., дозу можна підвищити до 1/2 таблетки і 1 таблетки на висоті больового нападу; після стихання загострення підтримуюча доза карбамазепіну – 1/4 таблетки через кожні 6 год протягом
1 тиж.; якщо ковтання є тригерним фактором, призначають свічки з карбама – зепіном по 0,1 г препаратів. Щодо болю ефект цих препаратів неспецифічний: вони гальмують негативні емоції, зменшують напруженість, особливо в період очікування болю, змінюють відношення до нього.
Засоби, що впливають на вазомоторно-біохімічний компонент болю. Цей компонент болю містить надлишкове виділення гістаміну в тканинах, вегето – суднні реакції, іритацію периферійних симпатичних утворень. Для його пом’якшення або купірування доцільно призначати антигістамінні (димедрол, фенкарол, діазолін, бронал, кларитин, супрастин, піпольфен, тавегіл, гісталонг), вегетативні гормонізатори (беласпон, белатамінал, белоїд – 1 таблетки
2 рази на день; піроксан – 1 таблетки 3 рази на день; спазмолітик – по 0,1 г
3 рази на день), а-адреноблокатори (окспренолол, метопролол, талінолол, атенолол), антисеротонінові (сандомігран, диваскан), антикінінові (стугерон, цинаризин, продектин) препарати.
Поліпшують кровобіг вазоактивні засоби: папаверин, еуфілін, трентал – 1 таблетка 3 рази на день; курантил – 1 таблетка 2 рази на день; нікотинова кислота – 1 мл внутрішньом’язово щоденно № 10; кавінтон – 2 мл внутрішньовенно крапельно у 100 мл ізотонічного розчину натрію хлориду; нікотинова кислота – із 0,2 мл підвищують дозу до 1 мл на день, внутрішньо – м’язово; тиклід – по 1 таблетці 2 рази на день. Для дегідратації призначають фуросемід (1 таблетка вранці 1 раз на три дні разом із препаратами калію (аспаркам, панангін); верошпірон (1 таблетка через день); еуфілін 2,4 % розчин 5-10 мл внутрішньовенно повільно.
Застосовують також нестероїдні протизапальні препарати, що мають анальгетичні властивості. Механізм їхньої дії пов’язаний із пригніченням біосинтезу простагландинів, що відіграють важливу роль в розвитку запалення, болю й підвищення температури. До них відносять ібупрофен (бруфен), ортофен (вольтарен, реводин, фелоран), індометацин (індоцид, метиндол), напроксен (наліксан, напросин, норитис), піроксикам (ремоксикам, роксикам, хотемін), кетопрофен (профенід, кетоніл, кнавон), суліндак (клінорил), наклофен (диклонат), сургам. Ефективна група оксикамів, що мають селективну дію на циклооксигиназу-2 (теноксикам-тексамен по 20 мг 1 раз на добу, або 2,0 мл внутрішньом’язово або внутрішньовенно; мелоксикам-мелбек по 15 мг 1 раз на добу). Призначають також німесулід (найз, німегезик) у гостру стадію (2 рази на день протягом 5 днів), індометацин, диклофенак, піроксикам (середніми терапевтичними дозами).
Нині комбіновані препарати містять анальгетики різних груп. У цю групу входять реопірин і пірабутол (в 5 мл розчину міститься 0,75 г натрієвої солі бутадіону й 0,75 г амідопірину), ібуклін (містить ібупрофен – 100 мг, парацетамол 125 мг), (ібупрофен – 400 мг, парацетамол – 325 мг).
Крім того, до анальгетиків додають спазмолітики й гангліоблокатори, у результаті чого в анальгетиків з’являються спазмолітичні властивості. Серед них баралгін (максиган, спазмалгін, триган), новіган (у таблетці концентрується кетон 5 мг, амід 0,1 мг і ібупрофен 400 мг), андипал.
Хороша анальгезивна й одночасно гіпотензивна дія притаманна кло – феліну, особливо при епідуральному та інтратекальному введеннях.
Засоби, спрямовані на регуляцію гормонально-ендокринних порушень і змін електролітного балансу й стимуляцію опіатно-ендорфінової системи. Відомо, що а-ендорфіни при введенні у мозок у 20 разів активніший від морфіну. Внутрішньовенні ін’єкції менш ефективні, ніж внутрішньошлуночкові або внутріїиньоцистернальні, тому що гемато-енцефалічний бар’єр перешкоджає проникненню нейропептидів. Особливо ефективний кіоторфін (цей дипептид виділений ученими Кіотского університету й тому одержав назву “кіоторфін”) – потужний анальгетик, виділений з головного мозку (сильніший від енкефаліну). Нейротрофічні засоби. Нейровітан – 1 таблетка 2 рази на день протягом 1 міс; нейрорубін внутрішньом’язово по 3 мл, № 10; ноотропіл – 5 мл внутрішньовенне щоденно № 10; вітаміни групи В (тіамін, рибофлавін, ціанокобаламін); біологічно активні препарати (для поліпшення процесів мієлінізації та знеболювального ефекту) – церебролізин, аскорбіїюва кислота, пірацетам, глютамінова кислота, кальциферол. Поліпшують енергетичне забезпечення тканин рибоксин, АТФ, 40 % розчин глюкози. Противірусні засоби. їх застосовують за наявності доведеного вірусного ураження нервів: ацикловір – добову дозу 4 г ділять на 5 по 800 мг, курсом 7-10 днів; валацикловір, доза до 3 г на добу, кількість приймань – до 3 раз, курсом 7-10 днів; зовіракс (5-10 мг/кг маси тіла, внутріїиньовенно крапельно на 100 мл ізотонічного розчину натрію хлориду або по 0,4 г в таблетках 2 рази курсом 5-7 днів, або у мазі для зовнішнього використання), вальтрекс (1000 мг – 3 рази на день щоденно протягом 7 днів), ремантадин (0,5 г 4 рази на день курсом 5-7 днів); бонафтон та флореналь у таблетках або мазі для зовнішнього використання; оксолінова мазь; інтерферон (для закапування в очі та ніс по 2 краплі кожні 3-4 год). У тяжких випадках використовують лаферон або реоферон для парентерального введення. Фізіотерапевтичні методи. Призначають діадинамічні струми, амплі – пульстерапію, електрофорез мумійо на точки виходу трійчастого нерва, фо – нофорез новокаїнової або лідокаїнової мазі на тригерні ділянки, низькочастотний лазер з опромінюванням кожної тригерної точки від 2 до 4 хв, загальна тривалість сеансу – до 20 хв. Рефлексотерапія. Для усунення больових пароксизмів застосовують голкотерапію як у вигляді монотерапії, так і в комбінації з іншими методами лікування. Фармакопунктура з новокаїном у комбінації з плазмолом, димедролом або церебролізином.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)