М. Ільницький, Я. Полотнюк. Співець людяності (фрагменти). Румі – ЛІТЕРАТУРА СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ ТА ІРАНУ

Пробудження поетичного таланту Румі пов’язують з появою в Конії 1244 року мандрівного дервіша Шамседдіна у Тебрізі, який був настроєний проти офіційного ісламу. Він у своїх проповідях гостро виступав проти шейхів та інших авторитетів ісламу, включаючи навіть пророка Мухаммеда, таврував їхню користолюбність та кастові привілеї, порушував, по суті, закони шаріату.

Румі подружив з Тебрізі і визнав його духовним наставником. Дружба ця не була випадковою: їх об’єднувала спорідненість поглядів, зокрема опозиція щодо ортодоксального мусульманства. Понад два роки він був у товаристві дервіша, геть занедбавши свої заняття в медресе. І коли дервіш несподівано виїхав у Дамаск, Румі засумував і почав писати до свого друга віршовані послання. Через якийсь час старший син Джалаледдіна Султан Балад умовив Тебрізі повернутися до Конії, та незабаром той знову зник. Румі даремно його розшукував. Дервіш явно заважав релігійним догматикам, і вони вирішили розправитися з ним. Існує версія, що вбив його молодший син поета Алаеддін. Якщо це й так, то Алаеддін став знаряддям релігійних фанатиків. У своїй поемі “Валаднома” старший син поета Султан Валад писав, що “невігласи – мюриди… стали всіляко лихословити на адресу Тебрізі, вважаючи його недостойним сподвижником Джалаледдіна… А коли зустрічали його на вулиці, то проводжали лайкою. Вони прагнули його крові й жадали його смерті”.1

Довго й невтішно оплакував Румі цю втрату. І сталося так, що горе й страждання народили поета. Суфій-проповідник починає писати газелі, які підписує ім’ям наставника й друга.

Цей епізод нагадає нам факт з біографії українського поета і філософа Григорія Сковороди. Коли учень і друг Сковороди Михайло Ковалинський розповів йому, що в Лозанні він зустрів Данила Мейнгзрда, який рисами обличчя, поведінкою та характером думок схожий на Григорія Савича, той почав підписувати свої твори й листи ім’ям: “Григорій Варсава Сковорода, Даниїл Мейнгард”. Глибокі й ніжні рядки газелей Румі мовби перегукуються з листами Сковороди до юного Михайла Ковалинського, притчі обох поетів-мислителів порушують важливі питання людського буття, а за апелюванням до священних книг (Коран, Біблія) проглядає критика ортодоксальних релігійних догматів і вільнодумство…

З газелей, навіяних любов’ю до друга і пам’яттю про нього, Румі уклав збірку “Диван-е кебір” (“Великий диван”), що нараховує понад п’ятдесят тисяч двовіршів.

Поруч з “Великим диваном” у творчості поета важливе місце належить і поемі “Маснаві-йе манаві”, що налічує понад двадцять шість тисяч двовіршів. Історія написання цієї поеми така. На початку 60-х років XIII століття Румі за порадою свого улюбленого учня, друга і секретаря Хюсамед-діна Хасана іон Ахі-Тюрка почав писати новий твір, що мав бути своєрідним посібником для учнів та послідовників поета. В ньому автор прагнув дати відповіді на всілякі життєві та філософські питання. “Маснаві-йе манаві” означає “Поема з подвійним (прихованим) смислом”. Твір цей лишився незавершеним: смерть урвала працю поета. Перу Джалаледдіна Румі належить також книга бесід “Фігі ма фіг” (“У ній є те, що в ній є”) та сто сорок листів до різних осіб. Усі ці твори й складають спадщину великого поета й мислителя.

Трактати Румі, що базуються на суфізмі, мають велике історико – літературне значення й особливо цікаві для тих, хто досліджує розвиток суспільно-філософської думки в країнах ісламу часів середньовіччя. Учені – сходознавці відзначають, що в поглядах поета і проповідника було, як на той час, багато прогресивного. В трактуванні таких проблем, як пізнання істини, призначення людини, питань етичного характеру, а також у тлумаченні окремих догм релігії Румі далеко відходив від ортодоксального ісламу, а часто прямо критикував мусульманську догматику. Він обстоював свободу людського духу від тиранії релігії. Добрий знавець творів найкращих представників філософської думки від стародавніх греків до мислителів Сходу, він не вірив у релігійні чудеса, вважаючи найбільшим дивом “диво людського серця”.

Світогляд Румі з найбільшою повнотою виявився у поемі “Маснаві”, яку вчені вважають енциклопедією суфізму, завершенням його “золотого віку”. Суфізм в Ірані та Малій Азії не був якоюсь цілісною системою, він увібрав у себе риси різних релігійно-філософських течій – ісламу, християнства, зороастрійства, індуїзму. Все це випливало з духовної атмосфери середньовічної Малої Азії, населення якої складалося не тільки з мусульман, а й з християн, що сприяло взаємопроникненню елементів різних релігій, віротерпимості, поширенню вільнодумства. Хоч панівною, офіційною релігією був іслам, однак у ньому допускалися відхилення від ортодоксальних догматів та ритуалів.

Прочитаймо лишень притчу “Як мусульманин умовляв зороастрійця прийняти іслам” або “Про Мусу і молитву пастуха” й побачимо, з якою повагою ставився Румі до людини, шануючи її погляди й переконання, як уїдливо висміював наругу над людською особистістю, насильне прилучення до віри в аллаха і його пророка. Тут перепало й Мусі, мусульманському варіантові біблійного Мойсея, що посів у пантеоні святих ісламу почесне місце. Вустами бога, який повчає свого пророка, автор висловлює думку, що важлива сутність людини, а не її слова.

Бо слово – тільки випадковий гість, Одне лиш серце правду розповість.

Ще видатний азербайджанський письменник-просвітитель XIX століття Мірза-Фаталі Ахундов зауважив, що “Румі не визнає… раю, пекла і дня воскресіння мертвих. Раєм вій вважає злиття з “усім буттям”, а пеклом – період розлуки з ним. Але при розвитку цих трьох ідей він зчиняє такий галас і крик навколо узгодження з доказами шаріату, що людина буквально вражена й соромиться сказати йому: “Слухай, виявляється, ти – безвірник, атеїст”2.

Таке маскування неортодоксальних поглядів було поширеним на Сході, посилання на коран та інші “священні” тексти робилися для того, щоб уникнути звинувачення в єресі обмеженими й тупими релігійними фанатиками. Академік І. Ю. Крачковський згадував, як один каїрський шейх дивувався, що ніхто не помітив тонкої іронії в творах Абуль аля аль-Маарі і поета “не спалили разом з його посланням”3.

Основу філософських поглядів Румі становить містичний пантеїзм, суть якого розкривається в таких рядках, перекладених А. Кримським:

Був колись час, що не був я душею:

Був мінералом глухим під землею.

Сипався, терся я геть по світах

Та й опинився у батька в кістках.

Він мене вилляв: з любовним течінням –

Я з мінералу зробився насінням.

В череві матері став я ростиною…

Як народився – зробився звіриною.

Далі підріс я – і стався людець…

Чи ж я повірю, що це вже кінець?!

До ж кінець, у чому остаточна мета людини?

У злитті з богом-світом:

Бог – океан, я – одна із краплин,

З ним я зіллюся – та й стану един!4

Письменник був добре обізнаний як з філософською думкою свого часу, так і з ідеями грецької філософії, зокрема Платона, Арістотеля та Плотіна, які, інтерпретовані в дусі ісламу, мали великий вплив на розвиток арабської філософії; знав тогочасну медицину, астрономію, літературу. Постійно Цитує Румі коран. Але підхід його до священної книги мусульман своєрідний: мислитель вбачає в ньому внутрішній, прихований смисл – його сутність, “душу”, і ця “душа” цікавить його найбільше. Саме в ній шукає він ідею містичної єдності з богом, тотожним абсолюту, істині.

Творчість Румі зовсім не замикається рамками філософського містицизму. Містичне завжди поєднується в нього із земними справами, людськими клопотами, пристрастям й почуттями. Двоєдиний характер поглядів, поєднання містичного й земного значною мірою обумовило характер його творчості, де філософські ідеї розкриваються через притчі-оповідки про різні випадки з життя людей і тварин.

Такою ж мірою, як творчість Румі називають енциклопедією суфізму, її можна було б назвати енциклопедією життя, настільки широка й багатогранна панорама дійсності, людських стосунків розкривається в його творах. Дидактичне начало, яке автор ставив па перше місце, зовсім не притлумило яскравості сцен і ситуацій, дотепності діалогів, тієї життєвої основи, що зберегла для сучасного читача свою живу душу. Хоча поет зазначав, що притчі й оповідки він вводить до свого твору тільки для того, щоб проілюструвати філософські ідеї, зробити їх доступними для читачів, найцікавіші в поемі не суфійські судження, а самі притчі, байки та анекдоти, які ці судження ілюструють. Це особливо виразно виявляється там, де стикаються два погляди – житейський і суфійський, як, приміром, у “Розмові бедуїна з жінкою”. В наріканнях дружини на бідність і безвихідь віє подихом справжнього життя, суворої дійсності. Її соковита мова, приперчена народними дотепами, вщент розбиває схоластичні міркування бедуїна про благо бідності й турботи про спасіння душі, хоч за ним і останнє слово в творі. Треба відзначити й те, що Румі дає можливість опонентам висловитися до кінця, вичерпати свої аргументи. В такій увазі до супротивної сторони виявляються й риси діалектичного мислення автора, який сприймає людей і явища не однобоко, а бачить їх у всій їхній складності й суперечливості.

Теми й сюжети цих творів поет черпає з найрізноманітніших джерел: із художніх творів своїх попередників, з народних переказів та власного життєвого досвіду, як це, до речі, робили й інші східні, а пізніше і європейські, автори (Абу-ль Фарадж, Сааді, Рабле, Монтень, Сковорода та інші). Глибокі за думкою, яскраві за формою, вони відразу здобули широку популярність, яка тривала протягом багатьох століть і не зів’яла досі.

Ситуації і навіть цілі сюжети, які знаходимо в творах Румі, знайшли – більшою чи меншою мірою – відгомін у багатьох літературах Європи. Сліди Цього впливу можна виявити і в літературі українській, зокрема у творчості І. Франка. Так, “Притча про нерозум” із книги “Мій ізмарагд” є, по суті, переспівом “Порад впійманого птаха” Румі, казка “Фарбований Лис” явно перегукується із притчею “Про фарбованого шакала”. У творах Франка зустрічаються навіть образні деталі, які знаходимо в східного поета. Коли читаємо, наприклад, притчу Румі “Суперечка про те, який із себе слон”, зокрема рядки:

Хтось ніг торкнувся й вирішив, що слон

Подібний до товстих, важких колон,

То на гадку спадають рядки з поеми Франка “Похорон”, де герой, що перейшов у стан своїх учорашніх ворогів, відповідає на їхні закиди:

Один мій вчинок своїм ліктем змірив

І мовиш: “Зрадник! Всякий се розчовпа”.

Отак сліпий слона обмацав ноги

І мовить: “Слон подібний є до стовпа”5.

Важко з певністю сказати, чи цей перегук іде безпосередньо від Румі, від знайомства з його творчістю через переклади на якусь із європейських мов, чи він опосередкований, але ім’я Румі в ланці таких зв’язків незаперечне. Свої теми й сюжети він черпав з тогочасної літератури і фольклору, а його твори, в свою чергу, ставали джерелом наслідування і переспівів, проникали в гущу народу, робилися невіддільними від фольклору. І це було закономірним явищем. У притчах і байках – а вони сприймаються як цілком самостійні твори – знаходимо цікаві й повчальні історії з життя різних суспільних верств того часу, в них з найбільшою повнотою виявляється демократизм і гуманізм Румі, його духовна незалежність. Поет з теплотою і співчуттям розповідає про тяжку долю бідняків, нещадно таврує фальш і лицемірство духовенства, шарлатанство дервішів, тиранію правителів, яких порівнює із злодіями та злочинцями. Симпатії автора на боці простої людини, яка заробляє свій хліб чесною працею, не краде й не лицемірить. Румі виступає за рівність людей, в епоху жорстокого релігійного фанатизму, хрестових походів та спустошливих загарбницьких навал, нестерпної тиранії духовної та світської влади.

Коли в поемі “Маснаві” переважає дидактичне начало, то газелі та рубаї Румі сповнені палких емоцій. Як відомо, газелі були першими літературними творами поета. Викликані почуттям туги за втраченим другом, вони вражають глибиною почуття і переживання.

В середньовічному художньому мисленні через образ кохання проводилася ідея єднання, злиття. Це було передусім єднання духовне, що мало очищати душу від низької повсякденності, підносити її до вищого, божественного буття. Лірика суфізму виробила цілу систему символіки, де певні образи набували ознак містичних категорій, виробила своєрідний код переведення предметно-чуттєвих образів у сферу абстракцій: “рожева щічка означала божественну природу, чорний локон – таїнство бога і шлях його осягання, рубінові губи – духовне блаженство й потаємну ласку, вино – господню любов, чашник – муршіда-наставника, корчма – місце, де п’ють вино, людський світ і т. д.”6.

Для Румі любов – це передусім космічна сила, основа і рушій розвитку, духовного вдосконалення, морального очищення. Але божественне, космічне трактування любові, завдяки якій людина підноситься над собою і осягає неосяжне, не суперечить любові земній, основою якої є велика мета природи – продовження людського роду. Румі оспівував жіночу красу, у похмуру добу приниження жінки ісламом визнавав її високі моральні якості її розумові здібності. Він славив рівноправний союз сердець, засуджував аскетичність.

Ті, хто читає сьогодні лірику Румі, сприймають не символіку, канонізовану поетичною традицією середньовічної східної поезії, а безпосереднє її звучання і первісне значення образів, не містичні екстази, а емоції, викликані почуттям вічної таємниці людського кохання. Для сучасного читача містична термінологія втратила свій колишній зміст. В ліриці Румі ми знаходимо щирість почуттів реальної земної людини.

В газелях та рубаях Румі майже нема вишуканих метафор, пишномовних складних зворотів, арабізмів, малозрозумілих для широкого читацького кола. Натомість твори “Великого дивану” позначені мелодійністю, поєднаною з при-страсною, схвильованою інтонацією. Вони вважаються найемоційнішими в персо-таджицькій поезії. При цьому слід відзначити незвичайну для того часу простоту лексики, щирість мови – поет пише так, як розмовляло його найближче оточення.

Творчість Джалаледдіпа Румі стала явищем світової культури.

________________________________

1 Одилов И. Мировоззрение Джалалиддина Руми. Душанбе, 1974, с 17.

2 Ахундов Мирза-Фатали. Обманутые звезды. Избранное М. 1963, с. 388.

3 Крачковский И. Избранные сочинения. М.-Л., 1955, т. 1. с. 34.

4 Кримський А. Твори в 5-ти томах. К. 1972, т. 1, с. 267-268.

5 Франко Іван. Зібрання творів у 50-ти томах. K, 1976, т. 5, с 77.

6 Джавелидзе 3. Д. У истоков турецкой литературы. І. Джелаль-ед-дин Руми (вопросы мировоззрения). Тбилиси. 1979, с. 185.

“Ти” і “Я”

Раз навідався до любки парубчук.

Підійшов під двері милої: “Стук-стук!”

Чує голос він: “А хто там?” Каже: “Я”.

“А, це ти?! То вся любов твоя – брехня!

Геть од мене, недоспілий ти, сирий!..

Підпечись в огні розлуки – та доспій!

Аж розлука, може, виучить тебе:

В ній пізнаєш і мене ти і себе”.

Взяв пішов блукать по світу молодик

І паливсь огнем розлуки цілий рік;

Добре пікся і варився – та й вернувсь…

Знов під двері до коханої поткнувсь.

Тихо грукнув – та од страху аж закляк,

Хоч давно усе обдумав що і як.

Чує голос: “Хто там проситься сюди?”

Каже: “Любко!.. Під дверима тільки ж “ти”.

“Якщо ти єсть тільки я, то входь-но “я”!

Двом же я тісна була б хатинонька моя.

Пхати в голку пару ниток – се чудно.

Ми ж пролізем, ми не двоє, ми – одно”.

Переклав А. Кримський

Румі

З “Маснаві-йе манаві”

Лірика

Ридання сопілки

Прислухайся чуйно лишень до сопілки чарівного звуку –

Виспівує тужно вона невимовну скорботну розлуку.

“Відколи відтяв мене хтось від стебла, від рідні – комишинки,

Ридають невтішно серця юнака, чоловіка і жінки.

До тих лише прагну людей, що зазнали тяжкої розлуки,

І виспівать звуками хочу їх болі, страждання і муки.

Бо кожен із тих, хто колись у далеку подався дорогу,

Вернутися прагне мерщій до вітцівського дому порога.

Лунає мій спів голосний між людей, у чужинському зборі,

Нехай там веселість гостить, чи ридають-голосять у горі.

Та жоден, чиї почуття із моїми єдналися тісно,

В мою таїну не проник, лиш слухав сумну мою пісню.

Гірка таємниця моя від гіркого плачу невіддільна,

Байдужим очам і серцям їй відкритися зовсім не вільно.

Хоч тіло моє і душа нероздільно у єдності злиті,

Та в душу ніхто не дививсь – не вродивсь такий ще на світі.

Бо голос сопілки – вогонь, що у далеч без вітру полине.

Не маєш такого вогню – ти не вартий наймення людини”.

Кохання палючий вогонь – брат вогню полум’яного того,

Який заіскривсь у вині од проміння і соку земного.

Хто в довгій розлуці, із тим сумовито сопілка затужить,

Хто в чорній розпуці, із тим незрадливо сопілка подружить.

У співі палкому її і надії, і розпачу повно,

Отрута і протиотрута у ній поєдналась чудовно.

Сопілка невтішно співа про дорогу, орошену кров’ю,

Віддавна цей шлях нелегкий називають Меджнуна любов’ю.

Лиш гордий шаленець-Меджнун по дорозі кохання блукає –

Вірнішого в світі купця, аніж вухо, язик наш не має.

Якщо від кохання палкого подер ти свою одежину,

Позбувся хвороб навісних і зробився навік одержимим,

Будь славна, любове свята, будь благословенна довіку,

Від ран незагойних, тяжких нема помічнішого ліку.

Без меж володіння твої, де натрапиш на серце натхнене,

Платоне – учителю наш, і зцілителю вічний – Галене.

Пилинка у небо злітає – любові всесильної бранець,

І навіть могутня гора зворухнеться і пуститься в танець.

Коли до коханої уст я своїми устами торкнуся,

Я голосом журним своїм із риданням сопілки зіллюся.

Найкраща країна

Коханого красуня запитала:

– Мій друже, бачив ти країн немало,

Котра із них найбільш тобі жадана?

– Країна та, в якій живе кохана.

Простелений красуні серцем щирим,

Стає, неначе степ широкий, килим.

З коханою і найбідніша хата

Мені пишніша буде, ніж палата.

І пекло стане раєм, де кохана,

Тюрма холодна – затінком платана.

Із нею в спеку зеленіють віти,

Без неї в зільнику зів’януть квіти.

Кохана поруч – прибувають сили,

Хоч би стояв ти на краю могили.

Коли ти щастя не знайдеш в коханні –

Ніде ти щастя не знайдеш в Ірані.

(2 votes, average: 4.00 out of 5)