Людство і особистість
Людина – істота соборна. “Коли Бог створив Адама, – як пише професор Карл Адам, – Він створив усіх нас відразу в його насіння. Він створив нас в зв’язності природною і надприродною долі з нашим родоначальником. Людство ні що інше, як історично розгортається першолюдина, отже, не випадкове співіснування і чергування індивідуумів, але органічну єдність і цілісність, одне єдине – “ми” “1. Для вираження такого роду природною і надприродною зв’язності людей існує поняття – соборность.
Бог створив людину з “пороху земного” за образом і подобою Своєю, а це означає, що в людині поєднані дві протилежності – матерія (тіло) і дух. “У людині дві протилежності, а свідомість одне-особистість людська. Характер цієї особистості визначається тим, на яку сторону вона схиляється. Якщо вона на боці духу, – буде людина духовна; якщо на стороні плоті – буде людина плотський. Дух в плотському людині на зникає, але буває поневолений, і голосу не має. і в духовному тіло ж не зникає, але підпорядковується духу і йому працює “2.
Людина – істота суспільна. У реальному житті, від народження до смерті, людина оточений людьми, які чинять на нього сильне
7
формує вплив. У спілкуванні з оточуючими людина стає людиною, наслідуючи їм і сприймаючи їх спосіб дій, почуттів і думок. У спілкуванні формуються навички моральної чи аморального поведеніяі і виховується особистість людини.
Особистість у психології розуміється як якась інтегральна цілісність, трансформує в собі психосоматичні, соціальні та духовно-моральні явища людської сутності. Слово “особистість” являє собою єдність трьох інтегральних різнорівневих смислових змістів: “лик”, “особа” і “личина”. Лик – (древ.-слав.) Світити, лучеіспускать; (цер.-слав.) образ, зображення. Цим словом можна позначити в людині її духовну сутність, або святість. Особа – іпостась, істота. Особа для людини є виразом його істинно людської сутності. Обличчям він звертається до Іншим людям, до світу, до того, з ким він взаємодіє і на що звертає увагу. Личина – маска, харя. Це слово служить для позначення тієї темної суті, гріховної і лукавою, яка ховається під зовнішньою благовидого людського обличчя.
Якщо життя людини проходить серед інших і спільно з іншими людьми, то вміння спілкуватися, взаємодіяти і ладити з ними виявляється для нього найбільш значущим якістю особистості, від розвитку якого багато в чому залежить його життєве благополуччя. Характер спілкування людини з іншими залежить від того, з якого “поверхи” (рівня організації) особистості він в даний момент до них звертається.
Лик, духовне єство людини, образ його духу, який сяє своєю святістю і освячує іншого своєю чистою, безкорисливою і відданою любов’ю, позбавленої чуттєвої основи, і, разом з тим строгістю мовчазної докору, пробуджуючого совість. В “лику” зосереджений молитовний дух і в ньому відбувається духовне спілкування – молитва.
Особа людини, будучи дзеркалом душі, притягує до себе своєю довірою, відкритістю, гідністю. На цьому рівні між людьми встановлюються особисті душевні стосунки, які можуть бути вельми різноманітними, багатогранними і навіть суперечливими, але вони завжди залишаються людськими. У соціальній психології ці відносини вивчені досить добре і розглядаються як міжособистісні, {офіційні, неофіційні, ділові, емоційні і т. д.).
Якщо ж людина, звертаючись до іншого, одягає личину, маску, приховуючи свої справжні наміри, то по суті він уже не може ставитися до нього як до людини. Він не вопрінімать, ні його людської гідності, ні душі, байдужий до його переживань, до його особи і його життя. Він зацікавлений тільки в тому, як отримати від іншого бажане (надбання або поведінку). Такий підхід до людини в духовній літературі визначається як упереджений, що диктуються пристрастю (пороком) і є формою пристрасного (порочного) поведінки. Цей тип відносин, строго кажучи, не можна назвати
8
людськими, так як особистість людини в них втрачається. У психології для позначення подібного роду відносин використовується термін “споживчі (маніпулятивні) відносини”.
У людині при народженні присутня потенційно вся повнота людських можливостей його духовного, душевного та фізичного розвитку. Але у зв’язку з нерозвиненістю фізичних і душевних сил новонародженого, які формуються в процесі його подальшого росту і розвитку, в ньому найбільш яскраво і у всій повноті проявляється його духовна сутність – лик. Це свідчить про те, що в дитині святість і духовна сприйнятливість є первинними і присутні від народження, а не є результатом розвитку і виховання. Частіше трапляється, коли в процесі “виховання” в бездуховної середовищі, святість і духовна сприйнятливість дитини придушуються і заміщуються пристрасними (хибними) навичками. Таке руйнівний особистість дитини педагогічний вплив називається не вихованням, а розбещенням.
Особистість людини виховується і формується в певній культурному середовищі, в процесі взаємодії з людьми в рамках конкретної соціальної спільності, якою є сім’я, школа, група однолітків і т. д. Кожна людина соціально характеризується, як представник якогось конкретного співтовариства людей. У цьому співтоваристві він більше цінується не своєю індивідуальністю (духовної самобутністю), а своєю схожістю на інших, типовістю. У спільноті, у групі людей високо цінується така якість, як соціабел’ность, яка допомагає йому легко вбудуватися, адаптуватися до цієї спільноти, стати таким як усі і одним з багатьох (соціалізуватися). У соціальному єднанні прояв яскравої індивідуальності небажано, тому що завдяки своїй особистісної спрямованості, вона протистоїть груповому єдності і може його послаблювати і руйнувати. Таким чином, соціальні прихильності людини можуть виявитися суттєвою перепоною в його духовно-моральному самовизначенні та розвитку. Виникає протиріччя між соціальним і духовним початком в людині, рішення якого вимагає від нього певної жертви і подвигу.
Під час суспільних криз слабшає або зовсім руйнується звична зв’язок з суспільством. Людина відчуває залишених, відчуває соціальне сирітство. Значимими для нього залишаються тільки особисті людські стосунки з людьми, перевіряється дружба, любов, високо цінуються взаємодопомога і співчуття. У часи соціальних лих в людині, в міру ослаблення і руйнування звичних соціальних уз, розкріпачуються його духовно-моральні сили і він звертається за допомогою не до суспільства або іншим людям, а до вищих сил, згадуючи про Бога, у Якого він шукає допомоги і захисту. “Поки грім не вдарить, мужик не перехреститься” – говорить народне прислів’я. Відомий російський письменник
9
Солженіцин, у своєму творі “Архіпелаг Гулаг” описує це унікальне благодатний стан, в яке приходить ув’язнений, позбавлений усього, що може зв’язувати людини зі світом матеріальним і соціальним, на що він ще міг розраховувати і сподіватися. Він раптом стає вільним від усіх земних уподобань, відчуває свободу, легкість і радість, відчуваючи неймовірну близькість до Бога і відданість Його волі. Ця близькість приносить людині таку невимовну духовну радість і щастя, яких він у своїй суєтної і скорботної житті ніколи не відчував і не міг випробувати, тому що був духовно глухий і сліпий.
Це важке і разом з тим благодатний час життєвих негараздів дається нам для того, щоб наше духовне “я” могло прокинутися і зміцніти.
Але буває й так, що людина в духовно-моральному відношенні виявляється збитковим – бездуховним і морально бездушним егоїстом. Тоді, при ослабленні і відсутності зовнішнього соціального контролю, темні сили, нічим не утримувані, вириваються з глибин його душі і буйствують в його справах і вчинках, породжуючи зло, насильство, злочини.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)