Людська суб’єктивність
Однак антична культура “передала” суб’єктивність нам не тільки через міф про Психеї, інакше кажучи, через розповідь про мандри і метаморфози душі. У давньогрецькій міфології Фурії, або Еринії (у перекладі – гнівні або обурені), уособлювали собою докори сумління, кару помсти. Вони виконували прокляття… Усюди, де виявлялося злочин, де порушувався закон людського життя, де стогнали скривджені, з’являлися ці богині.
Ледве проливалася кров, як богині помсти кидалися в погоню за душогубом. Ні благання, ні посилання на обставини не могли їх розжалобити. Вигляд цих месниць був огидний. Ніколи вони не виникали на веселих бенкетах олімпійських богів. Старі потворні жінки з вишкіреними зубами, зміями замість волосся, в чорному одязі, перехопленої криваво червоним поясом, вони кидалися на жертву і терзали її. “Так, жалюгідний той, у кому совість нечиста” – ці слова вимовить багато століть Борис Годунов в трагедії Пушкіна.
Ще не було у стародавніх народів уявлень про милосердя і всепрощення. Справедливість розумілася як всемогутність закону, як відплата. Однак поступово в глибинах внутрішнього світу людини народжувалося уявлення про спокуту, про можливе прощення. Ось з’являється Агамемнон, мікенський цар. Його дружина Клітемнестра вітає Кассандру, його полонянку. Кассандра – пророчиця. Вона знає, що їй судилося впасти від ножа убивці. Але боги не залишать безкарним цей злочин. Ось її страшне пророцтво: син буде вбивцею матері, прагнучи помститися за смерть батька.
Під час бенкету Клитемнестра, взявши в руки сокиру, вбиває чоловіка і пророчиці. Дельфійський оракул наказує синові Агамемнона Оресту помститися за смерть батька. Клитемнестра радіє, що позбулася чоловіка, однак син вбиває її. Помста свершилось… Здавалося б, все збулося, злочин покарано. Але хіба вбивця не стане стратити себе?
Страшні фурії кидаються на Ореста, оточують його. Він намагається втекти, але чи можна сховатися від власної совісті? Гасне розум замученого Ореста. Він рятується в храмі Аполлона. Там, прийшовши до тями, він хоче знайти собі виправдання. Адже це оракул звелів зробити душогубство. Але Еринії не упускають свою жертву. Сама богиня мудрості Мінерва в подиві: як їй поєднати правосуддя з милосердям? Вирішено виручити Ореста. Нехай, проте, він прийме очисну жертву. Виявляється, можна все-таки змити власний гріх. Чи не правда, міф дає нам універсальне для того часу уявлення про психіку? Ми здійснюємо вчинки, мучимось, але очищення все-таки можливо…
В античності народився жанр трагедії. В її основі лежить напружений, непримиренний конфлікт, який найчастіше закінчується загибеллю героя. Він опиняється перед переважаючими його сили перешкодами. Античні драматурги бачили в трагедії “прообраз світу” з його нескінченною боротьбою пристрастей та ідей. Звідси виникала космологічна трактування трагічної долі, року як безособової сили, пануючої в природі і суспільстві, над людьми і богами.
Проте трагедія – це не простий опис сумних подій і страшних вбивств. Не кількість драм і число загибелей народжує жанр. Герої трагедії шукають виправдання своїм вчинкам. Вони знаходяться в ситуації, коли виходу немає, коли доводиться до кінця осмислювати свою долю, свій вибір, в той час як будь-який варіант виявляється катастрофічним. І герой перемагає ситуацію. Найчастіше ціною власної загибелі. Але от що дивно… Герой античної трагедії гинув, а глядачі, витираючи проступили сльози жалості, розходилися з просвітленої душею, готові до найважчим випробуванням.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)