Любов Яновська: штрихи до портрета
І. Приймак,
Аспірантка
Кам’янець-Подільського державного університету
Невідкладним завданням сучасного українського літературознавства є реставрація цілісної панорами літературного процесу. Р. Федорів наголошував, що “кожне загублене в історії ім’я, загублена книжка, вірш, картина або ж скульптура збіднюють і сучасників, і прийдешні покоління, бо вихолощена культура схожа на євнуха: вона не дає цвіту й плоду” [7, с 8].
Наприкінці XIX ст. у літературне життя України входить нове покоління письменників, за словами Івана Франка, – “різнобарвна китиця індивідуальностей”, “ряд талантів, яких не постидалась би не одна, далеко багатша від нашої література”. Цей період відзначається активізацією українського жіночого руху, розвоєм жіночого письма. Визначну роль у становленні багатьох українських літераторок відіграв створений Наталією Кобринською та Оленою Пчілкою 1887 року альманах “Перший вінок”, де читацькій аудиторії було представлено чимало нових імен. “Ясними зірками” на небосхилі української літератури кінця XIX – початку XX ст. засяяли Леся Українка й Ольга Кобилянська. Поряд з ними свій шлях у літературі торували менш відомі письменниці, такі як Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка, Грицько Григоренко, Н. Кибальчич, Є. Ярошинська, Л. Старицька-Черняхівська, Л. Яновська та ін. їхня літературна діяльність певною мірою асоціюється з добою модернізму, з європейськими орієнтаціями української літератури. У творчості цих письменниць віддзеркалилися загальні тенденції мистецького процесу періоду fin de siecle. Та, на жаль, їхні імена не є широковідомими, у літературознавстві їх нерідко називають “другорядними”. Хоча вони “нерозривно входять у літературний процес свого часу, надаючи своєрідності існуючим тоді напрямам, течіям, групам” [4, с 9]. До таких, напівзабутих, можна віднести і Л. Яновську. Її творчість високо цінували сучасники Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Марія Заньковецька.
У цій статті маємо на меті окреслити головні напрями літературної діяльності Любові Олександрівни Яновської (псевдоніми – Екуртаже, Омелько Реп’ях), (1861 – 1933). Письменниця походила з роду Білозерських, який збагатив нашу літературу самобутніми талантами. Бабуся Любові (також Любов) була сестрою Василя Білозерського – редактора “Основи”. Старша сестра бабусі Олександра – відома письменниця, дружина Пантелеймона Куліша Ганна Барвінок. На їхньому весіллі Тарас Шевченко милувався гарненькою, з розкішним кучерявим волоссям, дівчинкою років шести – в майбутньому матір’ю Л. Яновської. Він усюди ходив за нею і дражнився: “Патлата! Патлата!” [2, с 104]. У родині Білозерських була ще й третя сестра – Надія. Це мати української письменниці Наталки Полтавки і рідна бабуся письменниці Надії Кибальчич. Тому літературна праця Любові Яновської мислиться ще й як гідне продовження родинної мистецької традиції. Значну частину свого життя вона присвятила літературній, громадській і просвітницькій роботі, зокрема, після смерті Б. Грінченка очолила київську “Просвіту”. Перу Л. Яновської належить велика кількість оповідань, повістей, романів, драматичних творів, значна частина яких ще й нині залишається у рукописах. У перші два десятиріччя XX ст. її твори друкувалися на сторінках відомих українських часописів і альманахів, виходили окремими відбитками. Але ще за життя письменниці (останні десять років вона була прикута важкою хворобою до ліжка) її ім’я згадували досить рідко. Л. Яновську було поховано в Києві на Байковому кладовищі, але наприкінці 70-х pp. XX ст. пам’ятник було знесено і у її могилі зроблено нове поховання [3]. Попри те, що твори Любові Яновської на початку XX сторіччя не сходили зі сторінок літературних журналів та альманахів і здобули досить високу оцінку критики, на сьогодні немає жодного грунтовного дослідження творчої спадщини письменниці. На сучасному етапі її ім’я принагідно згадується в загальних оглядах літературного життя в Україні кінця XIX – початку XX ст. Вона залишила самобутню прозу і драматургію, яка є відбитком складних проблем і колізій національного письменства.
У літературний процес Любов Яновська увійшла 1897 року, саме тоді “Зоря” оприлюднила її оповідання “Смерть Макарихи”. Впродовж 1900-1918 pp. її твори друкуються в популярних періодичних виданнях “Киевская старина”, “Рада”, “Літературно-науковий вісник”. Прозові твори письменниці були вміщені в альманахах “Дубове листя” (оповідання “Рукавички”; 1903), “На вічну пам’ять Котляревському” (оповідання “Зарік Горпини”; 1904), “З потоку життя” (оповідання “Два дні з життя”; 1905), “Багаття” (оповідання “Лісничий”; 1905). Оповідання Л. Яновської “Смерть Макарихи” видрукуване в антології української прози “Вік” (1798-1898), що побачила світ у Києві 1903 року, поряд із творами Б. Грінченка, Н. Кобринської, Дніпрової Чайки, Осипа Маковея, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Грицька Григоренка.
Крім того, за життя письменниці видавництво “Вік” (1905) друкує збірку ранніх оповідань Л. Яновської, які свого часу публікувалися в “Киевской старине”. Згодом у видавництві “Рух” (1911 – 1913) з’явився двотомник “Дрібних оповідань”, попередньо оприлюднених “Радою”. Незадовго до смерті Л. Яновської (1930) “Рух” готує солідне двотомне зібрання творів письменниці, куди увійшли оповідання, повісті, драматичні твори. Упорядником видання був Т. Черкаський. У другій половині XX ст. твори Л. Яновської виходять ще двічі – 1959 року (упорядник Г. Сінько) і 1991 року (упорядник Н. Шумило). Останнє видання на сьогодні є найповнішим зібранням друкованих творів самобутньої авторки, що дає змогу скласти більш глибоке уявлення і про кількісне багатство, і про художню цінність прозового та драматичного доробку письменниці.
На початку XX століття творча спадщина Любові Яновської залучається до аналізу у багатьох критичних оглядах (І. Франко, С. Русова, М. Євшан, О. Грушевський, С Єфремов, Я. Мамонтов) та рецензіях на окремі твори письменниці (І. Личко, В. Моренець, Л. Старицька-Черняхівська).
Значним внеском у дослідження творчості письменниці є монографія Г. Сінька “Любов Яновська. Життя і літературна діяльність” (1962), у якій вперше було подано огляд життєвого і творчого шляху письменниці, здійснено аналіз її літературної спадщини. Але через надмірну заідеологізованість дослідникові не вдалося дати об’єктивну оцінку творчості Л. Яновської [6].
Серед дослідників діаспори варто виділити Катрю Янківську, яка 1991 року видає книжку “Ідея і чин за правду: 130 літ від народження письменниці Любови Яновської”. Ця книжка є своєрідним літературним портретом, у ній авторка окреслила найважливіші віхи життєвого і творчого шляху письменниці, визначила ідейно-тематичну своєрідність її письменницької спадщини і лише пунктирно торкнулася специфічних особливостей творчого методу [10].
У сучасному літературознавстві проблемні аспекти творчості Л. Яновської розглядаються у монографії Н. Шумило “Під знаком національної самобутності: українська художня проза та літературна критика кінця XIX – початку XX ст.” (2003), де акцентовано, що “Любов Яновська розвивала у прозі та драматургії загальнолюдські мотиви і найпослідовніше – філософський – співвідношення об’єктивного і суб’єктивного, що конкретизувалося, зокрема, в пошуках людиною щастя; пропагувала гуманістичні ідеї рівності, справедливості, добра, поваги до всього живого на землі” [9, с.216].
Варто зазначити, що й на сьогодні творчий доробок Л. Яновської не отримав належного поцінування, відсутнє спеціальне дослідження життєво-творчого шляху письменниці. Спорадичні звернення до її літературної спадщини у працях Н. Шумило, Л. Демської-Будзуляк лише посилюють інтерес до всебічного вивчення творчості письменниці. Л. Яновська у науково-критичній літературі переважно розглядається як драматург та авторка невеликої кількості оповідань, зокрема соціально-побутової тематики. Недослідженими є чималі напрацювання письменниці у жанрі великої прози та оповідання модерністського спрямування. Поза увагою літературних критиків залишилася велика кількість неопублікованих творів Л. Яновської, які зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури НАН України.
Значну частину свого життя Л. Яновська провела на Полтавщині у маєтку свого чоловіка, намагаючись поєднувати родинні клопоти із літературною діяльністю. Перші проби пера належать ще до ранньої юності, хоча оприлюднити свої твори вона зважується через два десятки років. На жаль, сімейні клопоти, народження і виховання дітей, непрості стосунки з чоловіком, його надмірна дратівливість, спричинена психічним розладом, заважали повній реалізації творчих задумів письменниці. У листах до колег Любов Олександрівна писала: “Я не мала на протязі п’яти місяців жодної хвилини, яку б я могла присвятити собі. Щось незвичайне, феєричне, не схоже ні на дійсність, ні на сон було цих п’ять місяців. Матеріалу за цей рік набралося сила, але все це в голові та серці, на папері ані-ні” [ 13 ].
Л. Яновська наголошувала на суспільному призначенні літератора, у листі до Олени Пчілки 1910 року вона пише, що письменник – це людина, яка “взяла на себе обов’язки письменника і виключно слугує їм, […] яка вважає своїм обов’язком сказати слово з приводу всякого випадку, факту чи події” [14].
На письменницькій ниві Л. Яновська дебютувала невеличкими оповіданнями, одним з найпоширеніших тоді жанром у літературі. Авторка починає свою літературну діяльність з традиційного побутового оповідання, опановуючи теми, достатньо апробовані нашим письменством (“Злодійка Оксана”, “Смерть Макарихи”, “Зарік Горпини”). Разом з тим вона робить спробу моделювати дійсність крізь призму філософського осмислення, осягнення настроїв персонажів, відтак поступово на перший план виступають суто психологічні проблеми, запити. Низка творів Л. Яновської має характер “сповідальної прози” (за Ю. Кузнєцовим), зокрема це стосується оповідання “За високим тином”, у якому авторка майстерно показує трагедію відчуження, складні екзистенційні переживання героя – селянина Микити, який, зазнавши образи від людей, не чекає від життя нічого доброго, тож порятунок для себе і єдиної онучки бачить лише в смерті. Цей твір засвідчує поступовий відхід письменниці від сюжетного оповідання-спогаду і наближення до настроєвої психологічної новели. Певний вплив на природу її творів мали натуралізм, імпресіонізм, а подекуди й екзистенціоналізм. (“З Землі на Оріон”, “Чужий”, “Весняної ночі”). “Цим Яновська, своїм корінням вийшовши з письменства минулого століття, стикається безпосередньо з прозою нового століття”, – пише у післямові до видання її творів 1930 року Т. Черкаський [ 8, с 486]. Еволюційний характер більшості творів письменниці є свідченням загального поступального руху української літератури кінця XIX – початку XX ст., коли “поява українського модернізму пришвидшує трансформацію неонародницького та власне модерністського типів культурної та літературної свідомості. Відбувається закономірний взаємовплив, коли неонародництво значно модернізується, у свою чергу впливаючи на характер раннього модернізму, однак “наступальність і масовість народницької ідеології і критики дещо гальмують розвиток модерних форм творчості взагалі” [1, с 56]. Трагічні події, буденні клопоти, непорозуміння між людьми, життєві труднощі – теми, які найбільше цікавили письменницю і найчастіше ставали предметом зображення. Однак головним у розвитку української літератури кінця XIX – початку XX ст. стає не так її тематична поліфонія, як процес зростання психологізму.
Велику прозу Любов Яновська почала писати одночасно з оповіданнями. Як свідчить архів, вона написала чимало повістей та романів, проте лише три з них – “Городянка”, “Мій роман”, “Тайна нашої принцеси” – побачили світ. Значна частина творчої спадщини Л. Яновської залишилася в робочих рукописах, недовершеною. Безслідно загинули такі твори письменниці, як роман “Григорій Сковорода”, повість “Дідова онука”. Ознайомлення з архівами письменниці дає підстави говорити про широкий тематичний спектр її творчості. У щоденникових записах збереглися нотатки до роману на історичну тему про Петра Конашевича-Сагайдачного.
Якщо оповідання переважно засвідчують посилений інтерес до селянського побуту, то в повістях і романах переважають образи містечкових наймитів, дрібного панства, представників молодої інтелігенції. “На шляху освоєння повістевого жанру Л. Яновська еволюціонувала від повісті традиційного зразка (“Городянка”, 1901) до повісті психологічної (“Мій роман”, 1917). Це стосовно форми. А стосовно змісту – ускладнювався і розширювався комплекс вже заявлених нею ідей. У повістях, як і в пізній драматургії, письменниця виходить на типову тему початку XX ст. – тему пошуків людиною єдності почуття і розуму, соціального і біологічного, індивідуального і колективного” [9, с.220].
Вагоме місце в Л. Яновської посідає “жіноча” тема (“Мій роман”, “Історія її серця”, “Дилема”), масштабно представлена тема жінки-митця і реалізації нею творчих здібностей (“Барвінок”, “Тайна нашої принцеси”); також звертається письменниця до суспільно-політичної тематики, зображує ті соціальні й політичні конфлікти, які вирували в країні у 1905- 1907рр., порушує також таку непросту проблему, як українсько-єврейські відносини (“Гасло”, “Брати”).
Чи не найбільш плідною виявилася творча діяльність Л. Яновської у жанрі драматургії, невипадково упродовж певного часу її п’єси були в репертуарі багатьох театрів України. Дебютувала письменниця драмою “Повернувся із Сибіру”, яка впродовж двадцяти років (з 1900 по 1920) з успіхом йшла в театрах не тільки України, а й Росії, зокрема в Александровську, Астрахані та ін.
Перші п’єси Л. Яновської наслідують усталену в українській драматургії другої половини XIX ст. соціально-побутову, етнографічну традицію. Надалі авторка відходить від надмірного захоплення побутовими подробицями. У “Щоденнику” вона робить запис: “Навіки минули часи гопаків… Етнографічно-побутова драма в тісних рамках сільського життя теж уступає місце соціально-філософській, психологічній драмі, і українські артисти мусять також проходити, як артисти всіх культурних націй, школу, коли дбають про користь, про славу свого театру, коли хотять, щоби сили їхні та хист не загинули дарма” [11, с.27].
Після 1905 року письменниця звертається до нових тем і мотивів, які з’явились в українській драматургії на початку XX ст. Це відбиття у художніх творах гострих суспільно-політичних колізій доби (“В передрозсвітньому тумані”, “Жертви”); проблема митця і його місця в суспільстві (“Без віри”); звернення до малопоширеної в українській літературі теми зображення міщанства (“З великої хмари малий дощ”, “Серденьку золотому від серденька щирого”, “Блискавиця”); осмислення філософських основ буття людини (“Людське щастя”, “Noli me tangere”); “жіноча” тема, яка постає у контексті української літератури початку XX ст. (“Огненний змій”, “Четверта аксіома”). Ці драми відзначаються поглибленим психологізмом і філософськими узагальненнями. Таке накопичення різнопланових проблем, які часто не до кінця вирішені, є віддзеркаленням хаотичності думок і несформованості української інтелігенції початку XX ст. Драматургія Л. Яновської позначена великим розмаїттям художньо-стильових тенденцій за певної переваги реалістичного письма. Особливо помітними є засоби психологізації і ліризації драматичного тексту.
Творчість Л. Яновської – оригінальне мистецьке явище в історії української літератури. її еволюція органічно входить у загальноукраїнський літературний поступальний рух початку XX ст. Спадщина Л. Яновської, позначена впливом філософських ідей екзистенціоналізму, збагачена, попри її реалістичне начало, модерністськими засобами, значно доповнює естетичні, морально-етичні й соціально-політичні шукання свого часу.
Література
1. Гундорова Т. І. Проявления слова. Дискурсія українського модернізму. Постмодерна інтерпретація/ Центр гуманітарних досліджень ЛДУ ім. І. франка. – Львів, 1997. -297с.
2. Денисюк І. Талант без талану// Твори: В 3 т. – Т. 1., кн. 1. – С 102-113. – Львів, 2005.
3. Дружбинський Валерій. Пам’яті загиблих могил, діаг-ноз: скорботна байдужість // Дзеркало тижня. – №46. – 29 листопада – 5 грудня 2003 // http: // www. zn/ kiev/ ua/ nn /show/471/441 31/
4. Калениченко Н. Л. Українська проза початку XX ст. – К.: Наукова думка, 1964. – 451с.
5. Кузнецов Ю. Імпресіонізм в українській прозі кінця XIX – початку XX ст. – К., 1995. – 304 с.
6. Сінько Г. Любов Яновська. Життя і літературна діяльність//АН УРСР Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. – К., 1962, -95 с.
7. Федорів Р. Повернення Осипа Турянського// Турянський О. Поза межами болю: Повість-поема; Син землі: Роман; Оповідання. – К.: Дніпро, 1989. – С 5 – 16.
8. Черкаський Т. Уваги// Яновська Л. О. Твори. – К.: Рух, 1930. – С 486-492.
9. Шумило Н. Під знаком національної самобутності: українська художня проза та літературна критика кінця XIX – початку XX ст. – К.: Задруга, 2003. – 354 с.
10. Янківська К. Ідея і чин за правду: 13О літ від народження письменниці Любови Яновської-Канада, Вінніпег, 1991.-39 с.
11. Яновська Л. О. Твори: В 2 т. – К.: Художня література, 1959. – Т 1, – 487с; Т. – 521 с
12. ЯновськаЛ. О. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 1. – 712 с; Т.2. – 710с.
13. Яновська Л. Лист до Грінченка. 1906 рік//Інститут рукописів НБУВ. – ф. III. – Од. 36. №40246.
14. Яновська Л. Лист до Олени Пчілки // Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т Г. Шевченка НАН України. – Ф. 38/135.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)