ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ – Джек Лондон (1876-1916) – ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ – ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА

Хто добре жив і кинув все, лиш той здобуде гарту, –

І виграти потрапить той, хто ставить все на карту.2

Вони ступали, кульгаючи, до річки; сходячи вкритим каменюками берегом, передній заточився і мало не впав. Обидва були стомлені й виснажені, з облич їм не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Вони ступали, схиливши низько голову, втупившись очима в землю.

2 Переклад Н. Дубровської та Г. Яр.

– Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці, – промовив задній. Голос його звучав одноманітно, без усякого виразу. Він говорив байдужно, і перший, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між каміння, не озвався ні словом.

Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига, – така холодна, аж кості нили і затерпали ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали опору.

Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні й ледве не впав, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Ставши рівно, він спробував ступити вперед, але знов похитнувся і мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся. Цілу хвилину стояв нерухомо, ніби щось обмірковуючи. Потім гукнув:

– Агов, Біле! Я підвернув ногу!

Біл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він так і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч його обличчя ніяк не пожвавилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.

Біл вийшов, кульгаючи, на той берег і подався далі, не повертаючи голови. Чоловік, що стояв серед потоку, вдивлявся йому вслід. Губи його злегка тремтіли. Він механічно облизав їх.

– Біле! – гукнув він ще раз.

Це був благальний крик дужої людини, що потрапила в біду, але Біл не обернувся. Другий дивився, як він долав положистий схил і, незграбно кульгаючи, простував усе далі й далі, туди, де на далекому небокраї вимальовувалися низькі горби. Він дивився товаришеві вслід, поки той зник з очей. Потім одвів погляд і озирнув те коло світу, в якому його покинув Біл.

Побіля обрію дотлівало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману й мли. Він витяг годинника. Була четверта. Уже тижнів зо два він не лічив днів, знав тільки, що зараз кінець липня або початок серпня, і що, отже, сонце сідає на північному заході. Він перевів погляд на південь – десь там, за оцими похмурими горбами простяглось Велике Ведмеже озеро…

Він знову озирнув те коло світу, в якому залишився. Невесела картина. З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, пагорби всі пологі й низькі. Ані деревця, ані кущика, травинки – нічого, крім безкрайньої страшної пустки; і в його очах нараз проблиснув страх.

– Біле! – прошепотів він і знову повторив: – Біле!

Він зіщулився, стоячи посеред молочно-білого шумовиння, так ніби оця неозора безодня пригнітила його своєю нездоланною силою й жаским спокоєм. Він затремтів, як у лихоманці. Рушниця випала з рук у воду. Зачувши плескіт, він отямився, опанував себе, намацав на дні рушницю й витяг її з води. Потім пересунув клумак ближче до лівого плеча, щоб не так давило на ушкоджену ногу, і побрів до берега, обережно, кривлячись із болю.

Він ішов не зупиняючись. З несамовитим відчаєм, незважаючи на біль, здерся він на горб, за яким зник Біл. Але з вершини горба він побачив, що в долині немає нікого. І знову подорожнього пойняв страх; зборовши його, він подибав униз схилом.

Дно долини набухло від води. Вона цвіркала з-під мокасинів, і щоразу, коли він одривав ногу, мокрий мох плющав, неохоче відпускаючи свою здобич. Він ішов слідами товариша від болітця до болітця, намагаючись ставати на каменюки, що витикались острівцями з-посеред зеленого моря моху.

Він знав, що незабаром дістанеться до берега озерця, порослого усохлими ялинами й соснами. Індіяни називали цю місцевість “Тічіні – чілі”, тобто “Країна патичків”. В озерце впадає струмок. Струмок поріс рогозом, але на берегах немає жодної деревини; він піде понад струмком аж до джерела на горбі. По той бік горба починається інший струмок, що тече на захід. Він ітиме за водою до річки Діз. Там під перевернутим каное, що привалене каміняччям, їхня схованка. Він знайде там набої, гачки й ліски, невеличку рибальську сітку – все начиння, щоб добувати собі харчі. Також там є борошно – правда, небагато, – шматок бекону й трохи бобів.

Біл чекатиме на нього біля схованки, і вони вдвох попливуть по Діз на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім через озеро до річки Макензі. І далі на південь – хай женеться за ними зима, хай дні стануть морозні – вони пливтимуть собі на південь, поки дістануться

До якоїсь факторії1 Компанії Гудзонової затоки, де ростуть високі дерева і де вдосталь харчу.

Ось про що думав він, силкуючись іти вперед, переконуючи себе, що Біл не кинув його напризволяще, що Біл неодмінно чекатиме. Він був примушений так думати, інакше для чого тоді силкуватися – лягай і вмирай одразу! Він знов і знов лічив у думці запаси харчів у схованці й запаси у факторії Компанії Гудзонової затоки. Два дні в нього не було й ріски в роті, і вже хтозна-відколи він не наїдався досхочу. Раз у раз він нахилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх у рот. Пожива з тієї ягоди кепська – сама водичка та сім’‎я. Ягода одразу танула в роті, лишалося тільки гірке тверде сім’‎я. Чоловік знав, що з ягід нема наїдку, проте жував і жував.

О дев’‎ятій годині він боляче забив об каменюку пальця на нозі, заточився і впав од страшної виснаги. Довгенько він лежав на боці не рухаючись. Потім зняв ремені й насилу сів. В напівсутінках він почав нишпорити між камінням, шукаючи моху. Склавши його, він розпалив вогонь і поставив на нього бляшаний казанок з водою.

Він розв’‎язав свого клумака і полічив сірники. Їх було шістдесят сім. Щоб пересвідчитись, він перелічив їх тричі. Тоді розділив сірники на три пучечки, загорнув кожен у промащений папір і сховав – один пучечок у порожній кисет, другий – за внутрішній обідок приношеного капелюха, а третій – за пазуху. Коли він упорався, його раптом посів ляк; він витяг і порозгортав усі пучечки й ще раз перерахував сірники, їх усе так само було шістдесят сім.

Він висушив мокре взуття біля вогню. Мокасини перетворились на лахміття. Пошиті з укривала шкарпетки світили дірками, натерті ноги покривавли. Кісточка дуже боліла. Суглоб розпух і став завгрубшки з коліно. Він одірвав смужку з укривала і туго перев’‎язав кісточку. Віддер ще кілька смуг і обмотав ноги – це правитиме йому за шкарпетки й мокасини. Потім випив гарячої води, накрутив годинника й ліг, завинувшися в укривала.

Спав він як убитий. Десь опівночі стемніло, але незабаром уже й зазоріло. Сонце зійшло на північному сході.

Прокинувсь він о шостій ранку і якусь часину нерухомо лежав на спині, втупившись очима в сіре небо. Голод давався взнаки. Він підвівся і несподівано почув голосне пирхання – перед ним стояв олень, що розглядав його з настороженою цікавістю. Йому вмить привидівся соковитий шматок оленини, що шкварчав на вогні, смачно пахнучи. Він механічно схопив незаряджену рушницю, націлився і натиснув спуск. Олень захропів і помчав геть.

1 Факторія – торгова контора і поселення, створювані купцями у віддалених районах, наприклад, на Алясці.

Чоловік вилаявсь і відкинув рушницю. Стогнучи, він через силу звівся на ноги. Суглоби неначе заіржавіли. Вони аж скрипіли, і зігнути їх можна було лише великим зусиллям. Коли він урешті звівся на ноги, то ще з хвилину випростував спину, щоб стати прямо.

Він видерся на пагорок і розглянувся довкола. Ніде ані деревця, ні кущика – саме тільки сіре море моху. Небо теж було сіре. Він забув, якою дорогою прийшов сюди. Але він не заблукав. Він був певний цього. Незабаром він дістанеться до Країни Патичків. Він відчував, що вона десь тут, недалеко.

Він повернувся і став пакуватись. Пересвідчився, що три пучечки сірників цілі. Проте він завагався, дивлячись на туго набиту торбинку з лосевої шкіри. Вона була невелика, в пригорщу завбільшки, та важила п’‎ятнадцять фунтів – стільки ж, як і решта речей, і це його непокоїло. Нарешті він одклав її вбік і почав запаковувати клумак. За мить зупинився, поглянув на торбинку, швидко схопив її і кинув на пустелю визивний погляд, ніби вона хотіла відняти його здобуток. Коли він звівся на ноги, торбинка була в клумаку.

Нога набрякла, і він кульгав дужче, але цей біль був за дурницю проти болю в шлунку. Голод гриз йому нутрощі. Він так допікав, аж забив йому памороки, і чоловік уже не знав, у який бік треба йти, щоб дістатися до Країни Патичків.

В одному видолинку злетіла, фуркаючи крильми, зграя білих куріпок. Він жбурляв у них камінцями, але не міг влучити. Тоді він почав скрадатись до птахів плазом, як кіт до горобця. Його штани подерлися об гостре каміння, з колін сочилася кров, полишаючи червоні сліди, та через пекучий голод він не відчував болю. Він плазував по м’‎якому мохові, одяг його змок, тіло дубло з холоду, але він не помічав нічого. І щоразу куріпки злітали перед самісіньким його носом. Він вилаяв куріпок і став передражнювати їх.

Раз він мало не наткнувся на куріпку, що, певне, спала. Він не бачив її, поки вона не випурхнула йому просто в лице. Він усе-таки встиг схопити її, але в руці залишилось тільки три пір’‎їни з хвоста. Дивлячись услід куріпці, він відчув до неї таку ненависть, ніби вона заподіяла йому не знати яке зло.

Надвечір він добився до болота, де дичини було більше. Повз нього пробіг табун оленів так близько, що їх легко далося б підстрелити. Він відчув дике бажання погнатись за ними і мав певність, що наздожене їх. Назустріч вибіг чорний лис із куріпкою в зубах. Чоловік закричав. Крик був страшний; переляканий лис дременув навтіки, але куріпки не випустив.

Згодом він вийшов до струмка, де росли миршаві латки рогозу. Хапаючи рогіз побіля коріння, він виривав цибулинки не грубші за цвяха. Вони були м’‎які і смачно хрумтіли на зубах. Корінці виявились жилаві, такі самі водянисті, як і ягоди, і не давали аніякого наїдку. Однак він зняв клумака, ставши навколішки, заповз у рогіз і заходився хрумтіти і плямкати, достоту як худобина.

Страшна втома змагала його, кортіло лягти й заснути, але бажання дістатись до Країни Патичків, а надто ще голод гнали його вперед. Він шукав у озерцях жаб і розгрібав пальцями намул, сподіваючись виколупати хробака, хоча й знав, що ні жаби, ні черви не живуть так далеко на півночі.

Він зазирав у кожну калюжу, і зрештою, коли настав тривалий присмерк, помітив у одній такій калюжі рибку з пічкура завбільшки. Він занурив руку аж по плече, але рибка втекла. Тоді він узявся ловити її обома руками й скаламутив воду. Він так запалився, що впав у калюжу й промок до пояса. Вода геть скаламутніла, і йому довелося чекати, поки вона всядеться.

Він ще раз почав ловити рибу, але невдовзі вода скаламутніла знову. Він одв’‎язав бляшане відерце й став вичерпувати калюжу. Спочатку він черпав похапливо, весь захлюпався, і випліскував воду так близько, що вона збігала назад у калюжу. Тоді він став черпати обережніше, дарма що серце несамовито калатало і тряслися руки. За півгодини він дочерпався до дна. Води не залишилось, але рибка зникла. Між камінням він завважив ледь помітну шпарину, через яку вона прослизнула в сусідню, куди більшу калюжу – такої й за цілу добу не вибрати. Якби знаття, що там шпарина, він би з самого початку затулив її камінцем і напевно спіймав би рибу.

Збагнувши свою помилку, він безсило простягнувся на вологій землі. Спершу він плакав тихенько, далі вголос, і його ридання розлягалися над байдужою пустелею; опісля плакав без сліз.

Він розпалив вогонь і зігрівся, випивши кілька кварт окропу. Потім уклався спати так само, як і минулої ночі. Перед сном він перевірив, чи не промокли сірники, і накрутив годинника. Укривала були вологі, аж липли. Кісточку боляче смикало. Але його діймав лише голод: цілу ніч йому снилися обіди та бенкети.

На ранок він прокинувся зовсім хворий. Сонця не було. Земля й небо стали ще сіріші. Віяв холодний вітер, і перший сніг побілив вершки горбів. Поки він розпалив вогонь і нагрів води, почав падати лапатий сніг. Попервах він танув, але дедлі снігопад густішав, і зрештою укрив землю, погасив вогнище й замочив запас моху.

Це вже був знак, що треба брати клумак на плечі і плентатися далі, він і сам не знав куди. Він уже не думав ні про Країну Патичків, ні про Біла, ані про схованку під перевернутим каное. Його пойняло одне бажання – їсти. Виголоднів він просто до знетями. Йому було байдуже, куди простувати, отож він ішов, де легше. Навпомацки знаходив під снігом водяві болотяні ягоди, так само навпомацки висмикував корінці рогозу. Та все це було несмачне і не приборкувало голоду. Потім він надибав кислувату на смак рослину і поїв її всю, скільки міг знайти, але знайшов небагато.

Цієї ночі у нього не було ні багаття, ні окропу, він заповз під свої укривала й заснув неспокійним голодним сном. Сніг перейшов у холодний дощ. Він раз у раз прокидався, відчуваючи, що йому крапає в обличчя. Настав день – сірий, без сонця. Дощ ущух. В шлунку нив тупий біль, та його можна було терпіти. Голова прояснилася, він знову почав думати про Країну Патичків і схованку.

Він порвав рештки укривала й обмотав закривавлені ступні. Потім перев’‎язав хвору ногу і приготувався рушати далі. Пакуючи клумак, він довго дивився на торбинку з лосячої шкіри, але врешті прихопив її з собою.

Визирнуло сонце, тепер він зміг орієнтуватися і побачив, що загубив дорогу. Блукаючи, за ці дні він надто збочив ліворуч. Зараз він звернув трохи в правий бік, щоб виправити відхилення.

Він відчув, що дуже охляв. Йому доводилося частенько зупинятись на перепочинок, і тоді він накидався на болотяні ягоди. Язик у нього пересох, розпух і немов заріс шерстю, в роті було гірко. Його почало діймати серце. Пройде кілька хвилин, – і вже воно немилосердно б’‎ється, а підскакує і боляче тріпоче, аж дух забиває.

Опівдні він нагледів у великій калюжі двох пічкурів. Зараз він спромігся впіймати їх відерцем. Вони були завдовжки з мізинець, та їсти йому вже майже перехотілося. Біль у шлунку дедалі тупішав. Здавалося, шлунок дрімає. Він їх з’‎їв сирими, ретельно розжовуючи, – з’‎їв лише тому, що йому наказував розум.

Увечері він піймав ще трьох пічкурів, двох із’‎їв, а третього залишив на сніданок. Сонце підсушило кущики моху, і він погрівся, випивши окропу. Того дня він насилу пройшов десять миль, наступного, мандруючи вперед, коли відпускало серце, подолав не більше п’‎яти. Але шлунок анітрохи його не турбував. Оленів траплялось дедалі більше, також і вовків. їхнє виття раз по раз лунало над самотньою пустелею, а якось він побачив їх аж трьох.

Ще одна ніч; уранці він розв’‎язав шкіряну шворку, що нею засупонював лосячу торбинку. З неї полився жовтий потік зернистого золотого піску й самородків. Він розділив золото надвоє: одну половину, зав’‎язавши її в шмат укривала, заховав біля кам’‎яного виступу; а другу згріб назад у торбинку. Він уже почав рвати своє останнє укривало, щоб замотувати ноги. Але рушниці він ще не кинув, бо в сховищі на Дізі лежали набої.

День видався туманний, і в ньому знову прокинувся голод. Він страшенно ослаб, йому паморочилася голова, іноді так, що аж зовсім в очах темніло. Тепер він уже не раз спотикався і падав. Одного разу він звалився просто на куріпчине гніздо. Там було четверо пташенят – кожної з цих живих, тремтких грудочок ледве стало б на один зуб; він з’‎їв їх жадібно, вкидаючи в рот живцем, вони хрупали в нього на зубах, немов яєчні шкаралупи. Мати куріпка криком кричала, літаючи навколо нього. Вимахуючи рушницею наче кийком, він спробував прибити її, але вона спритно відпурхувала. Тоді він почав жбурляти камінцями й перебив їй крило. Куріпка кинулась навтіки, волочачи перебите крило, а він погнався за нею.

Пташенята тільки роздражнили його апетит. Він незграбно підстрибував, кульгаючи на хвору ногу, жбурляв на куріпку камінці й час від часу хрипко кричав, падав, терпляче зводився на ноги й протирав рукою очі, коли відчував, що підступає млість.

Погоня за куріпкою завела його на болото в долині, і тут на вогкому мохові він угледів людські сліди. Сліди були, мабуть, Бідові. Але зупинятись було ніколи, бо куріпка тікала далі. Потім він вернеться і роздивиться.

Він загнав куріпку, але й сам вибився з сил. Вона лежала на боці, важко дихаючи, він теж лежав на боці, віддихуючись, не годен підповзти ближче. Коли він відсапався, пташина теж відпочила й метнулась убік, тільки-но він простягнув руку. Гони почалися знову. Але тут споночіло і куріпка втекла. Спіткнувшися, він упав і розбив об камінь щоку. Довгий час він лежав нерухомо, потім накрутив годинника та так і спочивав до ранку.

День знов був туманний. Половина останнього вкривала пішла на стріпки завивати ноги. Білів слід йому не пощастило відшукати. Та це вже нічого не важило. Голод владно гнав його вперед. А що… коли Біл теж заблудився? Опівдні він відчув, що нести клумак несила. Він знову розділив золото, цього разу висипав половину просто на землю. Трохи згодом він викинув і решту, залишивши при собі укривало, бляшане відерце й рушницю.

Його почали мучити галюцинації. Він чомусь був певний, що в рушниці ще є один патрон – просто він його не помітив. І він знав, що патронник пустий. Але омана тривала. Він годинами боровся з нею, врешті відкрив затвор – патронник зяяв порожнечею.

Він продибуляв ще з півгодини, і знову його пойняла оманлива думка. Знову він відгонив її, та вона вперто не відступала, аж поки він у відчаї ще раз одкрив затвор, аби пересвідчитись, що патрона таки немає. Він ішов вперед, як автомат. Але муки голоду повертали розум до дійсності. Одного разу він прийшов до тями від фантастичного видовища. Він ледве не зомлів і заточився, як п’‎яний. Перед ним стояв кінь. Він почав несамовито терти очі й урешті побачив, що то не кінь, а здоровий бурий ведмідь. Звір роздивлявся його з ворожою цікавістю.

Чоловік підніс рушницю, але зразу ж згадав, що її не заряджено. Опустивши її, він витяг з оздоблених бісером піхов мисливського ножа. Перед ним було м’‎ясо і життя. Провів пальцем по лезу. Лезо було гостре. Зараз він кинеться на ведмедя і вб’‎є його. Але серце застережливо стукотнуло, потім шалено затріпотіло, голову стягло мов обручем, мозок оповила млість.

Одчайдушну хоробрість змило хвилею страху. А що, коли звір нападе на нього, слабосилого? Ведмідь ступив незграбно вперед, став на задні лапи й вичікувально рикнув. Якби чоловік побіг, ведмідь погнався б з? ним, але чоловік не втік. Осмілілий зі страху, він теж загарчав, дико, люто, вкладаючи в гарчання весь страх, як невіддільний від життя, переплетений з найглибшими його коріннями.

Ведмідь одступив убік, погрозливо рикаючи: він і сам злякався цієї загадкової істоти, що стояла прямо й не боялась його. Та чоловік не рухався. Він стояв і далі, як статуя, поки небезпека минула, і лише тоді, не годен більше стримати дрожі, осів на вогкий мох.

Він зібрався на силах і пішов далі, мордуючись новим страхом. Це був уже не страх перед голодним економ, тепер він боявся вмерти наглою смертю ще до того, як тривалий голод до решти вб’‎є в ньому прагнення до життя. Повсюди були вовки. Звідусіль долинало їхнє виття, і саме повітря просякло небезпекою.

Час від часу вовки по двоє-троє перебігали йому дорогу. Але його минали. їх було замало, і вони могли безкарно вполювати оленя, який не чинить опору, а ця дивна істота на двох ногах, ще стане дряпатись і кусатись.

Він натрапив на кістки, розкидані там, де вовки загризли свою жертву. Годину тому це було живе оленя. Він споглядав дочиста обгризені, блискучі кості. А може, станеться так, що перш ніж споночіє, з нього теж залишиться купа кісток? Оце тобі життя! Тільки живий відчуває біль, по смерті болю немає… Вмерти – це заснути. Настає кінець, відпочинок. Чом же він не бажав вмерти?

Та він не довго розводив філософію. Він присів навкарачки, вхопив кістку в зуби і почав висмоктувати рештки життя. Солодкуватий присмак м’‎яса, ледь відчутний, доводив його до нестями. Він стиснув щелепи, щоб розгризти кістку. Іноді ламалася кістка, а іноді його зуб. Тоді він став розбивати кістки каменем, товк їх на друзки й ковтав. У поспіху він влучав себе по пальцях і навіть встигав дивуватись, чому це вони майже не болять, коли по них ударити.

Настали жаскі дні із снігом та дощем. Він уже не зважав на час, коли спинявся на ночівлю і коли вирушав у дорогу. Ішов він як удень так і вночі. Відпочивав там, де падав, і насилу плентався вперед, коли в ньому знов спалахувало притьмяніле життя. Він уже не боровся. Це просто життя в ньому не хотіло вмерти й гнало його вперед. Він не страждав. Нерви його притупіли.

Він ненаситно жував розтовчені кістки оленяти, що їх повизбирував до останньої, і механічно простував берегом річки, що текла розлогою долиною. Але він не бачив ані річки, ані долини. Він бачив самі лише видива. Його душа й тіло пленталися поряд і водночас очужілі одне одному, така тонка була нитка, що з’‎єднувала їх.

Він прийшов до тями, лежачи на кам’‎яному виступі. Гріло яскраве сонце. З пам’‎яті виникали неясні спогади про дощ, вітер і сніг, але як довго стояла негода – два дні чи два тижні, – він не знав.

Гарний день, подумав він. Може, пощастить визначити, де північ, а де південь. З болісним зусиллям він перевернувся на бік. Унизу повільно текла широка річка. На свій подив, він бачив її уперше. Поволі, байдуже, без усякого хвилювання, з абиякою цікавістю супроводив він поглядом дивну річку аж до обрію і побачив, що вона вливається в осяйне, блискотливе море. Але й те не схвилювало його. Дивна річ, подумав він, чи то мариться, чи це міраж – мабуть, це таки витвір хворої уяви. Ще дужче він упевнився в цьому, побачивши корабель на якорі серед блискотливого моря. Він заплющив очі і розплющив їх знову. Дивно, що видиво не щезало. Він знав, що в серці цього пустельного краю немає ні моря, ні кораблів.

Позаду почулось якесь сопіння – хтось наче кашлянув. Дуже повільно, бо був украй виснажений і зовсім закоцюб, перевернувся він на другий бік. Не далі як за двадцять кроків од себе він угледів вовчу голову. Гострі вуха не стирчали догори, як у інших вовків; очі були тьмаві й налиті кров’‎ю, голова понурилася. Звір безперестану кліпав од яскравого сонця. Він чи не був хворий.

Оце в усякому разі не омана, подумав чоловік і перевернувся на другий бік. Однак море так само сяяло вдалині, і на ньому чітко вирізнявся корабель. А може, це таки справжнє? Він довгенько лежав і думав. Урешті, йому все стало ясно. Він ішов на північний схід, у протилежний бік від річки Діз, і потрапив у долину річки Копермайн. Оця широка ріка і є Копермайн, іскристе море – Льодовитий океан, а корабель – китобійне судно. Все стало ясно.

Він сів і почав міркувати, що слід зробити найперше. Постоли з укривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Рушницю й ножа загубив. Шапка теж пропала, і разом з нею – сірники, сховані за обідком, але пучечок сірників за пазухою зберігся сухий. Чоловік глянув на годинника. Він показував одинадцять і ще цокав. Мабуть, він його коли-не-коли накручував.

Він був спокійний і мислив ясно. Хоч він і охляв до краю, проте болю не відчував. їсти не хотілося. До всього, що він робив, його спонукав лише розум. Він одірвав штанини до самих колін і обмотав ними ноги. Якимсь дивом він не загубив бляшаного відерця. Треба випити окропу, перш ніж вирушати в страх яку тяжку – він це відчував – подорож до корабля.

Рухи його були повільні. Він трясся, неначе паралітик. Хотів назбирати моху, але, хоч як силкувався, не зміг звестись на ноги. Він врешті поліз рачки. Одного разу він підповз до хворого вовка, і той неохоче відсунувся, спроквола облизуючись. Язик його ледве згинався і був не червоний, а жовтувато-рудий, покритий слизом.

Випивши окропу, він знайшов у собі силу звестись на рівні ноги й навіть іти, ледь переставляти ноги. Щохвилини йому доводилося відпочивати. Він ступав нетвердо, так само плентався його слідами вовк; коли настала ніч і темрява загасила сяйво моря, чоловік зрозумів, що скоротив відстань хіба на чотири милі.

Всю ніч він чув бухикання хворого вовка і мекання оленят. Навколо буяло життя, але життя повне сил і здоров’‎я, він розумів: хворий вовк іде слідом за хворою людиною, мавши надію, що та вмре раніше. Вранці, розплющивши очі, він побачив, що звір не зводить з нього тоскного, голодного погляду. Вовк тремтів на пронизливому ранковому вітрі й понуро вишкірився, коли чоловік обізвався до нього хрипким шепотом.

Зійшло яскраве сонце, і весь ранок він шкандибав, зашпортуючись і падаючи, до корабля, що виднів на іскристому морі. Погода стояла чудова – в північних широтах настало коротке бабине літо.

Пополудні він натрапив на слід. Це був слід людини, що вже не йшла, а повзла навкарачки. Він подумав, що це, може, Білів слід, але подумав спроквола, байдуже. Тепер його ніщо не цікавило. Він уже нічого не відчував. Шлунок і нерви заснули. Але життя, яке ще жевріло в ньому, гнало вперед. Він зовсім виснажився, проте життя в ньому відмовлялось помирати. І тому він ще їв болотяні ягоди й пічкурів, пив окріп і сторожко поглядав на хворого вовка.

Він пішов слідами людини, що лізла навкарачки, і незабаром дістався місця, де вони урвалися, – на мокрому мохові лежали свіжообгризені кістки, а навколо видніли сліди вовчих лап. Тут же валялась торбинка з лосячої шкіри, достоту така, як і в нього. Він спромігся підняти торбинку, хоч її вага була надсильна для слабких рук. Біл ніс її до останку. Ха-ха! Ох і посміється ж він з Біла! Він виживе і донесе торбинку до корабля на іскристім морі. Сміх звучав хрипко й страшно, мов вороняче крякання, і хворий вовк почав тоскно йому підвивати.

Чоловік одразу змовк. Як же він посміється з Біла, коли це Біл, коли ці рожевувато-білі чистенькі кості і є Біл!

Він одвернувся. Що ж, нехай Біл покинув його, але він не візьме золота, не смоктатиме Білових кісток. А Біл зробив би так, якби опинився на його місці, думав він, плентаючись далі.

Йому трапилась калюжа. Він нахилився подивитись, чи немає пічкурів, і раптом відсахнувся, мов ужалений. Він побачив у воді своє обличчя. Воно було таке моторошне, що він злякався. В калюжі плавали три пічкурі, але води там було так багато, що він не міг її вичерпати. Він спробував зловити їх відерцем, та незабаром облишив ці спроби. Він боявся, що впаде від слабосилля й утопиться.

Того дня він скоротив відстань на три милі; наступного – ще на дві. Тепер він повз навкарачки, як Біл. Під кінець п’‎ятого дня до корабля лишалося миль із сім, та він уже був неспроможний проповзти за день і милі. Бабине літо тривало, а він то ліз навкарачки, то непритомнів, а вовк усе плентався слідом, кашляючи і хриплячи. Його коліна стали суцільною раною, як і ноги; хоч він обмотав їх клаптями, що видер з сорочки, кривава смуга тяглася за ним по каменях. Якось, оглянувшись, він побачив, що вовк пожадливо вилизує слід, і зрозумів, який його чекає кінець, якщо… якщо він сам не вб’‎є вовка. І почалась страшна трагедія боротьби за існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею – дві вмирущі істоти волоклися через пустелю, чигаючи на життя одна одної.

Якби це був здоровий вовк, чоловік, може, й змирився б зі своєю долею, але стати поживою такої відразливої тварини, майже здохлятини… – сама тільки думка про те сповнювала його огидою. Йому було бридко. Він знову почав марити.

Якось він прочумався від хрипіння біля самого вуха. Вовк незграбно метнувся назад і впав з безсилля. Картина була кумедна, але він не сміявся. Він навіть не злякався. Йому було байдуже. Проте думка прояснилася. До корабля лишилось яких чотири милі. Його обриси чітко вимальовувались вдалині, і човник під вітрилом розрізав хвилі. Але йому ніколи не подолати останніх миль. Він це знав і міркував про це спокійно. І все ж йому хотілося жити. Було б просто безглуздо вмерти, витерпівши такі муки. І, вмираючи, він відмовився скоритися смерті…

Він лежав нерухомо і дослухався до хрипкого дихання хворого вовка, який підступав до нього ближче й ближче. Час тягнувся нескінченно довго, а він не ворушився. Ось вовк засопів йому біля самого вуха. Шорсткий язик тернув його по щоці, немов шліхтувальний папір. Він миттю випростав руки – принаймні хотів їх випростати. Пальці зімкнулись, мов пазури, але нічого не схопили. Для швидких упевнених рухів потрібна сила.

Вовкове терпіння було незмірне, одначе незмірне було терпіння й людини. Півдня він пролежав нерухомо, борючись із запамороченням, чигаючи на звіра, який хотів ним поживитися і яким він жадав поживитися сам. Він чекав, що почує хрипке дихання.

Він спроквола збудився зі сну, відчувши, як шорсткий язик торкнув його руку. Він чекав. Ікла злегка стиснулись, потім здавили руку дужче, вовк зібрав усю свою снагу, намагаючись устромити зуби в поживу, якої так довго чекав. Але й людина чекала довго: рука здавила вовчу щелепу. І поки вовк кволо пручався, а рука кволо тримала його за щелепу, друга рука поволі простягнулась і схопила звіра. Хвилин через п’‎ять чоловік усією своєю вагою навалився на вовка. Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснувся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись її прокусити. Рот забився шерстю. Минуло півгодини, і чоловік відчув, як у горло потік теплий струмочок. Кров зовсім йому не смакувала. Він ковтав її, насилу долаючи огиду. Потім він перекинувся на спину й заснув.

На китобійнім судні було кілька вчених. З палуби вони зауважили на березі якусь дивну істоту. Вона повзла до води. Годі було визначити що то за звір, отож як справжні природники вони сіли у вельбот1 і попливли до берега роздивитися зблизька. То була й справді жива істота, в якій важко було впізнати людину. Вона була сліпа, безтямна і звивалась на піску, немов велетенський хробак. Вона корчилась, крутилася і за годину пролазила футів2 із двадцять.

Через три тижні, лежачи на койці в каюті, зі сльозами, що котилися по запалих щоках, чоловік розповів, хто він такий та що йому довелося зазнати. Він також мимрив щось про матір, про сонячну південну Каліфорнію, про будиночок посеред гаю.

Збігло ще кілька днів. Він уже сидів за столом у кают-компанії і обідав з ученими й корабельними офіцерами. Він ніяк не міг надивитися на таку силу-силенну їжі і спостерігав з тривогою, як вона зникає в чужих ротах. Він проводив поглядом кожний шматок, і на його обличчі проступав вираз глибокого жалю. Він був при своєму розумі, але проймався ненавистю до людей, котрі сиділи за столом. Його не облишав страх, що не вистачить харчів. Він розпитував кока, юнгу, капітана про запаси продуктів. Вони безліч разів заспокоювали його, однак він їм не вірив і нишком заглядав у комору.

1 Вельбот – довга швидкохідна шлюпка.

2 Фут (з перекладі з англійської “нога”, “ступня”) – одиниця виміру довжини; дорівнює приблизно 30 см.

Люди помітили, що він гладшає. Він товстішав з кожним днем. Учені похитували головами й висували різні теорії. Вони зменшили йому пайку, а проте він усе круглішав, і особливо виріс у нього живіт.

Матроси посміхались. Вони знали, в чім річ. І вчені теж невдовзі дізнались. Вони побачили, як після сніданку він пробрався на бак1 і, мов жебрак, простяг руку до матроса. Матрос посміхнувся і дав йому сухаря. Чоловік пожадливо схопив сухар, подививсь на нього, як на те золото, і сховав за пазуху. Таку ж милостиню приймав він і од інших матросів.

Вчені нічого не сказали й дали йому спокій. Але вони обстежили нишком його койку. В ній знайшлося повно сухарів, матрац був напханий сухарями, в кожному закутку були сухарі. І все ж чоловік мався при своєму розумі. Просто він уживав запобіжних заходів на випадок голоднечі, та й годі. Вчені сказали, що це минеться; воно й справді минулося.

Переклад П. Соколовськог

1 Бак – носова частина верхньої палуби судна.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з текстом

1. Розкажіть, що вам відомо про життя американського письменника Джека Лондона.

2. Поясніть, хто такі золотошукачі і що таке золота лихоманка.

3. В атласі з географії на карті материка Північна Америка знайдіть лінію Полярного кола, півострів Аляску, річку Юкон, на Півночі Канади Велике Ведмеже озеро, затоку Коронації, Льодовитий океан. Що ви можете на основі географічної карти розповісти про цей край?

Працюємо над змістом твору

4. Як ви гадаєте, звідки повертались герої оповідання “Любов до життя”! З якою метою вони прийшли у цю похмуру Безплідну Землю?

5. Знайдіть описи місцевості, в якій розгортаються події. Які кольори переважають у пейзажі? Поясніть чому.

6. Розкажіть, яке несподіване лихо спіткало одного із золотошукачів. Доведіть, що у самому зверненні до Біла по допомогу чоловік проявив силу характеру.

7. Як ви гадаєте, чому Біл залишив свого товариша?

8. Розкажіть, як повівся покинутий у холодній пустелі чоловік. У чому переконував себе герой?

9. Знайдіть у тексті і прочитайте, як автор пояснює те, що героєві необхідно було тішити себе надіями. Яким був його стан?

10. Розкажіть, що і для чого робить чоловік, зупиняючись на відпочинок? Від чого весь час потерпає мандрівник?

11. Які речі стають для самотнього мандрівника найнеобхіднішими? Чому він залишає собі ніж, рушницю, відерце, сірники, укривало і годинник? Що у цьому списку вам здається зайвим? Поміркуйте, чому чоловік навіть у безпам’‎ятстві накручує годинник.

12. Порівняйте найнеобхідніші речі золотошукача та “команди капітана Діка Сенда”, взяті з розтрощеного “Пілігрима”. Що спільного у цих списках?

13. Розкажіть про невеличку торбинку з лосевої шкіри. Прослідкуйте у тексті, як змінюється ставлення героя до неї.

14. Знайдіть у творі сцену зустрічі золотошукача з ведмедем. Що допомогло людині виграти протистояння зі звіром?

15. Поміркуйте, у чому була подібність стану і поведінки людини та вовка. У чому полягала “боротьба за існування” між ними? Що надавало людині сили не здатися хворій тварині?

16. Чому шхуна у морі здалася чоловікові маревом? Поясніть думки героя у ту мить: “Було б просто безглуздо вмерти, витерпівши такі муки”.

17. Розкажіть, яким чином головний герой був врятований.

18. Як поводився золотошукач на китобійному судні? Чому команда і вчені з розумінням ставилися до дивацтв свого пасажира?

Міркуємо самостійно

19. Яким автор зображує свого героя? Чому він порівнює його з “худобиною”, “велетенським хробаком” тощо? Чому, на вашу думку, письменник не використав більш привабливих порівнянь?

20. Чому автор називає місце подій “байдужою пустелею”?

21. Деколи герой оповідання думає: “Вмерти – це заснути. Настає кінець, відпочинок”. Як ви розумієте ці слова? Чому ці думки дуже небезпечні для людини, яка знаходиться на межі загибелі?

22. Прокоментуйте слова автора про нещасного мандрівника: “До всього, що він робив, його спонукав лише розум”. А що сталося б з ним, якби він віддався почуттю страху і відчаю?

23. Про головного героя ми говоримо, що він був фізично слабким, але морально сильним, а чи можна те саме сказати про Біла? Чому?

24. Знайдіть у тексті і прочитайте, що сталося з Білом.

25. Що герой повісті думає про Біла і його золото? Як Біла характеризує те, що, лізучи навкарачки, він не покинув золото?

26. Поміркуйте, якби Біл не залишив товариша, чи міг би він вижити?

Узагальнюємо та підсумовуємо

27. Назвіть труднощі, які довелося здолати мандрівникові.

28. Чому ця хвора, слабка, зраджена людина викликає у нас захват. У чому виявилася сила героя оповідання Джека Лондона?

29. Доберіть епітети до образу головного героя.

30. Що, на вашу думку, означає назва оповідання американського письменника Джека Лондона “Любов до життя”.

31. Поясніть, як оповідання пов’‎язане з біографією автора твору.

Пов’‎язуємо новий матеріал з вивченим раніше

32. Пригадайте назви творів, в яких ви зустрічали образи сильних духом людей?

33. Які випробування довелося пережити героям цих творів?

34. Назвіть риси вдачі, які допомагають героям здолати життєві труднощі і при цьому не втратити людяності.

Виконуємо творчі завдання

35. Уявіть, що ви – журналісти, які з чуток дізналися про золотошукача, котрий напівживим був врятований матросами китобійного судна.

36. Виберіть на роль головного героя повісті одного з учнів свого класу (обговоріть, якою повинна бути вдача цієї людини).

37. Проведіть 20-хвилинну “прес-конференцію” із золотошукачем, щоб дізнатися про його дивовижний порятунок (можна заздалегідь підготувати запитання, використовувати диктофони). Не забудьте обрати ведучого прес-конференції або доручіть цю функцію вчителю.

38. Найкращі запитання і відповіді запишіть у зошиті.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ – Джек Лондон (1876-1916) – ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ – ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА