Льодовики Антарктики і Арктики як потенційні джерела прісної води
Раніше було сказано про те, що основна частина загальносвітових запасів прісної води (або понад 25 млн км3) ніби законсервована в льодовикових покривах земної кулі. При цьому в першу чергу маються на увазі льодовикові покриви Антарктиди і Гренландії, морські льоди Арктики. Тільки за один літній сезон, коли настає природне танення цього природного льоду, можна було б отримати більше 7000 км3 прісної води, а ця кількість перевищує все світове водоспоживання.
З точки зору перспектив використання льодовиків як резерв прісної води особливий інтерес представляють льодовики Антарктиди. Це відноситься як до її материкового льодовикового покриву, який у багатьох місцях висувається в навколишні материк моря, утворюючи так звані висувні льодовики, так і до величезних шельфових льодовиках, що є продовженням цього покриву. Всього шельфових льодовиків в Антарктиді 13, причому основна їх частина припадає на що виходить до Атлантиці узбережжі Західної Антарктиди і Землю Королеви Мод, тоді як у Східній Антарктиді, що виходить до просторів Індійського і частково Тихого океанів, їх менше. Ширина пояса шельфових льодовиків в зимовий час досягає 550-2550 км.
Шельфові льодовики Антарктиди являють собою плити шириною в середньому 120 км, товщиною у материка 200-1300 м, а у морського краю 50-400 м. Середня висота їх становить 400 м, а висота над рівнем океану – 60 м. В цілому такі шельфові льодовики займають майже 1,5 млн км2 і містять 600 тис. км3 прісної води. Це означає, що на них припадає всього 6% загального обсягу льодовикової прісної води на Землі. Але в абсолютних показниках їх обсяг в 120 разів перевищує світове водоспоживання.
З покривними і шельфовими льодовиками Антарктиди безпосередньо пов’язано утворення айсбергів (від нім. Eisberg – крижана гора), які відколюються від краю льодовика, вирушаючи, так сказати, у вільне плавання по Південному океану. За наявними розрахунками, в загальній складності від висувних і шельфових льодовиків Антарктиди щорічно відколюється від 1400 до 2400 км3 прісної води у вигляді айсбергів. Антарктичні айсберги поширюються по Південному океану в межах 44-57 ° ю. ш., але іноді досягають і 35 ° ю. ш., а це широта Буенос-Айреса.
Запаси прісної води в льодовиках Гренландії значно менш великі. Проте і від її крижаного панцира щорічно відколюються і потім виносяться в Північну Атлантику приблизно 15 тис. айсбергів. Найбільші з них містять десятки мільйонів кубометрів прісної води, досягаючи в довжину 500 м, а у висоту 70 – 100 м. Основний сезон поширення цих айсбергів триває з березня по липень. Зазвичай вони не спускаються нижче 45 ° с. ш., але в цей сезон з’являються і значно південніше, створюючи небезпеку для судів (згадаймо загибель “Титаніка” в 1912 р.) і для бурових нафтових платформ.
У результаті постійного “скидання” айсбергів в Світовому океані одночасно дрейфують приблизно 12 тис. таких крижаних брил і гір. У середньому антарктичні айсберги живуть 10-13 років, але гігантські, довжиною в десятки кілометрів, можуть плавати багато десятиліть. Ідея транспортування айсбергів з метою подальшого їх використання для отримання прісної води з’явилася ще на початку XX в. У 50-х рр.. американський океанолог і інженер Дж. Айзекс запропонував проект транспортування антарктичних айсбергів до берегів Південної Каліфорнії. Він же підрахував, що для забезпечення цього посушливого району прісною водою протягом року буде потрібно айсберг об’ємом в 11 км3. У 70-х рр.. XX в. французький полярний дослідник Поль-Еміль Віктор розробив проект транспортування айсберга з Антарктиди до берегів Саудівської Аравії, причому ця країна заснувала навіть міжнародну компанію, призначену для його здійснення. У США аналогічні проекти розробляла потужна організація “Ренд Корпорейшн”. Інтерес до цієї проблеми стали проявляти і в деяких країнах Європи, і в Австралії. Технічні ж параметри транспортування айсбергів були розроблені вже досить детально.
Після виявлення за допомогою штучного супутника підходящого айсберга і його дорозвідки за допомогою вертольота на айсбергу спочатку повинні бути встановлені спеціальні плити для кріплення буксирних тросів. По можливості айсбергу повинна бути надана більш обтічна форма, а його носовій частині – форма корабельного форштевня. Щоб зменшити танення льоду, під дно айсберга повинна бути підведена пластикова плівка, а з боків натягнуто полотно з грузилами внизу. Транспортувати айсберг слід з урахуванням морських течій, будови океанського дна, конфігурації берегової лінії. Само транспортування айсберга довжиною 1 км, шириною 600 м і висотою 300 м має бути здійснено за допомогою п’яти-шести океанських буксирів потужністю по 10-15 тис. л. с. У цьому випадку швидкість транспортування складе приблизно одну милю (1852 м) на годину. Після доставки до місця призначення айсберг повинен бути розрізаний на шматки – блоки товщиною приблизно по 40 м, які будуть поступово танути і дозволять постачати прісною водою по плаваючому водопроводу той чи інший пункт на узбережжі. Танення айсберга триватиме приблизно один рік.
Для географа особливо цікавий питання про вибір шляхів транспортування айсбергів (рис. 22). Природно, що з економічних міркувань найбільш краща доставка антарктичних айсбергів до відносно близько розташованим районам Південної півкулі – в Південну Америку, Південну Африку, Західну і Південну Австралію. До того ж літо в цих районах настає в грудні, коли айсберги якраз поширюються далі всього на північ. Академік В. М. Котляков вважає, що головним місцем “вилову” столових айсбергів для Південної Америки може стати район шельфового льодовика Росса, для Південної Африки – шельфового льодовика Ронне-Фільхнера, а для Австралії – шельфового льодовика Еймері. При цьому шлях до берегів Південної Америки складе приблизно 7000 км, а до Австралії – 9000 (рис. 23). Всі проектувальники вважають, що при такому транспортуванні айсбергів необхідно буде використовувати холодні океанічні течії: Перуанська і Фолклендські біля берегів Південної Америки, Бенгельское біля берегів Африки і Західно-Австралійське біля берегів Австралії. Значно складніше і дорожче обійдеться транспортування антарктичних айсбергів в райони Північної півкулі, наприклад до берегів Південної Каліфорнії або Аравійського півострова. Що ж до гренландських айсбергів, то їх найдоцільніше було б транспортувати до берегів Західної Європи та до східного узбережжя США.
Не можна забувати і про те, що айсберги як джерела прісної води являють собою міжнародне надбання. Це означає, що при їх використанні повинно бути розроблене спеціальне міжнародне право. Враховувати потрібно і можливі екологічні наслідки транспортування айсбергів, а також їх перебування в місці призначення. За існуючими оцінками, айсберг середніх розмірів в районі своєї стоянки може знизити температуру повітря на 3-4 ° C і надати негативну дію на сухопутні і морські екосистеми, тим більше що через величезну опади крижаної гори її часто не можна буде підвести до берега ближче ніж на 20-40 км.
Існують і інші проекти використання прісної води крижаного покриву планети. Пропонують, наприклад, використовувати енергію АЕС для забезпечення танення льодовика на місці його перебування з подальшою поставкою прісної води по трубопроводах. Уже в 1990-х рр.. російські фахівці розробили проекти “Чистий лід” і “Айсберг”, які склали єдиний проект “Чиста вода”, включений в міжнародну програму “Людина і океан. Глобальна ініціатива “. Обидва проекти фігурували на Всесвітній виставці “ЕКСПО-98” в Лісабоні в якості найбільш незвичайних науково-технічних експонатів.
Поки все це лише проекти. Але інтерес до них проявляють вже багато країн – США, Канада, Франція, Саудівська Аравія, Єгипет, Австралія та ін
(1 votes, average: 5.00 out of 5)