Літературно-музична композиція (Гармонія слова Бориса Олійника та музики Лідії Яцкової)
“А в серці дума й пісня обнялись…”
Л. Яцкова,
Вчитель української літератури Хмельницька обл.
Мета: засобами виразного читання та співу передати гармонію слова Бориса Олійника та музики Лідії Яцкової, показати багатогранність таланту поета, мелодійність його віршів; вдосконалювати навички виразного читання поезії під музику, вміння учнів аналізувати поетичні твори; виховувати любов і повагу до Матері, до України, до рідного народу, до художнього слова.
Наочність: портрет Б. і. Олійника, виставка його творів, фотоілюстрації, аудіозаписи (пісні на слова Бориса Олійника, оркестр Джеймса Ласта, Фелікс Слова-чек).
Епіграфи:
Як це добре –
Що піснями розквітає обрій…
А. Малишко
Хай лебедіє у льолі дитя
Мирному небу і нині і прісно.
Вічно пребудьмо в житті, як у пісні,
Пісня ж – несмертна, якдрево життя!
Б. Олійник
Хай музика і слово
Злітають в небеса,
Бо в них – Добра й Любові
Нев’януча краса.
Л. Яцкова
Учитель. Творчість Бориса Олійника – неповторна, виважена, багатогранна. Його поеми й вірші треба читати “непоспіхом, бо розміреним і глибоким є дихання цієї поезії, що увібрала в себе мудру задуму землі, її шорстку справжність, горду силу, і пам’ять, і доброту. Тихі води і ясні зорі, сонячні овиди і вербова сутінь, шепіт курганів і суворе мовчання могил, пісня з-за гори і гуркіт реактивних двигунів озиваються в ній голосом давнім і новим – великим досвідом народу в його історичному бутті. Є в ній розважливий спокій, з яким тече між пологими і крутими берегами Дніпро, пробивається до сонця паросток, земля вбирає сніг напровесні, а хлібороб порає ниву. Бо велика праця вимагає зосередженості й терпіння, бо істина відкривається тільки наполегливому розуму і чуйному серцю” (Володимир Моренець).
Художня література тісно пов’язана з музикою, бо мистецтва слова і звуків – найбільш споріднені і сприймаються на слух. Поезія й музика – два гірських струмки, що зливаються в один потік. І чим більше поєднується слово з музикою, тим література глибше впливає на внутрішній світ людини.
Слово Бориса Олійника – образне, сильне своїм емоційним підтекстом, ліричною пристрастю. Автор намагається відтворити і світлі мрії, і ридання струн. А коли його поезія поєднується з мелодією, вона стає схожою на чудесну пташку з легкими барвистими крильми.
Учні читають вірші.
Ода музиці
І квіт зорі, і спалахи півоній,
Космічний гул, і мовчазний туман,
– Усе довкруг в довершеній гармонії
Звучить урочим ладом, як орган,
Усе на світі неземними узами,
– Чебрець і сніг, журавку і печаль,
– Єднає мудро благовісна музика,
– Землі і неба голубий хорал.
О музо муз, – і сущого, й майбутнього,
Ти очищай нас, як жива роса,
І прихиляй до поля многотрудного,
І поривай в духовні небеса!
Музика (Пісня)
Я прийду уже з посрібленими скронями,
Обважнілий під умовностями й узами,
В той завулок з тополиними колонами,
Що тече мені під серце, наче музика.
Під ворітьми, де літа мої проходили,
Я об спогади спіткнувся, мов загнузданий.
І хлюпне мені тремкою прохолодою
Твоїх пальців лебедино-біла музика.
Я прийду сюди аж ген із того досвітку
Хлопчаком у полинялому картузику,
І розтане сивий іней мого досвіду
У завулку, що гучить мені, як музика.
А кохання найгрізнішими указами
Ні зів’яти, ні вхолонуть – не примусити.
А єдиних слів, на жаль, було не сказано…
А для чого ті слова, як плаче музика?
Учитель. Так, музика має велику силу. Вона завжди там, де письменник глибоко проникає у таємниці життя. І чим більше поєднується слово з музикою, тим поезія глибше впливає на внутрішній світ людини. А надто, якщо у ній стільки метафоричних образів-символів, як у творах Бориса Олійника. Наприклад, образи птахів символізують і мрії, і безповоротний плин часу, і смуток за прожитими літами, і тугу за батьківщиною… Мабуть, тому й займають у віршах Бориса Ілліча особливе місце: “Потяглися журавлі вдалеч плавко. Доганяв їх листопад за селом…”, або “І летять гуси, і летять журавлики, і літа мої листом осипаються…”, чи “Налетіли гуси й сіли в узголов’ї, мов сни”…
Учень читає вірш “Як упав же він…” (Пісня)
Як упав же він на білий,
На останній сніг весни, –
Налетіли гуси й сіли
В узголов’ї, мов сни.
А із сну виходить мати
На тесові на мости.
“Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене…” – і затих.
Вийшла мати в синій вечір,
А з високої імли
Впали гуси їй на плечі І заплакали.
Похитнулася, мов колос,
Без ридання і молитв,
Тільки сивим квітом коси
Материні зацвіли.
Знову гуси у заплави
Гублять втому голубу…
Виросли сини біляві,
Тільки ж він русявим був.
І питають матір хлопці,
І питаються гостей:
– А чому, як сходить сонце,
Сніг багрянцями цвіте?!
Не питайте її, милі,
Не будіть далекі сни…
Він колись упав на білий,
На останній сніг весни.
Учитель. Мати є символом життя, святості, вічності, тепла і всеперемагаючої любові. В усі віки слов’яни чи не найбільше шанували її. Через тисячоліття дійшли до нас імена найвеличніших богинь: Землі-матері, Матері-вогню, Слави, Берегині, Лади, Богоматері, які вважалися заступницями, добрими порадницями людей. Мабуть, найважливіше і водночас найстражденніше на землі – серце Матері. Богиня роду, перша і наймудріша вихователька – саме Мати. Ось чому образ Матері є одним з найулюбленіших і в українському фольклорі, і в художній літературі.
В поезіях Олійника образ Матері наближається до символу, що вбирає в себе поняття Вітчизни, життя, вірності, щирості й доброти. Як ніжно і трепетно називає поет найдорожчу людину: горлиця, ластівка, сонечко…
Учень. Мати наша – сивая горлиця.
Все до її серденька горнеться:
Золота бджола – намистиною,
Небо – празниковою хустиною,
Сивий дуб – прокуреним прадідом,
Білочка – мальованим пряником,
Жура-журавель над криницею
– Чистою сльозою-водицею,
Учениця. А земля – пшеницею ярою,
А літа – замисленим явором,
Що із сорок першого журиться:
“Де ж це, молодице, твій суджений?”
Місяць – непоколотим золотом,
А береза – вранішнім солодом,
Хата – ластівками над стріхою,
А туман – вдовиною втіхою.
Крашанкою – сонечко в миснику…
А вона до всіх до них – піснею.
Учень. Ти – зорею. А я – кленом… Ти – зорею…
Ах, коли б так і лишилось у віках!
І ходив би поміж небом і землею
Білий вітер у пухнастих чобітках.
Я до тебе йду крізь далі дні і ночі,
Бо одна-єдина ти на цілий світ…
В моє серце задивились твої очі
– Синій ранок, синій смуток, синій квіт.
І не бійся, не печалься, моя нене:
Нас не втримає асфальт на якорях.
Ти – зорею… А я – кленом… А я – кленом!
Тільки б ти не загасала, як зоря…
Учень. Мати сіяла сон під моїм під вікном,
А вродив соняшник. І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман, А мені – сонячно.
Мати сіяла льон під моїм під вікном, А зійшло полотно.
І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори, А я йду все одно.
Мати сіяла сніг, щоб він м’яко – до ніг, А вродило зілля.
І хоч січень січе, а мені за плечем Журавлі журавлять.
Учень. Мати сіяла хміль, щоб дівчат звідусіль
Станом я знаджував,
А вони, як на сміх, проминали усі,
Все ж одна – зважилась.
Мати вибрала льон.
І вино вже давно
Хмільно так хмелиться.
І з-під крил журавлиних мені під вікно
Листопад стелиться.
Тільки квітом своїм при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ, щоб не тільки мені,
Щоб і вам сонячно.
Учитель. Митець часто замислюється над сутністю родинних і родових зв’язків, над небезпекою віддалення від народних традицій, духовного зубожіння. У вірші “Та було у матері чотири сини” – історія цілого життя матері, яка виростила синів, а потім довгі роки самотньо ждала-виглядала їх із далеких життєвих доріг. Нарешті з’їжджаються сини і, бажаючи потішити неньку, беруться заспівати їй пісню. Але байдужа неувага до матері за роки випорожнила їхні душі. У їхньому мовчанні чується порожнеча, а сама та мовчанка звучить, як грім.
Учні читають баладу “Та було у матері чотири сини…”
Та було у матері чотири сини.
(Люлі-люлі. Гойда-хить.) (2)
Колисала їх, поки мала силу.
Виросли – пустила в світ.
Колисала їх, поки мала :
Виросли – пустила в сап
Як прощались – присяга.-.
Ми ж тобі і те і се –
І любов довічну, і вірну
У своєму серці принесем.
І любов довічну, і вірну пісню
У своєму серці принесем.
Та й пішли собі на чотири б :
Хто плаями, хто шосе. (2)
Снопуваписьдні, скиртувалі-
Забувалось те і се.
Снопувалисьдні, скиртувал.-
Забувалось те і се.
А роки летіли, мов сиві коні…
Вже й недобачати стала.
Над очима клала дашком долоні –
Виглядала-ждапа.
Над очима клала дашком долоні –
Виглядала-ждапа.
На двадцяте літо сини згадали,
Вдарили у поли скрушно. (2)
Зрештою на карті… село відшукали –
Рушили.
Зрештою на карті… село відшукали –
Рушили.
За поріг ступили: “Здрастуй, ненько,
Вибачай, що трохи запізно.
Так за те ж тобі ми, хоч здалеченька,
А таки ж принесли пісню.
Так за те ж тобі ми, хоч здалеченька,
А принесли пісню”.
“То сідайте, діти.
Дарма, що тісно,
Дяка, що згадали мене. (2)
А найбільша дяка вам за пісню!
То, синочки, хто ж почне?
А найбільша дяка вам за пісню!
Хто ж, синочки, почне?”
А сини так боязко озираються,
Мовби хтось у шию жене. (2)
Почекала мати та й знов питається:
“Ну, так хто ж, синочки, почне?”
Почекала мати та й знов питається:
“Хто ж, синочки, почне?”
То послала їм долівку ряднами,
А собі у голови – кужіль.
Перед сном увімкнула звично радіо:
Хай уже співають чужі.
Перед сном увімкнула звично радіо:
Хай співають чужі.
Як прощались – присягали:
Ми ж тобі і те і се –
І любов довічну, і вірну пісню
У своєму серці принесем.
І любов довічну, і вірну пісню
У своєму серці принесем.
Учениця. Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і одвічне коло.
Ми засіваємо житейське поле,
І не на день минущий – на віки.
Між нас не ляжуть вирвами роки,
Бо наша кров пульсує в нашій долі…
Батьки і діти… Діти і батьки…
Нам нічого ділить на спільнім полі.
Оцих тополь приречений кортеж
Довічно супроводить Україну,
І традиційні верби, і калина –
Все батьківське, але й синівське – теж!
Одне воно, як матір в нас одна.
Як перше слово – і останнє слово,
Як шабля незагублена Сіркова
І Лисенкова дума неземна.
Все наше – од дощинки на віки!
До вічної Тарасової муки –
Передаю синам своїм і внукам,
І не на день минущий – на віки!
Учні виконують пісню “Ти в моєму серці, Україно…”
В день ясний і в ночі горобині,
В рідній чи в далекій стороні –
Ти в моєму серці, Україно,
Думою Шевченка гомониш.
До твого ясного неспокою,
До твоїх натомлених долонь
Припаду дніпровою снагою,
Райдугами вистелю твій сон.
А як вечір срібними човнами
Пропливе між парами в саду,
– Над твоїми чистими думками
– Зіркою щасливою зійду.
Учитель. Майже у центрі Європи розкинулась під бездонним небом України мальовнича Полтавщина. Батьківська хата, яблуні і вишні в цвіту, зоряне небо і срібні роси – все це – колиска, з якої Борис Олійник вийшов у широкий світ. Кожен змалечку відчуває якийсь невидимий нерозривний зв’язок з рідною землею, з тим місцем, де народився, де вимовив перше слово, зробив перший крок, уперше закохався, не дослухаючись до порад матері.
Учні виконують пісню “Молода жура моя…”
І звідкіль воно хмара волохатая
Та моє серце тужно облягає?..
– Ох, було б тобі, перше чим кохатися,
– Та напиться води аж із Дунаю…
– Та було б, мамо, та було б, розумнице,
– Та було б слухать – серце не питається.
– А тепер мені тополина вулиця
За четвертою хатою кінчається.
А вже в тій хаті відбули заручини,
Відтюгукали старости з боярами,
І зосталося лиш моє засмучення
На причілкові одиноким явором.
І летять гуси, і летять журавлики,
І літа мої листом осипаються.
Тільки й досі ще молода жура моя
За четвертою хатою кінчається.
Учитель. Інтимна лірика Олійника – це поетизація самої ідеї кохання, високої мрії, глибокого і трепетного почуття. Вона характерна мелодичністю, багатобарвністю, в ній – джерельно чиста і світла любов, відчуття краси світу, прагнення щастя.
Мелодія
Учень. Заболю, затужу, заридаю… в собі, закурличу,
А про очі людські засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе на мовчання моє печать.
Учениця. Забіліли сніги, забіліли на цілому світі.
Опадає листок, як зів’яле чаїне крило,
Там, де ми відбули, там, де наше відтьохкало літо,
– Забіліли сніги… забіліли сніги… замело.
Учениця. Це приходить, мов сон.
Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип… чи сльоза, чи роса од ріки?
І на обрій вечірній ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений профіль і тиха лілея руки.
Учень.
Я для інших одцвів, я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі підійди і торкни мої віти
– Я тобі засвічусь, як нікому іще не світивсь!..
Учень. Заболю, затужу, заридаю…в собі, закурличу,
А про очі людські засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома на твоє праслов’янське
Обличчя, І зоря покладе на мовчання моє печать.
Я тебе любив…
(Стара пісня на новий мотив)
Я тебе любив, я так любив,
Горе моє, зоре, ладо-знадо,
Що слова од щастя розгубив,
І ніхто довіку їх не знайде.
Я до твого двору, сам не свій,
Лебедем приходив, як на свято,
Тільки ж ти, немов на рану сіль,
Кидала лукаво: “Здрастуй, свате!”
А якось мій батько уночі
Підстеріг мене та й каже: “Хлопче,
Ти до неї стежки не топчи,
Там давно сусіда стежку топче.
Знаю, що болить, як на ножі!
Тільки вже нехай воно… як вийшло.
Вдар об землю лихом, не тужи,
Та й шукай собі до пари іншу”.
Я покинув з туги все як є,
Біг понад сльозою на край світа!
Тільки ж ти на горе на моє,
Де б я не ступав, зорею квітла.
Чи мені хто зіллям поробив?
Чи наворожила зла ворожка?
Я ж тому й дружину полюбив,
Що вона на тебе трохи схожа.
Думав, що зійшло за плином літ…
Але як побачив тихі ружі,
Солов’єм затьохкав білий світ,
А мені на серці – чорно й тужно.
Вже твоя коса, як у диму,
Лиш мені ти світиш юним станом…
Стала ти дружиною йому,
А мені навік зорею стала!
Учитель. Ліричний герой шукає щастя, любові, але, на жаль, це тільки мрії або спогади – про далеку юність, незабутні шкільні роки.
Учні виконують пісню “Формула”
Віро Іванівно, спогадом перевисаю
В класну кімнату, де цифри гудуть, як рої…
А за вікном голуба розтривоженість маю,
І в мене в щоденнику двійка похмура стоїть.
Я був нагороджений нею в той ранок по праву
За те, що не взяв Піфагорових гострих вершин.
І сумно зітхала праворуч сусідка білява,
А сонце сміялось, хоч скаргу на нього пиши!
Я плутавсь у формулах, наче в тропічних ліанах,
Я, наче сліпий, натикавсь на кути пірамід,
І всі мінуси мої спроектувалися рано
На вашім обличчі у зморшки до болю прямі.
Ах, Віро Іванівно, гуси ячать над землею,
І роки, мов гуси, зникають за вічний кордон…
А вам уже в коси не личить тендітна лілея,
Й мені вже не легко зробити в “дев’ятку” кидок.
І наші сини вже шкільну припасовують форму
Під дзвін малиновий нових вересневих світань…
А я ж іще йдосі не вивів найважчу формулу:
Як повернуть вам розгублені в класах літа.
А я ж іще й досі не вивів найважчу формулу:
Як повернуть вам розгублені в класах літа.
Учитель. Так, літа уже не повернути, але спогади – чи то приємні, чи болючі – бентежать душу, тривожать серце і, як не дивно, пробуджують давно забуті мрії.
Учениця. Отак вітерцем перейти за леваду шовкову
Засвітиться гай, а за гаєм – село.
І все проминуле до мене повернеться знову,
А літ перебутих одразу немов не було.
Учень. І я упізнаю хустину легку за плечима,
Хоч стільки у ріках злетіло води!
І ти мені тихо озвешся своїми очима…
Та це вже – ніколи… Ніколи… Ніколи… Завжди.
Учениця. І я повернуся у пору мою світанкову,
Відчувши в долоні пелюстку руки.
І вперше промовлю колись не промовлене слово,
І вернуться в осінь з тієї весни ластівки.
Учень. Розтане сніжок на роками притомленій скроні.
Повернеться листя в грудневі сади
І дзенькнуть вудилами коні
Та це вже – ніколи… Ніколи… Ніколи… Завжди.
Учениця. Залітна сніжинка сльозою зійшла
На долоні,
Морозом шепнула мені сивина.
Що вже не повернуться юності нашої коні,
Бо надто далека між нами лягла далина.
Учень. Погасле багаття давно на вітрах холодіє,
І стільки у ріках злетіло води!
І час забувати тебе, як незбуту надію…
Таце вже – ніколи… Ніколи… Навіки… Завжди.
Прощальний вальс (Пісня)
Золоті мої надії, молоді мої сади…
Надвечір’я вересневе одягається в кармін.
Відкурликали осінньо, відгукали поїзди.
…А на третім полустанку осипається жасмин.
Голубі мої світанки, кольорові мої сни,
Скільки літ перелетіло, скільки зим та перемін!
А крило моє травневе повертає до весни,
Де на третім полустанку прокидається жасмин.
Та не може ж того бути, що одбуте промина!
Поверніть мене до класу срібним покликом дзвінка.
Зажурилась моя парта, третя парта од вікна.
…А твоє волосся хлюпа, наче бронзова ріка.
Відступіться, мої літа, як тумани за поля!
Випливаєш ти красиво на прощальний юний вальс.
Вся в небесно-голубому – перша дама короля. …
А зоря моєї долі тихим сумом повилась.
Білим квітом на волосся опада холодний час –
Скільки літ перелетіло! Що було, те відгуло…
А мені і досі сниться молодий вишневий вальс,
Хоч між нами всі дороги вже давно перемело.
Золоті мої надії, молоді мої сади…
Надвечір’я вересневе одягається в кармін.
Відкурликали осінньо, відгукали поїзди.
…А на третім полустанку осипається жасмин.
Голубі мої світанки, кольорові мої сни,
Скільки літ перелетіло, скільки зим та перемін!
А крило моє травневе повертає до весни,
Де на третім полустанку прокидається жасмин.
Учитель. Борис Олійник – багатогранна особистість: талановитий поет, відомий політик, державний та культурний діяч. Його публічні виступи – гострі, змістовні – засвідчують, що це громадянин, який прагне жити в справді гуманістичному суспільстві справедливості, котре дбає про Людину. Обшир поетового мислення сягає планети і всесвіту, але Борис Ілліч – насамперед патріот із щирим серцем і ніжною душею. Тому так органічно і просто поєднується в його поезії любов і до села та його мешканців-хліборобів, і до міста, яке теж стало йому рідним.
Учні читають вірші. Ода Києву (уривок)
Возрадуйсь, граде на
Дніпровій кручі, Із верховин п’ятнадцяти століть,
Благословенна, плодоносна віть,
Од кореня русинського – могуча!
Колиско тополина трьох мужів,
Що розтоптали троєжалля змієве,
– Возрадуйся, мій сивочолий Києве,
– – Високий щит слов’янських рубежів!
Хай лебедіє у льолі дитя
Мирному небу і нині і прісно.
Вічно пребудьмо в житті, як у пісні,
Пісня ж – несмертна, як древо життя!
Колискова новонародженому киянину
(Пісня)
Спи, мій маленький киянине, люлі,
Спи, мій роменовий цвіт!
Щедро тобі накували зозулі
Цілих п’ятнадцять (2) століть.
Скільки прислали дарунків і ласки
Із многомовних країв!
Кий-сивовус передав тобі казку
Аж із полянських (2) гаїв.
Либідь русява тобі колискову
Грає на струнах Дніпра,
Дарниця стелить дорогу шовкову
, Вишиту ниттю (2) добра.
Спи, мій маленький киянине, люлі,
Спи, мій калиновий цвіт!
Хай накують тобі щедрі зозулі
Цілих п’ятнадцять (2) століть.
Учитель. Скільки у цій колисковій любові й ніжності, віри в щасливий завтрашній день прийдешніх поколінь, у щедрість шовкової дороги майбутнього. І як хочеться, щоб у те майбутнє не потрапили ні підлість, ні заздрість, ні жорстокість.
Крило (Балада)
Потяглися журавлі вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
А один, як сирота, гірко плакав
З перебитим у лікті крилом.
А ішов собі хлоп’як через луки.
Запримітив сірому здаля.
Він узяв, як дитину, на руки
І додому приніс журавля.
Поселив за комодом в куточку.
(Звідти смішно стирчав йому ніс).
Мати вишила журавку сорочку.
Батько кеди з крамниці приніс.
Стало швидко крило заживати.
І, коли відгуляла зима,
Якось вийшов цибато із хати,
Стрепенувся, злетів і – нема…
Похилився хлоп’як біля ганку.
Від зажури ще більше змалів…
Коли це вересневого ранку
Повен двір прибуло журавлів!
Вийшов з гурту у кедах цибато
І сказав хлоп’яку: “Не журись!
Щовесни прилітатиму, брате,
Бо крилом я до тебе приріс”.
Отак вони й росли, як близнюки.
Навчив журавлик хлопчика літати.
Коли село хилилося до сну,
Вони удвох виходили на луки…
…І зорі їм ховалися під крила,
І так обом їм хороше було!..
…А поруч жив сусіда-завидюх.
Стояла в нього на два ганки хата.
…Дітей у нього не було. Зате
Мав сад, задушений глухим парканом.
(Той сад здаля минали солов’ї).
…Якось опівночі петляв по луках:
Щось крадене за пазухою ніс.
Аж гульк – з туману виринула з’ява.
То був журавлик. Він до чоловіка
За звичкою довірливо ішов.
(Бо думав же – люди на)…
Зеленим люто засвітились очі:
“Ага, так ось хто вистежив мене?!
То на ж тобі!” – Ціпок зловісно свиснув.
І тільки зойк злетів. І… обірвавсь.
…Ішов по луках весело юнак
На зустріч із своїм цибатим братом.
Та зопалу об щось м’яке спіткнувся.
Під ноги глянув – сполотнів, як місяць:
Лежав долілиць мертвий журавель!
Припав до нього і сахнувся дико,
Коли у мертвім оці журавля,
Як в дзеркалі, своє лице угледів,
Що просто на очах старіло важко…
…А потім щось під серцем обірвалось…
“Уже тобі ніколи не літати!”
Потяглися журавлі вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
Тілький сивий чоловік тихо плакав,
Юний… сивий чоловік німо плакав
З перебитим у лікті крилом.
Учитель. Нехай ці слова, сповнені болю й зажури, нагадують кожному, що ніхто й ніколи не має права посягати на людську мрію. Бажаю вам завжди бачити височінь ясного неба, золоте сяйво хліба й сонця, відчувати ніжність маминих рук і тепло людських сердець. Живіть у добрій злагоді з природою та власною Совістю. Саме це і є основою поезії Бориса Олійника та музики Лідії Яцкової.
Література
1. Мащенко М. М. Джерела гармонійної краси. – К.: Рад. школа, 1978.
2. Олійник Б. Поезії. – К.,1986.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)