Літературний процес першої третини XX ст. (1900 – 1930)
Літературні явища цієї доби становлять надзвичайно строкату картину.
(О. Білецький).
Початок XX ст. визначається інтенсивним розгортанням визвольного руху в Російській імперії під гаслами боротьби за землю і волю, подіями революцій 1905 – 1907 рр., 1917 р., проголошенням УНР (1917). Усе це позначилося на розвиткові української літератури, зумовило пожвавлення українського політичного, культурно-освітнього, мистецького життя. Відкриваються національні школи, створюються Український народний університет, Українська академія наук, Національна бібліотека. Виникають українські видавництва, починають виходити журнали і газети.
У цей період гостро постали проблеми гуманізму, сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості. Письменники вірили, що історичні умови складалися на їхню користь: вони зможуть писати правду і творити за велінням розуму і серця, бо влада на словах сповідувала демократичні принципи. У час революції і громадянської війни українську літературу творили переважно вихідці з народних мас.
Митці акцентують увагу на справедливості визвольних змагань, розвивають ідеї національного відродження українського народу. Це простежується у творчості Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Володимира Самійленка, Бориса Грінченка, Гната Хоткевича, Любові Яновської, Архипа Тесленка, Степана Васильченка та ін.
У пореволюційні роки відбувається певний переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Розширюються тематичні обрії письменства (показ життя українських селян, робітників, наймитів, інтелігенції, урядовців, військових; життя інших народів). Письменники, моделюючи дійсність, звертаються до прийомів і засобів суміжних мистецтв, що естетично оновлює літературу. Утворюється нова система напрямів, стилів, розвиваються всі жанри літературної творчості. Пошуки митців розгортаються в річищі українського модернізму, який вбирає в себе імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неореалізм, неокласицизм, символізм, футуризм тощо.
Модернізм (від франц. “новітній, сучасний”) – філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX – XX ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті.
Модернізм як поняття, що окреслювало нові явища в українській літературі, першою ввела в науковий обіг Леся Українка в статті “Малорусские писатели на Буковине”.
Основні модерністські напрями й течії (в літературі)
№ З/п | Назва напряму (течії) | Характеристика | Представники |
1 | 2 | 3 | 4 |
1 | Імпресіонізм (від франц. “враження”) | В основі лежить витончене відтворення осо – бистісних вражень і спостережень, миттєвих відчуттів і переживань, настроїв митця. Посилена естетична роль кольорів, звукових тонів, передача внутрішніх психологічних станів. | М. Коцюбинський, Г. Журба, Г. Михайличенко, Г. Косинка, Є. Плужник та ін. |
2 | Експресіонізм (від франц. “вираження”) | Передача загостреного суб’єктивного світобачення митця, напруги його переживань та емоцій, бурхливої реакції на антигуманні суспільні явища. | В. Стефаник, О. Туринський (повість “Поза межами болю”), М. Куліш (“97”), Проза М. Хвильового, Ю. Липи, Т. Осьмачки та ін. |
3 | Неоромантизм (від грец. “новий”, франц. ” романтичний “) | Прагнення розірвати ідеал з дійсністю, уславлення індивідуальної й суспільної свободи, піднесення постаті визначного героя, його порив у майбутнє. | Леся Українка, А. Тесленко, Марко Черемшина, О. Кобилянська(психологічна проза), А. Кримський (перший філософський роман) та ін. |
4 | Неореалізм (від грец. “новий” і “речовий”) | Відзначається (порівняно з класицизмом) глибоким психологізмом і ліризмом, філософським осмисленням життя, поєднанням з документальною достовірністю зображення. | В. Винниченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Григорій Тютюнник та ін. |
5 | Неокласицизм (від грец. “новий” “зразковий”) | Повернення до вічних законів мистецтва, орієнтир на кращі здобутки античності, інтелектуалізм, використання зразків античної культури і культури епохи Відродження, естетизм, аристократизм духу, гармонія між розумом і почуттями, не сприйняття радянської дійсності (комуністичної ідеології – всього, що призвело до падіння рівня духовності). Принцип неокласиків: “На теми, що нові, античний вірш складаймо”. Характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо. | “П’ятірне гроно” неокласиків: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен), М. Рильський. Поети “празької школи” Та ін. |
6 | Символізм (від франц. “умовний знак, прикмета, ознака”) | Головний художній засіб – символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця (символ – поза межами чуттєвого сприймання, дає право тлумачити його по-своєму). | П. Тичина, М. Вороний, М. Шаповал, П. Савченко, В. Ярошенко та ін. |
7 | Футуризм (від англ. “майбутній”) | Виник як різновид італійського авангардизму; формалістичний напрям. Принцип: “Ліквідація мистецтва є наше мистецтво”; “Набутки розуму, а не душі та серця”. Заперечення реалізму, відкидання класичної спадщини, руйнування традицій й прийомів старого мистецтва створенням нового стилю. Мають місце ознаки тоталітаризму (у цьому – антимодернізм). | М. Семенко, Я. Савченко, В. Поліщук та ін. |
Будівництво української державності супроводжується організацією видавництв, відновленням національної періодики у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Полтаві, Черкасах, Кам’янці-Подільському та ін.
Громадянська війна (1918 – 1920), загибель УНР, установлення більшовицької влади в Східній Україні звузили процеси національного відродження. Починаються гоніння письменників, деякі з них вимушені залишати Батьківщину й емігрувати за кордон (Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Микола Вороний та ін.), дехто починає працювати впівсили, уведений в рамки тоталітарної системи.
На цей період припадає проведення офіційної політики українізації державного апарату, установ, шкіл. (Цієї проблеми торкається М. Куліш у п’єсі “Мина Мазайло”.)
20-ті роки XX ст. вважаються добою українського ренесансу, періодом розвинутого українського модернізму (мистецька плеяда: П. Тичина, М. Рильський, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний та ін.).
У період національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр. українська література одержала могутній імпульс для свого розвитку. Бажання консолідуватися навколо спільних ідей призвело до організації великої кількості письменницьких організацій:
– “Гроно”, “Біла студія” (1918), “Музагет” (школи, організації символістів). Діячі: Я. Савченко, П. Тичина, П. Савченко, О. Слісаренко, Д. Загул, М. Терещенко, Ю. Іванів-Меженко; діяльність спрямована проти народницьких поглядів на літературу, стверджували самоцінність мистецтва і творчої особистості.
– “Фламінго” (організація футуристів, 1919 р.). Представники: М. Семенко, О. Слісаренко, Г. Шкурупій, В. Ярошенко, та ін.; пропагували модернізм у мистецтві, протиставляючи його народницькій літературі.
– “Комкосмос” (Комуністичний космос, 1921 р.), перейменована на “Аспанфут” (Асоціація панфутуристів (від грец. “всеохоплюючий”)). Представники: О. Слісаренко, М. Семенко, Г. Шкурупій, М. Яловий, А. Чужий та ін.
– “Плуг” (об’єднання митців, що перейшли “від поля і плуга” – об’єднання селянських письменників). Представники: С. Пилипенко, Н. Забіла, П. Усенко, П. Панч, В. Гжицький, А. Дикий та ін.; головна мета – масовість (існував приблизно у 1921 – 1925 рр.);
– “Гарт” (спілка пролетарських письменників, 1923 – 1925 рр.). Представники: Василь Еллан-Блакитний (лідер), В. Сосюра, О. Копиленко, П. Тичина, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Хвильовий та ін. М. Хвильовий організував групу “Урбіно”, яка переросла у ВАПЛІТЕ. Ті, хто не пішов за М. Хвильовим, увійшли до організації ВУСПП.
– ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Представники: Микола Хвильовий (лідер), М. Яловий, М. Куліш, П. Тичина, Ю. Яновський, М. Бажан, О. Довженко та ін. Існувала 1926 – 1928 рр.
– ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927 р.). Представники: І. Кулик, І. Микитенко, І. Ле, Л. Смілянський та ін.). Ця організація виникла як протиставлення всім іншим літературним спілкам в Україні: творила “пролетарський конструктивний реалізм”, спочатку виконувала вказівки партії, вела рішучу боротьбу за інтернаціонально-класовий союз літератури України проти “міщанського, націоналістичного”.
– “Нова генерація” (1927 р.). Створена М. Семенком. Мета – пропаганда новітніх художніх стилів під пролетарськими гаслами.
– “Молодняк” (1926 – 1932). Представники: С. Воскрекасенко, І. Гончаренко, Я. Гримайло, Б. Коваленко, П. Колесник, О. Корнійчук, С. Крижанівський, Л. Первомайський, Л. Смілянський, А. Шиян та ін. – учасники оголосили себе “бойовим загоном пролетарського фронту”.
– “Неокласики” (“п’ятірне гроно”: М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен) – організація була ліквідована існуючою владою).
– АСПИС (Асоціація письменників).
– “Авангард”.
– “Ланка” (“Марс” – майстерня революційного слова).
– “Західна Україна” та ін.
Велика кількість письменницьких організацій з різними поглядами на мистецтво й творчу особистість призвела до літературної дискусії, яка розгорнулася у 1925 – 1928 рр. Основне питання – бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Розпочалася дискусія виходом 30 квітня 1925 р. памфлету М. Хвильового “Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”” на сторінках газети “Культура і побут”, що стало викликом тим, хто дискредитував мистецтво, зводячи його до примітивізму й узагальнення. Актуальним став лозунг “Геть від Москви!”, який вказував на те, що українській літературі треба мати свій індивідуальний шлях розвитку, а не наслідувати, копіювати досягнення інших літератур; письменник має бути обдарованим від природи, а не штучно створеним. 23 квітня 1932 р. вийшло Рішення ЦК компартії більшовиків про ліквідацію всіх асоціацій, спілок, об’єднань письменників.
Й. Сталін переймався тим, що лозунги М. Хвильового набувають не літературного, а політичного характеру (спочатку, мовляв, він відірве українську літературу від російської, а потім – Україну від Росії).
У мистецьке “Українське Відродження” насильницьки вторглася тоталітарна система (ерзацлітература). Література розпадається на дві гілки:
– тоталітарну;
– ту, що продовжує традицію розвинутого модернізму (галицька школа, “празька школа”, нью-йоркська група, емігрантська література).
У 1934 р. на І з’їзді радянських письменників із подачі Горького та Жданова творчим методом радянської літератури проголошено соціалістичний реалізм (продовжувався до 80- х років XX ст.). Провідним цей метод був у творчості П. Панча, А. Головка, М. Стельмаха, М. Рильського, М. Бажана, О. Довженка, О. Гончара та ін. Література підпорядковувалася ідеалам “пролетарського мистецтва”. У тоталітарній системі акцент робився не на талановитих людях, а на тих, що були піддані владі. Тому влада починає знищувати митців. До багатьох кріпиться тавро “ворог народу”. Дискусія з літературної площини переходить на політичну.
Піддається критиці творчість Валер’яна Підмогильного, Миколи Куліша, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Вороного, Євгена Плужника, “неокласиків” та багатьох інших.
Статистичні дані: у 1930 р. налічувалося 259 українських письменників; у 1938 р. – тільки 36.
Роки життя українських письменників:
– Микола Хвильовий (1893 – 1933)
– Михайль Семенко (1892 – 1937)
– Олекса Близько (1908 – 1934)
– Микола Зеров (1890 – 1937)
– Михайло Драй-Хмара (1889 – 1939)
– Павло Филипович (1891 – 1937)
– Микола Куліш (1892 – 1937)
– Майк Йогансен (1895 – 1937)
– Валер’ян Підмогильний (1901 – 1937)
– Григорій Косинка (1899 – 1934) та ін.
“Розстріляне відродження” – літературно-мистецький рух 20 – 30-х рр. XX ст., який дав високохудожні твори в галузі літератури, живопису, театру, де відтворилися найкращі риси українського національного характеру; покоління митців, що було знищене більшовицьким тоталітаризмом. Термін стосується не тільки знищених фізично, але й тих, хто уцілів й жив упівсили, творив упівталанту.
Таким чином, українська література впродовж першого тридцятиріччя XX ст. розвивалася в складних суспільних умовах, але мала періоди піднесення, функціонувала певною мірою в загальноєвропейському мистецькому контексті.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)