Літературний авангард перших десятиліть XX століття – Українська література 1920-1930 років
Як європейські, так і українські митці цієї доби розвивалися під гаслами новаторства, творення “мистецтва майбутнього”, яке відповідає духові часу, його ритмові, а отже, “справі революції”, що принесла свободу народу. В такій атмосфері формувався мистецький напрям авангардизм.
Авангардизм (франц. avant-garde – передня лава) – тип художнього мислення і спосіб зображення дійсності, який виник у перші десятиліття XX століття, підкреслюючи експериментальні, новаторські пошуки у мистецтві. Головні ознаки авангардизму: відмова від реалістичного змалювання світу, заперечення традиційних форм художнього зображення, суб’єктивізм, прагнення до застосування незвичайних, навіть антиестетичних виражальних засобів. Мав різні напрями: футуризм акцентував увагу на мовотворенні, експресіонізм – на емоційності, безпосередності сприйняття, сюрреалізм – на підсвідомості, кубізм – на геометричних формах. До авангардистів належали французи Гійом Аполлінер, Луї Арагону Поль Елюар, росіяни Володимир Маяковський, Велі – мир Хлєбніков, Ігор Северянін, українці Михайль Семенко, Валер’ян Поліщук та інші. Серед художників авангардистами були Пабло Пікассо, Джакомо Балла та інші. Найвидатнішим різьбярем-кубістом був українець Олександр Архипенко, про якого видано монографії всіма мовами світу.
Помітним явищем в Україні була літературно-мистецька група “Авангард” (1926-1930), яку очолив поет Валер’ян Поліщук. До неї увійшли Гео Коляда, Раїса Троянкер, Леонід Чернов та інші. Поліщук назвав авангардизм “конструктивним динамізмом, або спіралізмом”, оскільки, на його погляд, нове мистецтво розвивається ніби по спіралі. У деклараціях авангардисти проголосили “тісний зв’язок мистецтва з індустріалізацією”, відкидаючи міщанство, просвітництво, хуторянство як “пережиток минулого” у творчості. Вони сповідували “європеїзм у художній поетиці”, яка зводилася до культу форми: їх цікавило не стільки змістове наповнення твору, скільки формальна організація тексту.
В альманасі “Авангард” брали участь українські митці (Олександр Сорока, Микола Майський, Леонід Чернов, Раїса Троянкер), російські (Ігор Сельвінський, Корній Зелінський) і німецькі (Йоганнес Бехер), що мало засвідчити європейськість авангарду. В річищі авангардизму писали твори Майк Йогансен, Олекса Близько та інші. Представники українського авангарду сповідували такі ідеї: у мистецтві головним є не зміст, а форма, покликана вразити, розбудити свідомість читача, його швидку реакцію. Важливим для твору є незвичайність, яскравість змальованих героїв, їхня виняткова поведінка, незвичайний спосіб мислення. Авангардисти добирали засоби творення картини світу, що негайно впливали на читача, глядача чи слухача. Вони йшли на порушення форми, естетизуючи не тільки позитивне начало, а й змальовували негативне, неестетичне у житті, щоб у такий спосіб уразити публіку, викликати певну незгоду чи сприйняття явища. Значний внесок у європеїзацію української літератури здійснили футуристи, представники одного із напрямів авангардизму.
Футуриз – (лати “futurum”- майбутнє)був відгалуженням модернізму, ставши одним із напрямів авангардизму. Його представники заявляли, що творять ” мистецтво майбутнього”, заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміщанення людини та доби. Маніфест футуристів написав італійський поет Філіппо Марінетті, оприлюднивши його у паризькій газеті “Фігаро” 1909 року. Він заперечував класичну спадщину, закликав митців поривати з традиціями, стверджуючи, що нова доба вимагає створення нового типу людини, позбавленої моральних страждань, ніжності, любові. Такі ідеї підхопили француз Гійом Аполлінер, росіянин Володимир Маяковський, українець Михайль Семенко та інші. Футуристи інтенсивно розробляли тему індустріального пейзажу та урбаністичні мотиви.
Оновлюючи виражальні засоби мистецтва слова, вони прагнули “випустити слова на волю” (Михайль Семенко), звільнити
Джакомо Балла. Дівчинка, яка бігає на балконі
Вірш від збігу фрази та віршованого рядка, щедро творили нові слова. Замість впровадженої романтиками, символістами та імпресіоністами евфонії (милозвучності), вони вводили в поезію дисонанси (різноголосність), застосовували вільні асоціації. Все це мало, на їхній погляд, передати ритми нової доби.
“Королем футуропрерій” називали Гео (Григорія) Шкурупія (1903-1937). У його першій збірці “Психетози” (1922) переважала модерністська урбаністична лірика. Поет залюбки використовував верлібр, дисонансні й несподівані рими, не визнавав розділових знаків, вважаючи це ознакою “революційності”. У поезії “Семафори” Гео Шкурупій змалював скривавлену й спалену рідну країну. Він персоніфікував семафори, що “руки простягнули до неба з одчаю”. Його “я” злилося з колективним “ми”, тобто тими, хто бачить майбутнє: “І тільки ми бадьорими руками, / зриваючи м’яту й руту / пісень / йдемо по залізних шляхах! // Тільки нам одкрито / семафори в майбутнє!..” Друга збірка “Барабан” (1923) відбила сподівання митця на оновлення життя, його віру в духовну силу людини нової доби. Водночас це була маніфестація розриву з традиціями й канонами, навмисне, без естетичних потреб нагнітання прозаїзмів, епатаж читачів незвичним словом і ламанням класичних строф. У збірках “Жарини слів” (1925), “Для друзів, поетів, сучасників вічності” (1929) особливо цікавою є мариністична лірика. Тут Гео Шкурупій – неоромантик, що прославляє морські мандри і пригоди (“Пісня зарізаного капітана”). Трагічно завершилося життя поета: його в грудні 1934 року було заарештовано і розстріляно 25 листопада 1937 року на Соловках.
Найпомітнішим з-поміж футуристів був організатор цього руху Михайль Семенко.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)