Літературна школа
Літературна школа – невелике об’єднання літераторів на основі єдиних художніх принципів, сформульованих теоретично – в статтях, маніфестах, наукових і публіцистичних висловлюваннях, оформлених як “статути” і “правила”. Нерідко таке об’єднання літераторів має лідера, “главу школи” (“щедрінського школа”, поети “Некрасівській школи”).
Приналежними до однієї школи, як правило, визнаються письменники, які створили ряд літературних явищ з високим ступенем спільності – аж до спільності тематики, стилю, мови. Такий, наприклад, була в XVI столітті група “Плеяда”. Вона виросла з гуртка французьких поетів-гуманістів, що об’єдналися для вивчення античної літератури, і остаточно склалася до кінця 1540-х років. Очолював її відомий поет П. де Ронсар, а основним теоретиком був Жоашен Дю Беллі, який в 1549 році в трактаті “Захист і прославляння французької мови” висловив головні принципи діяльності школи – розвиток національної поезії на національній мові, освоєння античних і італійських поетичних форм. Поетична практика Ронсара, Жодель, Баіфа і Тійара – поетів “Плеяди” – не тільки принесла славу школі, але і заклала основи для розвитку французької драматургії XVII-XVIII століть, розвивала французький літературна мова і різні жанри лірики.
На відміну від течії, яка далеко не завжди оформлено маніфестами, деклараціями та іншими документами, де відображені основні його принципи, школа практично обов’язково характеризується такими виступами. У ній важливо не тільки наявність загальних художніх принципів, поділюваних письменниками, але й теоретичне усвідомлення ними своєї приналежності до школи. “Плеяда” цьому цілком відповідає.
Але багато об’єднання літераторів, іменовані школами, названі так за місцем свого існування, хоча схожість художніх принципів письменників таких об’єднань може бути і не настільки очевидним. Наприклад, “озерна школа”, названа на честь місця, де вона склалася (північний захід Англії, Озерний край), складалася з поетів-романтиків, далеко не в усьому приголосних один з одним. К “лейкистов” відносять У. Вордс-ворта, С. Колріджа, що створили збірку “Ліричні балади”, а також Р. Сауті, Т. де Квінсі і Дж. Вільсона. Але поетична практика останніх багато в чому була відмінною від ідеолога школи – Вордсворта. Сам де Квінсі у мемуарах заперечував існування “озерної школи”, а Сауті нерідко виступав з критикою ідей і віршів Вордсворта. Але у зв’язку з тим, що об’єднання поетів-лейкистов існувало, мало схожість естетичних і художніх принципів, відображених у поетичній практиці, виклало свою “програму”, історики літератури традиційно називають цю групу поетів “озерної школою”.
Поняття “літературна школа” переважно історичне, а не типологічну. Крім критеріїв єдності часу і місця існування школи, наявності маніфестів, декларацій і подібної художньої практики, гуртки літераторів нерідко являють собою групи, об’єднані “лідером”, які мають послідовників, котрі розвивають або копіюють його художні принципи. Група англійських релігійних поетів початку XVII століття утворила школу Спенсера. Перебуваючи під впливом поезії свого вчителя, брати Флетчер, У. Браун і Дж. Уітер наслідували образності, тем, поетичних форм творця “Королеви фей”. Поети школи Спенсера копіювали навіть тип строфи, створеної ним для цієї поеми, безпосередньо запозичуючи алегорії та стилістичні обороти свого вчителя. Цікавий факт, що творчість послідовників поетичної школи Спенсера залишилося на периферії літературного процесу, а ось творчість самого Е. Спенсера вплинуло на поезію Дж. Мілтона, а пізніше Дж. Кітса.
Традиційно походження російського реалізму пов’язують з “натуральною школою”, що існувала в 1840-1850-і роки, спадкоємно пов’язаної з творчістю Н. В. Гоголя і розвивала його художні принципи. Для “натуральної школи” характерні багато ознаки поняття “літературна школа”, і саме як “літературна школа” вона усвідомлювалася сучасниками. Головним ідеологом “натуральної школи” був В. Г. Бєлінський. До неї відносять ранні твори І. А. Гончарова, Н. А. Некрасова, А. І. Герцена, В. І. Даля, А. Н. Островського, І. І. Панаева, Ф. М. Достоєвського. Представники “натуральної школи” групувалися навколо провідних літературних журналів того часу – спочатку “Вітчизняних записок”, а потім “Современника”. Програмними для школи стали збірники “Фізіологія Петербурга” і “Петербурзький збірник”, в яких були опубліковані твори цих письменників та статті В. Г. Бєлінського. У школи була своя система художніх принципів, яка найбільш яскраво проявилася в особливому жанрі – фізіологічному нарисі, а також в реалістичній розробці жанрів повісті й роману. “Зміст роману, – писав В. Г. Бєлінський, – художній аналіз сучасного суспільства, розкриття тих невидимих??основ його, які від нього ж самого приховані звичкою і несвідомістю “. Особливості “натуральної школи” проявилися і в її поетиці: любов до деталей, професійним, побутовим особливостям, гранично точне фіксування соціальних типів, прагнення до документальності, підкреслене використання статистичних та етнографічних даних стали невід’ємними ознаками творів “натуральної школи”. У романах і повістях Гончарова, Герцена, ранній творчості Салтикова-Щедріна була розкрита еволюція персонажа, що відбувається під впливом соціального середовища. Зрозуміло, стиль і мову авторів “натуральної школи” багато в чому був різний, але спільність тематики, позитивістськи орієнтованої філософії, схожість поетики простежується у багатьох їхніх творах. Таким чином, “натуральна школа” являє собою приклад поєднання багатьох принципів освіти школи – певних часових і просторових рамок, єдності естетичних і філософських установок, спільності формальних особливостей, спадкоємності по відношенню до “лідеру”, наявності теоретичних декларацій.
Прикладами шкіл в сучасному літературному процесі можуть служити “Лианозовский група поетів”, “Орден куртуазних маньеристов” та багато інших літературні об’єднання.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)