ЛІТЕРАТУРНА БАЙКА. АЛЕГОРІЯ. АКРОВІРШ – КРОКУЄ ОСІНЬ ЗОЛОТА

Байка – це невеликий, епічний, здебільшого віршований, твір алегоричного характеру, який має повчальний зміст. Байки бувають народні та літературні, тобто авторські, створені письменниками.

Байки писали Григорій Сковорода, Євген Гребінка, Петро Гулак-Артемовський.

Найбільший розквіт жанру байки в українській літературі пов’язаний з творчістю Леоніда Глібова.

Алегорія – це спосіб двопланового художнього зображення, який грунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під художніми образами. Особливо типовий художній прийом алегорії для жанру байки. Наприклад, у байках Глібова під персонажами, якими є звірі, птахи, рослини, явища природи тощо, заховані люди, їхні вчинки.

У байках висміюються людські вади, суспільні недоліки.

Переважна більшість байок складається з оповідної частини (розповідь ведеться найчастіше від автора) та моралі (висновку – повчання).

Акровірш – це поетичний твір, в якому початкові літери кожного віршованого рядка, що читаються зверху вниз, розкодовують слово чи фразу, присвячену певній особі чи події.

Чимало оригінальних акровіршів створив Леонід Глібов.

Що? Коли? Чому? Як?

1. Назвіть характерні ознаки жанру літературної байки. Дайте визначення. 2. Кого з українських письменників-байкарів ви знаєте? 3. Що називається алегорією? Наведіть приклади використання художнього прийому алегорії в байках Леоніда Глібова. 4. Що таке мораль у байці? 5. Які ознаки жанру літературної байки спільні з ознаками казки? 6. Що називається акровіршем? Які особливості його будови?

ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ

Леонід Глібов

МУХА Й БДЖОЛА

Весною Муха-ледащиця

Майнула у садок на ряст,

На квіти подивиться, почуть

Зозулин голосок.

От примостилась на красолі

Та й думала про те,

Що як то гарно жить на волі,

Коли усе цвіте.

Сидить, спесиво поглядає,

Що робиться в садку;

Вітрець тихесенько гойдає,

Мов панночку яку…

Побачила Бджолу близенько:

– Добридень! – каже їй. –

Оддиш хоч трохи, моя ненько,

Сідай отут мерщій.

– Та ніколи мені сидіти, –

Одвітує Бджола, –

Вже час до пасіки летіти:

Далеко від села.

– Яка погана,- Муха каже,-

На світі доленька твоя:

Раненько встане, пізно ляже…

Мені б отак – змарніла б я,

За тиждень би головоньку схилила.

Моє життя, голубко мила,-

Талан як слід:

Чи де бенкет, чи де обід

Або весіллячко, родини,-

Такої гарної години

Ніколи не втеряю я:

І їм, і ласую доволі,-

Не те що клопоти у полі

І праця бідная твоя! –

На річ таку Бджола сказала:

– Нехай воно і так;

Та тільки он що я чувала,

Що Муху зневажає всяк,

Що де ти не поткнешся,

Або до страви доторкнешся,-

Тебе ганяють скрізь:

Непрохана не лізь.

– Стару новинку, – каже Муха, –

Десь довелось тобі почуть!..

Запевне, дурень дурня слуха…

Велике діло – проженуть!

Не можна в двері – яв кватирку

Або пролізу в іншу дірку –

І зась усім!

Нехай ся байка мухам буде,

Щоб не сказали часом люде,

Що надокучив їм.

ВОВК ТА ЯГНЯ

На світі вже давно ведеться,

Що нижчий перед вищим гнеться,

А більший меншого кусає та ще й б’є

Затим, що сила є…

Примір не довго б показати,

Та – цур йому! Нащо чіпать?..

А щоб кінці як-небудь поховать,

Я хочу байку розказати.

Улітку, саме серед дня,

Пустуючи, дурне Ягня

Само забилося до річки –

Напитися водички.

От чи пило, чи ні – глядить:

Аж суне Вовк – такий страшенний

Та здоровенний!

Та так прямісінько й біжить

До бідного Ягняти.

Ягняті нікуди тікати;

Стоїть, сердешне, та дрижить…

А Вовк, неначе комісар, кричить

(він, щоб присікаться, знайшов причину):

– Нащо се ти, собачий сину,

Тут каламутиш берег мій

Та квапиш ніс поганий свій

У чистую оцюю воду?

Та я тобі за сюю шкоду

Ти знаєш, що зроблю?..

Як муху, задавлю!

– Ні, паночку,- Ягня йому мовляє,-

Водиці я не сколотив,

Бо ще й не пив;

А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,

Бо я стою зовсім не там,

Де треба пити вам,

Та ще й вода од вас сюди збігає…

– Так себто я брешу? – тут Вовк йому гукнув.

Чи бач! Ще і базікать стало…

Такого ще поганця не бувало!..

Здається, ти й позаторік тут був

Та капості мені робив… Тривай же!

Ти думаєш, що я забув?

– Помилуйте! – йому Ягнятко каже,-

На світі я ще й году не прожив.

– Так брат твій був.

– Нема братів.

– Так, може, батько,

Коли не дядько…

Або ж хто-небудь з ваших був…

Хіба не знаю я, не чув,

Що ви усі мене б із’їли,

Якби вловили?

Собаки й вівчарі твої,

Усі ви – вороги мої:

Од вас мені життя немає…

Ще мало я терпів?

– Так чим же я вам досадив? –

Ягнятко, плачучи, питає.

– Цить, капосне! Либонь, не знає…

Ще й огризається, щеня!

Що ти за птиця?! Ти – Ягня!

Караффа-Корбут С. Вовк та ягня.

Як сміло ти мене питати?

Вовк, може, їсти захотів!..

Не вам про теє, дурням, знати!

І – Вовк Ягнятко задавив…

Нащо йому про теє знати,

Що, може, плаче бідна мати

Та побивається, як рибонька об лід:

Він Вовк, він пан… Йому не слід…




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

ЛІТЕРАТУРНА БАЙКА. АЛЕГОРІЯ. АКРОВІРШ – КРОКУЄ ОСІНЬ ЗОЛОТА