Література рідного краю – Багатство духовного світу Григорія Коваля

Т. Чумак,

Аспірант НПУ ім. М. П. Драгоманова

Чернігівська обл.

Могутнім чинником формування духовності є культура та її складові компоненти, зокрема, мистецтво – музика, живопис, література. Не викликає сумніву те, що кожен по-справжньому самобутній художній твір являє собою певну морально-етичну цінність, спрямовану на виховання духовно зрілої особистості, здатної керуватися високими ідеалами в житті, брати їх за духовні орієнтири.

Тому проблема формування духовного світу засобами літератури, художнього слова є актуальною. Але творчість Григорія Коваля з цієї точки зору у вітчизняній літературній критиці не вивчалася. Більше того, поезії цього автора взагалі приділено мало уваги. Знаходимо лише спогад М. Ігнатенка “Слово про товариша”, вміщений у журналі “Вітчизна” (1991, № 7); статтю А. Камінчука “Загадка роси” в газеті “Літературна Україна” за 29 вересня 1981р., спогад цього ж автора під такою ж назвою в журналі “Київ” (1999, № 9-10) та есе В. Кочевського “У світлиці добра і краси” (див. “Жива вода”, 1996, № 11). А в 2001 році коштами сім’ї вже покійного поета вийшла книга “Сівач і воїн”, у яку дружина його О. Е. Бєднова зібрала всі статті та спогади друзів і знайомих (див. список використаної літератури).

Григорій Павлович Коваль – автор 17 поетичних збірок. Серед них – “Слово про вірність”, “Гірська легенда”, “Під небом України”, “Росяниця”, “Зелене полум’я”, “Солов’їна криниця”, “Сузір’я доброти”, “Зорепад”, “Запах трави”, “Вибране”, “Орфея струни”, “Музика землі”, “Не дають мені спать солов’ї”, “Згадайте про мене”, збірки для дітей. Народився письменник на батьківщині Олекси Стороженка й Степана Васильченка, в містечку Ічня на Чернігівщині, 20 вересня 1921 року. Фронтовик. Здобув педагогічну освіту. Протягом 1957 – 1981 років працював у видавництві “Радянський письменник”, спочатку редактором відділу поезії, згодом – заступником головного редактора.

Починаючи зі збірки “Росяниця”, поезії Григорія Коваля привертають увагу читача філософською заглибленістю в явища життя, у внутрішній світ людини, лірика його мовби світиться кришталево чистими гранями, приваблюючи і напругою думки, і яскравістю та музикальністю образів, і щирістю та глибиною почуттів ліричного героя.

Поетична творчість Г. Коваля позбавлена будь-яких ідеологічних нашарувань. Натомість визначальними в ній є моральні та естетичні закони й критерії. Своє творче кредо поет висловив у багатьох віршах, головна думка яких – чистота й непідкупність поетичного слова, творче горіння й боротьба.

Є кредо у поетів – бути впертим…

Буть гордим – поступ кожного митця!..

Прекрасне – залишається безсмертним,

Якщо вогнем нам сповнює серця (13, с 58). Ця ж думка та подібні їй висловлюються у віршах “Сонет віри”, “Плекаймо в серці радість красоти”, “Сонет-застереження”, “Прислухайся: то голос таїни…”, “Як квітував цей синьоокий сад”, “Сонет художнику”, “Напутній сонет синові” та ін.

І все ж – слова…

Слова, а не полова.

Є грізне в них, є ніжне, золоте.

Та лиш одна є в мене засторога:

Виважуй сутність слова, бо із нього

Незриме древо істини росте (13, с. 19).

Ці рядки звучать як напутнє слово майбутнім поетам, як заповіт нащадкам. Кожному письменнику властиво розмірковувати про роль своєї творчості, про своє призначення в складному світі людських почуттів і взаємин, про завдання поетичного слова. Свої міркування Григорій Коваль підносить на якісно новий щабель, одухотворюючи природу й беручи її за основу, за джерело поетичного натхнення, творчої наснаги, шукаючи в ній істину й першопричину буття.

Природа – мій вічний наставник,

А я – її вічний співець! (20, с 131).

Григорій Коваль ніколи не належав до того “Парнасу, який, славословлячи, йшов на угодовництво з тоталітарним режимом” (32). Він уходив до невеликого кола тих митців, які завжди, попри всі перешкоди, несли слово правди своєму народові:

Доводьмо істину

(і не лише свою), –

Завжди, в усьому.

Найменше слово правди –

Це фортеця,

Якої зло й підступність

Взять не в силі (15, с 140).

Як стверджує російський філософ Р. Апресян, людина перевіряється на громадянську, моральну зрілість саме в незалежності від обставин, від буденної кон’юнктури, в самостійному визначенні вчинку та своєї долі, іншими словами, у свободі. І наскільки високодуховна особистість розширює гуманістичні обрії не тільки сучасного їй світу, а й наступних епох, людина бездуховна підсвідомо виявляє не тільки неприйняття, а й активне протистояння гуманістичній етиці (1).

Ліричний герой Григорія Коваля, в іпостасі якого, без сумніву, виступає сам поет, робить вибір високоморальної особистості й застерігає сучасників від помилок, спричинених байдужістю, ницістю, бездуховністю;

Буває, що чужі

Ми косим злаки.

І все дочасно сходить нам з руки.

І на своїй же ниві топчем маки,

Аби не наступать на будяки (13, с 29).

Письменник відчуває величезну відповідальність перед сучасними й майбутніми поколіннями за недосконалість людських взаємин, за вимирання природи, за збайдужіння й очерствіння душ.

Недовершеність світу –

Це наша найбільша провина

Перед всім, що існує тепер,

Проростало колись.

Мабуть, наша байдужість

В усьому є першопричина,

Може, ми не за те, що потрібно,

Сьогодні взялись… – говорить автор у поезії “Недовершеність світу…”, вміщеній у збірці “Зорепад”. Людина повинна бути активним учасником свого життя, творцем, а не пасивним спостерігачем, – стверджує він.

Виховувати майбутні покоління мужніми, стійкими й водночас чуйними, здатними співпереживати чужому болю – це головна думка твору, який, незважаючи на складність і трагізм поставлених у ньому проблем, все ж закінчується оптимістичною нотою:

А життя не чекає,

І час нам торує дорогу

До крутих узбереж

Наших завтрашніх сонячних днів.

Світ ліричного героя Коваля – безмежний і невимірний. Та нескінченним є і той простір; куди сягає людська думка, осмислення людиною себе і свого існування.

Цей світ неосяжний!

І ми неосяжні у ньому

Ми – сутність його. Ми окраса і ми його зміст

(18, с 13).

Звідки ми, навіщо тут і куди йдемо? В самому цьому питанні, як вважали мислителі, вже є переживання таємничої залежності від зовнішнього й незвіданого. Проблема першоджерела (“творця”, “коренів”, “причини”) лежить, мабуть, в основі нашого мислення. Спроба її вирішити – це спроба виходу за межі реальних можливостей і горизонти світу, відрив у нескінченність, за рівень досягнутого. Смерть людської особистості тому й трагічна, що вона є смертю безсмертного. По-своєму вирішує цю проблему Г. Коваль.

Минуще все… І все ж бо ти єси

Найвищим витвором природи і краси,

Спроможний світ творить в борні упертій

І довести, що в плетиві буття

Невладна смерть над тим, хто все життя

Жив пошуками формули безсмертя (20, с 88).

Пошук смислу життя – це обов’язкова умова реалізації людського призначення у світі. Людські прагнення, зумовлені пошуком смислу життя, є визначальною ознакою духовної людини.

Яка жага дерзань і мрій

Вулканить у душі людській –

Творить,

Згорать без каяття

І в цьому бачить сенс життя;

Й по радарах своїх сердець

Шукати потайну орбіту

Начала сотворіння світу

Й не думать про його кінець (14, с 152).

Невтомний шукач істини, заглиблений у власний внутрішній світ, осмислюючи значимість людського буття на землі, він таки знайшов свій сенс життя, своє творче й життєве кредо.

Спалахнув і погас метеорит яскравим зоряним слідом у темному небі, а в уяві поета одразу виник інший образ: людське серце теж повинно згоріти, щоб засвітитись для когось добротою й щирістю:

І сам собі я мовив: Що ж, гори!..

І, якщо зможеш добрістю ділитись, –

Зорі яскравий спалах повтори,

Щоб у людському серці засвітитись (17, с 48).

Ця тема неодноразово з’являється у віршах митця, щоразу розкриваючись новими гранями й ніде не повторюючись. Кожна людина усвідомлює скінченність свого земного буття. І багато хто замислюється над тим, що залишить він у спадок своїм нащадкам, майбутнім поколінням.

Григорій Коваль дає свідому й чітку відповідь на це питання:

Обожнюю в людині сенс добра.

Відходим ми, та сутнє не вмира

І вічно владарює на землі,

Прорісши всоте в крихітнім зелі (14, с 238).

Поет відчуває свою відповідальність за духовність людини, за красу й добро, за мир на землі, усвідомлює власну причетність до всього, що відбувається в світі.

Лиш нам – тобі й мені прийдешній день творить,

Щоб владно, вільно в нім торжествувать і жить

І стверджувать трудом землі своєї славу (17, с 22).

Філософським осмисленням буття є роздуми Григорія Коваля про зв’язок поколінь, нескінченність часоплину. Ще великий богослов Августин розглядав суть буття як нескінченну послідовність подій, триєдиний ланцюг: минуле – теперішнє – майбутнє. Неспокійний творчий дух мислителя змушує поета вже вкотре задумуватись: як дивно все переплелося в цьому світі, і зв’язує все воєдино людська пам’ять:

Сьогоднішнє відіб’ється в минулім,

Минуле зацвіте вдалечині,

Перекують сто тисяч раз зозулі

Твої прожиті й непрожиті дні ( 14, с 272).

У своїх пошуках сенсу життя Григорій Коваль сповідує й розвиває вчення, що належить Г. Сковороді. Саме в цього філософа можна знайти перші наукові спроби визначення психологічного змісту поняття “духовність”, викладені в його вченні про серце. Розвиваючи тезу “пізнай самого себе”, Г. Сковорода підкреслює, що знання своєї істинної природи стає для людини джерелом її віри та впевненості в своїх силах, допомагає навчитися підпорядковувати їх вищим мотивам і стати на шлях доброчинності. Вищим мотивам вчинку Г. Сковорода віддавав перевагу, вба-чаючи в них вияв “морального серця” людини. Такими мотивами, на його думку, є любов до знань, до праці, пристрасне прагнення до пізнання істини, любов до людей, до всього живого (26).

Послідовно, оригінально й своєрідно відтворюючи цю тезу в багатьох поезіях (“Стрічай мене, природо…”, “Яким би світ мій був осиротілим…”, “Як тихо і тривож-но…”, “Сонет світотворення”, “О вічна тайна дум”, “Збагни цей світ”, “Світ створений із твого болю й радості” та ін.), Григорій Коваль стверджує єдність духовної людини з природою, з навколишнім світом, і заявляє: пізнати себе – означає пізнати світ.

Відкрий себе,

Зумій вершин сягти –

Ще не відкритий в цьому світі ти.

Перед тобою – дивний світ стоїть

У вимірах своїх тисячоліть.

В нім є що відкривать, –

Тож відкривай!

Лиш одного в житті не забувай:

Усе віднині:

Труд, твоє горіння –

В ядрі душі, в єстві твого сумління.

Усе віднині –

Світ, і час, і ти –

У вимірах твоєї доброти (13, 39).

Де джерела протистояння добра і зла, чесного і безчесного, справедливого й несправедливого, високого і негідного? Тут відображається не тільки ідея єдності протилежностей, що існують об’єктивно, не тільки те, що особистість, здійснюючи в своєму вчинкові добро, виступає проти зла, що виходить із дії, вчиненої іншим. Ні, людина несе в собі цю протилежність, так що моральне вдосконалення особистості є внутрішньою боротьбою, подоланням себе – знаходженням себе. Усвідомлення цієї роздвоєності і відображається в поняттях самосвідомості і совісті.

За визначенням Гегеля, совість – це найглибша внутрішня самотність, перебування лише з самим собою, в якому зникає все зовнішнє, всіляка обмеженість, вона – усамітнення всередині себе самого. (З, с 110).

Як високодуховна людина, для якої важлива звичайна людська порядність, чистота взаємин і помислів, Григорій Коваль значну увагу приділяє питанням совісті. У вірші “Останні хвилини Сократа” поет крізь товщу віків ставить себе на місце геніального вченого і разом з ним стоїть перед вибором: горда смерть або ганебна втеча. Мудрий філософ, з учення якого постала безсмертна теза “пізнай самого себе”, розумів: утекти, обманути – значить відмовитися від своїх переконань. І, щоб “довести свою правоту”, “Він вип’є мовчазно і гордо цикути Й замовкне, замовкне уже назавжди”. Останні рядки вірша звучать як висновок:

Ганебно вмирають підступні Нерони –

Свідомо Сократи в безсмертя ідуть.

Серед загальних причин духовних втрат людства – випереджальний поступ технічного прогресу, за яким не встигає духовність. Матеріальні потреби й бажання сучасної людини постійно зростають і, по суті, задовольняються, тоді як в духовній сфері вона ледь-ледь просунулася вперед, а десь навіть відкотилася назад, стала біднішою, егоїстичнішою, відчуженішою. її совість поки що не прокидається від усвідомлення того, що чим більше вона перетворюється на надлюдину, тим жорстокішою може бути.

Земля – вся обертом, а ми – усі на ній,

Хто довкруж чого – хто довкруж сонця,

Ахто усе життя лиш довкруж себе… (14, с 163).

Як зазначав ще Б. Паскаль, винаходи людей просуваються вперед від віку до віку, а доброта і злість людська загалом залишаються тими ж (3, с 44). Історична драма людства полягає в тому, що науково-технічний прогрес не супроводжується автоматично моральним прогресом. Це, як ніхто, глибоко усвідомлює Григорій Коваль:

Ньютон, і Піфагор, і Фарадей

Світ дивували сутністю законів –

Але ніхто з них для буття людей

Не міг створити формул і канонів (14, с 91).

Автор стверджує, що суть – не в формулах, які “стократ вже нами перетерті”, а в високій духовності, в “мудрості буття”, в наполегливій повсякденній праці над собою, в радості віддавання доброти й вогню свого серця.

Боротись за людину? Скільки треба

Ввібрати в серце волі й доброти,

Краси, натхнення, барв землі і неба,

Щоб все життя в душі вогонь нести. (“Сонет борні”).

Поет болісно переживає духовні втрати людства, його хвилює, що розвиток промислової цивілізації, могутніх технічних засобів не виключає людської підлості, жорстокості. Лише сильні волею, високі духом люди здатні протистояти злу й насиллю, бездуховності. Для цього потрібні величезні зусилля, важка постійна праця, стійкість і мужність.

Як мало треба хисту для підлоти,

Якої іскри треба для борні! (14, с 92).

Григорій Коваль – поет-фронтовик. Перш ніж увійти в храм літератури, йому довелося пройти складний і тяжкий шлях свого покоління. А на цьому шляху була війна, яку він пройшов з першого до останнього дня. Спізнав гіркоту відступу й шал атак, визволяв від фашистської нечисті рідну Україну, Білорусь, форсував Віслу й Одер, штурмував Берлін і брав рейхстаг.

У доробку поета небагато віршів про війну, але всі вони – згусток болю за загиблими товаришами, за тим батарейським конем, який упав з крутого понтона “в закривавлені Одеру хвилі”.

Все побачене та пережите, все,

Що пройшло крізь серце,

Знайшло відображення в поезіях.

І котився по небу удалеч розлючений грім,

І тремтіли над нами світанку роз’ятрені крила.

Хто лишився живим,

Той платив комусь смутком своїм,

Ну, а мертві сповна

І за себе, й за нас заплатили (13, с 71).

У круговерті війни сплелись у шаленому герці нелюдська жорстокість смерті і всеперемагаюча ніжність життя. Незрима грань відділяє тендітні паростки живого від вічного небуття. Вона така тонка, майже непомітна. Але в ім’я життя, в ім’я гуманізму віддавали свою молоду кров радянські бійці. Після жорстокого вихору атак залетіла в бліндаж поранена птиця. І в солдатському згрубілому серці, яке згубило лік смертям своїх побратимів, ворухнувся відгук на пташиний біль. (“Птиця”). Співчуття, співпереживання чужому горю були тією рушійною силою, яка будила ненависть до чорного зла фашизму і вела до боротьби, до перемоги в ім’я життя на землі.

Тема війни у творах Григорія Коваля переходить у роздуми ліричного героя про мить і вічність, про суть буття. Характерний з цього погляду вірш “За мить перед атакою”. У безсонну ніч перед боєм, чекаючи на останню мить тиші перед “шаленством сліпучих ракет”, бійці переживають хвилини катарсису, духовного очищення.

За мить цю конче треба докурить,

Спалити щось в собі, а щось узяти…

І все життя своє,

І всіх згадати,

І все це за таку

Коротку мить…

У душевній напрузі передчасно сивіли й дорослішали вісімнадцятирічні юнаки, всі об’єднані однією сущою миттю. Вони чули, як “кров у серці жебонить” і “в міфічне щось переростає тиша”. Кожен розумів, що, може, ця хвилина – остання в його житті.

Кого страшна ця мить

Живим залишить,

В кому за мить якусь –

Навік згорить?..(13, с 69).

Своєрідно розглядається тема війни у вірші “Кладовище фашистської зброї на Ельбі”:

Ось і вся філософія воєн…

Звершилось!..

З кірхи дзвін сколихнувся над тишею хат.

Я стояв і дививсь, як черемха росилась

Над німим кладовищем ворожих гармат.

(13, с 81)

Торжество життя, добра, краси над жорстокістю, мороком, смертю – така філософія поета-гуманіста, який пройшов крізь пекло найстрашнішої з воєн і не розгубив доброти, людяності, трепетної любові до життя у всіх його проявах. Він високо ніс честь фронтового побратимства, не схиляючись перед можновладцями, не запобігаючи ласки в сильних світу цього, сповідуючи в житті єдині цінності: “стежину за зеленим бродом” і вдячність землі “за хліб, за сіль і воду”:

Хто куштував гіркий солдатський хліб,

Хто падав і вставав в бою кривавім,

Не візьме на чоло хвалебний німб

І не присвоїть краденої слави (16, с 38).

Темою багатьох віршів Григорія Коваля є історичне минуле нашого народу, пам’ять і спадщина поколінь.

Як багато людством утрачено,

І не знайдено,

І не бачено

Перших кроків своїх на землі.

Щось величне було.

Щось творилося

І в руїнах століть загубилося,

В предковічній

Печерній імлі. (14, с 31).

“Зазираючи у майбутнє, осмислюючи сучасне, ми не в праві забувати про минуле, хоч яким би важким воно не було. Емоційна пам’ять літератури, її переконаність, правдивість, багатство асаціацій – дорогоцінні якості, вони надають мистецтву глибини, непідробної пристрасті й схвильованості, тобто тієї життєвої сили, яка лише й може впливати на душі й уми читачів” (4, с. 268). Проникаючи в глибини історичної пам’яті, Григорій Коваль проводить часову паралель: у давньоруську епоху істинні сини своєї землі, патріоти турбувались про її волю і розквіт. Питання суспільного вибору, чесності й зради, віри в людину – вічні, вони й зараз мають таку ж цінність, як і тоді.

За стіною століть – розпач, стогін тих днів

З болем виливсь в мовчазні скрижалі…

І стоїть Володимир на кручі, як гнів,

У своїй велелюдній печалі (12, с.215).

Історичній тематиці присвячено вірші “Біля Золотих воріт”, “Володимир”, “Літописець”, “На руїнах замку в Невицькому”, “Софія Київська”, “Колхіда”, “Роздуми над фрескою” та ін.

Минуле не зникло назавжди, – стверджує автор. Воно збереглося не тільки в рукотворних храмах і фресках, у древніх рукописах. Наші пращури передали нам у спадок героїчний дух, прагнення до краси, віру в перемогу правди і добра. Проникаючи заради істини в незнане, Григорій Коваль видобуває з нього уроки для сучасників і нащадків. Історичні реліквії для нас є пам’яттю поколінь, духом єдності минулого й сучасного, символом вічності, невмирущості народу, пам’ятником Людині та її творчому генію. Вони ніби посланці з прадавніх часів, що несуть прийдешнім поколінням віру в свій народ, у свою землю, – говорить поет.

Дивуйсь, моє серце! Дивітеся, очі:

В цім камені – часу й сердець моноліт…

Природа – не сфінкс!

І людина в ній – зодчий,

А розум – це те, з чого твориться світ (13, с 44).

Своєрідно говорить автор про любов до батьківщини. У нього майже немає високих патетичних слів, нема захопливих панегіриків “соціалістичному будівництву” чи керівникам держави. Незглибима душа ліричного героя легко, як полову, відкидає все суєтне й скороминуще, віддаючи перевагу вічному, нетлінному, що має неперебутню цінність. Дерева й птахи, квіти й трави, дзвін коси в лузі та джерельна прохолода чистої води в рідному краї вічні, як синь небес, як поняття краси і добра.

Скільки сонця в очах! Скільки сонця над нами!

Скільки птиць нам послала блакитна весна!

Пахне в полі чебрець. Пахне хлібом, садами

Придніпровська моя сторона (17, с 25).

Ліричний герой відчуває свою причетність до “зеленого сміху трави”, до терпкого присмаку ожини, до рідних просторів:

Я невід’ємний від твоїх криниць,

Від стежки лугової, від дороги.

Я полум’я твоїх нічних зірниць,

Твоєї радості і вічної тривоги (16, с 146).

Інколи автор переходить “а високі ноти гімну – освідчення в любові рідному краю, використовуючи риторичні оклики й звертання, але й тут почуття свої виражає скромно, без зайвої патетики, з граничним тактом і прямотою, захоплення його чисте й щире, без фальші й надмірних прикрас.

Рідна земле моя!

Освяти мою волю і долю

І в тривозі моїй пломеній, торжествуй і живи,

І залиш у мені і скорботу, і радощі, й болі,

Щемний запах життя,

Пряний запах землі і трави. (17, с 79).

Як писав Олесь Гончар, робити людину людянішою, допомагати їй жити й удосконалюватись – таку прекрасну мету ставила перед собою класична література, і в цьому близька до неї література сучасна (4, с 242).

Твори Григорія Коваля – це один величезний згусток людяності, гуманності, доброти. Доброту людську він вважав найвищою цінністю в житті.

Доброта – себе стверджує вголос.

В неї вчитись нам бути щасливим,

Бути ніжним, як вистиглий колос,

Бути щедрим душею, як нива (13, с37).

Добро, як і зло – це філософська категорія, і в одвічній єдності боротьби протилежностей завжди перемагає добро, інакше не було б життя на землі, не зміг би існувати світ. Тому добро первинне, його першопочатки були закладені ще біля джерел створенння світу, – стверджує автор.

В правічній мові матері природи

Родилось першим слово д об рот а (12, с 158).

А обов’язок письменника, кожної свідомої людини – завжди стояти на варті цього слова, черпати в ньому джерела поезії й краси, праці й людяності, і знаходити в цьому своє щастя, своє покликання.

Мета найвища у житті людини –

Це визернити серце для добра (12, с 158).

Одна людина проживе довше життя, але її скоро забудуть. А інша хоч і живе менше, зате її добрі вчинки живуть потім у нащадках, у посадженому дереві, у написаному самобутньому творі. Це, як ніхто, розуміє Григорій Коваль і прагне, щоб його помисли, його добрі справи втілились у великій доброті наступних поколінь.

І хочу сам над світом зацвісти

Не тереном колючим край дороги,

А проліском людської доброти (19, с 6).

Невіддільною від доброти є в людському житті ненастанна, самовіддана праця. Тому однією зі скла-дових частин духовного світу ліричного героя поезій Г. Коваля є повага до праці взагалі і до життєдайної хліборобської праці зокрема.

Труд – найвища поезія буднів,

Без якої немислиме свято (13, с 38).

Автор благословляє “столунний ритм роботи”, який переливає жагу людських дерзань у значимі результати, у витвори краси. Звертаючись до сучасника, він закликає його творити те, що призначено долею в житті, не задля слави чи нагород, а для своєї власної душі – “щоб, вирвавшись з тенет буденності своєї, свій кожен день життя перетворить у свято”:

Як гарно у собі відчуть щедротну мить,

В яку жива деталь чи колосок на руки

Лягають, як душі твоєї чисті звуки,

Щоб витвором краси в народі вічно жить

(17, с 30).

Переходячи до узагальнень, у своїй афористичній манері письменник стверджує, що “життя теорема в мозольній долоні лиш згодом стає аксіомою щастя” (17, с 38).

Повага до хліба, до хліборобської праці споконвіку лежить в основі ментальності українця-землероба. Не є винятком у цьому відношенні й Григорій Коваль, батьки й діди якого теж були хліборобами, і він з материнським молоком увібрав у себе святість зернини й колоска, аромат духмянистого поля і тверду впевненість: ніщо в житті не дається задарма, і хліб – це щедрий дар землі людині за солоний піт і мозолі, за тяжку щоденну працю. В уяві ліричного героя поезії “Є величне щось в прадавнім звичаї…” його батько, дід і прадід – “трудолюби, воїни і ратаї, косарі колосяної вічності”, і вони не просто відійшли в інший світ – “пішли за обрій росяний в сонячних, багряних німбах святості” (17, с 31).

Найвищою нагородою трудівникові є “свіжий запах хліба по роботі”, тому началом усіх начал поет образно називає “аксіому плуга і зерна” (“Сонет пам’яті”). Зберігши в душі святість хліба як найвищу цінність, поет заповідає нащадкам:

Шануй же запах хліба і води,

Землі тієї, де твої сліди

Лягли на стежечці до голубого броду;

І ким би ти не став – не забувай,

Носи в душі як клятву, й пам’ятай

Про борг своїй землі за хліб і воду” (17, с 13).

У душі поета поряд зі священною пам’яттю про батька-хлібороба живе пошана до матері, до рідного дому. “Зелений сон дитячих літ” нагадує мамину пісню, її ласкаві руки й ніжну глибокооку посмішку. А потім – материнські сльози і “небо в літаках хрестатих” вразили до глибини душі дев’ятнадцятилітнього воїна, який ішов захищати рідну землю. Пройшовши вир боїв, він усвідомив: найдорожчі в світі заповітні слова, визернені любов’ю серця, – це земля і мати (“Сонет матері”).

Пройшли роки, пролягли сивини у волоссі, але, “де б наших стежок не мережила доля”, за покликом серця в душі оживає щось п’янке, таємниче, якому немає назви, і клекіт лелеки з верхів’я тополі кличе крізь далеч відстаней і літ до рідного дому (“Цьому не зарадиш, бо так повелося…”). І освячується душа чистою первозданністю. І незабутній солодкий запах домашнього хліба вчувається поряд із запахом м’яти й чебрецю (“На батьківський засніжений поріг..”).

Немає сумніву в тому, що поезія Григорія Коваля – глибоко духовна за своєю суттю. Як відомо, впродовж усього XX століття поняття “духовність” здебільшого ототожнювали з релігійністю. Однак, як пише С. Ку-чинський (22, с 38), свідомість людини може являти собою дивовижну суміш релігійних і нерелігійних мотивів, ідей, ідеалів. Ні релігійна віра, ні невір’я, безбожжя самі по собі ще не можуть бути гарантією високої моральності. Внутрішнє прийняття релігійних ідеалів, визнання правди і авторитету церковних учителів аж ніяк не утримували людину від зла, від найстрашніших злочинів. І навпаки – епоха “вимушеного атеїзму” породила таких велетнів духу, світочів добра й гуманізму, як Олесь Гончар, Ліна Костенко, Василь Симоненко й багато інших. До них можна віднести й Григорія Коваля. Задивлені в землю, вони “забули колір неба” (32). А коли зменшилася сила того тиску – відірвалися від землі і в своєму творчому леті полинули в космічний простір:

Вслухається Земля в космічний дзвін пульсарів:

Хтось, може, кличе нас? Звідкіль? Світи. Світи.

Що там, за гранню сфер?.. (17, с 21).

Коли на землі ставало тісно для поезії, коли “поетичне слово глушилося догматикою оголеного імперського зухвальства” (32), тоді погляди митців зверталися до таємничих глибин Всесвіту. Власне, з цих причин і постала в українській поезії “смуга так званого “космізму 60-х років” (9, с 40). А коли йдеться зокрема про Григорія Коваля, то треба сказати, що така проекція в космос певною мірою була суголосна вимірам його духовного світу. Цим він ніби намагався вирватися з кола традиційних понять, обмежених земними вимірами. Та, повертаючись із “космічних мандрів”, він звертався поглядом до землі і знову й знову ставив питання про суть земного буття, яке хвилювало його набагато більше, ніж “грань холодних сфер”:

Там – айсберги планет.

А тут – Земля як мати,

І вічно поміж нас – турбот і дум гора (13, с.32).

Поета тримала на цій землі життєдайна віра в те, що “квітне сад в сузір’ї Андромеди, як добрих мрій людських вишневий сад”, і хвилювало те, що не давало спокою мислителям – його сучасникам і попередникам: “А що ж бо далі там, за відстанню безмежжя, що пролягло між зорями й людьми?” Відповідь завжди була одна: найголовніше, найважливіше і найнеповторніше в цьому світі – сама людина. їй дано земне буття, дано шанс, можливість мислити, мріяти й творити – і тому потрібно не втратити цей шанс, бо час спливе.

І чимось мить життя така швидкоминуча

В діяннях добрих нас переживе. (20, с 143).

У нього була своя релігія, своя напів’язичницька віра, яку він проніс у серці крізь усе життя: віра в життєдайну й життєстверджуючу силу природи, у всеперемагаючу суть доброти, у те, що “душа землі неопалима в своїм єстві, в собі нас всіх єдна” (13, с 129).

Солодких трав блакитний подих,

Для мене він – мов хліб насущний…

Учімось мудрості в природи –

В ній все до краплі чисте, суще (13, с. 141).

Мабуть, мав рацію В. І. Балабай, коли писав, що Г. Коваль сповідував релігійно-філософське вчення пантеїзм, що ототожнює Бога з природою і розглядає природу як втілення божества.(2). Більшість своїх поезій Г. Коваль присвятив роздумам над таємницями природи: дерев і колосся, квітів і трав.

Інколи він сам зізнається в палкій любові до земної краси, яку сприймає з молитовним екстазом:

І один, мов язичник, побожно

Я молюся деревам вночі (16, с 8).

Пізнаючи природу, ліричний герой намагається осмислити самого себе, свою суть. Він вважає людське буття невіддільним від існування навколишнього світу.

Але ти – не один. Ти – лиш частка самої природи.

Ти – сльозинка зорі на зеленій долоні землі

(16, с 109).

Природа – це тло, на якому розігруються драми й трагедії людського життя. Щастя і біль, кохання і смерть – усе супроводжується щемним запахом трави, зеленим причастям полинових криниць. Розквіт природи уособлює плинність часу, в шелесті листя, у цвітінні квітів – мить і вічність. Природа – джерело натхнення.

Дарунок твій візьму з собою,

З твоїх джерел краси нап’юсь,

А потім радістю й сльозою

Із добрим світом поділюсь (13, с 179).

Григорій Коваль створив свій власний поетичний світ, самобутній і неповторний, у якому черпав розраду й натхнення і щедро ділився з читачами скарбами своєї незглибимої душі. Сказав він свої особливі слова й про кохання, і про вірність, і про людське щастя, красу, і про вічну суть мистецтва. Висока вимогливість до поетичного слова, нетерпимість до фальші як у поезії, так і в житті поєднується в нього з дивовижно чутливим ставленням до всього прекрасного, що є в бутті – і в нашому сьогоденні, і в духовній спадщині, заповіданій предками.

Глибинні пласти філософської лірики Г. Коваля ще чекають на свого дослідника. Тут зроблено тільки першу невелику спробу осягнути суть його поетичного осмислення світу, доторкнутися до природних джерел його творчості, його самобутньої поетичної музи.

Література

1. Апресян Р. Г. Постижение добра. – М. – 1986.

2. Балабай В. I. Перейти Рубікон. Спогади про поета Григорія Коваля.// Ічнянщина. – 2004. – № 25v – травень.

3. Горак Г. I. Від Диявола до Ангела? (Чи прогресує людська духовність?). // Серія 2 “Світогляд”. № 7. – К. – Знання. – 1991.

4. Гончар О. Письменницькі роздуми. – К. – 1983.

5. Журба К. Закоханий в красу життя. // Трудова слава. – 1981. – 19вер. – с.4.

6. Забарний О. В. До цілющих джерел творчості. // Сіверянський літопис. – 1997. – № 4.

7. Зайченко І. Уроки формування духовності особистості. // Реабілітаційна педагогіка на рубежі XXI ст.: Н.-м. збірник. – К. – 1998.

8. Ігнатенко М. Слово про товариша. // Вітчизна. – № 7. – с 200.

9. Історія української літератури: У 8 т. – К. – 1971. – т. 8.

10. КамінчукА. Загадка роси. // Київ. – 1999. – № 9 – 10. – с 120.

11. Коваль Григорій Павлович (1921 – 1997): Про нього. // Калібаба Д. Відомі діячі культури, науки, політики Чернігівщини. – Чернігів. – 1998.

12. Коваль Григорій. Вибране. Лірика. – К.: “Дніпро”. – 1991.

13. Коваль Григорій. Запах трави. – К.: “Рад. письм.”. – 1980.

14. Коваль Григорій. Згадайте про мене. – К. – 2000.

15. Коваль Григорій. Зелене полум’я. – К.: “Рад. письм.”. – 1970.

16. Коваль Григорій. Зорепад. – К.: “Рад. письм.”. – 1990.

17. Коваль Григорій. Меридіани долі. – К.: “Рад. письм.”. – 1976.

18. Коваль Григорій. Солов’їна криниця. – К.: “Рад. письм.”. – 1984.

19. Коваль Григорій. Росяниця. К.: “Рад. письм.”. – 1966.

20. Коваль Григорій. Сузір’я доброти. – К.: “Дніпро”. – 1981.

21. Кочевський В. У світлиці доброти і краси. // Жива вода. – 1996. – № 11. – с 7.

22. КучинскийА. Человек моральный. //Серия “Личность. Мораль. Воспитание”. – № 4: М. – 1987.

23. Ластівка П Ти в мені живеш стеблом, листочком тополиним”. Пам’яті поета Григорія Коваля. // Трудова слава. – 1998.- 21 жовт. – с 3.

24. Маринчик С. Серце поета і око художника. // Дес-нянська правда. – 1996. – 19 вер. – с. 4.

25. Маценко Ж. “Три кити” людської духовності, або Духовність – центральна фігура гуманізму XX ст. // Завуч. – 2003.- №1,3 -6.

26. Сковорода Г. С Твори: В 2-х т.. – К. – 1991.

27. Славинський М. Г. Коваль – лірик тихий, ніжний. // Трудова слава. – 1996. – 18 вер. – с. 4.

28. Соловьев В. С. Философские начала цельного знания. // Соч.: В 2-х т. – М. – 1991. – т. 2.

29. Фетискин В. В. Материальное и духовное в деятельности человека. // Социально-гуманитарные знания. – 2002. – №6.- с. 145-161.

30. Чумак Т. М. Вечір у Ічні.(Сценарій літературного вечора, присвяченого пам’яті Григорія Коваля). – У кн.: Сівач і воїн. – К. – 2001. – с 5-18.

31. Чухліб В. Із джерел доброти і любові. // Деснянська правда. – 1991. – 20 вер. – с. 4.

32. Шелест В. Образні асоціації в поезії Ліни Костенко. // Дивослово. – 1994. – № 6.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)