ЛИСТЯ ТРАВИ – ВОЛТ ВІТМЕН – США – ПРОЗА Й ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ XIX ст. – посібник-хрестоматія
1819-1892
Волт Вітмен – американський поет, оригінальний мислитель, публіцист, критик, одна із найяскравіших постатей в історії світової культури. Протягом усього творчого життя він писав одну книжку – “Листя трави” (1855-1891), яка стала втіленням оригінального світобачення автора. В. Вітмена важко з кимось порівнювати, це був справжній новатор, який сміливо руйнував усталені традиції. Поставивши в центр своєї оригінальної поетичної системи окрему особу, поетичне “Я”, він оспівував красу людського тіла і людської душі, показав гармонію в природі та негаразди в людському суспільстві. Великий вплив на формування світогляду В. Вітмена мав також трансценденталізм. Йому були близькими такі принципи американських трансценденталістів, як “довір’я до себе”, духовна незалежність, божественність людського “Я”, рівність людей, пантеїстичне сприйняття життя (ототожнення Бога з природою), віра в існування “наддуші”, частинки якої містяться в кожній людині (“Пісня про себе” та ін.). У вірші “О, капітане, мій капітане!” створено яскравий образ Америки і президента Авраама Лінкольна, який боровся за демократичні цінності.
ЛИСТЯ ТРАВИ
(Уривки)
Пісня про себе
Себе я прославляю, себе я оспівую,
I те, що приймаю я, приймете й ви,
Бо кожен атом, котрий належить мені,
Так само належить вам.
Я тиняюся, шукаючи свою душу,
На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся
Й розглядаю стебло травинки.
Мій язик, кожен атом моєї крові складається
З цього грунту, з цього повітря;
Народжений тут від батьків, зароджених тут
Батьками, котрі так само тут народилися,
Я, тридцятисемирічний, без жодної хворості, розпочинаю
I сподіваюся не урватися аж до смерті.
Вірування та вчення, всіма облишені,
Ви відступили убік – але й ви добрі на місці
Своєму, і вас не забуто, –
Я прихищаю всі – правильні й хибні,
Я дозволяю стверджувати речі щонайризикованіші:
Хай промовляє природа без перешкод з первісною силою. (…)
Дикий гусак зграю свою веде крізь холодну ніч,
“Йо-хонк!” він кричить, і для мене внизу це лунає наче запрошення,
Простакові це здатися може безглуздям, та я вслухаюсь уважно,
Розумію, навіщо він кличе в зимове небо.
Прудконогий північний олень, кіт на порозі,
Синиця, собака дикий у преріях,
Виводок поросят смикає свиню за соски – і та рохкає,
Індичка своїх індичат крилами затуляє, –
I в них, і в собі я бачу той самий давній закон.
Варто мені торкнуться землі стопою, як
Звідти зринають сотні прихильностей
I перед ними мізерніє все найкраще, що можу сказати.
Я закоханий в тих, що ростуть просто неба,
В людей, що живуть серед стад, що скуштували
Життя над берегом океану, чи в нетрях,
У стерничих і в будівничих суден, у майстрів із сокирами
Й довбнями, в кучерів, що правлять кіньми.
Я б із ними їв би та спав би тиждень за тижнем.
Що ж є найузвичаєніше, найдешевше,
Найближче і найприступніше? – я сам,
Я ризикую і витрачаюся, щоб повернути сторицею,
Чепурюся, щоб сам себе подарувати найпершому, хто схоче мене узяти,
I не прохаю, щоб небо спустилося примсі моїй на догоду, –
Я щедро себе розкидаю для всіх і назавжди. (…)
Спитала дитина: “Що таке трава?” – і повні пригорщі мені простягла.
Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава,
Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої – барви надії – тканини зітканий.
А може, це хустинка від Бога,
Запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку,
Десь у куточку й вензель власника, – щоб помітили ми,
Звернули увагу, запитали – чия?
А може, трава – така ж дитина, зрощене зелене немовля.
А може, це ієрогліф такий самий,
Що означає: “Росту, де багато землі й де мало,
Між чорними та білими людьми;
Хай то буде канадець, вірджинець, конгресмен чи негр, –
Всім даю я одне і однаково всіх приймаю”.
А тепер вона ніби схожа на гарне, непідстрижене волосся могил.
Я буду ніжний з тобою, траво вруниста,
Може, ти ростеш із грудей юнаків,
Може, я полюбив би їх, якби знав раніше,
Може, ти проросла зі старих чи з немовляти, що недовго
Було біля материнського лона,
Може, ти і є материнське лоно.
Надто темна трава ця, щоб рости з сивини старих матерів,
Вона темніша за безбарвні бороди стариків,
Затемна, щоб рости з блідо-рожевих піднебінь.
О, я чую нарешті мову стількох язичків,
I відчуваю, що недарма вони проросли з піднебінь.
Шкода, що не можу я тлумачити натяки на юнаків і юнок умерлих,
I натяки на дідусів і бабусь, і немовлят, що недовго були
Біля материнського лона.
Що ж, по-вашому, сталося з юнаками й старими?
Що, по-вашому, сталося з жінками й дітьми?
Вони живі й десь їм незле ведеться,
Найменший пагінчик свідчить, що смерті нема насправді,
Бо, якщо вона й з’являлась, то вела за собою життя, – смерть не чигає
В кінці шляху, щоб життя зупинити,
Смерть-бо гине при появі життя.
(Переклад Леся Герасимчука)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)