Липнева криза
28 червня 1914 в боснійському місті Сараєво сербським націоналістом Г. Принципом були вбиті спадкоємець австро-угорського престолу Франц-Фердинанд і його дружина. Саме ж сербський уряд, хоча й здогадувалися про змову, що не схвалювала його, бо країна була виснажена двома Балканськими війнами. В історичній науці один час йшли багатослівні дискусії про те, яка країна несе основну відповідальність за розв’язання небаченої досі кривавої світової бійні. Тим часом достатню кількість документів на цю тему було опубліковано ще в 20-х роках, у тому числі лист міністра закордонних справ Німеччини Г. фон Ягова німецькому послу в Лондоні князю К. М. Ліхновський. Подібно до того, як міркував цей видатний кайзерівський дипломат в липні 1914 року, відразу ж після вбивства Франца-Фердинанда, в Берліні думали багато, якщо не все: “В основному Росія зараз до війни не готова. Франція і Англія теж не хочуть зараз війни. Через кілька років, по всім компетентним припущеннями, Росія вже буде боєздатна. Тоді вона задавить нас своєю кількістю солдатів; її Балтійський флот і стратегічні залізниці вже будуть побудовані. Наша ж група тим часом все більше слабшає. У Росії це добре знають і тому безумовно хочуть ще на кілька років спокою “[1].
У меншою мірою, ніж в Берліні, в розв’язуванні світової війни були зацікавлені у Відні. Ось що писав, наприклад, начальник генерального штабу австро-угорської армії і один з самих ярих прихильників війни К. фон Гетцендорф: “Два принципу були в різкому конфлікті один з одним: або збереження Австро-Угорщини як конгломерату національностей, який повинен виступати у вигляді єдиного цілого перед зовнішнім світом і бачити своє загальне благо під владою одного государя, або ж зростання окремих незалежних національних держав, притязающих на свої етнічні території Австро-Угорщини і таким шляхом викликають руйнування монархії.
Конфлікт між двома цими принципами, нараставший давно, досяг вищої стадії внаслідок поведінки Сербії. Його дозволу не можна було відкладати “[2].
Однак після вбивства в Сараєві у Відні все ж вагалися з приводу заходів, які слід вжити в подальшому. Так, проти рішучих дій виступав австрійський прем’єр-міністр І. Тиса, а старий монарх Франц-Йосиф, як завжди, сумнівався. У панувала у Відні обстановці сумнівів і нерішучості було вирішено запросити думка головного союзника. 5 липня Вільгельм у своєму палаці в Потсдамі прийняв австрійського посла Л. Сеген і на зустрічі з ним відверто заявив: “З виступом проти Сербії не баритися!” Тут же був схвалений конкретний план розправи з Белградом. Розрахунок німців був все той же: якщо Росія не заступиться за сербів, то у війні один на один Австро-Угорщина їх розгромить, що піде на користь центральним державам, а якщо ж Росія заступиться за свого історичного союзника, то вибухне велика війна у вкрай вигідних для Берліна умовах. Так було вирішено виставити сербської стороні завідомо неприйнятний для неї ультиматум, відмова від виконання якого послужив би причиною вторгнення австрійських військ до Сербії. Не підлягає сумніву, що саме німці зробили перший і вирішальний крок до світової війни, безцеремонно підштовхуючи своїх “молодших” партнерів по коаліції до крайніх заходів.
Що ж стосується союзників по Антанті, то у них спочатку вбивство спадкоємця австрійського престолу особливої??тривоги не викликало. До Росії 20 липня приїхали з державним візитом президент Франції Р. Пуанкаре і голова ради міністрів Р. Вівіані, які підтвердили свої союзницькі зобов’язання в разі війни Росії з Німеччиною. Саме тому вже готовий австрійський ультиматум Сербії вирішено було не вручати уряду Н. Пашіча до тих пір, поки французька делегації не відбуде на батьківщину, – таким чином, союзники позбавлялися можливості проконсультуватися з цього питання.
Австрійський ультиматум був вручений сербському уряду тільки після того, як Росію покинув французький президент, – 23 липня. Для відповіді Белграду був даний термін в 48 годин. Ультиматум починався зі слів про потуранні сербського уряду антиавстрійського руху в Боснії і Герцеговині та звинувачень офіційного Белграда в організації терористичних актів, а далі йшли 10 конкретних вимог. Документ цей фактично був провокацією, особливо в тій його частині, в якій требопалось надати австрійським властям право провести слідство у справі про вбивство спадкоємця австрійського престолу на території Сербії, і був складений таким чином, щоб жодне поважає себе незалежна держава не могло його прийняти. Сербський уряд негайно ж звернувся за допомогою до Росії.
Коли 24 липня телеграма про події на Балканах лягла на стіл російського міністра закордонних справ С. Д. Сазонова, той вигукнув спересердя: “Це європейська війна!” Того ж дня відбулося засідання Ради міністрів, на якому сербам пропонувалося у відповіді на австрійську ноту проявити помірність. Одночасно міністр зустрівся з німецьким послом Ф. Пурталес в надії спонукати Берлін миротворчих впливати на австрійців.
Характерна при цьому політика, яку вів офіційний Лондон. Відразу ж після вбивства спадкоємця австрійського престолу глава британської дипломатії сер Грей висловив Відні глибокі співчуття, а потім на довгий час замовк. Лише 6 липня на зустрічі з німецьким послом у Лондоні Грей натякнув, що Англія не допустить знищення Франції. Про Росії не було сказано ні слова. Ще через три дні Грей заявив все тому ж князю Ліхновський, що Англія не пов’язана якими-небудь союзними зобов’язаннями ні з Росією, ні з Францією і зберігає свободу рук. При цьому він випромінював оптимізм. Цікаво, що і австрійському послу в Лондоні Грей говорив про збиток світової торгівлі, який може нанести війна між чотирма великими європейськими державами – Австро-Угорщиною, Німеччиною, Росією і Францією. Про ймовірну участь п’ятої великої держави – Англії – ні слова. Таким чином, у Берліна склалося стійке переконання, що Лондон не буде втручатися в балканський конфлікт, і це тільки додавало агресивності німцям. Цьому сприяла і непроста внутрішньополітична обстановка в самій Великобританії, де все ще сильно був вплив пацифістів.
У призначений термін серби підготували відповідь на австрійський ультиматум. Відповідна нота була складена у вкрай примирних та дипломатичних тонах. З 10 пунктів вимог Відня було прийнято 9, серби відмовилися тільки допустити, щоб слідство по вбивству Франца-Фердинанда вели австрійські чиновники – це було б розцінено усім світом як відмова Сербії від власного суверенітету. Проте австрійський посланник в Белграді барон В. Гізль, переконавшись, що серби не приймають один пункт ультиматуму, зажадав свої паспорти і покинув Белград. Далі події розвивалися по висхідній.
Сербські війська 1914
У відповідь на оголошення Австро-Угорщиною війни Сербії 28 липня і обстрілу Белграда Росія оголосила мобілізацію в прикордонних з Австро-Угорщиною районах.
На наступний день англійці відкрили карти, заявивши Ліхновський, що Англія буде залишатися байдужою тільки до тих пір, поки конфлікт буде обмежений Австро-Угорщиною та Росією, якщо ж в нього виявиться втягнута і Франція, Лондон довго залишатися осторонь не має наміру. Ця заява справило в Берліні шок, а кайзер був просто розлючений. Замість війни тільки проти Росії та Франції німцям тепер належало воювати і проти Англії, повністю панувала на море і мала за рахунок великих колоній практично необмежені людські та сировинні ресурси. Додатково до цього воювати на боці центральних держав відмовилася і учасниця Троїстого союзу Італія. У Берліні вже почали говорити про те, що Англія могла б, чисто гіпотетично, виступити посередницею в балканському конфлікті, і закликали Відня обмежитися лише заняттям Белграда в якості застави на майбутніх переговорах.
Хід подій, однак, зупинити вже було неможливо. 30 липня був підписаний указ царя про загальну мобілізацію в Росії. Німеччина зажадала від Росії припинити мобілізацію, але, отримавши відмову, 1 серпня оголосила війну Російській імперії. Викликає подив те, з якою поспішністю це було зроблено – всупереч планам військових, які в якості першочергового завдання передбачали розгром Франції, і відстрочка від вступу у війну Росії таким чином їм була тільки на руку. Цей хід, думається, диктувався особливістю внутрішньополітичної ситуації в Німеччині: німецьким політикам було куди вигідніше заявити своїм співгромадянам, що в Європі почалася війна проти відсталого царського самодержавства за торжество демократії, а не затіяний новий переділ світу в інтересах другого рейху.
1 серпня 1914, використовуючи абсолютно надуманий привід про провокації з боку французьких прикордонників і уявних нальотах французької авіації на сплячих бюргерів, німецький канцлер склав текст оголошення війни Франції. Нота була вручена французькій стороні під вечір 3 серпня.
Тепер німцям необхідно було пояснити світу, чому вони віроломно напали на Бельгію, чий нейтралітет давно був визнаний всіма провідними європейськими державами, в тому числі й самої Німеччиною. Для початку канцлер Т. Бетман-Гольвег публічно назвав міжнародний договір про нейтралітет Бельгії “клаптиком паперу”, а потім офіційні особи Німеччини заявили про нібито підготовлюваний в цю країну вторгненні французької армії і 2 серпня ультимативно вимагали пропустити до Бельгії для відображення “агресії” німецькі війська. На роздум бельгійцям давалися добу. Керівництво Бельгії не підпорядковані диктату віроломного сусіда і звернулося за допомогою до глав Антанти.
4 серпня під благородним приводом захисту нейтралітету Бельгії на стороні своїх союзників по Антанті виступив Лондон разом з усіма своїми домініонами. Так війна набула справді світовий характер.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)