Лицарська лірика і лицарський роман – Література епохи Середньовіччя
Популярною в Європі у XII-XIII ст. була поезія вагантів – мандрівних музикантів, нерідко священиків, які не мали своїх парафій з різних причин і заробляли на шматок хліба складанням віршів і пісень (задаймо українських мандрованих дяків). Вони не відзначались суворим утриманням від світських розваг і часто були завсідниками в тавернах. Відомою є збірка “Кембріджські пісні” (поч. XI ст.), зібрання лірики “Буранські пісні” (XIII ст.), які свідчили про те, що, як наголошують науковці, похмуре Середньовіччя вміло не лише молитись, а й радіти життю і веселитись не лише рідними мовами, а й вченою латиною. Ця поезія спиралася на античну традицію і на народну творчість, мала найрізноманітнішу тематику: свобода, земні радощі, плотські втіхи, мотиви самотності та безпритульності, неприхильної долі. У ліриці вагантів домінувала любовна тема і викривальна сатира, часом траплялись численні пародії на біблійні сюжети. Вагантів переслідувала церква, тому їхня творчість наприкінці ХІІІ ст. занепала.
Унікальним явищем середньовічної культури було лицарство і лицарська література, яка супроводжувала статути, звичаї, етико-моральні норми, ідеали військової знаті, яка належала до сану лицарів. Лицарська література постала у ХІІ – ХІІІ ст., вона презентувала ідеологію лицарства як культурного феномену, бо в Європі це був час піднесення міст, економічного поступу, розвитку освіти, науки, посиленого інтересу до світських цінностей, античної спадщини, час поступового послаблення впливу церкви на суспільне і духовне життя. При монарших дворах і в замках був удосконалений лицарський кодекс честі, відповідно до якого лицар мав бути втіленням шляхетних манер, благородних думок і вчинків, вишуканого поводження з жіноцтвом, щедрим, хоробрим, зразком поваги до честі і товариства. Всі ці риси були ознаками куртуазії (від французького – двір і чемний, галантний). Любов лицаря була платонічною, він мав носити кольори дами свого серця та її герб (стрічка, наприклад), а сама дама, відповідно до лірики того часу, уявлялась тендітною, витонченою, золотоволосою і сором’язливою, вона мусила надихати лицаря на подвиги заради кохання, удосконалювати його душу і ранити та зціляти серце.
Найбільшого розквіту лицарська література досягла у французькій провінції Прованс, а поетів, які виконували куртуазно-лицарські вірші, називали трубадурами. Це були люди різні за суспільним станом: від королів до ремісників і ченців, були серед них і жінки. Головним у їх творчості було кохання до панни свого серця. Серед найголовніших жанрів любовної лірики були канцони (від італійського – пісня), альби (від провансальського – світанок), пасторалі (від латинського – пастуший), балади тощо. Ця поезія свідчила про любов до життя, до радощів кохання, про здатність авторів висловлювати високі почуття вишукано й емоційно, про ставлення до кохання як високої нагороди від долі. Видатними трубадурами (а в Німеччині міннезінгерами) були Джуафре Рюдель де Блат (князь), барон Бертран де Борн, Фрідріх фон Гаузен, Гартман фон Ауе, австрійський шляхтич Вальтер фон дер Фогельвейде та інші. Співцем “низького кохання” був міннезінгер Тангейзер.
Чи не найулюбленішим і найпоширенішим жанром куртуазної літератури у Середньовіччі був лицарський роман, сюжет якого запозичувався або з античної літератури, або з народних переказів чи легенд. Герої таких романів – мандрівні лицарі здійснювали подвиги, прославляли даму свого серця, недосяжну панну, захищали скривджених. Батьківщиною лицарських романів була Північна Франція. У таких творах було багато екзотики, пригод, казкових елементів, алегорії, таємниць, чаклунів тощо, але головною ознакою лицарських романів стало поглиблення психологічного аспекту, розкриття внутрішнього світу людини, душевні пристрасті, переживання. Це давало можливість створювати індивідуальні характери, пейзажні замальовки, звертати увагу на портрети персонажів. Із Франції лицарський роман поширився в інші країни. Сам же французький лицарський роман можна поділити на три цикли: античний, бретонський і візантійський.
Сюжети романів античного циклу присвячувались античним подіям і героям, тому що не відчувалась історична відстань між Середньовіччям і античністю, а події життя Давньої Греції чи Риму подавалися крізь призму феодально – лицарської ідеології та буття. Найвідоміші твори античного циклу – “Роман про Олександра”, “Роман про Брута”, “Роман про Фіви”, “Роман про Енея” та інші.
В основу романів бретонського циклу лягли фольклорні тексти бретонців (кельтів). Серед них – бретонські ле (віршовані новели любовного змісту; романи про Тристана та Ізольду); артурівські романи (їхнім творцем був французький епік Кретьєн де Труа), події в яких відбуваються в королівстві Артура (“Ерек та Еніда”, “Ланселот, або Лицар Воза”, “Івейн, або Лицар Лева” та інші); романи про Святий Грааль (“Персеваль, або Повість про Грааль” та інші).
Значну групу творів становлять романи візантійського циклу. На перший план у них виходила не лицарська доблесть, а наполегливість, прагнення, терпіння і навіть хитрість. У них здебільшого розповідалось про випробування долі, через які проходять закохані, що вже з дитинства полюбили одне одного. Ці твори ще називались “ідилічними” романами. Серед найпопулярніших – “Флуар і Бланшефлор”, “Окассен і Ніколет” та інші).
У Німеччині лицарські романи писали поети кінця XII – початку XIII століття Г отфрід Страсбурзький, Гартман фон Ауе, Вольфрам фон Ешенбах. Найвідоміші їхні твори – “Бідний Генріх”, “Парцифаль” тощо.
У лицарському середовищі Англії особливо популярними були романи “Артур”, “Артур і Мерлін”, “Ланселот Озерний” та інші. Найулюбленішим був роман “Смерть Артура” (автора Томаса Мелорі), який вважається систематизованою обробкою французьких та англійських переказів про Артура.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)