ЛИЦАР КУЛЬТУРИ НАЦІЇ (Юрій Яновський)

Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу і за неї підставляв під мечі важкий щит. Культура нації – звуть її.

Ю. Яновський, “Майстер корабля”

Свої нотатки про Юрія Яновського я дозволю собі почати з пригадки двох характеристичних епізодів:

Епізод перший. 1939 рік. Таборовий шпиталь воркутського концентраційного табору. Поруч зі мною лежить молодий російський композитор Цветаев, що назвав себе сином відомої поетки Марини Цветаєвої. Розмова про композитора Прокоф’єва (це був його учитель). Раптом мій співбесідник запитав:

– Чи ви Юрія Яновського знаєте?

– Знав.

– А його “Вершники” читали?

– На жаль, ні. Цей роман вийшов тоді, коли мені було вже не до читання,- іронічно зауважую.

– Ви багато втратили. А я читав. Він вийшов у російському перекладі десь за рік до мого арешту. Це надзвичайна симфонія про людей і добу, яку ми так тяжко переживаємо. Прочитавши, я відчув, що ця симфонія слів мусить бути озвучена музикою. Так виникла у мене ідея написати оперу “Вершники”. Я її відкрив своєму вчителю. Він благословив мій задум. Я зав’язав контакт з Яновським, і він швидко прислав мені проект лібретто опери. Так почалась моя праця над оперою “Вершники”. Я ніколи і ні над чим з такою тривогою, з запалом і патосом не працював. Це була не творчість, а шаленство. Якась надлюдська розпука і материнська ніжність, жорстока безглуздість і доцільна мужність відважних, жахна смерть і радість вічного життя на землі. Не від мене виходило це. Було це внутрішнє глибоке звучання твору Яновського. Ну, але, як бачите, мені не пощастило… Сила різноманітних мотивів, етюдів, окремих драматичних частин залишилася десь там…

Мій співбесідник замовк. Я його розумів. Але за хвилину він додав:

– Я української літератури майже не знаю. Не знаю, чи має вона ще когось, хто силою мистецького обдаровання дорівнює Яновському. Але навіть якби вона нікого більше не мала, хто дорівнював би йому, то й тоді ви можете бути горді за неї.

Епізод другий. Замість епіграфа до останнього свого великого роману “Жива вода” Ю. Яновський навів такий факт:

20 жовтня 1944 року на полі бою під містом Ейдтукунен знайдено тіло снайпера-червоноармійця Андрія Ткача. Він лежав коло річки, схилившись на бруствер неглибокого окопу. В його сумці був роман “Вершники” (перше видання), прострелений, як і сам Ткач, трьома кулями з німецького автомата. На шостій сторінці книги записано рукою снайпера 27 знищених ним ворогів. Хай буде легка йому земля.

Ці два епізоди промовляють самі за себе.

В’язень советського концтабору, мистець, росіянин, якого один лише твір Ю. Яновського переконав у силі і невмирущості української літератури, та українець Андрій Ткач, що пройшов пекло безглуздої для українського народу війни і вмер, не розлучаючися з дорогим і хвилюючим його твором,- обидва ці епізоди вже самі собою свідчать, що в особі Юрія Яновського ми втратили одного з найталановитіших, найкольоритніших майстрів українського мистецького слова.

Він прийшов до української літератури, до українського культурного і громадського життя взагалі з півзрусифікованої міщанської родини. Революція 1917 року, великий розмах українського національного відродження, українська стихія, що владно крокувала і перемагала старий імперський російський дух українського міста, полонили і захопили з собою назавжди

Молодого двадцятирічного студента Київського політехнічної о інституту. За 1924 рік у київському журналі “Глобус”, у газеті “Більшовик”, у харківському місячнику “Червоний шлях” і в деяких інших вперше почали появлятися вірші та оповідання, підписані нікому ще тоді не відомим ім’ям Юрій Яновський. То і був рік народження українського письменника Юрія Яновського, що йому незабаром належало зайняти особливо визначне місце в українській літературі пореволюційної доби.

1924 рік був передднем дуже значущої і важливої доби в історії українського культурного і громадсько-політичного життя. З початком 1925 року почалися великі баталії за шляхи розвитку, за форми, за стилі української літератури і мистецтва, ба – ширше – за нові шляхи, за нові форми українського громадсько-політичного життя, за новий тип української людини і її духовости в цілому.

Саме тоді ініціятор і духовий провідник цього українського Sturm und Drang’y Микола Хвильовий (той самий Хвильовий, що його, до речі, якісь темні і підозрілі сили на еміграції, в спілці з комуністичними силами Москви, їх агентами в усьому світі й українськими придуркуватими “дядьками Тарасами із Києва”, намагалися і намагаються скомпромітувати і викреслити з української літератури і культури взагалі), саме цей Микола Хвильовий, глибоко і відважно накресливши нові шляхи культури і духовости, закінчуючи свій перший цикл полемічних памфлетів, поставив був свій історичний запит до української молоді:

“Кажіть же, юнаки і юнки: – Камо грядеши!?”

Юрій Яновський належав до тієї першої талановитої української молоді, що відразу беззастережно відповіла ясно і недвозначно на цей запит позитивно і стала під неспокійний і небезпечний прапор нашого великого слобожанця. Ставши членом ВАПЛІТЕ, з першого дня її заснування Ю. Яновський ніколи не покидав і не відрікався цього середовища. Після ліквідації ВАПЛІТЕ він належав далі до позагрупового середовища М. Хвильового. 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами бере активну участь у творенні знаменитого “позагрупового” місячника “Літературний ярмарок”. Наприкінці 1929 року стає членом і засновником нової літературної організації ПРОЛІТФРОНТ. З цією організацією переживає поразку і поліційну, з наказу партії, ліквідацію її на початку 1931 року. Спільно з цією групою переходить до уніфікованої спілки письменників. Витримує тяжку атаку офіційної партійної критики всіх творів, зокрема щойно видрукуваного роману “Чотири шаблі”. Під час цих погромних атак і страшних звинувачень у контрреволюції й націоналізмі здавалося, що Юрій Яновський ходить на гострому вістрі ножа життя і смерти. Було б тоді неймовірним, якби хтось посмів щиро твердити, що Ю. Яновський, цей непокірний і упертий новатор у мистецтві, непоправний романтик, таврований “націоналіст”, переживе терор 1933-38 років, опиниться серед невеликої горстки в якійсь мірі упокорених, але за те дасть ще кілька шедеврів українській літературі (“Вершники”, “Короткі історії”) і помре своєю смертю. Правда, помре, знесилений в тяжкій духовій боротьбі з переможним хамом – “напівінтелігентом” – породою отої “хижої, пролазливої, безпринципної, гнучкохребетної, паразитної публіки”, що її глибоко ненавидів Покійний. (Див. його лист до М. Хвильовго: “Літературний ярмарок”, ч. 9, стор. 128).

Всезнищуючий вогонь сталінського моностилю в якійсь мірі позначився і на його великій і, здавалося, невгнутій особистості. Про це з досадою свідчать повоєнні “Київські новели”. Але поява роману “Жива вода”, що був друкований у київському журналі “Дніпро”, ч. 4, 5 за 1947 рік, незважаючи на деякий намул совєтської офіційщини, свідчила, що автор “Майстра Корабля”, “Чотирьох шабель” і “Вершників” у глибоких творчих потенціях своїх був не знищений. Недаремно офіційна критика в часи нового повоєнного погрому української літератури кинула нові тяжкі звинувачення проти Ю. Яновського. (Обговорення роману Ю. Яновського “Жива вода”, “Літ. газета”, 23 липня 1947).

Від 1941 до 1946 року Ю. Яновський був редактором журналу “Українська література” (що по війні змінив назву на “Вітчизна”). Як же виявив себе Ю. Яновський як редактор українського літературного місячника в цю хоч вимушену обставинами, але відносно ліберальну добу? Про це найкраще скаже нам “Постанова ЦК КП(б) про журнал “Вітчизна” на початку осени 1946 року:

Редакція “Вітчизни” (відповідальний редактор Ю. Яновський) систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології. В статтях і художніх творах ряду письменників і літературознавців, надрукованих у “Вітчизні”, в дусі буржуазно-націоналістичної концепції Грушевського і Єфремова перекручувалась і спотворювалась історія української літератури, проповідувалась національна обмеженість, ідеалізувались пережитки старовини в побуті та свідомості людей.

Отже, в добу нового погрому в повоєнні роки української літератури перший удар падає на Ю. Яновського. Редагувати журнал далі йому забороняють. Його навіть виводять зі складу редакції взагалі. Він знову переходить тільки на творчу письменницьку працю. Викінчує і друкує роман про повоєнне українське село, даючи в багатьох місцях блискучу, в стилі Стендаля, характеристику життя, матеріального стану, умов праці (самі селяни, переважно жінки, впрягались у плуги й орали, бо коні й чоловіки переважно вигинули під час війни), психологічного стану і думання селянства взагалі і вславлених героїв, безногих і безруких інвалідів щойно затихлої світової війни. “Жива вода” викликає нову бурю нападів партійних дресирувальників. Леонід Первомайський у теплій посмертній згадці про Яновського вказує, що “Жива вода” була творчою поразкою письменника. Але ця поразка, поспішно пояснює Первомайський, не спричинила творчого занепаду чи застою письменника. Із неї він витягнув потрібний досвід і знайшов сили, так потрібні для продовження праці. Ми не маємо сумніву в правдивості цих свідчень. Для “витягання досвіду” і мобілізації потрібних творчих сил, після кожного удару партійних дресирувальників, Ю. Яновський мав занадто велику практику. На знищувальний удар проти перших його літературних виступів (“Мамутові бивні”, “Кров землі”, “Прекрасна Ут”) він відповів “Майстром корабля”. На критику “Майстра корабля” – відповів “Чотирма шаблями”. На вбивчу провокацію проти “Чотирьох шабель” – відповів “Вершниками” і “Короткими історіями”. На звільнення з редакторства у “Вітчизні” він відповів романом “Жива вода”. На знищувальну критику “Живої води” і шукання в ній небезпечних “підводних каменів”, нема сумніву, що Яновський пробував відповісти чимось подібним. Чи вдалося це Яновському? Л. Первомайський твердить, що вдалося, і відповіддю була п’єса “Дочка прокурора”, що лиш по смерті автора, і то в російському перекладі, пішла в столиці. Л. Первомайський свідчить” що квитки на цю п’єсу розхоплені на декілька тижнів наперед. Що глядача опановують сльози і нестримний сміх. Що навколо вистави розгорілися пристрасні суперечки на вулицях, у трамваях, в родинних колах, серед молоді на фабриках, у студентських гуртожитках і таке інше.

Всі ці відомості є дуже цікаві і, нема сумніву,- правдиві. Але яка ж це трагедія останніх років життя нашого письменника! Для письменника такого темпераменту, такої працьовитости і такої обсервації за сім довгих років написати тільки одну-однісіньку п’єсу, яку поставили лише в російському театрі і в російському перекладі! Для історії новітньої літератури це не нове явище. Відомо ж бо, що Микола Куліш свою “Патетичну сонату” вперше побачив у російському перекладі і в російському театрі. Українські театри не мали дозволу на цю виставу. На “Патетичну сонату” не можна було дістати квитків на кілька тижнів наперед. Про неї в столичній пресі писали в суперлятивах. Глядачі хвилювались, сперечались, плакали і сміялись. Але як же трагічно переживав це автор! Саме це підкреслювало його невільництво серед рідного народу і на рідній землі. Нема сумніву, що це почуття скованости і невільництва почував і Яновський протягом останніх семи років.

У відповідь на погроми “Живої води” він спромігся дати лише одну п’єсу. Та й та побачила сцену лише в ті дні, коли вже очі змученого і виснаженого письменника закрились на віки вічні.

Це свідчить, що велика, колись, здавалось, невичерпна творча сила Ю. Яновського вже під кінець його п’ятдесяти років була виснажена партійними дресирувальниками до краю. Хто знає, чи й це також в якійсь мірі не вплинуло на прискорення такої передчасної смерти його.

Місце Юрія Яновського в українській літературі, стиль, внутрішньомистєцька структура його творів та джерела його мистецької свідомості! – все це питання дуже важливі і дуже складні. Ми не в стані на них відповісти в цих коротких нотатках. Але спробувати акцентувати увагу читачів бодай на деяких моментах цих питань вважаємо своїм обов’язком.

І коли тепер ми запитуємо себе, який напрямок мусить характеризувати наш період переходової доби, відповідаємо: – романтика вітаїзму (vita – життя). Нині наш період кидає всі свої сили на боротьбу з ліквідаторськими настроями щодо мистецтва. Сьогодні наше гасло – vita!

Так писав М. Хвильовий на початку 1925 року в своїх листах до “молодої молоді”.

1929 року, в передмові до 9 (139) книги “Літературного ярмарку” “колективний” автор (за всіма познаками той же М. Хвильовий) писав, звертаючися до уявного читача:

“…Ти був радий…, бо був присутній при народженні цілком нового літературного жанру. Ти маєш рацію, писавши про те, що на зміну натуралістичній літературі як мистецтва віддзеркалення окремих фактів, не зв’язаних між собою,- конче і швидко мусить прийти активний романтизм. Виросте він із кривих руху так званих великих чисел, із цілого колективного, психологічного комплексу людей.

..Активний романтизм і тільки він має і мусить вловити і передати в образах засобами свого поетичного майстерства оту поки що невловиму “музику мільйонів”.

Я навів цих кілька цитат для того, щоб було для нас зараз ясніше, що всі наші великі, бурхливі і творчо виданні 20-ті роки були дуже інтенсивною добою народження, формування і зміцнення нового напрямку в нашій літературі і мистецтві взагалі, що його сучасники назвали активним романтизмом або романтикою вітаїзму.

Активний романтизм не був якоюсь вузько окресленою мистецькою догмою меншого кола “жерців мистецтва”. В цьому сенсі він ніяк не подібний до всіх старих літературно-мистецьких напрямів. Поняття “активний романтизм” становить собою щось більше, глибше, ніж звичне поняття традиційного літературно-мистецького стилю. Юрій Шерех каже, що це був “союз творців”, що вони “були колом творців, і тому серед них було багато однодумности і багато розбіжностей”. Це влучно, але це не все. Це замало. Активний романтизм як комплексна, синтетична система мистецького бачення світу виростав, з одного боку, з багатовікової історії українського народу (звідси його національна органічність), а з другого – з багатовікових джерельних нашарувань світової культури. Тому засадничо активний романтизм, виростаючи з праджерел української свідомости, стоячи міцно на органічно-національному грунті глибиною пізнання, відтворення і бачення світу і людини, виходив далеко за межі тодішніх кордонів України. Німецький експресіонізм (Едшмідт) і французький сюрреалізм (Льотреамон та інші) і пізніше – екзистенціялізм (Жан Жіроду, Жан Ануї, Жан-Поль Сартр), творчість Елліота, Ернеста Гемінгвея і навіть Дос-Пассоса – все це, на нашу думку, мистецтво того самого фарватеру, що його започаткували українські активні романтики 20-х років. М. Хвильовий вірив і в своїх памфлетах не раз про це говорив, що українське мистецтво доби активного романтизму, розквітнувши, перекинеться далеко за межі України, відіграє там не домашню, а загальнолюдську ролю. Апе цій великій месіянській вірі нашого неспокійного прозеліта нового стилю не судилося досі здійснитись. Вся активно романтична течія в літературі, театрі, малярстві і навіть музиці до половини 1930-х років була фізично або духовно винищена імперсько-централістичними силами Москви. Умерло ціле покоління мистців, припинив існування великий український мистецький напрямок.

Але чи значить це, що поліційна акція переможця вбила назавжди активний романтизм? Ні. Можна було вбити перших його носіїв, живих людей. Але вбити його коріння і джерела ніхто не в стані. Активний романтизм – це мистецьке бачення світу не для одного десятиліття і не для одного-двох поколінь. Це не раз твердив М. Хвильовий Вічні і цілющі джерела нашої землі і людської культури ще не раз даватимуть буйні паростки активного романтизму. І вже тоді, коли ці вітаїстичні творчі паростки зміцніють і сплетуться міцно гіллям і корінням, а з них виросте величне дерево нового мистецтва світу, що не тільки буде формою, але й законом морально-суспільних стосунків між людьми, тоді саме імена перших піонерів цього напряму золотими літерами будуть записані в історію. А серед них у першій фаланзі хоробрих стоятиме ім’я Юрія Яновського.

Юрій Яновський був не тільки організаційно причетний до найчільнішого грона активних романтиків 20-х років. Ні, він поруч з М. Хвильовим і М. Кулішем був найактивнішим творцем цього стилю.

“Ви відгадали – я хочу топтати романтичні полині”,- заграючи з уявним критиком, писав Яновський ще 1927 року. Але хочу відразу підкреслити: романтична шпага Ю. Яновського була дуже відмінна насамперед від основного метра активних романтиків М. Хвильового. Він, як і М. Хвильовий, Куліш та інші, любив життя, його складність і різнобарвність, його людяність і жорстокість. Він, як і вони, любив, висловлюючись їх терміном, “запах слова”. Але йому, після перших двох збірок, вже чужа була зумисна розхристаність сюжету, орнаментальна візерунковість, надмірність ліризму і знищувального сарказму М. Хвильового. Йому властива мовна легкість і прозорість образу. Йому властивий піднесений романтичний тон вічної молодости, любови, доцільної праці і мудрости людської. Ці мотиви є основними і визначальними в усій його мистецькій творчості.

“Життя є мудрість, труд і любов. Дайте мені посмакувати цих напоїв. Молодість, як дивовижний рубін, мусить горіти на серці. Все життя чоловік шліфує грані своєї молодости. На заході днів засяє нестерпучим блиском. І погасне. Бо другої молодости немає в світі”.- писав він у другій своїй збірці “Кров землі” 1927 року.

Юрій Яновський як письменник виростав цілком “із літературної атмосфери західноєвропейського світу. На його творах немає навіть сліду російської літератури. Я колись пробував натякати про впливи на нього Бабеля. Але ці натяки не мали достатніх підстав, і тому вони не зробили жадного враження Якщо вже говорити про мистецькі джерела, то вони, безсумнівно, тягнуться до європейських, світової слави “чарівників” слова і людської душі: це були насамперед англійські га американські письменники. У листі до М. Хвильового він вказує сам на Редіярда Кіплінга, Роберта Бравнінга. Едгара Аллана По. Альфреда Теннісона, Шеллі. Але нам здається, що для повноти джерел своїх він мусів би вказати в першу чергу на Джозефа Конрада і його хрещеного батька Джона Голсворсі. Конкретніше вивчення цих джерел і їх впливів на Ю. Яновського – несерйозна тема майбутніх дослідів. Але одне ясно: він любив цих письменників англо-американського світу як великих майстрів слова, пейзажу образу До душі йому була героїчна колоніяльно-екзотична га морська романтика Редіярда Киши на, його сильні й відважні завойовники прерій, його люди, що наперекір страшній стихії вміють жити, боронитись і перемагати. Джозефа Конрада вважають за письменника, що проклав шлях сучасному найновішому “епосу про людину”, створив “неоромантику авантурно-психологічного типу”, розвинув (започатковану Джеймсом) і закріпив форму “непрямої розповіді”, а психологію анархічного бунту, революційного протесту і зрадництва довів до найвищих меж досконалости. Ці риси мистецької манери знаменитого англійського письменника, що родився в Україні (на Київщині, справжнє прізвище – Теодор Йосип Корженьовський) і в якійсь мірі носив у собі, напевно несвідомо, неспокійний дух “степової Еллади”, позначилися і на творчості Ю. Яновського. “Майстер корабля” з иого “непрямою розповіддю” є красномовним свідоцтвом цього. Але досконала витонченість, естетизм, зумисна заплутаність сюжету ведуть нас до Роберта Бравнінга (1818-89). поета невичерпного оптимізму, радости і розумного самоствердження людського буття на землі. Ілюзорність та ірреальність образу, трагізм ситуації, приреченість і фаталізм – це риси “страшних оповідань” Едгара По. В складній і багатогранній творчій лябораторії Ю. Яновського і це у власній інтерпретації його мало місце.

Коли ми про все це пишемо, то лише вказуємо на топ духово-мистецький світ, з якого виростала власна неповторна особистість Ю. Яновського. Він дуже любив цих, як він казав, “чарівників слова”. Але він ніколи їх не наслідував і не копіював по-рабському. Як мистець, він був тільки сам собою. Дух рідної землі, минуле і сучасне народу нашого, мого поразки і героїка. його одвічна боротьба за волю, його, нарешті, велика віра в себе, в свої сили, в свою перемогу – оце тон психологічний, культурний і суспільним комплекс, що визначав мистецьке звучання основних творів Ю. Яновського.

“Надія охоплює нас, цілі мільйони людства здригаються: повертається на кін історії придушена, але жива нація, вже грізно і тривожно вітають її сурми… Ми стоїмо перед дверима історії, ми заходимо до будинку цієї к… як рівні, ми заходимо, як Наполеон і його маршали, як високий кривий хан Тімур, що розмахував мечем на цілу Азію й Европу, як Леонид під Термопілами, що загинув із своїми трьома сотнями, захищаючії стежку до Спарти”.

Так у романі “Чотири шаблі” промовляв провідник українських партизанів Шахай до своїх побратимів перед героїчним і переможним боєм з французькою і грецькою десантними арміями, то наступали з півдня і несли українському народові реставрацію старої російської тюрми народів.

Описи партизанських боїв, війни та баталійних ситуацій належать до основних гем творів К). Яновського. Сплою експресії, розмахом і органічністю баталійних сцен я в українській літературі не знаю йому рівного. Саме цін тематиці присвячені його найкращі твори: “Кров землі”, “Чотири шаблі”. “Вершники”. Прекрасні вставні баталійні сцени є і в останньому його романі “Жива вода”.

Ю. Яновський чи не єдиний у нас письменник, твори якого в значній мірі пов’язані з романтикою мореплавства, з морською тематикою. Це є “Прекрасна Ут”, “Майстер корабля”, “Вершники”. Чи це є вплив і наслідування Кіплінга чи Конрада? Ні, це щось більше і глибше. Це вплив і вияв української державницької ментальності! покоління 20-х років. Це саме те, що надхнуло одного із наших поетів того часу написати свій не пропущений цензурою есей про українські порти і море, що закінчувався віршованою строфою:

Україна великою буде!

Вона знайде в собі кремінь м’яз.

Щоб урізать у хвилі морів темногрудих

Мільярдний тоннаж!

Ю. Яновськпй єдиний майстер у нашій літературі, що поклав основи новій композиції роману чи повісти. Його романи та повісті складаються з окремих цілком закінчених (сюжетно і композиційно) новель, що своєю ідеєю, персонажем, загальною психологічною настановою і внутрішніми взаємозв’язками творять дивну цілість і закінченість. Такий с роман “Майстер корабля” (1928), такі “Чотири шаблі” (1930), такі “Вершники” (1935).

Вся творчість Ю. Яновського. особливо його раннього періоду, перейнята почуттям великої віри в людину, її розумність і доцільність її земною буття Це, сказати б. елліністичне світовідчування надає його творам особливої принади. Віра в людину, що наперекір стихіям, злобі і неправді крокує все вперед і вперед, як переможець, є чи не основним мотивом його химерного і неповторного “Майстра корабля”.

Вперед! Завжди вперед летіть, відважні!

Плечима до плечей ставайте, дружні!

(Шоста пісня із “Чотирьох шабель”)

Ми втратили великого, культурного ” багатогранного майстра українського мистецького слова. Як поет, він залишив по собі збірку “Прекрасна Ут” (1927). сім пісень заспівів у романі “Чотири шаблі” та силу інших поезій, розкиданих по місячниках і щоденниках українських того часу. Як прозаїк, він залишив нам такі збірки оповідань і романи: “Мамутові бивні” (1925), “Кров землі” (1927), “Майстер корабля” (1928). “Чотири шаблі” (1930), “Вершники” (1935), книгу новель “Короткі історії” (1940). Під час війни він написав: “Земля батьків”, “Київська соната”, збірку новель – “Генерал Макадзьоба”. “Новели”, “Американський кум”. “Коваль”, “Заповіт”, “Дівчина у вінку”. По війні дав великий роман “Жива вода”, який, наскільки нам відомо, окремою книжкою не вийшов. За не зовсім перевіреними відомостями вже в цьому році вийшла збірка “Нова книга”.

Як кіносценарист, він написав такі сценарії: “Гамбург”, “Фата моргана” (за повістю М. Коцюбинською), “Царський острів”, “Золоте весілля”, “Пристрасть” та ін.

Як драматург, він залишив по собі п’єси: * Завойовники”, “Дума про Британку”, “Потомки”, “Син династії:, “Райський табір” – і остання п’єса “Донька прокурора”.

Твори Ю. Яновського перекладено на багато мов: на російську, вірменську, білоруську, азербайджанську, єврейську, польську, чеську, словацьку, французьку, китайську, італійську та німецьку.

Така, за неповним, звичайно, переліком, спадщина померлого письменника.

На його 52 роки в умовах тяжкої хвороби (ще року десь 1928 він переніс тяжку операцію нирок, одну з яких лікарі зовсім вийняли, і він понад двадцять років жив з однією ниркою) і ще тяжчих за хворобу умов мертвотного моностилю сталінської диктатури – це забагато. І якщо серед цих творів є певний відсоток тяжкої данини тому лихоліттю і режимові, під яким він мусів жити, однак те, що залишиться в скарбниці української культури, буде дуже значуще і ваговите.

В романі “Майстер корабля” Ю. Яновськний в уста свого улюбленого героя, великого майстра українського кіна, що все життя своє віддав цьому мистецтву і на схилі літ заслужено пишається великими здобутками, вкладає такі знаменні слова:

“Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу і за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя і честь моєї нареченої… Для неї я був сміливий і упертий, заради неї я хотів бути в першій лаві бійців за її розквіт. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації – звуть її”.

Ці слова цілковито без перебільшення окреслюють духовий образ самого автора “Майстра корабля”. Воістину, культура української нації була для нього тією ідеальною нареченою, якій він, гордий, сміливий і упертий, віддав весь сніп небуденний талант і все своє коротке і стражденне життя

ГРИГОРІЙ КОСТЮК


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЛИЦАР КУЛЬТУРИ НАЦІЇ (Юрій Яновський)