Левко Боровиковський (1806-1889)
Левко Боровиковський (1806-1889)
Першим українським поетом-романтиком називають Боровиковського дослідники. З його іменем в українській поезії нового періоду пов’язане звернення до націоналної історичної тематики, зокрема козацької та широке культивування жанру балади. Поетові притаманний значний інтерес до національного фольклору та його творче освоєння: запровадження мотивів народних переказів, повір’їв, легенд, розбудова поетики віршового твору на основі елементів народної пісенності. Л. Боровиковський пошукував також шляхи закладання нових естетичних принципів інтерпретації іномовних текстів в українському письменстві, що засвідчують кілька перекладів та переспівів, з якими виступив поет.
Літературна атмосфера Харківського університету, загальне захоплення народною поезією і насамперед діяльність гуртка І. Срезневського справили великий вплив на пробудження літературних інтересів одного з піонерів українського романтизму Левка Івановича Боровиковського. Як і в членів літературного гуртка Срезневського, головним побудником його літературної творчості стала народна поезія.
Левко Іванович Боровиковський народився 22 лютого 1806 р. (за іншими – опосередкованими – даними, народився 1808 р.) в с. Мелюшки Хорольського повіту на Полтавщині в родині дрібного поміщика. Початкову освіту здобув удома, згодом навчався в повітовому училищі в м. Хоролі, у Полтавській гімназії.
Після закінчення у 1830 р. етико-філологічного відділення філософського факультету Харківського університету, де він познайомився з Ізмаїлом Срезневським, Боровикосвський протягом 1831-1837 рр. працює викладчем історії, географії та латинської мови у Курській гімназії. Саме в цей час і була написана основна частина його творів (20 українських віршових балад, 20 російських, писаних ритмічною прозою, притчевих оповідань, 600 віршових “байок і прибаюток”; з них українською мовою 250; 12 “дум”-віршів пісенно-баладного характеру, 17 російських перекладів з Міцкевича та ін.). За життя письменника були опубліковані 177 його байок – “Байки и прибаютки Левка Боровиковского” (1852), 12 оригінальних поетичних творів українською мовою, три вірші
Російською мовою, шість прозових балад російською мовою та кілька переспівів і перекладів з Пушкіна й Міцкевича. На сьогодні багато його творів не знайдено. Повне видання відомих творів побачило світ тільки через 140 років після дебюту поета.
Характерною рисою творчості Боровиковського є поєднання просвітницьких і романтичних ідей, просвітницького реалізму і романтичного стилю. Так, у деяких творах (“Дін”, “Бандурист”) проявилась насамперед характерна для українських письменників-просвітників ідея “общей отчизны”, уславлення доброго царя (“освіченого монарха”).
Як поет-романтик Боровиковський не тільки сприйняв ранні романтичні імпульси, а й багато в чому визначив провідні тематичні і жанрово-стильові тенденції наступного розвитку романтизму в українській літературі. Чільне місце в його творчості належить фольклорно-побутовій баладі (“Молодиця”, “Убійство”, “Рибалка”, “Розставання”, “Чорноморець”, “Вивідка”), нерідко з казково-фантастичним змістом (“Маруся”, “Чарівниця”, “Заманка”, “Гайдамаки”),
Більшість із них тематично обертаються у традиційному колі народної демонології, вірувань, магії, обрядів, чарів, ворожіння, нещасливої любові, нерідко зв’язаної із смертю одного з героїв. У ряді з них персонажами суто побутового баладного сюжету виступають історичні соціальні типи – козаки, гайдамаки. Цей нахил до історіоризації потуботової фабули пізніше набуде розвитку в баладах Костомарова. У таких віршах, як “Баян”, “Палій”, “Смерть Пушкаря”, історичні постаті виступають уже відокремленими від баладного сюжету, започатковуючи в українському романтизмі ідеологізовану історичну тему з яскраво вираженим романтичним пафосом, що готувало грунт для історичної поеми, драми й трагедії (Т. Шевченко, Є. Гребінка, М. Костомаров, П. Куліш та ін.).
Невловимість у баладах і пісенних стилізаціях Боровиковського біографічних і психологічних рис автора не означає відсутності єдиного підходу у виборі тем, сюжетів і мотивів, спільних рис естетичного ставлення до зображуваного стилю. Хоч у поета ще немає того антитетичного протиставлення історичного минулого сучасності, як це пізніше проявилося в Метлинського, Маркевича, Шевченка, Костомарова, впадає в око наявність характерної для романтичного світобачення двосвітності.
Доля баладно-пісенних героїв трагічна: нещасливе кохання, розлука з милим, страждання сиротини на чужбині, шукання щастя, що, як правило, закінчується смертю. Щастя можливе або в минулому, або у втечі від суєтного мекрантильного світу. Сильні, діяльні й цілісні характери породжувало славне історичне минуле, причетність людини до загальнонародної справи. Такими непересічними людьми були козаки й гайдамаки. Витоки цієї двосвітності, поляризації сущого й ідеалу генетично пов’язані з рисами антитетичності української народної поезії, що складалася за часів середньовіччя, яке великою мірою стало відправною точкою всієї романтичної поезії.
Називаючи фольклор “нечіпаним рудником” для балад і пісень, Боровиковський не тільки брав із нього теми й мотиви для своїх творів, а й спирався у своїй творчості на поетику народної пісні, що по-різному впливало на формування романтичного світобачення і стилю. Це пов’язане з тим, що в художньому методі фольклору синкретично поєднані романтична ідеалізація (урочистість, піднесеність, героїзація, монументалізм народних дум) і принцип життєвої правдивості (художнє узагальнення реалістичного типу). Звідси – контакт із народною поезією, з одного боку, сприяв становленню романтичного мислення, а з іншого – утруднював його.
Звернення Боровиковського до народної поезії сприяло не тільки становленню романтичного історизму, а й вираженню “народної душі”, самого типу національного мислення, ментальності.
З народної демонології, магії, обрядів, забобонів, із легенд, переказів та історичних пісень поет елімінував ті характерні для романтизму фантастичні явища, незвичайні події і драматичні ситуації, що становлять зміст більшості його балад, засвоював принципи героїко-фантастичної епічної ідеалізації. З народної ліричної пісні, головним змістом якої є показ душевного стану персонажа (при цьому соціальне становище, як і в романтичній поезії в цілому, окреслюється тільки в найзагальніших рисах), випливає чуттєвість, поетизація об’єкта зображення, емоційна концентрація душевних переживань, принцип ідеалізації і майоризації героя. Оскільки романтики вважали музику “найромантичнішим мистецтвом”, звернення до народної лірики оживляло дух музики, сприяло появі музично-пісенних структур.
Особливо виразно вплив народної пісні на Боровиковського позначився в царині композиції, що забезпечує органічну єдність змісту та емоційної тональності – на рівні морфологічному (як структура усталених структур) і синтаксичному (як комбінування цих структур – єдність традиції та новаторства, стереотипності й імпровізації). До таких композиційних засобів належить відсутність мотивації вчинку; вона міститься в суспільному стереотипі персонажу -“сиротина” (“Молодиця”), у кумулятивному принципі послідовності зображуваних подій, їх природно-подійному розгортанні (“Маруся”, “Подражаніє Горацію”), в послідовності амебейного типу, коли два анафоричні ряди розвиваються паралельно, нерідко з чергуванням запитань і відповідей у формі діалогу персонажів (“Журба”, “Віщба”, “Вивідка”),
Поєднання амебейності з поляризацією, метафоризація й символізація як характерні ознаки народної образності сприяють взаємному поглибленню емоційних характеристик персонажів, загостренню конфлікту, посиленню сугестивності – відмітних рис поетики романтизму (“Розставання”), Наявність у композиції деяких поезій Боровиковського заперечення попереднього міркування (апофазії) готувало грунт для романтичної медитації. З композиційним принципом асоціативного “ланцюгового зв’язку”, де виступає синонімічний ряд асоціацій, просте порівняння картин людського життя й природи, засвідчують зв’язок поезії “Бандурист” і “Чарівниця”.
Включення романтиками людини у космос, світобудову означало й органічний зв’язок її з природними стихіями як частиною “органічної єдності”; романтичне мистецтво заявляє про себе як про аналог природи, її творчих сил. Органічний синтез народної поезії з природними стихіями, її принциповій антропоморфізм, таким чином, відповідали цій концептуальній настанові романтизму, його поетиці. Конкретний вияв це одержало в освоєнні фольклорного психологічного паралелізму, в паралельному зображенні природи й людини, зіставленні людських переживань із природними явищами, апеляції до природних стихій – інвокації (до хмар, вітру, річок, неба) та інших форм паралелізму. Як і в усіх поетів-романтиків, у Боровиковського пейзаж розширює свої функції – від опису місця дії до лірично-емоційного його сприйняття. Він часто виступає і як композиційна основа твору.
Названі композиційні засоби народної поезії, що в принципі сприяли становленню романтичного стилю, як правило, проявляються у творчості Боровиковського в переплетенні: поєднання амебейності з поляризацією чи апофазією; виділення характено-одиничного, індивідуального (принципово романтичний підхід) за допомогою амебейності, контрастування та ступеневого звуження образу; введення в структуру психологічного паралелізму монологу як найпоширенішої композиційної форми ліричної пісні; чергування повістувального амебейного психологічного паралелізму з діалогічним та ін.
Створенню романтичного колориту сприяв і добір відповідних постійних народнопісенних епітетів, що в поєднанні з означуваними об’єктами окреслювали загальні контури незвичайного романтичного світу. Ключовий для романтичної поезії Боровиковського суб’єкт дії – “вольний козак” неодмінно виступає в ореолі таких символів неозорих просторів, волі, трагічної долі, смерті й печалі, як “синє море”, “широкий степ”, “буйний вітер”, “густі тумани”, “вірний кінь”, “бистрий Дунай”, “колючий терен”, “дикі звірі”, “чорний ворон”, “білі кості”, “висока могила”, “червона китайка”.
Вплив народної поезії на романтиків відігравав, однак, не тільки позитивну роль. Прагнення творити “в народному дусі” породжувало численні стилізації та цитації народних пісень, що приводило до гальмування розвитку авторської свідомості. Ця залежність поетичного світу від канонів народної пісенності характерна і для Боровиковського: цитації та численні ремінісценції народних пісень, запозичення образно-стильових кліше, введення стилізованих пісенних монологів, позбавлених особистісного начала, наявність демінутивних форм, що приводило до появи рис сентиментальності. Під впливом народної пісенності й місцевий колорит виступав, як у сентименталістів, переважно узагальнено-пейзажним. Найбільшою перешкодою для розвитку романтичного мислення була принципова імперсональність народної поезії, нерозвиненість у ній індивідуального первня, злитість суб’єкта й об’єкта. Разом з цим Боровиковський виялвляє нахил до переосмислення фольклорної поетики саме в романтичному дусі.
За художнім рівнем, виробленістю літературної мови, органічністю зв’язку з народною поетикою та пластичністю образного малюнка балади і народнопісенні стилізації Боровиковського до появи поезії Шевченка були найвищим досягненням українського романтизму.
Творчість літературного гуртка Срезневського та Боровиковського підготувала грунт для якісно нового етапу в історії українського романтизму. Наприкінці 30-х – на початку 40-х років у літературу приходить нове покоління романтиків (Метлинський, Костомаров, Шевченко), яке приносить нові ідеї, зміст, нову проблематику, мотиви й жанри. Відмітною рисою діяльності цього покоління стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури.
Хоча Боровиковський одним із перших звернувся до історичної тематики в пошуках позитивного героя, однак його козак чи гайдамака ще доволі абстраговані від їх справжньої суспільної ролі (вони здебільшого думають про гроші, горілку й гулянку). Натомість у поетів нового покоління козаки виступають представниками народу, уособлюють його найкращі риси; вони його захисники, хоробрі лицарі й герої. Історичне минуле в ормантичній концепції двосвітності дедалі виразніше окреслюється як ідеал, оптимальна антитеза безславній сучасності. Зберігаючи наступність у жанровій системі (балада, “дума”, любовна лірика, пісня), друге покоління вдається до її ідеологізації, на грунті чого з’являється Лірика громадянська як вираження національної туги за минулим. Водночас зростає питома вага оригінальності в усіх жанарах їх творчості.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)