Лексичні засоби поетичної мови

Світлана Привалом

Старший викладач кафедри української літератури

Глухівського ДПУ

Художню літературу часто називають поезією. Слово “поезія” включає в себе поняття про високе мистецтво. Мова є основою всіх словесних мистецтв. Художня література як один із видів мистецтва пов’язана з поетикою. Поетика (грецьк. poietike – майстерність творення) – наука про художню літературу – теорія літератури [9, с. 557].

Подамо коментар до розуміння поняття “поетична мова”. “Поетична мова – 1) мова віршованої поезії, або віршована мова (у протиставленні поняттю “мова прози”); 2) мова художньої літератури з її визначальною естетичною функцією; 3) система мовно-виражальних засобів, орієнтованих на досягнення ефекту високого стилю, незвичного для буденного спілкування” [15, с. 500]. Поетичну мову називають також художньою або образною.

Аналіз художньої мови твору здійснюється на фонетичному, лексичному, синтаксичному рівнях. Учені по-різному розглядають питання аналізу лексичних засобів художнього твору. Наприклад, О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв виокремлюють серед маловикористовуваних шарів лексичного запасу мови: 1) групу слів з історичним забарвленням; 2) слова іншомовного походження; 3) стилістично забарвлені слова [3, с. 183].

В. Пахаренко словесні (лексичні) засоби поділяє на групи залежно від часового критерію (архаїзми, неологізми), за територіальним критерієм (загальновживані, діалектизми), за соціальним статусом (загальновживані, жаргонізми), тропи [10 с. 9-13].

А. Ткаченко наголошує, що традиційно до “г етичної лексики” чи “художніх засобів” віднос? різні стилістично “марковані” слова [14, с. 222].

Т. Крайнікова визначає такі групи поетичної лексики: номінативна (слова, вжиті у прямому значенні, стилістично забарвлена лексика (архаїзми, неологізми, жаргонізми, професіоналізми тощо); тропи – слої вжиті у переносному значенні (метафора, іронія, метонімія, синекдоха, персоніфікація, епітет та і; [7, с. 13].

У нашому дослідженні схарактеризуємо різні групи поетичної лексики. Номінативна лексика – слова вжиті у прямому значенні. Стилістично нейтрал на лексика становить основу художнього твору, служить засобом точної передачі подій і вчинків персонажів, наприклад: “Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно ясно блищить проти сонця висока біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе з плуталась в зеленому гіллі старих груш…”. У зазначеному вище уривку з повісті І. Нечуя-Левицького “Микола Джеря”, крім стилістично нейтральної лексики, н явні такі художні тропи: метафори, порівняння, семантично забарвлене слово, що свідчить про неможливість поділу поетичної мови у художньому творі і стилістично нейтральну і стилістично забарвлену лексику (стилістично марковану).

До групи слів, що позначена певним історичним відтінком у художньому творі, відносять архаїзми та неологізми. Архаїзми (грецьк. агсhаіоs) – слова, що застаріли або вийшли з ужитку. У художній твір архаїзми вводяться з метою відтворити колорит епохи, яка змальовується; надати мові урочистості; надати вислову іронічного забарвлення. Різновиди архаїзмів: старослов’янізми, історизми, власне архаїзми.

Старослов’янізми – слова, що безпосередньо запозичені зі старослов’янської мови, наприклад:

“…Прозорів єси…

І засвітив, любомудре,

Світоч правди й волі…”(Т. Шевченко, “Єретик”).

Історизми – слова, що позначають предмети і поняття, які зникли, вийшли з ужитку. Численні історизми мають місце в поемі “Енеїда” І. Котляревського, наприклад:

“Дали їм в сотники панів. Дали значки їм з коругвою, Бунчук і бубни з булавою, Списів, мушкетів, палашів…”

Власне архаїзми – давні назви предметів і понять, які іменуються зараз інакше, наприклад: “Як тепер його бачу: у синій юпці, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо підперезано, а зверху китаєва черкеска…” (Г. Квітка-Основ’яненко, “Салдацький патрет”).

У поетичній мові вагому роль відіграють неологізми. Неологізми (грецьк. nеоs – новий та logos – слово) – нові слова, вирази у мові. Дослідники поетичної мови визначають два різновиди неологізмів: загальновживані (виникли з розвитком суспільного життя), авторські (створені письменником для посилення виразності мови твору).

Загальновживані неологізми через художні твори потрапляють у літературну мову і закріплюються в ній. Авторські неологізми створюються письменниками з метою відтворення певного відтінку почуття, враження, думки у разі відсутності у мові потрібних слів, виразів. З часом незначна частина письменницьких новотворів стають загальновживаними.

Джерелом збагачення поетичної мови є діалектизми. Діалектизми (грецьк. dialektos – розмова, говір, наріччя) – слова, що вживаються лише на певній території. Різновиди діалектизмів: фонетичні (зумовлюються відмінностями у звучанні слів), морфологічні (зумовлюються специфічною словозміною), лексичні або етнографічні (специфічні, відмінні від загальновживаних назви певних явищ чи понять), фразеологічні (специфічні фразеологізми, що вживаються лише на певній території), семантичні (використання загальновживаних слів, але зі специфічним значенням). Наприклад, у повісті “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського наявні майже всі зазначені вище види діалектизмів: фонетичні (“не-го”, “браччіку”), етнографічні (“денцівка” – сопілка, грунь – верх), морфологічні {“над полонинков”), фразеологічні (“хоче зі світа мя звести”), синтаксичні (” – Ігій!.. Безстиднику єден…”) та ін.

“Тактовне, обережне введення діалектизмів у мову персонажів зумовлюється задумом письменника і є одним із засобів творення образу”, – стверджують Т. Бугайко, Ф. Бугайко [2, с.175]. У художній літературі діалектизми використовуються для мовної характеристики персонажів, підкреслення особливостей побуту мешканців певної місцевості, відтворення місцевого колориту. На ролі неологізмів та діалектизмів у художній мові наголошував І. Франко: “Кожна літературна мова доти жива і здібна до життя, доки має можливість, з одного боку всисати в себе всі культурні елементи сучасності, значить, збагачуватися новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної цивілізації.,., а з другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя з відмін та діалектів народного говору” [16, с. 338].

У поетичній мові можуть бути наявні жаргонізми. Жаргонізми (фр. jargon – від галло-романського – базікання) – слова умовної мови, які найчастіше вживають лише представники певних верств населення. Різновиди жаргонізмів: міщанський жаргон, професіоналізми, арготизми.

Міщанський жаргон застосовують носії звичайної розмовної мови через неосвіченість, малокультурність її носіїв. Наприклад, носієм такого типу жаргону є Возний, персонаж п’єси “Наталка Полтавка” І. Котляревського, який прагне похизуватись перед дівчиною своєю “освіченістю”: “Могу лі – теє-то як його – без отстрочек, без волокити, пропоров і убитков получити во вічноє і потомственноє владініє тебе – движимоє і недвижимоє іменіє для душі моєй – з правом владіти тобою спокійно, безпрекословно і по своєй волі – розпоряджатись?”

Професіоналізми – умовні слова, що вживаються людьми певного фаху. Наприклад, під час розповіді про бабу Лукерку дід Свирид, персонаж усмішки “Зенітка” Остапа Вишні, застосовує військову термінологію:

“… вийде на ганок та як стрельне:

– Свириде!..

Як на теперішню техніку, так чиста тобі “Катюша”.

Поетична мова певних художніх творів може характеризуватись наявністю арготизмів та вульгаризмів. Арготизми (фр. argot – жаргон) – умовні слова, вирази, зрозумілі лише для певного кола людей, для сторонніх, непосвячених у таємницю, незрозумілі. У мові художньої літератури арготизми чи їх окремі елементи використовуються для створення колориту кримінального середовища та для мовної характеристики персонажів, наприклад: “Е, що ви, молоді яндруси говорите!.. По місті тротуарами ходять та ходаки з долини висмикують – велика штука. А зловлять хатраки, то також що? Заведуть на дідівню, ковзнуть там чи й не ковзнуть, та й по всій історії” (І. Франко, “Хлопська комісія”).

Вульгаризми (лат. vulgaris – брутальний, простий) – лайливі, грубі слова, що введені у твір з певною художньою метою. Наприклад, у поемі “Енеїда” І. Котляревський, іронізуючи, зображує царицю Дідо-ну; під час втечі Енея ця “розумна пані” у своєму мовленні використовує численні вульгаризми:

“Поганий, мерзкий, скверний, бридкий, Нікчемний, ланець, кателик! Гульвіса, пакосний, престидкий, Негідний, злодій, єретик!” (І. Котляревський, “Енеїда”).

Дослідники поетичної мови В. Лесин, О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв, А. Ткаченко та ін. серед маловикористовуваних шарів лексичного запасу мови виокремлюють і слова іншомовного походження (варваризми), які у художніх творах митці вживають з метою відтворення місцевого колориту [8, с. ЗО]; [З, с. 185]; [14, с. 235].

Варваризми (лат. barbari) – слова іншомовного походження, які використовуються поряд зі своїми відповідниками в певній національній мові, але остаточно не засвоюються нею: грецизми, латинізми, русизми, полонізми, германізми, англіцизми, тюркізми та ін. О. Бандура зауважує: “Не слід плутати з варваризмами інтернаціоналізми – слова, що в усіх мовах світу звучать однаково” [1, с. 58].

Учені відзначають, що надмірне вживання у художній мові варваризмів або слів, що є словесними покручами, являє собою явище макаронічної мови [1, с. 60]; [3, с. 187]; [14, с. 187]; [8, с. 116]. Макаронічна мова (від лат. maccheroni – макарони) – мова, пересипана іншомовними словами (варваризмами) або словами, переінакшеними на зразок іншомовних. Наприклад, у поемі “Енеїда” І. Котляревський, висміюючи схоластичну науку в тогочасній школі і домінуюче становище в ній латинської мови, у мові Енеєвих посланців до царя Латина використовує латинізми або перекручені “на латинський манір” українські слова:

“Енеус, ностєр магнус панус

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю, як циганус,

Ад те, о рекс! прислав нунк нас”.

У художньому творі наявна і просторічно-розмовна лексика. О. Єфімов доводить: “Просторіччя… протиставляється мовним засобам, які входять у систему літературної мови і кваліфікуються як відступ від літературної норми, як нелітературна мова. Тому просторічні слова й вирази зазвичай розглядаються як фамільярно-спрощені, стилістично знижені, іноді грубуваті, не характерні для книжної мови і зразкового мовлення” [5, с. 227].

У поетичній мові просторічні слова використовуються для змалювання певної місцевості, етнографічних описів, характеристики персонажів – представників різних верств населення. Зразком просторічної лексики є мова богомільного Омелька, персонажа повісті “Кайдашева сім’я” І. Нечуя-Левицького: ” – Брешеш. Я не пропивав грошей. Осьдечки гроші, та тобі не дам, – сказав Кайдаш, вдаривши рукою замість кишені по припічку. – Дулю візмеш, а не гроші”.

В окремих випадках у художньому творі лайлива лексика використовується для позитивної характеристики героя, оцінки події, предмета, явища. Наприклад, епізод кіноповісті “Зачарована Десна” О. Довженка є яскравим зразком використання народних прокльонів у мові Сашкової прабаби Маруси-и: “Мати божа, Царице небесна, – гукала баба в саме небо, – голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим своїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики…”. У наведеному уривку у ряді просторічних слів спостерігається заміна суфіксів згрубілості на суфікси пестливості.

Поетична мова характеризується і використанням термінологізмів (лат. terminus – кордон, межа, кінець). І. Білодід стверджує, що термінологізмом або терміном “називається слово або словосполучення, що вживається для точного вираження поняття з якої-небудь галузі знання – науки, техніки, суспільно-політичного життя, мистецтва тощо” [12, с. 158]. Приклади термінологізмів подамо на матеріалі оповідання “У кузні” І. Франка: “Зігнена грубу штаба йшла наново в огонь, а коли була розігріта до білого, в неформену діру треба було вбити обушницю – залізний прилад, на якому мав формуватися отвір у обусі сокири”.

У художній мові наявні і канцеляризми – слова, сталі форми словосполучення, уживання яких характерне для офіційно-ділового стилю мовлення. У поетичній мові канцеляризми набувають різко негативного забарвлення і являють собою так звані “сухі” словосполучення – “кліше”, наприклад: “Єслі категоричеські вникнуть в указанниє статьї, то ониє к дєлу не относяться, ібо…” (І. Карпенко-Карий, “Мартин Боруля”).

У поетичній мові окремих творів трапляються й екзотизми – слова, що передають характерні назви реалій із життя інших народів і не мають точних відповідників у мові, у якій застосовуються. Екзотизми використовуються з метою створення незвичайної, екзотичної атмосфери, для зображення етнографічних особливостей місцевості, про яку йдеться у художньому творі. Наприклад: “Чурекі сакля – все твоє…” (Т. Шевченко, “Кавказ”).

Залежно від контексту й інтонаційного забарвлення певне слово у художньому творі може набувати різного смислового (семантичного) значення, тобто бути багатозначним (полісемічним). Лексична синонімія – синоніми, антоніми, омоніми. Синоніми – слова близькі, але не тотожні за значенням. О. Гвоздьов зауважував, що синоніми, маючи спільне ядро значення, дуже розрізняються відтінками [4, с. 31]. У художній мові іноді письменники вдаються до нагромадження синонімів з метою надати висловлюванню переконливості, експресії, підкреслити те чи інше інтонаційне забарвлення мови. Наприклад: “Капало з стріх. Все частіше краплі стікали з дахів, з ринв, з стін. Вони грали, співали, дзвеніли, міняли темп, силу і голос” (М. Коцюбинський, “Сон”).

У поетичній мові використовуються слова з протилежним лексичним значенням – антоніми. У художньому творі антоніми застосовуються при протиставленні автором одного явища другому або у разі необхідності розкрити внутрішню суперечливість певного явища. Приклад антонімічних пар подамо на матеріалі поеми Т. Шевченка “Гайдамаки”: “Єсть серце єдине, серденько дівоче, що плаче, сміється, і мре, й ожива…”.

Слова, що мають абсолютно однакове або близьке звучання, але різне смислове значення, – омоніми. Наприклад: “Знайте, – ніде правди діти – То смушева шапка, діти…” (Л. Глібов, “Вродливая, кучерява”).

Поряд з лексичною синонімією у поетичній мові письменники застосовують і контекстуальну, нефіксовану словниками синонімію. Контекстуальні синоніми – слова і вирази, які позначають предмет у невластивому для них переносному значенні. І. Білодід доводить: “Контекстуальні синоніми творяться в процесі індивідуального акту мовлення в тому разі, коли мовцеві не вистачає наявних у мові або відомих йому синонімів для передачі тієї чи іншої думки з необхідними для цього змістовими і стильовими та оцінними нюансами; причиною появи контекстуальних синонімів може бути також неможливість з якихось причин – соціальних, побутових, естетичних – назвати якусь реалію її прямою, незавуальованою назвою” [13, с. 127].

Поетична мова творів характеризується застосуванням різноманітних тропів. Тропи (грецьк. tropos – зворот мови) – використовувані в художній творчості слова і звороти, вжиті не в їх прямому, а в образному, переносному значенні [8, с. 231]. Відома дослідниця поетичної мови О. Бандура зазначає: “Художня функція тропів полягає в тому, що вони допомагають виділити, підкреслити в зображуваному характері, явищі, предметі потрібну рису чи якість, тобто сприяють їх індивідуалізації. Тропи надають художньо-образної виразності, емоційності, поетичності” [1, с. 78].

Кількість і характер тропів залежать від творчого методу і стилю письменника. Аналіз літературознавчих джерел засвідчив, що вчені по-різному визначають види тропів. Наприклад, О. Бандура розрізняє тропи першої групи (епітет, порівняння, метафора, уособлення, алегорія, символ), тропи другої групи (метонімія, синекдоха, гіпербола, літота, іронія, оксюморон, перифраз, евфемізм) [1, с. 79-96]; автори літературознавчого словника-довідника “Nota bene!” Р. Гром’як, Ю. Ковалів та ін. зазначають, що основні різновиди тропа – метафора, метонімія, синекдоха, епітет, гіпербола, літота, іронія та інші засоби поетичного мовлення [3, с. 295-296]; А. Ткаченко вказує на наявність таких тропів у художній мові: порівняння, епітети, метафори, метонімія, перифраз (різновиди: табу, евфемізми), іронія (сарказм), оксиморон (оксюморон), катахеза, гіпербола, літота, алегорія, символ, образ-емблема [14, с. 242-267]; ТКрайнікова подає таку класифікацію художніх засобів: прості (епітет, метафора), складні (алегорія, гіпербола, іронія, літота, метафора, метонімія, оксиморон (оксюморон), перифраз, персоніфікація, символ, синекдоха [7, с. 14-15]; В. Пахаренко визначає прості тропи (епітет, метафора, оксиморон (оксюморон)), складні – метафора (її різновиди: власне метафора, метонімія, алегорія, символ), метонімія (її різновиди: синекдоха, гіпербола, літота, антономазія, евфемізми, перифраз), іронія (її різновиди: власне іронія, сарказм, інвектива) та ін. [10, с. 10-14].

У нашому дослідженні подамо характеристику основних видів тропів. Найпростішим видом тропів вважається епітет (грецьк. epitheton – прикладка, додаток) – художнє означення, що виділяє і образно змальовує якусь характерну рису чи ознаку людини, предмета явища, викликає певне емоційно-оцінне ставлення до них [8, с. 66], за допомогою якого автор підкреслює певну властивість чи рису зображуваного предмета [1, с. 79].

Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів. М. Рибникова стверджує: “Як майстер пензля тяжіє до певних фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими епітетами для читача визначається тоді не стільки світ (творця), скільки сам творець цього світу, поет. Міра суб’єктивності письменника найбільш відчутна, коли аналізуються постійні епітети” [11, с. 159].

У сучасному літературознавстві прийнято розрізняти прості (звичайні), метафоричні епітети. Прості епітети використовуються у прямому значенні і не мають елемента перенесення, наприклад: “Реве та стогне Дніпр широкий…” (Т. Шевченко, “Причинна”).

Метафоричні епітети характеризуються перенесенням ознак і властивостей одних предметів на інші, наприклад: “Жде спрагла земля плодотворної зливи, І вітер над нею гуляє бурхливий” (І. Франко, “Гримить! Благодатна пора наступає…”).

Сучасні дослідники поетичної мови (В. Пахаренко, Т. Крайнікова та ін.) визначають також метонімічні (неситим оком), гіперболічні (безмежнеє поле), іронічні епітети (лисиця-жалібниця). Епітети, які у фольклорних та літературних творах постійно використовуються при іменниках, є постійними. Наприклад: сгеп широкий, орел сизокрилий, ясний місяць та ін.

Порівняння (лат. comparatio) – словесний вираз, у якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим предметом; троп, пояснення одного предмета через інший, подібний до нього. У творах художньої літератури найчастіше використовуються прості (непоширені) порівняння, у яких додатковий предмет порівняння лише характеризується двома-трьома словами. Наприклад: “На високих місцях поріс, як джунглі, сивий полин і п’янив повітря гіркими пахощами, густими й задушливими” (М. Коцюбинський, “В дорозі”). У художній мові наявні і розгорнені (поширені) порівняння, у яких додатковий предмет характеризується докладно. Приклад подамо на матеріалі роману “Марія” У. Самчука: “Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя”. З метою всебічного зображення предмета у тексті художнього твору письменники застосовують і два-три порівняння, наприклад: “У тому мороці, їй здається, стоїть біля неї невеличка дівчинка, личенько як кулачок, а очі як зірочки, і так вона сміється до неї ними приязно” (М. Коцюбинський, “Повія”).

Численною за використанням у мові художньої літератури є метафора. “Гнучка і розвинена тропіка, зокрема метафори, допомагає художникові відтворювати найтонші відтінки людської психіки” [6, с. 29]. Метафора (грецьк. metaphora – перенесення) – один із основних простих тропів, у якому ознаки одного явища переносяться на інше явище за подібністю між ними:

“Крокви

Виростають в небо!

Все вгору та вгору тягнуться…

Небо хлюпочеться

В потрісканих темних долонях,

Легенькою світлою стружкою

Опадає в них сонце,

Прилипає до стертих пучок

Крапельками живиці,

Молодою сосною пахне сонце”

(С. Тихолоз, “Осанна”).

Учені розрізняють прості (одиничні) і розгорнуті метафори (кілька метафоричних висловів). Наприклад, у поезії Олександра Олеся: “З журбою радість обнялась…” (проста метафора), “І вгледіли айстри, що вколо – тюрма… І вгледіли айстри, що жити дарма, – Схилились і вмерли…” (складна метафора).

Різновидом метафори є уособлення, або прозопопея (грецьк. – prozopopeia) – оживлення предметів, явищ природи, абстрактних понять. Наприклад, у поезії Лесі Українки “Досвітні огні” наявна прозопопея:

“Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні широкії крила”.

Дослідники художньої мови О. Галич, В. Назарець, В. Васильєв [3, с. 220-221], В. Пахаренко [10, с. 13] та ін. у класифікації тропів визначають й антономазію (грецьк. antonomadzo – перейменування) – різновид метафори, побудований на вживанні власного імені замість загального, зрідка – навпаки. Наприклад, у однойменній поемі І. Франка Мойсей виступає духовним провідником народних мас.

Літературознавець А. Ткаченко [14, с. 262], автори літературознавчого словника-довідника “Nota bene” [9, с. 341] визначають серед засобів поетичного мовлення і катахезу (грецьк. katachresis – зловживання) – різновид гіперболічної метафори, у якій сполучаються слова, логічно між собою не узгоджені. Часто такий троп визначають як оксиморон. Такою, наприклад, є назва ранньої поетичної збірки С. Стуса “Веселий цвинтар”.

У художній мові письменники застосовують персоніфікацію. Персоніфікація (лат. persona – особа, fasere – роблю) – уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям; вид метафори, що сприяє поетичному олюдненню довколишнього світу. Наприклад, Жовтий князь у однойменному романі В. Барки – це персоніфікований образ штучного голодомору, тотальної спустошеності.

Близькою до уособлення є алегорія. Алегорія (грецьк. allegoria, від allos – інший і agoreuo – говорю) – образне інакомовлення, яскраве втілення в конкретному образі абстрактного поняття чи думки. Наприклад, розкриємо алегоричне значення образу Прометея у поемі “Кавказ” Т. Шевченка – образ нескореного кавказького народу.

Різновидом алегорії є езопівська мова (за ім’ям давньогрецького байкаря Езопа) – це спосіб замаскованого виразу думок через недомовки для уникнення цензурних заборон і переслідувань. Зразок езопівської мови подамо на прикладі “Казки про Дурила” В. Симоненка:

” – А це що за ідол, – питається знов. – Це той, що закон наймудріший знайшов. Навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в очі оману пускати, навчив нас, як жити годиться на світі, читай заповіти його на граніті”.

Подібною до метафори є метонімія. Метонімія (грецьк. metonymia – перейменування) – різновид тропа, у якому назва одного предмета замінюється назвою іншого на основі суміжності ознак. Наприклад, назва повісті “Борислав сміється” І. Франка є метонімічною: використовується назва міста замість назви людей, що в ньому мешкають. У художній мові виділяють кілька різновидів метонімії: синекдоха, гіпербола, літота, евфемізми, перифраз, іронія, оксюморон.

Синекдоха (грецьк. synerdoche – співвіднесення) – особливий вид метонімії, заснований на кількісній заміні понять: заміни однини множиною, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового. Наприклад: “Що наша копійка? Кров’ю обкипіла…” (Марко Вовчок, “Інститутка”).

Гіпербола (грецьк. hyperbole – перебільшення, надлишок) – надмірне художнє перебільшення рис людей, ознак предметів чи явищ з метою їх увиразнення. Зразок поетичного перебільшення подамо на матеріалі поезії митців-сучасників:

“Нещирим золотом

День скрапує мені…

І не долоні пропікає –

Душу…”

(М. Побелян, “Нещирим золотом день скрапує мені…”).

Літота є протилежним художнім засобом гіперболі. Літота (грецьк. litotes – простота, помірність) – на противагу гіперболі надмірне художнє применшення рис людей, ознак предметів чи явищ. Наприклад:

“Як то кажуть: дрібку солі,

Крихту хліба в ночі, дні й дні…

Все ділили”

(А. Малишко, “Балада про Зозулю”).

У художньому творі гіпербола і літота допомагають письменникові виявити своє ставлення до зображуваного, надаючи мові урочистості, комізму.

Перифраз, перифраза (грецьк. periphrasis – описовий зворот, переказ) – заміна прямого найменування предмета його означенням, даним у формі описового словесного звороту, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки; заміна назви предмета, явища, людини описом їх найхарактерніших ознак. Наприклад, у поемі “Єретик” Т. Шевченка вираз “Папа Римський” замінено на слово “чернець”:”… на апостольськім престолі чернець годований сидить”.

У художній мові письменники застосовують різновиди перифразу – евфемізм, табу. Евфемізм (грецьк. euphemismos від eu – добре та phemi – кажу) – благозвучне слово або вираз, вжиті замість непристойних, небажаних чи заборонених. Наприклад, Т. Шевченко так звертається до І. Котляревського:

“Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люде,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть”

(Т. Шевченко, “На вічну пам’ять Котляревському”).

Табу (полонез, many) – заборонене слово на підставі релігійних, моральних, політичних та ін. чинників. Наприклад, процитуємо рядки з драми-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки: “Поки дійдеш, ще й тая нападе – не тута споминать – цур-пек! – а потім буде душу витрясати…”

Як і більшість віруючих селян, дядько Лев замість слова “пропасниця” застосовує лексему “тая”, щоб “не накликати біду”.

У поетичній мові наявні перенесення і за контрастом. До таких художніх засобів належить іронія (грецьк. eironeia – лукавство, глузування, удавання) – троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Наприклад, такі настанови, сповнені іронії, дає Настя доньці: “А ти, дочко, мужику не спускай і ні у чім йому не поважай; коли дурний буде, та поїде у поле до хліба, а ти йди у шинок пропивай останній шматок; пий, гуляй, а він нехай голодує; та і печі ніколи не клопочи; нехай павутинням застелиться піч; от вам і уся річ” (Г. Квітка-Основ’яненко, “Маруся”).

Сатира (лат, від satira – суміш, від satura – усяка всячина) – спосіб художнього відображення дійсності, який знаходить вияв у різкому висміюванні негативного. Сатиричне зображення панства, придворних царя наявне, наприклад, у поемі “Сон” (“У всякого своя доля”) Т. Шевченка:

“За богами – панства, панства

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані –

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може вдарять

Або дулю дати

Благоволять…”.

Сарказм (грецьк. sarkasmos – терзання, від sarkadzo – рву м’ясо) – їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства. Наприклад, гнівним сарказмом наповнені рядки поеми “Кавказ” Т. Шевченка:

“Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!”

Інвектива (від лат. invective – лайлива, від лат. invehor – нападаю) – творчий прийом, що полягає в сатиричному викритті певних осіб або соціальних явищ. Наприклад, у поезії “Юродивий” Т. Шевченко гостро засуджує самодержавний устрій:

“А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби…”

Оксиморон, оксюморон (грецьк. oxymoron – дотепне-безглузде) – поєднання контрастних понять, які логічно нібито несумісні, але разом створюють нове уявлення. Наприклад: “Дзвенить у зорях небо чисте, Палає синім льодом шлях” (В. Симоненко, “Дзвенить у зорях небо чисте…”).

У художній мові творів нерідко наявний і символ (грецьк. symbolon – умовний знак, натяк) – предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища. Наприклад, у романі “Огненне коло” І. Багряного наявний символ Божої Матері: “… на чорній, розритій землі лежала горілиць сніжно-біла Божа Мати. З дитям на грудях. Вона була сніжно-біла… Ні, вона була би сніжно-біла, якби не була закривавлена… Вона була закривавлена… це символіка. Це символіка їхньої Вітчизни… “. Божа Мати у Багряного – це символ зневаженого материнства, української нації, України.

Споріднений із символом троп образ-емблема (грецьк. embleuma – виставка, рельєфна прикраса) – предмет, зображення, що умовно або символічно виражає певне поняття, ідею. Наприклад, відлунням емблеми в українській поезії XIX століття є вірш І. Франка “Пелікан”, що ознайомлює читача з одним із повчальних легендарно-символічних сюжетів.

Лексичні засоби допомагають письменникові розкрити настрої і переживання героя, його характер, відтворити рух подій, надати художній мові твору яскравості, емоційності, поетичності.

Література

1. Бандура О. М. Мова художнього твору: Нарис. – К.: Дніпро, 1964. – 121 с.

2. Бугайко Т. Ф., Бугайко Ф. Ф. Українська література в середній школі: Курс методики. – К. Рад. шк.., 1962. – 392 с.

3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти / За наук. ред. Олександра Галича. – К.: Либідь, 2001. -488 с.

4. Гвоздев А. Н. Очерки по стилистике русского литературного языка. – М.: Учпедгиз, 1955.

5. Ефимов А. И. Стилистика художественной речи. – М.: Изд-во Московского университета, 1957. – 448 с.

6. Коцюбинська М. Х. Образне слово в літературі: Питання художніх тропів. – К.: Вид-во АН УРСР, 1960. – 188 с.

7. Крайнікова Т. Мова художнього твору // Українська мова та література. – 2002. – № 17-19. – С. 13-16.

8. Лесин В. М. Літературознавчі терміни: Довідник. – К.: Рад. шк.., 1985. – 251 с.

9. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.

10. Пахаренко В. Художнє слово: Короткий нарис практичної стилістики: Порадник для вчителя української літератури // Українська мова та література. – 2001. – № 40 (вкладка). – С. 9-16.

11. Рыбникова М. А. Избранные труды. – М.: Изд-во АПН РСФСР, 1958. – 248 с.

12. Сучасна українська літературна мова: Лексика і фразеологія // За заг. ред. І. К. БІлодіда. – К.: Наук, думка, 1973. -440 с.

13. Сучасна українська літературна мова: Стилістика // За заг. ред. І. К. БІлодіда. – К.: Наук, думка, 1973. – 588 с.

14. Ткаченко О. А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства: Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів. – 2-е вид., випр. і доповн. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. – 448 с.

15. Українська мова: Енциклопедія / Кер. науково-редакційної підготовки М. П. Зяблюк. -. К.: Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. – 823 с.

16. Франко І. Твори в двадцяти томах. – Т. XVI. – К.: Держлітвидав України, 1955.

(2 votes, average: 2.50 out of 5)