Легенди про всесвітній потоп
У багатьох міфах часто повторюється один сюжет: боги, розгнівавшись на людей за гріховне поведінку, насилають на них велике лихо – потоп, який призводить до загибелі всього людства, а також більшої частини живої природи. Лише обраний богами праведник, присвячений в їх задуми, поволі готується до майбутніх випробувань і на побудованій завчасно човні (ковчезі, ящику) рятується зі своєю сім’єю, пустившись в плавання по безбережної водної гладі. Разом з ним в човні перечікують лихо представники всіх видів тваринного царства. Плаваючий звіринець після довгих пошуків суші причалює до самотнього острову, як правило, до вершини найбільшою з відомих тому чи іншому народу гори: у древніх греків – Парнас (за іншим варіантом – Етна), у євреїв – Арарат, у шумерів – Нісір (на сході від річки Тигр). Слідом за цим починається відродження людства і живої природи.
Ім’я обраного богами праведника у різних народів також різне: в Біблії фігурує Ной, в давньогрецькому міфі про потоп – Девкалион, у шумерів – Зіусудра або Утнапіштім, у вавілоняниассирійців – Атрахасисе. Потоп тривав по одним версіями сім днів і сім ночей, за іншими – дев’ять діб, згідно з біблійним переказом – 40 днів і 40 ночей. Найдавніший варіант міфу, мабуть, сходить до початку 3-го тисячоліття до н. е.. Пізніші версії відносяться до початку 1 – го тисячоліття до н. е..
Виникає питання: чи існувала одна легенда, кочевавшая від одного народу до іншого, або дійсно в їх історії було щось подібне потопу, що передавалося з покоління в покоління? Цілком очевидно, що в пам’яті народній відкладаються найдраматичніші події, які поступово трансформуються в міфи і сказання з характерними для них перебільшеннями і неправдоподібними деталями. Звичайно, в історії кожного народу були періоди дуже несприятливих погодних умов; затяжні зливи або урагани небувалої сили, за якими слідували повені і селі, що несли загибель людям і тваринам. Нерідко втрати були настільки великі, що траплялися навіть переселення великих мас людей, назавжди залишали рідні місця. У цьому сенсі легенда про потоп могла народитися у будь-якого народу.
Однак ті варіанти, які побутували серед стародавнього населення Південної Європи і Передньої Азії, збігаються не тільки за фабулою, а й по найважливіших деталей, що важко пояснити многоочаговостью виникненням цієї легенди. Адже навіть повені викликаються різними причинами і протікають по – різному. Тому цілком імовірно, що міф про всесвітній потоп виходить все ж з одного, найдавнішого джерела і відображає якийсь справжнє подія – катаклізм, рідко відбуваючий в природі. Вже народженим, цей міф поширився з часом серед народів, що жили поблизу вогнищ його зародження.
Значить, можна укласти, що спогади про реальний потоп, інакше кажучи про страшний повені, виходять, швидше за все, від шумерів – найдавнішого з народів Месопотамії – які створили одну з перших цивілізацій в низов’ях долин річок Тигру і Євфрату. Від шумерів ця легенда перейшла до вавилонянам і ассирийцам, послідовно змінювали один одного в цьому регіоні, а від них – до семітських племенам, що переселилися в XVIII – XVII ст. до н. е.. з Месопотамії в Ханаан (Палестину). Мабуть, пізніше це сказання хетти і фінікійці повідали жителям Криту, а від них воно дійшло до древніх греків.
Відповідь на питання, чому саме у шумерів з’явилася легенда про всесвітній потоп, дали розкопки на місці одного з найдавніших міст світу – Ура, що розташовувався на берегах Євфрату. У глибокому шурфі, в 14 м від поверхні, під гробницями шумерських владик, жили на початку 3-го тисячоліття до н. е.., англійський археолог Л. Вуллі виявив потужний горизонт мулистих опадів, позбавлених слідів людської культури. Здавалося, копати далі не мало сенсу, так як шурф розкрив підошву антропогенної товщі. Однак Л. Вуллі наказав поглиблювати шурф і був винагороджений за це. Пройшовши 3 – метровий шар мулу, шурф знову увійшов в опади, в яких знаходилися уламки цегли та кераміки. Ці знахідки належали вже зовсім іншій культурі, іншому народові, ймовірно загиблому в результаті стихійного лиха – повені, що затопила великі райони в Месопотамії.
Дійсно, вироблене пізні розрахунки говорять про те, що рівень води, відклала З – метровий пласт мулу, був принаймні на 8 м вище відмітки, на якій знаходилося найдавніше поселення, знищене стихією. Не дивно, що небагаті живими після подібної катастрофи людям потік міг здатися всесвітнім. Надалі ж розповідь очевидців, переданий новим кочівникам, які перейшли в ці місця (а ними були шумери), обріс неймовірними подробицями і тлумаченнями жерців. З їх допомогою він трансформувався в легенду про те, як боги знищили перших людей за їх незліченні гріхи, зберігши для майбутнього тільки сім’ю праведника.
Висновок же про те, що в Старому завісі містяться варіант більш давньої шумерської легенди, зробив ще до розкопок в Урі співробітник Британського музею Дж. Сміт. Він прочитав її на табличках з обпаленої глини, які були привезені з іншого шумерського міста – Ніневії. Розповідь про потоп був записаний на них клинописом – найдавнішим видом листи, розшифрованого цим ученим. Герой шумерського епосу Гільгамеш зустрічає під час своїх мандрівок очевидця потоку Утнапиштима, чия розповідь про пережите і приводиться потім від першої особи.
Чим же викликане була повінь, що призвело до загибелі самої ранньої цивілізації в низов’ях Тигру і Євфрату? Це міг бути потужний паводок, пов’язаний або з таненням небувало великої кількості снігу в горах Східного Тавра, або з затяжними зливами в посушливих долинах. Однак важко уявити, щоб навіть самий сильний паводок міг спричинити загибель всього населення. Паводки не відразу досягають максимуму, і, отже, спостерігаючи поступове підвищення рівня річки, древні мешканці могли піти з тих місць. За кілька діб, протягом яких, згідно з легендою, вирували дощі, люди встигли б дістатися до піднесених плато або передгір’їв, ніколи не затоплюваних повністю водою. Та й яким би сильним не був паводок, він навряд чи би здатний був відкласти 3 – метровий пласт мулу. Подібна кількість переміщеного матеріалу свідчить про справжньої катастрофи, що сталася досить раптово і пов’язаної з екстраординарною подією.
Таким цілком могло бути найсильніший землетрус в горах Тавра, яке призвело до руйнування природної дамби, колись замикає вихід з ущелини, де знаходилося велике гірське озеро. Не менш грандіозне землетрус в горах Загроса або в Ормузькій протоці могло викликати різке зміщення ділянок дна по розломах в Перській затоці або Аравійському морі і породити гігантську хвилю, що обрушилася на узбережжі. А адже Ур знаходився на узбережжі Перської затоки, так як в період фландрской трансгресії берегова лінія розташовувалася в глибині суші, в деяких десятках кілометрів від сучасної.
І в тому і іншому випадку вода повинна була тягти величезна кількість взмученного мулистого осаду. Однак якщо катастрофа трапилася в горах Східного Тавра, то вона неминуче мала б породити потужний селевий потік, який разом з тонким глинистим матеріалом виніс би на рівнину велике число різнокаліберних уламків порід. Якщо ж катастрофа була викликана цунамі, тобто прийшла з моря, перемивши в річкових дельтах мав би підлягати глинистий мул з піском, що вистилає дно в цій частині Перської затоки. Ретельне вивчення осаду, слагающего горизонт мулу не тільки в розкопаної частині стародавнього міста Ур, а й на сусідніх ділянках аллювиальной долини річки Євфрат, має дати відповідь на питання, якого роду геологічна катастрофа сталася в Месопотамії приблизно 5 тис. років тому. Згідно ж описам Л. Вуллі, цей осад не містить великих уламків порід. А саме вони, катівшісь з гір з водою і мулом, мали б накрити стародавні поселення в долині Євфрату.
Ще одним свідченням на користь цунамі може служити факт загибелі приблизно в той же час інший найдавнішої цивілізації – Мохенжо – Даро, що існувала в нижній течії річки Інд в північно – західній частині Индостанского півострова, тобто на іншій околиці Аравійського моря. Зараз у відсутність точних датувань опадів, що покривають руїни Ура і Мохенжо – Даро, важко судити, наскільки пов’язані дві ці катастрофи. Очевидно, однак, що цунамі, зародившись десь в районі Ормузської протоки чи на іншій ділянці Аравійського моря, могло зберегти свою руйнівну силу, пройшовши весь Перську затоку і досягнувши з одного боку Месопотамії, а з іншого – дельти Інду. Прикладом катастрофи, викликаної гігантської припливної хвилею, яка вторглася у річкову дельту, можуть слугувати події, що сталися на нашій пам’яті в низов’ях Гангу і Брахмапутри. Буревій, що лютував кілька днів у Бенгальській затоці восени 1969 р., супроводжувався вітром, швидкість якого перевищувала 200-250 км / ч. Він породив смерч, який пронісся в ніч з 12 на 13 листопада над дельтою, вириваючи з корінням дерева і руйнуючи житла. Потім, як свідчать очевидці, з боку океану долинув зловісний гул, посилювався з кожною хвилиною. Незабаром на острови і береги річкових проток обрушилися потужні хвилі. На деякий час настала оманлива тиша, коли здавалося, що стихія вщухає. І тут хлинув страшний вал. Вода затопила не тільки вдома, але і верхівки дерев, на яких рятувалися зневірені люди. Це прийшла хвиля, висотою 10 м. Вона прокотилася по території площею в десятки тисяч квадратних кілометрів, затопивши всі острови і частина прилеглої до дельті суші. Загинуло кілька сот тисяч людей (за різними даними, від 150 до 350 тис.).
(2 votes, average: 5.00 out of 5)