ЛЕГЕНДИ І ПЕРЕКАЗИ
“Казка й неказка, чи художня й документальна проза, черпає сюжети й характери з дійсності, тільки робиться це в кожному із цих видів по-своєму. В казці маємо художньо трансформовану дійсність: фактична вірогідність зображуваного пройшла через колективний досвід творців і, зрештою, стала для них, а відповідно й для слухачів, естетично незалежною, відкріпленою. Саме тому про казкових героїв можна говорити як про символи з набором характерних усталених рис та функцій. Казковий персонаж не потребує детальної характеристики, – вона успадкована нами з дитинства разом з мовою. В образах-символах народ опосередковано узагальнює досвід поколінь – соціальний, класовий, психологічний та ін.
Приблизно те ж саме маємо і в легендах, з тією тільки різницею, що легендарні постаті не вважаються плодом вимислу, а реальними, хоч і з далекого минулого, постатями. Отже, образи легенди – це такі ж образи-символи, як і в казці, з набором усталених рис, тільки з установкою на їх реальне існування.
У переказах і оповіданнях інший принцип узагальнення, оповідач не може довільно творити події та предмети, характери й географічні реалії, розпоряджатися часом і простором, як казкар. Події дані йому самим життям, і в цих конкретних фактах і подіях він повинен відшукати їх приховану енергію історичних, філософських, етичних та естетичних узагальнень, наближаючи їх за рівнем художнього узагальнення до символів казки. Не всякий переказ чи оповідання можуть автоматично набути рис художнього твору. Тільки талановиті оповідачі можуть прокласти шлях від конкретного предмета, факту, події до їх ширшого узагальнення, до віднайдення аналогій, які роблять ці факти й події подібними до багатьох інших, роблять їх суспільно значимими явищами” (Степан Мишанич).
“Легенда (лат. Legenda – те, що належить прочитати) – 1. Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з VІ ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам’яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали “Патериком” <…> 2. Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх – біблійні сюжети”.
“Якщо термін “переказ” народного походження, то слово “легенда” – книжне. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами або книги про житія святих тощо. Книги ці призначалися для обов’язкового прочитання ченцями, служителями культу. Легендами називали ще написи на монетах, фортечних брамах, географічних картах, малюнках тощо. Переписувачі житій святих вносили в канонічні тексти свої зміни, використовуючи при цьому елементи усної оповідної традиції. Так виникала апокрифічна література, твори якої разом з багатьма сюжетами церковних книг почали проникати в народний побут, змішуючись тут з усними легендами та переказами язичницької міфології”.
“Легенди – це оповідання із церковно-релігійним підкладом та моралізаційним напрямком. Вони спираються звичайно на книжні джерела, розсновують мотиви, зачерпнуті з християнської біблійної, легендової та апокрифічної літератури, сплутуючи дійсне з чудовним. Легенди основуються переважно на мандрівних темах, які на українському грунті підлягають переробці під впливом місцевих культурно-історичних обставин” (Філарет Колесса).
“Народна легенда – це прозова художня розповідь, поширена в народі, зміст якої прямо чи опосередковано пов’язаний з панівною релігією. Для легенди характерний зв’язок не з тотемічною чи іншою добожеською релігією (такий зв’язок мають первісні міфи) чи з релігією багато божеською (античні міфи), а з релігією єдино божеською, якою в Європі є християнство” (Володимир Пропп).
“В широкому розумінні фольклорна легенда – це прозовий твір, який фантастично осмислює (на основі поширених у народному середовищі міфологічних, релігійних, етичних, соціальних, утопічних, історичних та інших поглядів) події, що стосуються явищ природи, стихій, фауни, флори, міфологічного або історико-героїчного минулого племен, народів, окремих осіб, котрі відігравали вирішальну ролю в становленні тієї чи іншої етнічної групи, надприродних явищ та істот (Бог, Ісус Христос, Богородиця, святі, янголи, нечисті духи). На відміну від казок легенда сприймалась в народі як достовірна розповідь” (Григорій Бостан).
“…Дослідники вважають народними легендами епічні малосюжетні фантастичні оповідання історико-героїчного, міфологічного та апокрифічного змісту з обов’язковою установкою на достовірність зображеного факту, явища” (Лідія Дунаєвська).
“Легенди – малосюжетні фантастичні оповіді міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов’язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів і явищ природи та ін.). Їм притаманні драматизм, стійкість і завершеність сюжету” (Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик).
“Окрему жанрову групу оповідальної творчості українського народу становлять легенди. Умовно їх поділяють на міфологічні легенди, легенди апокрифічного змісту, історичні легенди.
До міфологічних легенд відносять короткі фантастичні оповідання про чудодійні перетворення людей у звірів, птахів, у різні квіти й рослини, оповідання про домовиків, водяників, перелесників, русалок, вовкулаків і т. ін…
Під апокрифічними легендами розуміють усні оповідання, в яких досить вільно (не канонічно), а часом пародійно, трактуються біблійні та євангельські теми…
Історія українського народу, його світогляд і характер найбільш яскраво та повно відображені в героїчних легендах” (Галина Сухобрус).
Класифікація легенд Михайла Драгоманова у праці “Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова” (1876):
“1) природа; 2) міфологія, мерці; 3) люди, наділені чудесною силою; 4) скарби; 5) родинне і суспільне життя; 6) особи й події історичні; 7) місцевість; 8) бувальщини”.
Класифікація легенд Георгія Булашева у праці “Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування” (на основі етнографічних матеріалів М. Драгоманова, П. Куліша, П. Чубинського, Б. Грінченка, теоретичної праці М. Костомарова “Слов’янська міфологія”):
“Українські легенди про створення світу.
Українські легенди про створення Адама і Єви.
Українські легенди про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю.
Українські легенди про життя перших людей по вигнанні їх з раю та про рукописання Адамове.
Українські легенди про “триблаженне древо”, смерть Адама та главу його.
Українські легенди про походження та характеристичні особливості деяких народностей.
Українські легенди та перекази про житло, господарські будівлі, знаряддя й деякі винаходи.
Українські народні оповіді та перекази про легендарних людей і народи.
Українські легендарні оповіді про надприродних істот:
І. Доля.
ІІ. Злидні.
ІІІ. Уособлення хвороб.
ІV. Уособлення днів тижня:
1. Святий Понеділок.
2. Свята Неділя.
3. Свята П’ятниця.
Українські легенди та перекази про небо і світила небесні.
Українські легенди та перекази про різні атмосферні явища.
Українські легенди та перекази про землю.
Українські легенди та перекази про воду, вогонь і початок винокуріння.
Українські космогонічні легенди та перекази про різні трави, квіти, хлібні злаки і городину.
Українські легенди та перекази про дерева й кущі.
Українські легенди та перекази про свійських тварин.
Українські легенди та перекази про диких звірів.
Українські легенди та перекази про свійську птицю.
Українські легенди та перекази про диких птахів.
Українські легенди та перекази про риб і раків.
Українські легенди та перекази про гадів.
Українські легенди та перекази про комах”.
Поділ легенд на групи Філарета Колесси залежно від тем апокрифів, з яких вони виникли:
“1) легенди старозавітні (про початок світу, Бога й сатану, Адама і Єву, Давида, Соломона та ін.);
2) новозавітні (про Христа, Богородицю, Петра й Павла, їх мандрівки й чуда);
3) про святих (Миколу, Варвару та ін.);
4) про позагробове життя й кінець світу;
5) легенди-притчі на теми роздумів про щастя, долю, гріх, смерть, вічність, віру й т. ін.”.
Класифікація легенд Володимира Проппа:
“1) книжні легенди (в основі яких сюжети Біблії та апокрифічної літератури);
2) легенди казкового походження, які виникли шляхом переробки і переосмислення казок;
3) космогонічні, чи легенди про творення світу, які відрівані і від Біблійної, і від міфологічної традиції і є самостійним фольклорним утворенням, продуктом народної фантазії;
4) легенди про мандрівне божество (мандрівки і діяння Христа);
5) легенди про святих, де діє не Христос, а Його апостоли і святі”.
Класифікація легенд Михайла Грушевського у праці “Історія української літератури”:
“1) космогонія;
2) перші люди;
3) старозавітні легенди;
4) Христологія;
5) апостоли і святці;
6) легенди, прив’язані до України;
7) святкування (геортологія);
8) про кінець світу (есхатологія);
9) моралістичні теми”.
Класифікація легенд О. Дея та за виданням “Легенди та перекази” (Київ: Наукова думка, 1985):
“1) міфологічні;
2) антропоморфічні;
3) апокрифічні;
4) топонімічні;
5) історико-героїчні;
6) соціально-побутові;
7) космологічні;
8) гідронімічні;
9) зоологічні;
10) етіологічні та інші”.
“Легенди та перекази – споріднені жанри народної прози, які відрізняються від казок насамперед посиланням на вірогідність зображуваного. Якщо в переказах зображуване не виходить за межі дійсного, реального, можливого, то основу легенди становить вигадка і фантастика. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку та фантастику вірили як у можливу. У народному побуті легенди й перекази не мають чіткого розмежування, перекази часто насичені легендарними мотивами, а дивовижне та неможливе у легенді виступає в органічній єдності з повсякденним і звичайним. Фантастика і вимисел легенди були тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе – досяжним”.
“Перекази – це невеликі усні оповідання про визначні історичні події та їх героїв” (Лідія Дунаєвська).
“Перекази – усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов’язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва – переказ)” (Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик).
“В порівнянні з легендами, перекази відзначаються більшою документальністю змісту, більшою реалістичністю художніх засобів. Якщо в легендах типовим художнім засобом змалювання образу героя і його діяльності є поетичний домисел, який найчастіше виявляється в такому засобі, як гіпербола, то в переказах гіперболічне зображення майже відсутнє. Створювані по гарячих слідах подій перекази містять в собі насамперед достовірні дані про події, і тому змальована в них дійсність підпорядковується історичній конкретності” (Галина Сухобрус).
“Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі головні цикли переказів: топонімічні (про походження географічних назв), етимологічні (походження назв предметів та явищ), ономатологічні (походження імен), етнонімічні (походження назв національних груп) та ін.” (Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик).
Хронологічна класифікація переказів:
1) перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду);
2) перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів;
3) перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648-1654 рр.;
4) перекази періоду руїни та національно-визвольних змагань 18 ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух);
5) перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА, УПА; події Першої та Другої світових воєн)” (Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик).
“Переказ історичний – жанр, у якому оповідається про події та особистостей, що зафіксовані в письмових історичних джерелах. Однак характерною рисою переказу історичного є те, що в ньому вимисел переважає над фактами… До переказів історичних відносять оповіді про предків, династичні перекази та перекази про етнологічний родовід. Останні, часом, набувають міфологічного характеру…” (Ігор Зварич).
“Переказ місцевий – жанр, який дуже близький за своїм змістом та жанрологічним характером до переказу історичного. Різниця між ними полягає в більшій широті побутування переказу історичного. Окрім цього, звичайно, події та історичні постаті переказу місцевого рідко коли фіксуються в історичних письмових джерелах. Їх значення локальне. Вони відомі лише в якомусь окремому населеному пункті чи невеликому регіоні… Перекази місцеві охоплюють собою також всі оповіді, які пояснюють назви місцевих географічних та етнічних об’єктів” (Ігор Зварич).
“Переказ міфологічний – різновид жанру переказів, головні персонажі якого міфологізовані народною уявою. Ця міфологізація відбувається згідно зі своєрідністю архетипного міфологічного мислення того чи іншого етносу. Як правило, перекази міфологічні присвячені видатним постатям та великим подіям далекої давнини. Характерною особливістю таких переказів є те, що вони претендують на історичність та правдивість. Останнє є важливою ознакою цього жанрового різновиду переказів, бо міфічність завжди передбачає беззастережну віру в розказувань. Дії героїв переказів міфологічних завжди глобальні та гіперболізовані й здебільшого ідеалізуються” (Ігор Зварич).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)