ЛАСКАВО ПРОСИМО В ПУСТЕЛЮ РЕАЛЬНОСТІ… (Пономаренко Любов Ніч у кав’ярні самотніх душ)

Олександр Хоменко,

Старший науковий співробітник відділу української літератури НДІУ, м. Київ

Біжучому українському літпроцесові, фігуранти якого бавлять себе розмовами про нашого Нобеля, якось важко осягнути ту істину, що достеменною ознакою прози і європейського, і світового рівня є її засаднича, сказати б, неперекладність. Звичайно, відтворити якийсь набір слів не становить жодної проблеми, але проза як осяяння, як шлях до босхівських вогняних стовпів завжди лишатиметься субстанцією вогняною, а не кристалізованою. Її не вільно подрібнити на гранули і засипати в банку, як розчинну каву, її тонкий малюнок психологічних ситуацій, об’ємність мовної оптики, прозирання по той бік метафори і долі розпросторюються тільки і лише як “тут-і-тепер” закорінені. Прозі Любові Пономаренко під цим оглядом зайві означення не потрібні, хоча бажаючі можуть їх собі наколекціонувати досхочу, вбачаючи там і кафкіанську притчевість, і сувору аскезу графіки Тесленка, і теплу дотиковість Коцюбинського і Григора Тютюнника. Вона просто існує: природна з’ява, а не штучне утворення, протуберанець емоції, а не химера модерної підсвідомості. Її персонажі живуть зазвичай у світі маленьких містечок, такому літеплому, майже середземноморському, достоту, як у фільмах Фелліні – і тільки десь по краю, на місцях семантичних зсувів нагадує про себе холодний полиск “варязької сталі” (Є. Маланюк). Чи простують вони до смерті? За те важко сказати, бо притча у принципі не знає, що таке нестримне розгортання дії, її герої вже визначені наперед, як маски в італійській “комедії дель арте”. “Смерті не знає, хто за Україну помирає”, – писав у вісімнадцятому золотогомінний Тичина. “Смерті не знає той, хто…” – відлунює у Любові Пономаренко, яка утримується від твердих схем жорстких узагальнень, філософських, політичних і публіцистичних, пропонуючи натомість шлях майже даоського “недіяння”, бо активізм, ця, за Юліусом Еволою, риторика відчаю вже довела людину до межі екзистенційного самознищення. Саме звідси – і якась барокова сновидність новелістики мисткині. Життя – це сон, – може вона повторити слідом за великим Кальдероном. Одначе це не той сон, у який приходить дідусь Фройд, ставлячи у куточок свою улюблену кушетку психоаналітика. Це той сон, де єднаються першостихії – земля і вода, на корі дерев проступають потаємні обличчя, помирають красиві жінки і “скіфська баба сміється мені межи очі. Примирливо і прощенно”. Але, “якщо до кінця життя залишився хоч один день, то не пізно почати його спочатку”. Тому ласкаво просимо у пустелю реальності…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЛАСКАВО ПРОСИМО В ПУСТЕЛЮ РЕАЛЬНОСТІ… (Пономаренко Любов Ніч у кав’ярні самотніх душ)