Культура – “донор” і культура – “реципієнт”

Відомий західний дослідник Е. Гелнер визначає в розвитку людства культуру аграрну і індустріальну. Аграрна культура – це культура на рівні соціальних верств або локальних громад, які не прагне розширити зону свого впливу. Індустріальна культура, в свою чергу, передбачає загальну грамотність, високий рівень технологічних і загальних знань, поширюваних державою. Різниця цих культур перетворює одну культуру, індустріальну (промислову), в “донора”, іншу, аграрну, – в “реципієнта”. Але й серед індустріальних культур існують свої “донори” – культури більш розвинені у сфері науки, техніки і промисловості і “реципієнти” – культури, що переймають від “донорів” новий досвід і технології. Культура – “донор” – це культура дає, культура – “реципієнт” – це культура бере. Історія розвитку індустріальних і аграрно-індустріальних суспільств показує, що рівень розвитку їх культур був різним, у одних той чи інший вид культури був “донором”, в інших ті ж види виступали як “реципієнти”. Ці явища часто впливали на прогрес і в чому визначали соціальні та політичні процеси.

Так, Росія на початку XX ст. була країною із середнім рівнем розвитку капіталізму. У 1913 р за рівнем промислового виробництва вона займала п’яте місце в світі; з видобутку нафти, вивезення деревини, виробництву пиломатеріалів – другий; з вироблення бавовняних тканин – третій; по продукції машинобудування – четверте; з виробництва чавуну, залізної руди, цементу, виплавці сталі – п’ятий; з видобутку вугілля – шосте. За енергооснащеності робітника (найважливіша ознака великої промисловості) Росія перевершувала континентальну Західну Європу: на 100 промислових робітників у Росії (без гірничої промисловості) припадало 92 л. с., у Франції – 85 л. с., у Німеччині – 73 л. с. Але в Англії енергоозброєність в той час становила 153 л. с., у США – 182л. с.

Особливість економіки Росії заключалаcь в тому, що в країні було найвідсталіше землеробство, сама дика село і самий передовий промисловий і фінансовий капіталізм [4,4 77]. Це була аграрна країна з величезним переважанням сільського населення, і одночасно вона відрізнялася високою концентрацією промислового виробництва. Російська духовна культура дала світу класичні зразки літератури, мистецтва, науки, і в той же час три чверті населення країни було неписьменним. У 1914/15 навчальному році в школах Росії навчалося 7030000 учнів [2,467]. Таким чином, на рубежі століть Росія являла собою суперечливе поєднання двох типів товариств – аграрного та індустріального, причому індустріальне поступово відвойовувала позицію за позицією. Відповідно і культуру Росії в цей період не можна вважати індустріальною. По суті, в країні склалися дві культури – аграрна та індустріальна. Ця різниця культур, з одного боку, гальмувала розвиток суспільства, з іншого – сприяла його прогресу.

Різниця культур перетворювала одну культуру в “донора”, іншу – в “реципієнта”. У нашому випадку індустріальна культура виступала як культура – “донор” по відношенню до аграрної. Але навіть всередині індустріальної культури цей процес теж мав місце.

Всього в Росії було близько 10 млн найманих робітників – фабричних і заводських. Фабричні робітники в Росії, втім, як і будівельні, гірські, залізничні, були найбільш тісно пов’язані з селянством, із землею. У них протиборствували дві культури – аграрна та індустріальна. Різниця цих культур створювала нестійкий, постійно коливається соціальний тип особистості, тип людини маси, схильний різним політичним впливам. Інша справа заводські робітники (що дуже важливо – не в першому поколінні), що визначилися, чіткі у своїх переконаннях, що пройшли огранювання індустріальної культурою: освіта, взаємодія зі складною технікою і технологіями на виробництві, культура життя, новий побут, притаманні буржуазії та інтелігенції. Індустріальна культура впливала на робочих через систему суспільних зв’язків, основу яких тоді складали освіту і самоосвіту, а також передові промислові технології.

Якщо порівняти психологію російського заводського робітника і західноєвропейського – різниця полярна. Хоча і той і інший – продукти індустріальної культури. Західнонімецький дослідник Г. Оггер в книзі “Магнати… Початок біографії” пише у зв’язку з цим:

“Кожен житель імперії, будь то поденник без даху над головою або казково багатий промисловий магнат, мав своє споконвічне місце і кожен пристрасно бажав як-небудь проникнути в наступну, більш високу соціальну прошарок… Пристосування, а не бунт і не заколот вже в той час було девізом всіх німців. Робочий трудився не розгинаючи спини і відкладав гроші, щоб отримати хоча б невелику можливість жити, як дрібний буржуа; продавець копіював спосіб життя власника підприємства; ремісник приладжувався під уклад життя директора банку… “[6, 98].

Російські заводські робітники були людьми іншої культури, якщо розглядати культуру як систему цінностей, уявлень про життя, спільних для людей, пов’язаних одним певним чином життєдіяльності. Цінності – це загальноприйняті переконання щодо цілей, до яких людина повинна прагнути. Вони суттєво різнилися у заводських кваліфікованих робітників, т. Е. Робочої інтелігенції, в Росії і на Заході, а також у тих, хто трудився на російських фабриках, в різного роду артілях, майстерень і на дрібних підприємствах. У перших це були духовні, соціалістичні цінності, засновані на вірі в справедливе, гуманне, багате, що піклується про кожну людину суспільство. Робітники-інтелігенти вистраждали їх і осмислили завдяки революційному вихованню. У публікаціях тих років зазначалося, що цієї категорії робітників властиві жага справедливості, почуття честі, готовність до самопожертви.

Узагальнююча характеристика робочої інтелігенції, яка міститься в огляді департаменту поліції (1914), свідчить про те, що в цілому цей шар оцінювався як ворожий уряду. У департаменті поліції вважали, що значення робочої інтелігенції величезна. Згідно поліцейському висновку, вона являла собою новий вид революційних ватажків і складалася з розпропагандованих свідомих робітників, що отримали революційну підготовку в підпільних організаціях і вдосконалити в тюрмах і засланнях. Особливу роль у її формуванні, йшлося далі, зіграли культурно-освітні товариства, які виробили тип пропагандистів і агітаторів у вигляді робітників-дискусантів, робітників-лекторів і робітників-референтів, а колір робочої інтелігенції зосереджений в профспілках, де відповідальні посади займають робочі з солідним революційним минулим, що розбираються в політичних і соціальних питаннях [5,292-296]. Зайве говорити, що всі ці культурно-освітні товариства та гуртки здебільшого перебували під впливом соціал-демократів. Саме під їх впливом визрівала тоді в Росії нова духовна культура – соціалістична. Вона різко збільшила розрив між “традиційної” духовною культурою, яка існувала тоді в Росії і на Заході, і культурою робочої інтелігенції.

У Росії зароджувалися нові суспільні зв’язки, що протистоять сформованій системі суспільних зв’язків. Їх потенціал реалізовувався насамперед у наступальній, руйнівною по відношенню до існуючого ладу пропаганді. Російська соціал-демократична партія створила вельми ефективний механізм руйнівної пропаганди. Він включав діяльність партійних шкіл, де готували пропагандистів і агітаторів, революційних гуртків на підприємствах і недільних шкіл, а також революційну пресу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Культура – “донор” і культура – “реципієнт”