Кулішева дума про велич і славу України

В. Погребенник,

Доктор філологічних наук, професор,

Зав. кафедри української літератури

НПУім. М. Драгоманова

“Величезна вартова башта нашої національності” (Борис Грінченко), Куліш від романтичної пори свого “бурі й натиску” 40-х років XIX ст. мав ключовим пунктом світосприймання і творчості – Україну. Невтомно працював над пробудженням суспільної і національної свідомості України, витворював разом із Т. Шевченком і по його смерті підстави для духового відродження рідного народу, насамперед усвідомлення національної окремішності України, її величі. Романом “Чорна рада”, згідно авторського визнання з епілогу, доводив: Україна зовсім не була “политическим ничтожеством” до Переяславської ради. На противагу російській імперській концепції Москви як “третього Риму” (а четвертому, мовляв, не бувати) Панько Олелькович протиставив українську візіонерську й націєтворчу концепцію Києва як “другого Єрусалиму”. Письменник бачив своєю місією здвигнути націю, піднімав її з занепаду, впродовж піввіку був центром громадсько-культурного життя всієї України.

Україна в її історії, словесності народу, етнографії стала в осередді думок і замірів молодого адепта романтичного руху. Ставши одним із кирило-мефодіївських “апостолів народної свободи”, разом із іншими прагнув, за його словами з “Історичного оповідання”, повернути духовну велич колись славної батьківщини, видвигнути українців із темряви, ввести до спілки вільних і рівних слов’янських народів. Тому не сприймав утрати українцями національної ідентичності, був проти їх розчинення в російстві. Уже на допитах у казематах III відділу жандарми, відчувши провідну його ідею України, інкримінували надзвичайні думки про її важливість, буцімто вигадану Кулішем, “неблагонадійний” визвольний дух його “Повести об украинском народе”. Проте й на засланні не полишив розмислів про історичну долю України, створивши роман “Алексей Однорог”. Упродовж 1856-1857 pp. у Петербурзі двома томами вийшли “Записки о Южной Руси”. Цей історіографічний, етнологічний і літературний збірник оприлюднив многоцінні пам’ятки “духу народного”, “матеріали великої наукової вартості” (Микола Сумцов), заклав наукові основи України, студіювання національного характеру.

Перебування в Галичині наприкінці 50-х і вдруге на початку 60-х pp. мали наслідком те, що Куліш надовго став, згідно з Франком, “головним двигачем” українства західних земель. Це буди початки ставлення “української справи на всю її широту” (Михайло Драгоманов). А з заснуванням 1861 р. першого загальноукраїнського часопису “Основа”, Куліш, будучи його душею, друкував тут свої вірші й історичні нариси, полемізував із тими, що вважали українську культуру провінційною частиною культури Росії чи Польщі. В “Листах з хутора” по мандрах Європою та роздумах про рідний простолюд Куліш протиставив скарб народної традиції і світ села урбаністичній псевдоцивілізації.

Перший поетичний твір письменника, поема-хроніка “Україна” – епопея, що обійняла минулу славу вітчизни від Володимира Святого до Богдана Хмельницького. В ній сполучено думи кобзарів про козацтво та власні “старії словеси” в стилі “Слова о полку Ігоревім”, народної творчості й літописному тоні “Історії Русів”. Намір “висловити життя” рідного народу в його історичному побутуванні на власній землі, у тріумфах та в трагічних жертвах, завданих ворогами, зумовив пієтетне звучання відгуку Куліша про українців у плані порівняння з іншою славетною цивілізацією Європи: ” не було в світі люду одважнішого і славнішого над Греків і Козаків; нема ні в кого і пісень луччих, як у Греків та Козаків”.

Збірка “Досвітки” (1862) з провідним мотивом “боротьби українського народу проти чужоземного поневолення”^ має тему України за серцевинну. Від “Заспіву” побудована на глибоких контрастах, ця тема показова у медитації “Народна слава” втіленою ідеєю слави “мого роду” на землі, від “Лиману до Єсмані” жовтіє пшениця та чорніють могили. Присутній тут образ козацьких могил виступив уже як уцілілий символ слави прадідів у поемах “Солониця” та “Кумєйки”, назви яких нагадують про битви – свідчення нескореності козацького народу і духу України. Автор наділив своєю симпатією у поемі “Солониця” “наливайківців, молодих орлят”. Саме вони, а не “лейстровики-недоляшки”, на його погляд, – вірні діти “України рідної”. Молодим нащадкам народної слави і спадкоємцям величі нескореної вітчизни адресований моральний імператив поета, адресований і всім сучасникам: “Ой рятуйте-визволяйте” Україну!

Її минуле Куліш розкрив як у героїці козацтва (а козаччина, на переконання поета і вченого, зроджувала твердих духом людей), так і в трагічних сторінках – зради, поразки. “Кумєйки”, наприклад, висвітлили художнім словом і причини повстання на чолі з Павлюком, і розмах руху як доказ тільки до часу прихованої сили України (“Розлетілось по Вкраїні безхатнє птаство” – “Затрусилось по будинках Вельможнеє панство”), і “тяжку наругу” наших предків від ляхів на Росаві й у Варшаві: “Розійшлися по Вкраїні Каліки безрукі”.. Та ще важливішим за таку криваву долю та вписану кров’ю в історію свою правду є усвідомлення того (як Божої волі), що долі й величі України призначено рости “в боях кривавих”…

Ще в монолозі “Гульвіса” живе в ліриці “Досвіток” патріотичний мотив слави предків із Січі, скоригований по-своєму вже “Дунайською думою”. Тут погляд на національну історію підпорядкований концепції змагання анархії й порядку, руїнництва і культурництва. Розкішним садом рясним у малюванні Куліша була Вкраїна середніх віків, коли тодішня національна еліта, “панове великого роду”, “каштеляни та княжата, дуки, воєводи” залюднили прикордоння з татарами, впорядкували городи і села. Як бачимо, творцями духовної величі батьківщини, ініціаторами і патронами її культурного зростання виступають у поета аристократи давніх родів, а саме поняття аристократизму пов’язане з працею на благо всіх людей. Та процвітання багатої і веселої України-“раю” в малюванні Куліша почали підважувати не тільки зовнішні вороги, а й своя “голота п’яна” й темна: бурлаки, винники, дейнеки, втікачі-“хлопи” з Великого Лугу, “сіроми-гайдамаки” і те козацтво, яке прагнуло в Чорне море “гуляти”. Шляхта ж, згідно суб’єктивної концепції Куліша в “Дунайській думі”, гарно захистивши Україну, протидіяла цим недалекоглядним (із огляду на тяжкі удари Оттоманської Порти у відповідь) намірам, як і намаганням черні зробити з України власну “любу здобич”.

Тема величі батьківщини набула в “Досвітках” трагедійного звучання у романтичному протиставленні “минуле – сучасне”. Так, “дума” “Старець” охарактеризувала Убогу Вдовицю Україну як землю повсюдного мороку і німоти забуття. Безвідрадний стан рідного краю, в якому “люди туманіють”, не дає спокою ліричному героєві й над берегами Італії (поезія “Lago Maggiore”), й він у байронічному настрої ладен загинути на чужині. Та попри все горе, давнє і нове, розлите в ліриці Куліша, в ній панує-таки справжній культ України-святині, любов’ю до якої міряна й перспектива взаємин із милою (“Святиня”). Свій погляд на стан Матері, “надії єдиної”, висловлено по-козацьки енергійно: “Годі, браття, сумувати: Ще не вмерла наша Мати!” (“З того світу”).

Розлога поема “Настуся” з доби 1648 р. розкрила тривкі підвалини слави України піднесенням національної традиції, усталеного побутово-звичаєвого укладу життя українців старшинських родів, кордоцентричністю вдач героїв – “голубиної” родинної вдачі дівчини-козачки та невпокійного характеру лицаря-козака, – того самого Морозенка, за яким Україна ще не плакала в рік виступу Хмельницького. В історичній ретроспективі твору багато важать гордощі за всесвітню велич “козацької хати” – України, яку добре знали турки й німці від часів “короля Степана” (Баторія). Емблемами слави виступають у поемі козацькі звитяги від Кумейок до Жовтих Вод і Корсуня, де завдяки мужнім “козачатам” помолодшала “старенька Козацькая мати”. Серед інших співзвуч двох поетичних голосів, Шевченка і Куліша, відзначимо плекання у творчості другого з першорядних поетів ідеї “сім’ї єдиної”, намір утішити “Матір безталанну”. Україна є великим колом авторової уваги і в поемі “Великі проводи” з тієї ж доби 1648 р. Ідеальний її герой-“культурник” Голка (на думку Дм. Дорошенка, його прототипом був Юрій Немирич), вірний західним гуманістичним ідеям й у час виборювання волі Вкраїні, – живе втілення важливої передумови повернення вітчизні величі та слави, а саме консолідації думи і волі українців, об’єднання їх великою метою визволення – всіх “убогих і усіх заможних”. Задля цього й “вилинули” на Вкраїну ті благородні “сизі орли”, які й “оживили-воскресили Козацькую силу” під Корсунем, виступив сам Богдан, гукнувши на всю Україну так, що аж загули хлібороби, “як весняні бджоли”. Свої історико-філософські побудови Куліш підпорядкував ідеї міжстанового братерства і патріотизму (Вкраїна “всіх нас одна мати”), підпорядкував мрії про “загальну рівність, про однакове всім право” (Сергій Єфремов) як запоруки прогресу вітчизни.

Її велич, нівечену “загребущим з Москви” (“До братів на Вкраїну”), Куліш пов’язує з відданістю високим етичним ідеям християнства. Наприклад, назване послання пропонує не сумувати за загарбаним сусідами з рідної хати, а по-євангельськи “покарати” ворога новим хлібом-сіллю, ширенням рідних духа і слова по всій Україні. В адресації “Варфоломієві Шевченкові”, як перед тим у другій частині “Дунайської думи”, звучить щире авторське сподівання: знов Україна садом процвіте, не для хижацтва – для своїх дітей, і вже більше не повиватиме смуток соборні землі від Дунаю по Кубань.

Навіть критично-памфлетне начало збірки “Хуторна поезія” підпорядковане провідному характеру національно-культурницького маніфесту, що окреслював шляхи відродження України. Головним символом медитації “До кобзи” стає цей славнозвісний інструмент, народний і самого поета, який не даватиме заснути українцям у полярну ніч царату, скликатиме докупи рідну “сім’ю”. Живе в вірші дух весни – пори, коли, як пророче прозирнув Куліш у події 1917р., “з мертвих воскресне Вкраїна”. Наголосивши зв’язок співця-пророка (по смерті Шевченка Куліш не без підстав перебрав цю функцію на себе) з рідним краєм, поет підніс вагу “рідного слова” як виразу “Божої правди” (колись “судити Україну Рідне слово буде”).

Велич його призначення – й у просвіченні незрячих, охороні “предковічних пам’яток святині-батьківщини, навіть у єдино можливому через рідне слово рятунку Вкраїни і світу від московського “Батия нового”. Святим і пророчим у цьому зв’язку визнав Куліш – Шевченкове слово. Як прекрасно сказано від імені Кобзаря в “Оді з Тарасової гори”, “Я ваш кобзар, поет, пророк ясновидющий! Я вічний образ ваш, я дух ваш невмирущий, Ковчег народности, священний стяг свободи, Що вас водитиме у всі грядущі роди”. Силу ж свого “немудрого слова” Куліш убачав у правді, за яку витерпів немало, та віри не позбувся: “Воскреснеш, Нене, встанеш з домовини”, і “розіллється слава України По всій вселенній, од краю до краю”.

На заваді ж цьому стоїть, згідно національного критицизму мислителя, “гноїще пороків українських”. Гнівний архистратиг Пантелеймон словесно бичував: міжусобне ворогування “рідних братів”; “перелюбки панів з Литвою та з Ляхами”; лихоїмство владик та приноси їм “диких розбишак” “з пожарів”; “лицемірство темне” охлократичної черні. Ці закиди, що визріли в автора внаслідок джерелознавчої праці, не позбавлені певного історичного грунту, хоча не обійшлося тут без прикрої тенденційності в переоцінках кобзарів і козацтва.

Безпристрасне виваження вибухових “емоціо” й історичних “раціо” автора чи не найгострішого звертання “До рідного народу…” все ж дозволяє потлумачити цей етнодидактичний монолог-напучування як вияв надмірної і ще не задоволеної любові до України і свого народу. Куліш третиною послання опоетизував “єдиний скарб” рідної мови як “голос луччих предків з домовини, Тих душ святих, що марно погибали У злигоднях Великої Руїни”, підніс значущість вершинних набутків культури, що є шляхом у пустелі та дзеркалом всесвітнім для кожного народу. Звідціля простелилася в Куліша очевидна констатація: українці, обікрадені “великим добродієм” у давнішій частині їх історичної культурної спадщини, масово зрусифіковані (“з рідним словом тулишся мов злодій”), цим ізведені до статусу “азіата мізерного”. Патріот, він понад усе хоче бачити Вкраїну в сім’ї культурних держав Європи, тому не цінує козацтва як “розбишак великих” (ця неузгодженість Куліша, гостро скритикована в числі інших молодим Франком, може бути пояснена таким чином: Куліш, як і Драгоманов, розрізняв плідні вартості козацтва та шкідливі для нащадків хиби).

Звертання до українського народу “Псалтирна псальма” ще перед “Прологом” до поеми “Мойсей” Іва-на Франка гірко ствердила: “їдять тебе твої сусіди мовчки І за твоє невольництво не платять”. Лірик закликав українців подумати про долю правнуків, пригадати рідні славу і велич: “зорім очима поле, Нехай на нім не корениться горе. Ми думками те поле заволочим, Од Вісли до Кубані слізьми змочим…”

Остання збірка Куліша “Дзвін” скомпонована, зокрема, під гаслом спасенності культури, поглибила вираз історичних поглядів автора. Його засадничий вірш “Національний ідеал” сформулював висловлену ще 1892 р. у листі до М. Карачевської-Вовківни концепцію Київської Русі в найширших її кордонах як величної давньоукраїнської спадщини (“Моє он патріотство починається з Олега й Святослава, захоплює кляземщину й московщину з новгородчиною”, зрікається монгольського ярма і впливів Польщі, опановує Крим, поновлює “старорущину” Боянів “на звалищах кобзарських дум і живого слова народного”2). Куліш одним із перших вважав Київську Русь державою саме українського народу, навіть основою свободи всіх слов’ян. До цих думок у вірші додано рядки (майже без літературних прикрас) про той животворний дух Русі України, що свого часу “Ляхву одвадив од латини” і привабив до “польщизни”, вказав живу мову ще перед Пушкіном і Москві, відучуючи її, статарену, од “нагинання спини”. В заключній же частині “Національного Ідеалу” історичний факт тяжіння до Києва народів “многих Од Волхова, Карпат, Тмуторокані, Волги” став наріжним каменем для ідеї великої імперії, у якій “без єзуїта Лях, Москаль без бюрократа Зустріне серед нас приятеля і брата”. Пізніша концепція “двоєдиної Русі” передбачала духовний провід України над Росією (отже, й політичний)! За сучасних же поетові обставин, коли й “тума-Москва рече, що ти хахол”, Куліш убачає вихід в “паланні нашого староруського духу”, що поверне і силу, і славу, в воскресіння “своєї Владимерії”.

Є в “Дзвоні” й низка текстів іншого плану, з яких Україна розкривається красою Підгір’я, покликаного поновити славу предків (“З Підгір’я”); теплотою й осяйністю “козацької хати” при Дунаю; розкішшю степів і “гаїв співучих”, порогів ревучих, срібною чистотою мови, голосної в піснях (“На чужій чужині”); хутірською ідилією (“Вітаю глуш твою, куточку мій затишний…”). Згармонізований на хуторі дух звіщав процвітання рідної землі Боянами-орлами, учительно й дотепер актуально закликав рятувати націю через її рідне дзвінке слово:

Отечество ж собі грунтуймо в ріднім слові:

Воно, одно воно від пагуби втече,

Піддержить націю на предківській основі, –

Хитатимуть її політики вотще;

Переживе воно дурне вбивання мови,

Народам і вікам всю правду прорече…

(“До Марусі В***”).

Доробок у жанрі поеми показує: “пізній” Куліш глибоко задумувався над історичним минулим і його результативністю для сучасного Вкраїни. Про це мова в ліричному відступі “Пісні первої” “староруської поеми” “Куліш у пеклі”, де “Русь Древня” названа нашим коренем і началом, рідна ж Україна – єдиною колискою мови. Поставши ще за “Кия Киянина” (така смілива тоді теза – справжній виклик офіційній історіографії), давня Україна була “архистратигом християн”, коли давала відсіч Коб’якам.

Особливо багата на національно вагомі розмисли поема “Маруся Богуславка” (1899). Через спогад старих козарлюг тут створено один із найпоетичніших образів України (другий розділ “Пісні сьомої”), заснований на ліризації гідронімів від Росі до Дону. Наклало на зображуване свій відбиток туркофільство автора, який і саму Марусю Богуславку побачив як свого роду сполучну ланку, покликану з’єднати Туреччину й Україну задля процвітання другої. “Богуславка” багата на правду історичного життя. Так, у долі героїні, яка втілює найбільший, за Кулішем, скарб України – “вінець краси” її дівчат і жінок, відбилася не лише “біографія” Марусі з народної думи, а й перекази про українок-дружин султанів Роксолану й Міліклію. Поема, котра вивершена провіщенням Марусиного неодмінного входження в піснетворчість України, глибокосутня в художніх коментарях-поясненнях. На думку автора, недолю Вкраїни спричинила міжетнічна та конфесійна ворожнеча, брак милосердя й любові у взаєминах. Узагалі варто поціновувати “Марусю Богуславку” не за мірками твору власне історичного, а як індивідуальну сповідь гуманіста перед образом синтезованого з усіх вір Бога.

Додає дещо до розуміння національних переконань автора і характеризування давньої України дует останніх поем, узагалі проза і драматургія письменника. Поема “Сторчак і Сторчачиха” (дія віднесена в 1625 р.) ясує обставини життя шляхтича-козака й доматора-гречкосія за “господарного” для Вкраїни часу “По первій Січовій незабутній руїні”, продовжує коло улюблених ідей (культ в українців “хорошого чесного роду”), являє красу народного слівця (“кукібниця в роботі”) й афористичності (“чернець іпаками живе, козак – мечем”). “Грицько Сковорода” у вимірі теми привертає увагу передовсім екскурсом в домонгольську історію Древньої Русі. Давно тоді, “як ще не знали У нас нічого про Москву”, славні князі й дружини воювали “дич-степовиків”. Наступні крутозлами історії України, за Кулішем, є похідними від успадкування козаком духа, покинутого татарином. Сам же Сковорода поданий як “ума і серця України передовик-репрезентант”, її слава. У зв’язку з реаліями життя Гетьманщини і Слобожанщини XVIII ст. витворено образ “полуаскета” і “стоїка строгого”, який цурався “висот земних” і наділених статками та посадами. Цікавр, що, пишучи про того, хто жив в “храму духовної свободи” і серед “хуторної простоти”, “блищав умом” між “письмаками, ба й попами”, Куліш до певної міри мав на увазі себе самого. Українську національно-історичну свідомість прищеплювала також вертепна “Іродова морока”, що показує перемогу української Правди і Козака-Гайдамака-Невмирака над Іродом (цар) і російською Кривдою, тріумф нашого народу за сприяння небесних сил.

Тож Кулішева дума про духовну велич і славу України перейнята науково-достовірним підкресленням її “давнезності”, високих душевних цнот українців – еліти і простолюддя, безцінності її мови, високих поезії й пісні. При всьому суб’єктивізмі концепцій козацтва, стосунків із Росією і Польщею тощо творча спадщина письменника щедра на доглибні думки патріота й історіософа, остороги перед втратою національних величі, вдачі, слави. Титан праці й критично мисляча людина, він визнав богоданну благословенність України, високості її історично-культурної традиції, але й полишив гіркі справедливі слова про дикість “нашої сторони, що та пуща віковічна”, сліпих нетямних вождів нації, яка налічує “півтора чоловіка”, і “ті живуть у незгоді”, – кресленики напряму праці всього українства на майбутнє.

1 Нахлік Євген. Пантелеймон Куліш. – К., 1989. – С.19

2 Вибрані листи Пантелеймона Куліша. – Нью-Йорк-Торонто, 1984. – С.266-267.

3 Бойко-Блохин Юрій. Великий клясик української літератури П. О. Куліш. – Мюнхен-Чернівці, 1997. – С. 19.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)