“Кров людська – не волиця” – Ольга Кобилянська (1863-1942) – Українська література 10-х років

Повість “Земля” (1901) – один із найвидатніших творів модерної української літератури межі століть. У ній письменниця майстерно поєднала реалії життя селян на Буковині із міфологічними й неоромантичними його вимірами. У повісті яскраво виявилося модерністське образне мислення авторки, яка фабулу братовбивства за землю висвітлила крізь призму загальнолюдських проблем: життя і смерті, гріховності і святості, злочину і спокути, любові і ненависті, влади землі над людиною. Літературознавець Степан Смаль-Стоцький, сучасник письменниці, писав, що “Земля” чарує читача “своєю красою, мистецьким розмалюванням великого тла події, захоплює великою ідеєю, великим незрівнянним синтезом”, внаслідок якого “демонічна сила землі творить свою поезію”. Міжпредметні паралелі. Тема влади землі над селянином належить до вічних тем у мистецтві. Вона сягає міфології античних часів. Деметра, грецька богиня родючості і землеробства, навчила людей, як обробляти лани під зернові культури. У XIX столітті цю тему порушували французький письменник Оноре де Бальзак (“Селяни”), польський – Владислав Реймонт (“Селяни”), німецький – Вільгельм Поленц (трилогія “Сільський священик”. “Селяни”, “Могильник”), російський – Гліб Успенський (“Влада землі”), а також українські – Іван Нечуй-Левицький, і Панас Мирний, Василь Стефаник та інші.

Правда, якщо у творах зарубіжних митців селянин – об’єкт співчуття, знедолена людина, за якою з далекої відстані спостерігає “об’єктивний” і “байдужий“ наратор, то в “Землі” Ольги Кобилянської – суб’єкт творення внутрішнього світу, який виростає немов із землі й змальовується крізь призму вірувань, забобонів, дії чар, приворотного зілля, ворожби, снів, передчуттів, містичних явищ. Персонажі твору – фаталісти, глибоко вірять у визначеність і невідворотність долі. Цей міфологічний мотив є наскрізним у художньому світі повісті й характеризує світосприймання землероба, його єдність із природою, землею, яка одухотворюється і стає важливим чинником формування світогляду героїв. Антитеза є рушієм розгортання художньої картини світу: зіставлено цивілізацію і природу, мрійливу уяву і мудрість, пристрасті й розум, переступ і моральну силу, байдужість до природи і поетично-трудове, містичне її сприймання. Персонажі авторки перебувають у вічному циклічному колообігу життя людей на землі, у світі, що несе у собі красу, гармонію і таїну минулого і майбутнього, яке передбачає вічне повернення, а відтак відродження людського духу. Загалом влада землі несе позитивну енергію для людини, проте в силу збігу антигуманних суспільних та особистісних чинників у характері селянина набуває негативної дії. Особисті егоїстичні риси в характері Сави, його пристрасть до руйнування, нелюбов до землі призвели його до переступу, порушення людських моральних цінностей, а відтак – братовбивства.

З цього випливає ідея твору: “земля повинна бути для людини, а не людина для землі”. Земля, покликана народжувати життя, у творі Кобилянської стає причиною смерті. Гуманістична ідея повісті полягає в запереченні темної влади землі над людиною. Твір проймає життєствердна віра в духовне розкріпачення людини, в перемогу світлих начал життя, а її застережливий пафос перегукується зі словами народної пісні, опублікованої Маркіяном Шашкевичем в альманасі “Русалка Дністровая”: “Кров людська – не водиця, / Проливати не годиться”.

Історія написання повісті, типи і прототипи. В основу сюжету твору лягли справжні події, що мали місце в селі Димка, де з 1889 по 1891 роки проживала Ольга Кобилянська в невеличкому маєтку, придбаному батьком. В селі вона глибоко пізнала селянське життя, зокрема знала родину Костянтина Жижияна, який мав двох синів – Саву і Михайла. 1894 року в сім’ї сталася трагічна подія: Сава, бажаючи бути єдиним спадкоємцем батьківської землі, вбив старшого брата Михайла. Ця подія дуже вразила письменницю: “Факти, що спонукали мене написати “Землю”, правдиві. Особи майже всі також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала – ох, як я хвилями ридала/” На цьому документальному матеріалі письменниця художньо відобразила вічну тему Каїна та Авеля, зради і покути. Згодом Сава Жижиян – прототип Сави Федорчука – емігрував до Канади, де й помер. Маріука Магіс – прототип Рахіри – прожила дев’ять років із Савою. Коли він її покинув, тяжко працювала на землі, аби прогодувати дітей. Прототипами інших персонажів “Землі” були селяни з Димки та інших сіл. Змальовуючи життя тодішніх рільників, письменниця не копіювала їх, а вдавалася до образних прийомів індивідуалізації та типізації: особу наділяла сутнісними для епохи рисами та узагальненими, відтворюючи спосіб мислення, світобачення народу, але змальовані нею герої яскраво індивідуальні і неповторні. Не випадково Іван Франко відзначив поетичність і “високу майстерність” повісті, яка “матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в часи теперішнього важкого лихоліття”.

Жанрова і сюжетно-композиційна своєрідність твору. Жанр “Землі” авторка визначила як оповідання. Михайло Коцюбинський у листі до неї писав про “Землю” як про повість, в якій “і природа, і люди, і психологія їх” справляють сильне враження. Традиційно твір відносять до соціально-психологічної повісті, оскільки в ній соціальні питання висвітлюються крізь призму психологізму, змальовується складний душевний стан героїв, їх передчуття, страх перед невідомим. Водночас у творі представлено “найсміливіший розтин селянської психіки” (Дмитро Павличко), змальовано, як соціальна несправедливість пускає коріння в людську душу, спотворюючи її мораль, штовхаючи на злочин. З глибин підсвідомого виринають притлумлені інстинкти, бажання, символічні картини, образи – символи.

Мистецтво змалювання загадкових і підсвідомих процесів душі, внутрішніх імпульсів, боротьби зі своїми покликами, прихованими бажаннями героїв, аналіз їхніх вчинків – неперевершені з художнього погляду. В цьому плані повість української письменниці співзвучна з ідеями німецького психоаналітика Зигмуда Фрейда, які активно освоювали митці XX століття. Так творилася епічна панорама життя. Це дало підставу Іванові Франку “Землю” Ольги Кобилянської віднести до роману: “Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, та все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає “Землі” особливого чару”. Сучасні літературо знавці Іван Денисюк, Зенон Гузар та деякі інші відносять твір до жанру роману, в якому виявили себе епічна глибина, романне мислення письменниці.

За художньою структурою повість Кобилянської можна назвати органічною, тобто такою, в якій сюжет вибудовується адекватно до розвитку суспільних, ідейних, психологічних і побутових відносин між героями і навколишнім середовищем. За жанром “Земля” – центроподійна повість, художня картина світу обертається навколо головного персоніфікованого образу – Землі, яка, немов фокус, вбирає всі суперечності часу і містить усі пружини сюжету, групує героїв і зумовлює їх світосприймання. Отже, мотив влади землі зумовлює сюжетно-композиційну організацію тексту. Сюжет твору концентричний, події відтворюються у причиново-наслідкових зв’язках. У першій главі подано експозицію і зав’язку головної сюжетної лінії.

У центрі картини твору – в минулому бідняк, а тепер заможний селянин Івоніка, його дружина Марія, сини Михайло та Сава. Кожен з них має своє розуміння щастя і значення землі в їхньому житті. Батьки обожнюють землю. Івоніка турбується, хто буде обробляти поле, коли Михайла заберуть у рекрути. Батько йде на жертву: продає пару волів, аби відкупити сина від війська. Та його потуги марні – Михайло змушений іти до цісарської армії. У батьків своє розуміння щастя дітей; вони ніколи не погодяться на шлюб Михайла з бідною наймичкою Анною. Федорчуків не цікавлять почуття сина. Вони вже вибрали йому дівчину Прасину із заможної родини, адже ниви обох господарів “граничать між собою, становлять одну рівнину: їх сила однакова”. Так окреслюється конфлікт між батьками і дітьми. Зав’язка сюжетної лінії завершується у третій главі, коли Михайло й Анна зустрічаються в полі. Ця сюжетна лінія позначена лірико-романтичною тональністю, ніжністю почуттів, багатством барв.

Паралельно розвивається сюжетна лінія Сави – Рахіри, яка має великий вплив на юнака (“вона відбирала йому весь розум і всю свідомість його єства, була для нього богинею й держала його при собі, мов магічною силою”). Проте дівчина також бідна, її батько походив з циган і був безземельний. Тому Федорчуки проти одруження Сави з Рахірою. Розвиток дії пов’язується з перебуванням Михайла у війську. Це вражаючі картини знущання німецьких офіцерів над новобранцями – вчорашніми українськими селянами, які не знають німецької мови. Експресію розповіді підсилює оповідь Михайла батькові про невимовні муки у війську, навіть намір дезертирувати, хоч за це втікачів розстрілювали. Проте перебуваючи у місті.

Михайло збагнув, що можна прожити без землі, аби було бажання працювати. Під час відпустки він окреслив перед Анною вихід із драматичного становища, переконуючи її в можливості щастя закоханих навіть без землі.

Сюжетні лінії Михайла – Анни, Сави – Рахіри пересікаються, утворюючи напруження в розвитку сюжету. Рахіра, довідавшись, що Анна чекає дитину від Михайла, спробувала висварити її, проте дістала відсіч від жінки. У події втручається Сава, обіцяючи помститися Анні. Драматизм дії зростає, наближаючись до кульмінації. Однієї ночі Сава з Михайлом пішли до панського лісу за жердинами, аби полагодити тин. Другого дня Михайла знайшли в лісі вбитим. Авторка використала детективний прийом: самої трагедії, що відбулася в лісі, не показано. Вона відтворює реакцію односельчан на страшну подію. Батьки та Анна підозрюють Саву, і небезпідставно. Проте однозначної відповіді, хто вбивця Михайла, не дано.

Події у повісті Ольги Кобилянської хронологічно охоплюють час упродовж двох років. Проте важливу композиційну функцію відіграють у тексті такі розповідні прийоми, як ретроспекції, тобто повернення в минуле персонажів, і пролепсиси, тобто забігання в майбутнє, за допомогою яких розширюється часовий вимір змалювання художнього світу. Авторка вдається до таких композиційних одиниць, як описи природи, пір року, змалювання портретів героїв, інтер’єру, картин праці коло землі, авторських характеристик. Психологічна виразність досягається через діалоги, монологи, внутрішні монологи, які фіксують душевні переживання персонажів.

У композиції “Землі” смислову художню функцію виконує епіграф, який увиразнює фатальність долі “дітей землі”:”Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша”. Таке ж змістове навантаження мас епілог, в якому сказано, що сталося в майбутньому з героями. У побудові образного світу повісті важливу художню роль відіграють образи-символи, лейтмотиви, підтекст, що свідчить про модерні засоби автора у моделюванні картини буття героїв.

Сергій Васильківський. Воли. 1900

Міфологічний образ землі. Концепт землі в художньому світі Ольги Кобилянської має філософський вимір. Це архетипний, тобто первісний образ, відомий людству із давніх міфів. У цьому аспекті земля змальовується двопланово: як генератор життя, руху, змін, оновлення, вітаїстичного утвердження добра і водночас як фатальний руйнівник, темна сила, що спричинює зло, забирає у своє чорне лоно людей, тварин, рослини. Така інтерпретація образу засвідчує давнє уявлення наших предків про землю як основу буття, в якому життя і смерть – рівнозначні величини. Сприймання персонажами землі неоднозначне. Івоніку, Марійку із землею єднає містичний духовний зв’язок, уявлення селян про життя, смерть і вічність. Івоніка каже Михайлові: “Знаємо лише землю! Вона чорна та й руки наші почорніли від неї, та вона свята. Крізь наші руки йде й білий хлібець”. Це своєрідна селянська філософія. Хлібороб своєю працею “цивілізує” землю, перетворює її на рай, де люди їдять білий хліб. Він вірить у щасливу, дану долею землю, на якій жили його предки, будуть жити та засівати лани й онуки. Дмитро Павличко справедливо відзначив: “Кобилянська показала труд як рятунок людини у дні найбільшого горя і тим самим відкрила ще одну сторону праці як найголовнішого смислу людського життя. Івоніка і Марійка, якби вони на себе подивилися збоку, як Гамлет, сказали б: бути!” Саме праця коло землі відроджує в трудівникові “цілісну людину” (Іван Франко), з її замилуванням красою рідної землі, пробуджує філософію антеїзму та філософію “еродної праці” Григорія Сковороди. Як тільки людина відсторонюється від неї, вона вироджується, мертвіє, стає злою, егоїстичною, здійснює злочини.

У художньому світі Кобилянської образ землі позначають опозиційні пари: вітаїстична, відтворювана сила природи / чорна, стихійна і фатальна сила; краса / жах: свобода / неволя (“влада землі”); духовне піднесення особи / нице падіння, антилюдяне начало. У річищі модернізму письменниця показала, що причиною і наслідком вчинків рільника були не тільки соціальні корені життя конкретної людини (постулат реалістичної естетики), а й учинки, що не підлягають причиново-наслідковим зв’язкам, зумовлюються підсвідомими імпульсами. Для героїв твору Ольги Кобилянської земля криє в собі містичну, чорну стихію, що породжує каїнів серед людей, драматизм життя. Християнський мотив жертвопринесення землі звучить з уст Марійки, яка звертається до мертвого Михайла: “Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе!” Християнський міф про Адама відлунюється в образі “природної людини” Івоніки, який, прагнучи добра, скоює гріх на землі, породжує смерть сина, а потім – смерть онуків. Поступово герой відроджується через страждання і самоосудження, що відновлюють у його серці справжню любов до людини. Отож земля постає як реальний і водночас містичний образ, як божество, що пожирає і відроджує людину. Її могутня і таємна енергія визначає предковічний поклик землі, впливає на долю персонажів твору.

Оповідна манера. Жанр повісті дозволяє письменниці створити цілісну картину світу. Велика кількість персонажів, сукупність подій, інколи віддалених між собою часовими та просторовими проміжками, – все це поєднано логікою розвитку сюжету, причиново-наслідковими зв’язками й ідейною системою поглядів автора. Саме тому важливу роль відіграє розповідач усезнавець у творі. У “Землі” застосовано третьоособову розповідь, при якій позиція наратора є зовнішньою щодо описаних подій. Він не належить до оповідуваного художнього світу, але володіє повною інформацією про нього. Його голос є об’єднуючим чинником для епічної цілісності твору. Він представляє описи, відомості про дійових осіб, його мовлення органічно поєднує епізоди твору в єдине ціле. Змальовуючи весілля Параски, розповідач акцентує увагу читача на психологічній напруженості ситуації, неприродному поєднанні молодої дівчини й старого жениха через введення художнього образу: “Голос скрипки, жалібний, роздразнений, кинувся в нестямі, а потім неначе навіки злучив їх з собою…” І тут же підтверджує своє бачення зображенням психічного стану ініціатора цього весілля Докії: “І ще двоє людей не поділяло сьогодні радості присутніх. Се була Докія. яка з жалю, що донька покидала так невчасно її хату, стала на лиці неначе земля, і батько дружби Михайла, старий Івоніка Федорчук. Обоє сиділи в однім куті на лаві й сумували. Докія несказанно терпіла від свідомості, що “сиротіє”; а по-друге, вона добре бачила, що її будучий зять не був ані гарний, ані видний хлопець, і що Параска улягла її майже розпачливим мольбам, що вихо дила за нього”. З вуст розповідача ми дізнаємося не тільки про перебіг подій, а й про їх мотиви, оцінку, сприймання дійовими особами. Проте у творі звучить історія не розповідача, а безпосередніх учасників, адже в його словах чуємо голоси Михайла і Сави, Рахіри, Анни, Докії, сім’ї Федорчуків, мешканців села, які стали свідками трагічних подій. Наратор через мовлення і внутрішні монологи передає погляд персонажів на світ і події, читач бачить весь спектр пристрастей, що вирує в головах учасників подій. Цей прийом поряд з іншими засобами творення характерів дає змогу автору змалювати цілісну художню картину.

Проте розповідна манера в творі змінюється, коли після вбивства Михайла обмежується кут зору персонажів, а Сава та Рахіра змальовуються за допомогою зовнішньої фокалізації. Наратор не повідомляє про хід думок Сави і Рахіри, що дозволяє підсилити інтерес читача до сюжетних перипетій. До кінця твору читач так і не знайшов переконливого підтвердження провини Сави, адже розповідач не застосував внутрішньої фокалізації, тому його думки залишаються загадкою. Натомість у мовленні наратора підозра про причетність Сави до злочину подається як колективна точка зору селян. Такий оповідний прийом натякає читачеві, що людина, здатна на злочин, залишається незрозумілою для суспільства, яке може лише здогадуватись про причини подібної поведінки й навіть визначити винного за непрямими доказами, можливими мотивами, виходячи з минулого та характеру людини.

Система персонажів. Магічна влада землі така, що ділить людей на багатих (Івоніка, родина Тодорки, Іфтемія), середніх достатків (Докія, Онуфрій) і заробітчан (Анна, родина Григорія), на героїв, що люблять землю, і тих, що цураються її. Галерею доповнюють образи працьовитого Петра, гумориста Онуфрія Лопати, п’яниці і вбивці Григорія Чункача. Колоритними персонажами є Докія, Домініка, Парасинка, які люблять землю, відчувають її поклики. Водночас земля впливає на формування полярних за вдачею синів Івоніки – Михайла і Сави, їх вчинків, уподобань, бажань. Художня майстерність письменниці виявилася в умінні змалювати індивідуальні характери, багатство внутрішнього світу. Деякі з них замислюються над філософським питанням сенсу життя, зокрема старий Івоніка: “А зрештою… пощо чоловік живе?”, з сумом констатуючи: “Не на те, аби робив, день і ніч тяжко робив? Доки мені Бог сил дасть і буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже. аби ми спочили. Наша доля працювати, тому то й відпочинок наш потім без кінця. Так уже сам Бог дав!”

В образі Івоніки Федорчука змальовано ментальні риси українського хлібороба. Він втілює ідею “магічної сили, якою мужик демократичної і довго поневоленої нації прикований до матері землі” (Денис Лукіянович). За допомогою антитези розповідач зображує суперечливий характер героя, який поєднав у собі споконвічну любов до землі й покірність перед сильними світу цього, природну доброту і наполегливість, любов і почуття справедливості. Образ рільника моделюється з особливим психологічним проникненням у його духовний світ, простежується історія його становлення як заможного господаря, котрий не загубив людяності, щирості, доброти. Гіркою і виснажливою щоденною працею з дружиною він придбав землю, здобув певні статки. Лаконічні портретні деталі індивідуалізують трудівника (“Він був дрібної, слабої будови тіла”), але особливо експресивно зображується портрет горем прибитого батька в епізоді, коли Івоніка просив у суддів дозволу завтра поховати сина. Контрастні кольори відтінюють його образ: сиве волосся і чорні від праці та мозолів руки, які торкаються панських ніг, падають чоловічі сльози. У тяжкому горі він звертається до землі, яку він любив, а зараз ненавидить: “Бери його, – заскреготав крізь зуби, – бери і спряч. Праця і кров моя пішла в тебе, а тепер бери ж його!”

Образ Івоніки увиразнює народне мовлення, пересипане метафорами, влучними фразеологічними зворотами, яскравими барвами. Авторка застосувала різноманітні засоби психологізму, передусім – монологи і невласне пряме мовлення, за допомогою яких вимальовується художньо правдивий образ буковинського селянина. Всезнаючий розповідач проникає у внутрішній світ батька, який переживає до краю напружені моменти життя (перебування Михайла у війську, вбивство сина, розчарування у нездійсненності мрії). Після смерті сина Івоніка духовно прозрів, збагнувши темну силу влади землі.

В образі Марійки Федорчук зображено характерні риси селянки: невтомну працелюбність, розсудливість, покірність чоловікові. Її образ відтворюється в розвитку, в суперечливих помислах і вчинках. Змолоду Марійка зазнала поневірянь бідної наймички. Вийшовши заміж за Івоніку, вона невтомно працює, досягає успіху, стає заможною і шанованою у громаді господинею. На її образі простежується згубний вилив влади землі на жінку-трудівницю, власницький інстинкт якої призводить до засліпленості й нерозсудливих кроків Марійки. Душа колись лагідної та щирої дівчини черствіє, озлоблюється. Мати любить своїх дітей, але відчуває неприязнь до Сави, який прагне одружитися з Рахірою, проклинає його. Після смерті Михайла в душі Марійки перемагають чорні сили. Вона навіть б’є Анну, а згодом її проганяє разом з дітьми, адже Анна продовжувала скрізь говорити, що Сава вбив брата. Незабаром маленькі онуки Марійки померли. Змучена душевно, вона невимовно жаліє за Михайловими дітьми і ненавидить Саву, Рахіру та їх дітей. Влада землі взяла Марійку в свої темні обійми. Її душа закам’яніла, і жінка втратила сенс життя.

Повість Ольги Кобилянської сповнена міфологічними та біблійними інтонаціями і символами:”Бог дав йому (Івоніці) двоє дітей. А що по одній стороні було саме добре, вийшло по другій саме зло. А він їх однаково любив, вигодував однаковою працею своїх рук. Оба були його рідні-ріднесенькі діти…”

Моделюючи образ Михайла Федорчука, письменниця майстерно поєднала психологічне і соціальне начала з драматичним напруженням і ліричним струменем. Його образ твориться за допомогою портретних деталей (“Михайло був молодець! І не саме великий, а плечистий і сильний. А з лиця, мов у дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали: був сором’язливий та замкнений… Був сильний, як ведмідь. Але серце було в нього м’яке, як тісто!”) і характеристик розповідача, який відзначає його врівноваженість, чемність, покірливість батькам, наділяє юнака життєрадісним світосприйманням і працелюбністю:”Молодий хлопець опирався всьому завзяттю. Сміючись виходив із дому і сміючись вертався назад. Мов олень, перескакував весною глибокі шанці в полях, яким гнала розбурхана вода, а восени, як птах з висоти, розрізняв і в найгустішій мряці всі предмети на просторах”. Порівняння підкреслюють волелюбну і шляхетну душу героя, який утверджує себе в праці. Він любить орати і засівати поля: “Я се так люблю робити, і хто зна, коли знов за плугом ступатиму”, – говорить він Івоніці перед армією. Михайло за типом темпераменту – флегматик, тобто людина, якій властиві урівноваженість, пунктуальність, наполегливість у роботі.

Леонід Адамович. Михайло Федорчук. Гравюра

Поетичність натури Михайла характеризує виразна деталь: син просить батька принести в казарму сопілку. Перебування на воєнній службі було жахливим випробуванням для юнака, який, на відміну від батька, не відзначався героїчним стоїцизмом. Проте військова муштра загартувала його характер і розширила кругозір. Михайло стає рішучим, розважливим, мріє про щастя з Анною у спільній праці.

Між землею і Михайлом існує органічна єдність, він відчуває внутрішню гармонію з нею, любить плекати поле своєю працею. У парубка робота вчасно й до ладу зроблена, всюди в господарстві порядок. Він романтичний і піднесений, емоційно сприймає природне довкілля. У ставленні Михайла до землі немає сліпого поклоніння її владі. У нього відсутні дрібновласницькі інстинкти нагромадження задля нагромадження багатства, адже, на відміну від батька, хлопець не планує розширювати господарство. Любов до землі не затьмарила його палкого кохання до Анни, хоча він розумів, що його вибір не сприймуть батьки. Врешті, Михайло вирішив боротися за своє щастя – піти проти волі батьків і одружитися з коханою, залишити господарювання на землі й будувати нове життя у місті. Проте його мріям не судилося здійснитися: у лісі Михайла знайшла куля Каїна. Темна влада землі рукою вбивці помстилася йому, забрала у своє лоно. Біблійний міф про Каїна і Авеля у повісті “Земля” знайшов нове прочитання.

Міфічного Каїна нагадує образ Сови. Письменниця вважала, що “доля людини – в її характері”. Тож брати були наділені різними характерами і різними долями. Навіть портрети несхожі. Сава “з лиця подобав на матір і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й неспокійного. З його ніжного, майже дитячого обличчя прикро вражав його погляд і відтручав від себе. Холодним, мов ніж, зимним блиском, що постепенно змагався, відпихав від себе”. За типом темпераменту Сава – меланхолік, тобто відзначається замкнутістю, глибиною і стійкістю емоцій, переважно негативних при слабкому зовнішньому вияві. Для Сави служба у війську – каторга. Щоб не бути жовніром, він воліє відрізати собі палець або випити якогось трунку і підірвати здоров’я. Батьки не знайшли “ключик” до серця хлопця, не зуміли перебороти його вади характеру, тож Сава виріс хитрим, підступним, лінивим, впертим, злим, цинічним і заздрісним. Батьки лише висловлювали своє невдоволення його лінощами, безвідповідальністю, небажанням працювати на землі, а особливо – стосунками з циганкою Рахірою, дівчиною легкої поведінки та двоюрідною сестрою. Проте Сава усе робив їм наперекір. Його свідомість роздвоювалася від суперечливих почуттів: “Він любив свою матір, здасться, більше, як тата і брата, але бували хвилі, в яких ненавидів її, так як тепер, з цілої душі своєї, коли нарікала на Рахіру і прискала зневагою, як отрутою”. Коли Сава сердиться, то не контролює свої слова і вчинки. У його душі переважає чорне начало, нестримність до вбивства тварин і птахів без будь-якої потреби. Друге, темне, злісне, підпільне “я” свідомості розгледіла мати: “В чім нема ладу! Сьогодні хотів орати, хотів день у день за плугом ходити, а завтра або позавтра буде, як той вовк, снувати, нишпорячи, буде хмарний. неспокійний і до нічого пальцем не діткнеться”. Таку поведінку Сави Михайло пояснює Анні: “Се вже гріх ним так править”. Такими штрихами розповідач вибудовує логіку характеру героя, що приведе його до злочину. Ольга Кобилянська здійснила не так соціально-психологічний вилив влади землі на людину, як етико-моральні мотиви, зумовлені підсвідомими імпульсами.

Леонід Адамович. Сава Федорчук. Гравюра

У художньому світі повісті образ Рахіри протиставляється Анні й змальовується непривабливими барвами. Це дівчина – лиходійка, яка сіє зло у душі Сави, намовляє його на переступ. Постає демонічна натура, яка від батька успадкувала злодійкувату вдачу, росла лінивою, лицемірною, злою. Портретні деталі увиразнюють її характер, підкреслюють грубість натури: “круглі чорні жадібні очі”, білі зуби і червоні випнуті губи. У певні хвилини її очі світять “злобним блиском”; темне начало переважає у її характері, зумовлює логіку її вчинків. Парубки її обминали, тому Рахіра засиділась у дівках і врешті зосередила свій погляд на молодому Саві, підкоривши собі його душу і волю на зло рідній тітці Марії. Власницький інтерес підштовхнув Рахіру вибудувати далекосяжний план: вона прагне заволодіти землею Федорчуків будь-якою ціною, мріючи стати багатою господинею, утвердити свій соціальний статус. З цією метою вона намовила Саву на вбивство Михайла.

Образ Анни продовжує в українській літературі традицію жінки-страдниці, яка у своєму житті перенесла неймовірні випробування і муки, а саме: наймитування з дитинства і зневагу, смерть коханого і смерть своїх дітей. Горе підштовхувало Анну до загибелі, але вона його стоїчно переборола, і душа її знову ожила. Образ Анни змальовується поетичними фарбами, в серці якої горить “невгасимий жар” кохання до Михайла. Художньо майстерно змальовує авторка її портрет, підкреслюючи привабливі риси дівчини:”Середнього зросту, з темним, як шовк, волоссям… на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночості”. Для відтворення напруженості у розгортанні драматизму долі Анни використано символіку: як тільки-но закохані Михайло й Анна почали танцювати, на скрипці обірвалася струна – “розлучилися дві руки”. Психологічна майстерність змалювання Анни неперевершена в українському письменстві. Доля усміхнулася дівчині тоді, коли Михайло освідчився їй у коханні, але незабаром відібрала судженого. Розповідач акцентує на працелюбності наймички, наділеної добрим серцем, чуйністю. Вона відчула, що її Михайла убив Сава, якого зненавиділа і за тяжкий злочин, і за своє знівечене життя. Великим випробуванням долі була смерть Анниних дітей. Врешті вона вийшла заміж за наймита Петра, і в неї народився син. Письменниця закінчує повість оптимістичною нотою. Анна хоч і зневірилась у добродіяльній силі землі, тяжко працює заради того, щоб син здобув освіту і вибудував щасливішу долю.

“Земля” – епічний шедевр української літератури. Ольга Кобилянська відтворила в художньому світі повісті “пережитість і посутність поетичної філософії землі – селянина й землі, такі чесно-жорстокі картини бідування її праці, правдивість і разючу силу відтворення селянських драм, що шарпають душу не менше за Стефаникові маломовні трагедії” (Іван Дзюба). Авторка з натхненням і драматизмом оспівала любов селянина до землі й праці на ній, показуючи своїх героїв у радісні хвилини просвітлення і невимовного горя. Змінилася епоха, та естетична привабливість повісті Ольги Кобилянської бентежить і сучасних читачів. Історія братовбивства, скоєного через землю, застерігає людство від таких страшних злочинів.



(2 votes, average: 5.00 out of 5)