“КРАЙ ЛУКОМОР’Я ДУБ ЗЕЛЕНИЙ” – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ

“КРАЙ ЛУКОМОР’Я ДУБ ЗЕЛЕНИЙ”

Бухтик стрілою летів по затону.

– Швидше збирайтеся! – вигукував він.- Агов! Хлопці вже прийшли!

Першим прибув господар затону. І все ж не втримався водяник, зазирнув по дорозі до старої верби.

– Треба ж таке! – вже вкотре розчулено приказував він.-Чужі, зовсім чужі діти, а дивися ж ти, що зробили!

– Тепер нам з тобою жити та й жити,- шелестіла верба.

– Швидше, батьку! – гукав Бухтик.- Вони вже прийшли! Барбула підплив до сина і всівся на найзручнішому місці – плескатому камені, порослому м’яким підводним мохом. Одна лише біда – з нього не дуже було видно гостей, заважав невеликий кущ верболозу.

– Треба було перенести цей кущик убік,- зауважив Барбула синові.- А то нічого не видно.

– А ще краще перенести убік не кущ, а сам камінь,- посміхнувся Бухтик.

– І то правда,- згодився Барбула. Він піднатужився, закректав і переніс камінь на кілька метрів убік.

– О! – сказав він.- Тепер видно все, як на долоні. Поруч з Барбулою зупинилася Квакуша Премудра. Останніми припливли Чара з Омашою. Чара весь час дмухала собі на пальці – вони ще не відійшли від крижаної джерельної води. Омаша аж скреготнула зубами від люті, коли побачила Сергійка. Вона вже знала, що Зубатку виловив саме він.

“Ех, попався б він мені серед ночі… А що? Треба буде заманити його на болото під час свята Повного Місяця…”

– Всі зібралися?- запитав Бухтик.- Увага, даю сигнал! І над затоном пролунав гучний виляск – ніби плеснула хвостом велика рибина.

Кран лукомор’я дуб зелений…-

Почав Вітько.

І золотий ланцюг на нім:

І день і ніч там кіт учений На ланцюгу кружляє тім…

І слухачі мимоволі уявляли собі цей дуб. На самісінькому краї лісової гущави стоїть він, могутній і незламний. А зовсім поруч грізно вдаряє в берег океанська хвиля.

Дива там: лісовик там бродить, Русалка на гіллі сидить…

– Точнісінько як у нас,- захоплено прошепотіла Чара. – Русалки – це ми, а лісовик – то Даваня…

І тридцять витязів чудових

Із хвиль виходять смарагдових,

І з ними їх ватаг морський…

І знову у всіх перед очима постала гущавина дрімучого пралісу. Пролунав скрегіт криці під важкими розміреними кроками морських витязів. Прозвучав безтямний крик пугача. Він сповіщав про те, що незабаром над пралісом пролетить ступа з бабою ягою, і горе тому, хто трапиться їй на дорозі…

Вже давно пішли хлопці до санаторію, а підводні мешканці все ще сиділи в глибокому заціпенінні. Нарешті Барбула підвівся з каменю і врочисто почав:

– Віднині я, господар усіх навколишніх місць, наказую цей затон надалі іменувати Лукомор’ям. А вільху, де сиділи наші нові друзі, назвати дубом зеленим!

– Батьку, ти трохи того…- втрутився Бухтик.- Вільха ж не може бути дубом…

– Мовчати! – прогримів голос господаря затону.- Як я сказав, тому й бути! Ясно тобі!

– Ясно,- знітився Бухтик. Він ще ніколи не бачив таким свого батька.

– То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання:

Дізнайся у свого товариша Сергійка адресу ватага морського і напиши йому від мого імені листа. Мовляв, добридень тобі, ватаже морський! Прийми братерське вітання від ватага річкового Барбули! Ну, і так далі… Тільки щоб мені без перекладів було, зрозумів?

– Зрозумів,- виструнчився Бухтик.

Коли підводні жителі почали розходитися, до Бухтика наблизилася Омаша.

Ти не зміг би запросити на свято Повного Місяця свого товариша Сергійка? – вкрадливим голосом почала вона.- Я, мабуть, була неправа. Сьогодні він мені дуже сподобався.

– Це можна,- відказав Бухтик.- Мені неважко і весь санаторій запросити.

– Це вже зайве. Достатньо одного Сергійка. Обіцяєш? – Обіцяю,-запевнив Бухтик. О, коли б то він хоча б трохи замислився над словами старшої сестри! Тоді б він, безперечно, відвів би небезпеку, що нависла над його товаришем.

Та цього разу думати Бухтикові не хотілося. Він ледве дочекався, коли Омаша відпливе подалі. Він хотів побачити ще раз свій новий затон.

То ж коли на небі з’явилися перші зорі, Бухтик уже був біля колодязя. Перегнувся через зруб і довго дивився вниз. Нарешті сказав сам собі:

– Може, спробувати заночувати тут? А й справді, чому б не спробувати?

Він одягнув піжаму, яку захопив з собою, і переліз через бетонований зруб.

На дні колодязя було тихо. Так тихо, що навіть у вухах дзвеніло. Бухтик ліг на рушник, який забув повернути Сергійкові, укрився курточкою і вдоволено зітхнув.

Високо над ним тремтіла самітна зірка.

“Мабуть, холодно їй,- співчутливо подумав Бухтик.- А може, від самоти тремтить. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечінь…”

А от він, Бухтик, ні в яку далечінь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, Чара, чудовий друг Сергійко – чого ще бажати водяникові? В нього навіть два затони тепер є!

– Ні, все-таки життя – гарна річ,- мрійно промовив Бухтик.- Прекрасна річ!

Тоді повернувся обличчям до стіни і одразу ж заснув.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“КРАЙ ЛУКОМОР’Я ДУБ ЗЕЛЕНИЙ” – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ