Кохання у ліриці Лермонтова

План
I. Реальність крізь призму зречення.
II. Відбиток гнітючої епохи на любовній ліриці Лермонтова.
1. Туга чутливого серця.
2. Страждання – звичний стан душі Лермонтова.
3. Ідеальний світ поета.
4. Вірність мрії.
III. Глибина почуттів – понад усе.

М. Ю. Лермонтов – найяскравіший представник російської романтичної літератури. У його творчості відбилася реальність – але крізь призму зречення, неприйняття, як це характерно для представників романтизму.
Тема кохання є однією з найголовніших у творчості Лермонтова. Але як не схожа вона на ту любов, яку читач звик бачити у віршах Пушкіна! Породжене сучасної йому гнітючої епохою почуття страждання, відчуження, неприйняття реального, повсякденного наклало свій відбиток і на любовну лірику поета. У вірші “Сон” автор говорить про “дитину”, що сидить біля ніг діви, прекрасною, “як останній сон // Душі, на небо покликаної”:

… Рано почав він любити,
У розквіті років, з прихилисті душею,
Навіщо ти тут, страждалець молодий?

У цих рядках звучить вся туга, все страждання чутливого серця поета, освяченого – і ураженого – піднесеною, неземною любов’ю. Куди простіше було б тішитися швидкоплинними захопленнями, як прийнято в навколишньому його суспільстві! Але, звертаючись до коханої жінки під “фронтовому листі” – вірші “Валерик”, – Лермонтов каже:

У наше століття всі почуття лише на термін;
Але я вас пам’ятаю – та й точно,
Я вас ніяк забути не міг!

О, як же просто жити, не страждаючи, не страждаючи, не люблячи! Але поет-романтик вибирає біль і терзання, піднімає його над буденністю, замість оманливих сьогохвилинних радостей:

І до думки цієї я звик,
Мій хрест несу я без ремствування.

(“Валерик”)
Страждання – звичний стан душі Лермонтова, і не могло бути воно іншим у тонко відчуває, що живе в пошуках ідеалу (і неминуче розчаровується) молодого поета. І в устах його звучать слова, вимовити які пристало б сивому старцю, а не повного сил молодому чоловікові:

Чи не чекаю від життя нічого я,
І не шкода мені минулого нітрохи;
Я шукаю свободи і спокою!
Я б хотів забутися і заснути!

(“Виходжу один я на дорогу…”)
Змучений своїми сподіваннями, обдуреними надіями, розчаруваннями, Лермонтов шукає заспокоєння в неземному сні, але не в холодному сні могили, а такому:

Щоб всю ніч, весь день мій слух плекаючи,
Про любов мені солодкий голос співав…

(“Виходжу один я на дорогу…”)
Не знайшовши того, що він шукав на землі, в реальності, Лермонтов згоден шукати ідеал любові в мріях, в позамежних, таємничих світах, – але тільки не підміняти свою прекрасну мрію дешевим її подобою!
Таким чином, любов Лермонтова – гаряча любов-страждання, любов-біль, любов-мрія. Вона ширяє десь у недосяжних висотах, не торкаючись тлінного світу, від якого відрікається романтик. Його можна не розуміти, називати, як і сучасники, дивним в його переживаннях, але не можна не захоплюватися глибиною його почуття, яке він цінував понад усе. Адже саме воно дало світові такого Лермонтова, яким зачитуються донині.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Кохання у ліриці Лермонтова