Котляревський “Енеїда” (скорочено). Національний колорит зображення життя всіх верств суспільства, алюзії на українську історію в ній. Бурлескний гумор, народна українська мова Утвердження народної моралі (картина пекла, раю) в дусі просвітительства. ТЛ: алюзія. Поглиблення знань про силабо-тонічне віршування

Мета: проаналізувати розділи “Енеїди”: початок мандрів Енея – І 1-26; Еней у пеклі – III, 68-130; Еней на березі Тибру – V, 1 – 10; оплакування вбитих – VI, 89-95; визначити провідні проблеми і мотиви твору; допомогти учням характеризувати героїв поеми; образ Енея; формувати вміння висловлювати власні міркування про вчинки і характер Енея; прокоментувати проблему війни: погляд автора і героїв; розвивати вміння відстоювати власні принципи; виховувати чесність, благородство, патріотичні почуття, працьовитість.

Обладнання: ілюстрації А. Д. Базилевича до “Енеїди”, фонозапис музики М. Лисенка до опери “Енеїда”, конверти з завданнями.

Над книжкою твоєї “Енеїди”

Нащадок схилить радісно чоло.

В Сосюра

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань учнів.

1. Фронтальне опитування.

. Що таке травестія, бурлеск, пародія?

. Розкажіть про мандри та пригоди троянців, змальовані у І частині поеми І. Котляревського “Енеїда”. Як тут розкрився характер Енея?

. З’ясуйте багатство народної фантазії в уявленні раю і пекла за III частиною поеми І. П. Котляревського “Енеїда”.

. Чим приваблюють вас воїни Низ і Евріал?

. Складіть усний план VI частини поеми.

. Кому співчуває, а кого засуджує автор “Енеїди”?

2. Незакінчене речення за змістом поеми Вергілія.

– Греки зруйнували… (Трою).

. Внук троянського царя мав ім’я.. . (Еней).

. Еней виконував волю… (богів).

. Еней мандрує в пошуках..(Італії).

– Троянці на чолі з Енеєм блукали…(7 років по різних морях та країнах).

. Після гостинної зустрічі на них чекала війна із…(рутульцями).

. Цар рутульців Турн, як і Еней, хоче одружитися з… (донкою царя Латина, Лавінією).

– На боці Турна…(Амата і латинське військо царя Евандра).

. У конфлікт втручаються…(боги).

. Війна закінчується тільки тоді, коли Еней… (в бою долає Турина).

. Внук троянського царя стає… (царем латинської землі).

II. Організація вивчення нового матеріалу.

1. Робота в групах.

Вчитель ставить перед кожною групою окреме завдання.

I група.

(Довідка.

II група.

(Довідка. За жанром “Енеїда” – травестійно-бурлескна поема. Герої поеми римського автора переодягнені в національний одяг українців, співають українські пісні, вживають українські страви; побут, звичаї, життя персонажів відповідають історичним фактам XVIII ст. Різкий контраст між темою та характером її розкриття. Котляревський дав опис українського народу, наснажив поему живою українською мовою.

Жанр бурлеску вимагав, щоб про буденне говорилося піднесено, а героїчний зміст викладався вульгарно у зниженому тоні..

Гумор “Енеїди” – не розважальний… Засобами гумору І. Котляревський зумів оспівати героїзм українського козацтва, нестримну жадобу народу до волі. У Котляревського життєрадісні люди самі вирішують свою долю.)

III група.

(Довідка.

Суспільно важливі проблеми: соціальна нерівність, захист рідної землі від ворогів, громадянський обов’язок, честь сім’ї, виховання дітей, дружба, кохання та ін.)

IV група.

(Довідка.

Дідони

Взяла кораблик бархатовий,

Спідницю і корсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок.

Енея

Штани і пару чобіток;

Сорочку і каптан з китайки,

І шапку, пояс з каламайки,

І чорний шовковий платок.

Хоча побутові описи в поемі й переобтяжені безліччю деталей, вони легкі й перебувають у нестримному русі. Недаремно Котляревського ще за життя називали блискучим побутописцем, а його “Енеїду” – збірником з українського народознавства, барвистою панорамою суспільного життя України XVII-XVIII ст. “Бистрий обсерватор життя”,- так визначив Іван Франко цю якість поета. (Дивись також додаток №1 до уроку 24).

V група.

(Довідка.

У поемі чимало вульгарних слів, лайок: “гадів син”, “полізеш рачки” тощо. Місцями трапляються цілі каскади цих вульгаризмів. Це теж зумовлене бурлескним стилем. Проте ці вульгарні слова, як правило, в межах художнього такту.

З інших лексичних прийомів гумору слід назвати церковні слов’янізми (“і паки”), макаронізми, бурсацький та латино-український жаргон: Рогамус, доміне Латине, Нехай наш капут не загине. Перміте жить в землі своей…

У міру (й доречно) наслідуючи народні жарти, вживає поет зашифровану мову: “борщів як три не поденькуєш, на моторошні засердчить”. Комічний ефект справляють і деякі професіоналізми. Наприклад: Люблю, люблю, божусь кліщами, Ковадлом, молотом, міхами.

Часто автор вдається до іронії. Наприклад, описавши портрет жахливо потворної Сівілли (III частина), він зразу ж після цього пише: “Еней, таку уздрівши цяцю…”

Відповідно до вимог бурлескного стилю автор вніс багато елементів розмовно-побутової селянської лексики, образів з фольклору: казкову скатертину-самобранку, сап’янці-самоходи, килим-самоліт, хатку на курячій ніжці. Народними витворами є також казкові герої “Енеїди”. Телесик, Котигорошко, Кощій, дурень зі ступою зображені на щиті Енея. З фольклору і казкові звороти, наприклад: “Не так-то діється все хутко, як швидко кажуться казки”. Розказане автором часто можна сприйняти за народний анекдот, жарт, переказ, бувальщину.

З української народної поезії запозичив Котляревський і постійні епітети (“чисте поле”, “біле тіло”, “гіркі сльози”). Народними магічними обрядами є і виливання Сівіллою переполоху, і ворожіння дівчат на вечорницях, і забави в Дідони. Фольклорну основу має тужіння-плач матері Евріала: “О сину! світ моїх очей!”

Народнопоетичні образи “Енеїди” теж здебільшого гумористичні. Це видно і з прислів’їв (“не йди в дорогу без запасу, бо хвіст од голоду надмеш”), і з приказок: (“Пропав, як Сірко на базарі”), і з ідіоматичних фразеологічних зворотів (“слухати чмелів”, “взяти чвирк”, “точити баляси”, “хрін його не взяв”), і з синонімів до дієслів бігти, тікати – тягу дати, п’ятами накивати, чухрати, дати драла тощо.

А от ряснота, прямо-таки злива однорідних членів речення (ще одна помітна риса стилю Котляревського) йде від традицій книжної мови. Поет захоплений розмаїттям української мови, ніби не може стриматися від використання майже безмежних можливостей її виражальних засобів).

V група.

(Довідка.

Поет звинувачує й тих, хто не дбає про честь сім’ї: дівчат, що забувають про дівочу гідність: звідниць; парубків, які ізроду не женились підбивали на любощі заміжніх молодиць, що зраджують своїх чоловіків. Осуд у поета викликають святенниці, які на людях “молилися без остановки” і “били сот по п’ять поклон”, а поховавши молитовники “казились, бігали, скакали і гірше дещо в темноті”.

Котляревський-педагог не оминув і теми виховання. Він карі батьків, “які синів не вчили, а гладили по головах, і тільки знай що хвалили”. Таке потакання примхам дітей, сліпа любов давали протилежний наслідок: з них виростали ледарі, сини “чубили батьків” і тільки очікували їхньої смерті, щоб самим заволодіти маєтками. Осудливо говорить поет і про тих, хто тільки й лає дітей, б’є їх.

А якою ж повинна бути людина? Котляревський про це мав свою власну думку. Ось, наприклад, як, за уявленнями автора “Енеїди живуть праведники в раю:

Ні чванились, ні величались,

Ніхто не знав тут мудровать,

Крий Боже, щоб не догадались

Брат з брата в чім покепковать;

Ні сердилися, ні гнівились,

Ні лаялися і не бились,

А всі жили тут люб’язно…)

2. Виступи представників груп.

3. Літературознавча хвилинка.

– Алюзія (лат. allusio – жарт, натяк) – художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов’язаної з фактами дійсності.(“Піррова перемога”). Цікавий приклад алюзії спостерігається в поезії Юрія Кісна “Шляхами Одіссея” (“…де рідна на тебе чекає Ітака / І занедбаний твій маєстат”), що асоціюється із прикінцевими словами сонета М. Зерова “Kapnos tes patridos” (“Дим батьківщини”): “Там цілиною йдуть леміш і рало, / Там зноситься Ітаки синій дим?”, присвяченого Юрію Клену напередодні його рееміграції до Німеччини. Гомерівська Ітака для обох поетів символізувала Україну, з якою кожному з них випадала вимушена розлука.

. Знайдіть приклад алюзії в поемі “Енеїда” І. Котляревського.

4. Практикум з теорії літератури.

. Визначіть систему віршування та віршовий розмір поеми.

(Довідка.

Строфа “Енеїди” десятирядкова, називається вона дещиною.

Римування перехресне (1-3; 2-4), парне (5-6,8-9), кільцеве (7-9), що надає строфі стрункості й мелодійності).

5. Слово вчителя.

(Звучить запис фрагменту опери М. Лисенка).

. Котляревський створив оригінальний реалістичний твір, уперше написаний живою українською мовою. Робота над поемою була розпочата в рік смерті Сковороди і стала першим дзвоном, що сколихнув усе навколишнє і дав могутній розгін нашій культурі.

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Охарактеризуйте образ Енея та героїв поеми; випишіть цитати до характеристики персонажів. Вивчіть напам’ять уривок з “Енеїди”. Прочитайте п’єсу “Наталка Полтавка”.

Додаток № 1 до уроку 24

Г. Миронова

“ЕНЕЇДА” І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО ЯК ДЖЕРЕЛО ЛІНГВОКРАЇНОЗНАВЧИХ ВІДОМОСТЕЙ

В “Енеїді” І. П. Котляревського, частини з якої входять до шкільної програми, є чимало слів, що вже не використовуються в сучасному мовленні. Це й не дивно, адже з часу першого видання “Енеїди”, своєрідної енциклопедії українського побуту кінця XVIII – початку XIX ст., в якій надзвичайно широко описані українські народні обряди та звичаї, одяг, страви, напої тощо, минуло майже двісті років.

Для змалювання образів своїх героїв і картин тогочасного життя І. П. Котляревський постійно використовував побутову лексику. Кілька десятків назв одягу, взуття, головних уборів, тканин дають читачеві змогу уявити зовнішній вигляд українців (волею автора часто з іменами римських богів), що жили понад двісті років тому. Так, Юнона (дружина Юпітера (Зевса), ідучи до Еола, “Сховала під кибалку мичку, Щоб не світилася коса. Взяла спідницю і шнурівку…”

Слово кибалка означає вид жіночого головного убору; шнурок або туго скручений шматок полотна, пов’язаний навколо голови, на який закручували волосся; могла бути й у вигляді дерев’яного обруча, що часто мав форму півмісяця. Це головний убір заміжню! жінки: “В старовину молода в понеділок не очіпок, а кораблик мала, або білую кибалку любо надівала ”Крають китаєчку, зшиють кибалочку та на твою головочку”,- знаходимо в словнику Б. Грінченка (II, 236).

В українських говірках цей головний убір називають ще кібалка, кімбалка хомовка, хомля; у білорусів – кибалка, лямеи, тканица, капица; у росіян Кичка, рога, колотавка, котелка, кибалка, кидала, кибола. Подекуди на Україні ще й досі кибалкою звуть закручену на голові з допомогою лляної уплітки жіночу косу. Слово кибаака пов’язане з [гибати] бгати (первісно “згинати”‘: пор. гібать гібалку означає “закручувати волосся наобручик” (Етимологічний словник української мови).

Слово спідниця загальновідоме, його семантика лишилася майже без змін. Але, мабуть, не всі знають, що цим словом позначали частину кожушка “від талії до низу (пор. ще блр. спадняк, исподница, споднє, сподніє). В етнографічних джерелах минулого сторіччя зазначається, що спідниці виготовляли з яскравого, переважно смугастого полотна (спідницю у вузькі синьо-білі смуги називали “димкою”) або картатої чи квітчастої бавовняної тканини червоного, зеленого, блакитного колюру. Залежно від виду тканини, фасону, призначення спідниці мали назви: циганка, спудница, гальон, паісіровка Тощо. У сучасних говорах переважає літературне спідниця та наближене до літературного спудница. Низ виробів обшивали шовковою тасьмою. Якщо спідниця виготовлялася з фабричного полотна, то її називали фартух. Взимку носили байкові спідниці, пошиті разом з корсетом (див. далі шнурівка).

Словом шнурівка (пор. укр. шнуровиці, рос. шнуровка, блр. шнуроука) Позначали жіночий одяг без рукавів, на зразок жилетки (“Чому руса коса не зачесана, чому шнурівка не зашнурована”,- співається в народній пісні. Шнурівки (або китлики, лейбики, гарсети) шили з оксамиту, парчі та яскравого кольорового сукна. В минулому цей вид одягу дівчата шили один раз у житті й доношували його в заміжжі.

Венера “Взяла очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровий”. У книжці пояснено тільки назви тканин. Слова ж очіпок і кунтуш з усами Та реалії, що ними позначені, можуть бути незрозумілими сучасному читачеві.

Лексема очіпок (те саме, що й чепець) означає старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, часто з подовженим розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся. Вже в XIX ст. очіпок мав тільки емблематичне значення на весіллі: його надівали молодій перед тим, як її покривали: “Молода, як вже стала заміжньою молодицею, так вже у очіпку” (Г. Квітка-Основ’яненко). Зверху очіпок покривали наміткою, серпанком, хусткою. Найчастіше його виготовляли з квітчастого ситцю. У Венери очіпок з дорогої тканини – грезетовий (слово грезет – глазеть, пор. франц. qlacet, означає золоту або срібну парчу на шовковій основі).

Лексема кунтуш турецького походження (слово і реалію широко вживають на Кавказі), прийшла у східнослов’янські мови через польське посередництво, відома з кінця XVI ст. Це слово називає верхній розпашний чоловічий і жіночий одяг у XVII і на початку XVIII ст. (частіше заможного українського та польського населення, козацької старшини та шляхти) з відкидними або прорізними рукавами, жіночий – з короткими: “Аж – шасть у двері і свашки, світилки, бояри, дружко, піддружий, старости: та усе не прості, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тільки поцмокай”,- читаємо у Г. Квітки-Основ’яненка. Кунтуші виготовляли (в основному) з коштовних тканин, гаптованих золотими і срібними візерунками. Гудзики на ньому залежно від багатства господаря могли бути мідними, дерев’яними, срібними, золотими, із самоцвітів. Для щоденного вжитку кунтуші шили із скромнішого матеріалу (у Венери – з бавовняної тканини), здебільшого із сукна, рідше – атласу, тафти; їх підперізували широкими поясами, гаптованими золотом і сріблом, які привозили найчастіше з Туреччини; підшивали хутром, про що свідчать, зокрема, матеріали чернігівських архівів. Жіночий кунтуш шився з парчі, був приталеним, а ззаду мав кілька зборок, застібався гапликом: довгий, вузький комір, вилоги на грудях і рукавах робили звичайно з іншої тканини. Кунтуш міг бути “з усами” (як у героїні Котляревського), тобто на талії, поверх зборок по боках нашиватися навхрест широкі золоті галуни; одяг, на якому їх не було, називали “безусим”.

Жіноче вбрання та прикраси відображені в змалюванні зовнішності Ганни, сестри Дідони: “Приходила і ся сюди В червоній юпочці баєвій, В запасці гарній фаналевій, В стьонжках, в намисті і в ковтках”.

Слово юна (юпка, юпочка), властиве давньоруській, відоме багатьом слов’янським і неслов’янським мовам, зафіксоване з XVI ст., форма з – б – з XVIII ст. Воно запозичене через польську із середньоверхньонімецької, що веде через старофранцузьку до італійської і далі до арабської, де означає “нижній одяг з бавовняної тканини”. Мабуть, такий довгий шлях, який пройшла лексема до входження у східнослов’янські мови, зумовив її багатозначність. Так, в українців у XVIII-XIX ст. це слово могло означати верхній чоловічий і парубоцький одяг, різновид напівкаптана з домашнього тонкого сукна або китайки, приталеного, зі зборами та стоячим коміром (наприклад, у Г. Квітки-Основ’яненка: “[Парубки], попідголювавшись любенько, понадівали хто нову свитку, хто китаєву юпку, хто ще батьківський, хоч і старий, та жупан”). Крім того, цією лексемою позначали верхній жіночий та дівочий одяг, схожий на корсетку, але довший і з рукавами, інколи підбитий ватою. Дослідники минулого сторіччя подають це слово із значеннями “фуфайка, свитка, кофта, кофточка з пелеринкою із зеленого, червоного, блакитного сукна або байки та нашитими китичками (хвостиками, вусиками) з шерсті, гарусу іншого, ніж тканина, кольору тощо” (порівн. у Т. Шевченка: “Якби пустили на музики, То я б кісники заплела, Наділа б жовті черевики, Червону б юбку одягла”).

Юбка у героїні Котляревського з байки. Це слово вперше зафіксоване у 1720 p.; запозичене воно, мабуть, через голландську мову з французької, де фр. ст. Bаіе означає “шерстяна тканина”, що в свою чергу походить від латинського baduius, baius – “каштановий, світло-коричневий”. Байка – м’яка шерстяна або бавовняна тканина з ворсом (порівн. у Т. Шевченка: “Сделал себе к празднику новую пару платья и из английской байки пальто”).

Слово запаска означає жіночий одяг у вигляді шматка тканини певного розміру (переважно вовняної), що використовується замість спідниці для обгортання стану поверх сорочки. На нього спереду надівався шматок такої ж тканини у вигляді фартуха (найчастіше синього кольору), і обидва разом підперезувалися червоним бавовняним поясом. Задня частина називалася запаска або задниця, передня – попередниця (див. приказку: “Не було в куми і запаски, аж глядь кума у плахті похожає”). Крім того, цією ж лексемою позначали різні види жіночого фартуха (полотняного білого, який одягали до спідниці; вовняного зеленого, червоного чи смугастого, що носили поверх плахти).

Запаска Ганни в “Енеїді” фаналева, тобто з фланелі (слово запозичене на початку XVIП ст. через німецьку або французьку мови з англійського flannel, що в свою чергу походить від кимрійської, де воно означає “вовна, шерсть”). Запаска героїні твору виготовлена з тонкої вовняної тканини.

На Ганні типові народні прикраси: стьонжки, намисто, ковтки. Слово стьонжка (стьожина, стьожка, стьожечка; стьонжка, стьонжечка під впливом польської мови (порівн.: стьон – “фасон, модель”, Стьонжкаха-“Вид плахти”) означає вузьку смужку тканини, що використовується як прикраса, для оздоблення і т. ін. Те, що це не просто стрічка, кісник, а окремий вид свідчать рядки художніх творів (див. у Т. Шевченка: “Тому к святкам з лиштвою пошили Сорочечку, а Тій Стьожку, Тій стрічку купили”).

Слово намисто (назва зафіксована в діалектах із метатезою – перестановкою звуків: маніста, монистята, манистята, манисцята, монистя і наниста) походить від індоєвроп. топі – “шия”, як і латинське топііе – “намисто, кінська грива”; означає прикраси з перлів, коралів, різноколірних камінців тощо, які жінки носять на шиї. У давнину (слово зафіксоване пам’ятками давньоруської писемності з XI ст.) воно означало прикрасу, виконану металевим гаптуванням, або таку, що складалася із золотих та срібних бляшок, до яких приєднувалися хрести та різноманітні прикраси. Намисто передавали у спадщину, про що свідчать рядки літопису: “[Владимир Василькович] мониста великая золотая бабы своей и матери своей все полил въ гривны и разъела милостыню по всей земли”.

Намисто залежно від кількості рядів, розміру, кольору має різні назви. Так, дрібні скляні буси в кілька разків (до 10) називають моністо, В одну нитку дрібні – дьонця, а великі – пацьорки, якщо ж прикраси виконані вузькими смужками з різноколірного бісеру – сплітка, сплетенек, партка або пацьорки. Скляне намисто червоного кольору називають кровавниця, блискучі срібного або золотистого – блискавка, зовсім білі – перла або жемчуги. Намисто було прикрасою не тільки дівчат, а й молодих заміжніх жінок, жінки похилого віку, якщо й носили намисто, то в обмеженій кількості й темного кольору. Дівчата намагалися вбратися в яскраві червоні, зелені, блакитні прикраси.

Слово ковтки (ковток, ковтка, рос. колты, колтки, коштушки) Пов’язане з рос. колтать – “хитати”, колтаться – “хитатися, теліпатися”, яке зводиться до праслов’янського kzltati – “ворушити, хитати, штовхати”. Ним позначали тип сережок, характерний для великокняжого періоду. Ковтки могли бути золоті, срібні, тиснені черню, оздоблені сканню (тонкий скручений золотий, срібний або мідний дріт, з якого виготовляють ажурний візерунок) та зерню (орнамент, що складається з найдрібніших металевих кульок, напаяних на поверхню речі). Сережки складалися з двох опуклих і спаяних частин (щитків), всередину їх вкладали шматочок тканини, змащений духмяною речовиною. Щитки з лицьового боку прикрашали емалевим зображенням птахів, лілій, жіночими голівками, із зворотного боку – хрестиками, сегментами, кружками з розетками, ліліями. Інколи вони могли мати форму зірки з ажурними філігранними поясками, напаяними на грані променів, кінці яких прикрашали срібні кульки. Особливий тип колтів носили у Галицько-Волинському князівстві. Дужка прикрашалася трьома великими намистинами і однією у вигляді підвісного ліхтарика, з дужки звисало віртуозно оздоблене найтонше срібне мереживо. Часто жінки не продівали ці прикраси у вуха, а носили у волоссі, біля вуха, тому що вони були великі та важкі. Інколи ковтками називали підвіски до сережок.

Деталі дівочого костюму змальовані ще й у таких рядках: “Кругом дівчата танцювали, В дробушках, в чоботях, в свитках”.

Слово дробушки (дрібушки) могло означати “вид танцю, мелодію; вид гри; дрібно заплетені коси” (так, читаємо у Г. Квітки-Основ’яненка: “Скиндячки на головах [у дівчат] усе по-харківськи положені, коси у Дрібушки позаплітовані, на шиях намиста у кожної разків по десять”).

Жодне з цих значень не вписується в контекст. Мабуть, тут автор мав на увазі слово дрібниця (порівн. рос. дробница, дробицы), що означало – “дрібно вишита плахта” і, крім того, “металеві пластинки, опуклі, круглі, довгасті, багатокутні”. Вони використовувалися при виготовленні мережива, вишивці золотом та сріблом, при низанні перлами та бісером.

На нашу думку, І. Котляревський у вищезгаданих рядках писав про плахту, гарно прикрашену вишивкою або орнаментовану. Плахта вдвічі більша від запаски, дорожча і тому її носили лише на свята (див у Номиса: “Шовкова плахта не к будню, а к святу). Цей вид одягу переважно димчастого кольору, але розрізнюють також плахти червоні (яскраво-червоного кольору основа), напильні (комбінації синього і червоного), чернятки (з чорної вовни, старечі), а також крижеві, грушові, хрещаті, рогатки (з картатих тканин), куколки, лопатки та ін. Для плахтової тканини характерне зведення кількох барв і відтінків до одного панівного тону, за яким і створювалися народні назви цього виду одягу: плахта – чорнобрива, синятка, рябенька, червонятка, золотиста, рожева, слив ‘янка тощо.

Слово свита (частіше словосполучення сіра свита (свитка) вживається і в перенаселення, відоме з XI ст. Це старовинний довгополий верхній одяг, найчастіше з домотканого грубого сукна; у жінок була свити переважно білого кольору, а в чоловіків – темно-сірого або чорного, відлоги на грудях покривали тканиною іншого кольору: червоною, зеленою, блакитною тощо, інколи прикрашали тасьмою, вишивкою. За кроєм розрізняли свити з рясами (зборами) або з вусами (складками, клинами) у задній частині.

Слово свита (частіше словосполучення сіра свита (свитка) вживається і в переносному значенні як ознака приналежності до простих людей (див. у Т. Шевченка: “Не в свитині, а сотником До тебе вернуся; Насміялась Титарівна з бідного Микити,…Що він в сірій свиті”).

Серед назв жіночого вбрання є ще на сторінках “Енеїди” охвота, дульєт, капот. На жаль, перші два слова у лексикографічних джерелах практично не відбиті. Окремі дослідники минулого сторіччя, а слідом за ними і СУМ слово охвота семантизують тільки як “вид жіночого верхнього одягу”; в сучасних говірках ця лексема означає велику сукняну хустку. Можна припустити, що це був розпашний приталений верхній одяг, який щільно облягав тулуб людини.

В “Етимологічному словнику української мови” засвідчене слово Дульєти (дулєта) – “жіноче вбрання з м’якої шовкової тканини”, яке є запозиченням з французької мови, можливо через польську, де означає “м’який, витончений”, що, в свою чергу, походить від латинського Ductilis – “м’який, ковкий, тягучий”. Можна припусти, що цей вид одягу був вільного крою, з великою кількістю м’яких складок, які падали навколо статури (порівн. у польській duljet – “шовковий каптанепь на ваті”, у російських говірках дуля – “довга жіноча шуба”).

Слово капот (капота), що означає верхній одяг (чоловічий і жіночий), відоме практично всім слов’янським мовам, за посередництвом російської та польської мов запозичене з французької (фр. capote – “солдатська шинеля, лікарняний халат, жіночий капелюшок”, capot – “плащ з відтогою”) вважається похідним від cape, яке зводиться до італійського сарра – “плащ з відлогою”, або ж є безпосереднім запозиченням з італійської мови (від іт. cappotto – “плащ, пальто”, cappota – “плащ; жіночий капелюшок”, які є похідними від іт. сарра).

Словник української мови подає два слова як назви одягу: застаріле Капот – жіночий хатній одяг вільного крою; халат” (порівн. у Г. Квітки – Основ’яненка стилізоване, іронічне, простонародне вживання форми КомПот – “жіночий хатній одяг, що носили при панському дворі: “Паничі… нарядять її у той проклятий компот” (II, 434) та діалектне капота – “чоловічий верхній одяг” (IV, 96). Останній був кроєм подібний до жупана, але бідніший на прикраси, шився із зборками та широкими полами, що глибоко заходили одна на одну. Підперізувався цей вид одягу (як і жупан) французькими або перськими тканими золотолитими поясами.

Звичайно, в межах однієї статті неможливо розглянути всі назви одягу та прикрас, вжиті автором на сторінках поеми, але й ця невеличка частина їх свідчить про високий рівень матеріальної культури українського народу минулих століть.



(2 votes, average: 3.00 out of 5)