КОСАРІ – Григорій Дем’янчук
Григорій Дем’янчук
КОСАРІ
У Котирі, там, де Прип’ять випливає з озера, на річці є Конюшний брід. Весною тут можна переправитися на поромі, а влітку він пересихає. Поблизу нього та на висохлих місцях ще й нині знаходять стару зброю, самопали, колеса, осі від возів.
Дід Шкльоди Леон, коли йому показували таке колесо чи вісь, починав свою розповідь про Конюшний брід і говорив так, ніби сам бачив те, що тут коїлось.
Тяжко жилося людям з навколишніх сіл, не ліпше було й нобельчанвм. Добрі землі належали царським сатрапам, польським поміщикам і місцевим багатіям. Гнів людський наростав, як вода весною в озері. І от селяни вигнали поміщика. Та не довго вільно дихалось:
Від села до села пішов поголос, що йде велике царське військо, а це значить, що за ним біда, злидні, голод. Що діяти? Заховатись у пущі? Але доки ж то можна ховатись… Та й хату не перенесеш у ті глухі болотні місця. Юрмилися люди на вулицях у Нобелі, Котирі, Дідівці. І думали-гадали.
– Треба боронитися,- говорили одні.
– А чим?- питали другі.
– Що ми проти війська?-опускали голови треті. Проте більше було таких, які стояли на тому, щоб боронитися. А коли у Нобелі почули, що повстали селяни на Волині і в Польщі, то взялися готувати зброю. Задзвеніла в кузнях криця – ковалі кували нові коси, переробляли їх на гостру зброю. Клепали чоловіки свої коси, і чути було той тривожний передзвін далеко-далеко. Чекали люди страшної косовиці…
Царське військо зупинилося біл’я Прип’яті. Полковник наказав зайняти Нобель. Перебратися до села можна було тільки через Конюшний брід-і довгий обоз рушив… На возах лежали гармати, всілякі військові пожитки. Солдатам доводилось помагати коням: вози загрузали. Полковник усе кричав: “Жвавіше, жвавішеї”
Селянський загін принишк у лісі. І от ватажок подав своїм людям знак: пора! Вони висипали звідусіль до Ко-нюшного броду, обступили непроханих гостей, і почалася “косовиця”. Падали повстанці, пробиті кулями. Але й солдатів усе меншало. Ось і полковник звалився у воду.
Коли бій стих, над річкою в голубому небі почувся спів жайворонка. Він нагадав повстанцям про косовицю на лузі, про запах трав, смачну прохолодну воду, що приносили їм у глечиках діти, веселу пісню дівчат і жінок, які громадили сіно…
У воді безладно застрягли потрощені вози. Повстанці познімали з них гармати, покидали у найглибші місця, щоб ніхто більше не міг їх дістати.
І знову в Нобелі клепали коси. Перестоювала трава – чоловіки поспішали на луг.
Коли це діялось, нині тут не відають. Проте можна з певністю сказати, що нобельські косарі – то побратими тих “косинєрів”, котрі наприкінці XVIII століття йшли у бій за волю поруч із славним Костюшком.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)