КОРОТКО ПРО ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКО
(1894-1956)
Зажив світової слави кінорежисера, творця українського поетичного кіно (фільми “Звенигора”, “Арсенал”, “Іван”, “Земля” та ін.), що поєднало в собі глибокий філософський епос і потужний ліричний струмінь. Був також сценаристом, художником, публіцистом, письменником. Започаткував в українській літературі жанр кіноповісті [“Арсенал” (1929), “Аероград”, “Щорс” (1934), “Україна в огні” (1942), “Повість полум’яних літ” (1943), “Мічурін” (1944), “Земля” (1952), “Зачарована Десна” (1942- 1956), “Поема про море” (1954-1956)).
Це був письменник-романтик, який впродовж усього свого життя намагався зберегти індивідуальність творчого почерку від нищівного тиску тоталітарної системи. Гуманістична ідея змінити, оновити світ, зробити його кращим стала провідним пафосом усіх його творів.
Узявши ввесь здобуток Олександра Довженка літературні твори як і фільми, ми бачимо, що він був уперто відданою своїй справі людиною. Пройнятим наскрізь мітотворчим уявленням, він мав амбіцію створити величезну синтезу, літературну і кінематографічну, в яку він міг би вкласти історію, мітологію і власні вірування. <…>
Із своїм архаїчним світосприйманням Довженко відходить від заданої ситуації – арсеналу, колгоспу, нового міста або Середземного моря – виставляючи себе на закиди, що він не впорався з суспільними сторінками свого матеріалу, і концентрується замість того на світі мітології і символів, що виринають із колективної підсвідомості. Проте його теми тим не менш грунтуються на соціяльній реальності. Три переплетені теми – патріотизм, невинність і любов до природи – визначають Довженкове світовідчування.
Любов Довженка до рідної землі пронизує його творчість. Він наскрізь український, ущерть заглиблений у традиції, патріотичний до такої міри, що часті обвинувачення в націоналізмі можна зрозуміти, хоч і не оправдати. Шевченко і його послідовники були готові “душу віддати” за Україну. А редактор Карк в однойменному оповіданні Миколи Хвильового розпачливо питає: “Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?” Ось такий патріотизм бачимо ми в Довженка. Це любов до України артиста, людини передусім емоційної, чутливої.
Довженків національний дух належить до епохи і культури, в якій художник говорить в ім’я свого народу і ототожнює свою свідомість із народною. Художник зобов’язується людям, щоб говорити за них і до них на найглибшому рівні переживань і спогадів. <…>
Довженко справді романтичний – до міри, яка на Заході була донедавна немодна. І його гоголівське використовування гіперболи не важко задокументувати. Важливішим тут, одначе, є його невинне, простодушне уявлення про людину. Усі його неймовірні сцени і гіперболізовані образи – це намагання виявити моральну силу – чесність його персонажів. Учитель за покликанням, Довженко завжди прямував робити людину і її оточення кращими. Його громадська постава інформативна, сумлінна і вперта. “Завдання письменника”,-він казав,- “перекладати образ народу для людства”. Оспівування простого робітника, творця усіх земних благ,- це головна характеристика Довженкової філософії. Пристрасть його фільмів і літературних творів завжди скерована на революційне перебудування світу – і передусім людини. <…>
Визнаючи життя інстинктів, виховуючи почування, будучи чутливим до самого себе, розуміючи моральні “опади” сучасної історії,- малі, постійні дози брехні і немилосердя,-і протиставляючись цьому отруєнню духу силою бажань, розуму і надії,-так Довженко жив і творив. Він будував чин свого життя частинами, завжди йшов за конкретними потребами одної хвилини; проте працював немов уві сні. Тільки в останні роки побачив Довженко, що частини зцементовувались, утворювали значущу форму, символ психічної цілості, цілющості. Дивлячись його фільми або читаючи його літературні тори, ми раз у раз усвідомлюємо світ, у який ми народились, жорстокий і брутальний, проте і божественної краси. Кадри його фільмів миготять, міняються в якості й інтенсивності, але образи далі впливають на нас, безрухомо мінливі. Дивитися на них-це ритуал інкарнації, це спосіб приступати до причастя. <…>
Ця багатограннян на людина хотіла всюди бути, і всюди її руки зв’язували усе вужчими окресленнями утилітарності мистецтва. Довженко завершив тільки вісім повнометражних фільмів, здобуток мабудь менший, ніж у будь-якого іншого визначного кінорежисера. Його найкращі фільми розкритиковано, скорочено, або вилучено з ужитку, а його літературні твори в більшості недописані. <…>
З кожного кроку його абортованої кар’єри видно, які великі творчі можливості закладено в ньому. Збираючись писати “Золоті ворота”, Довженко зітхнув: “Як мені хочеться створити чистий і високий твір, хоча б один, тривалий у часі, одну бодай ланку буття, одну краплину безконечного”. Він змайстрував свою ланку. Поети бачать глибше, а часом і ясніше. У мікрокосмосі своєї творчості Олександр Довженко просвяткував макрокосм людства.
(Царинник Марко. Плянетне видиво: мітотворче світовідчування О. Довженка // Сучасність.-1973.-№ 12-С. 27-42.)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)