Короткий переказ – До французького шансоньє – ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Як поцілунки – з усі в уста.

Твої пісні легкі і світлі

(їх так сприймають слухачі),

Та пам’ятай – у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

А ти – гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну, кому?..

Вдягайся модно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

В глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом,

Він разом з ним літав, літав…

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі…

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла

Все по ночах.

А по очах

Боляче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?..

Є вуха, що, немов корою,

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров’ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!..

Коментар

Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців – “свистуни і стукачі”. А “душа заревана” нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, “мов корою”, суєтою життя, змусити їх слухати “серцем… і кров’ю”, “як Квазімодо слухав дзвін”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Короткий переказ – До французького шансоньє – ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ