Консенсус: образ стійкого соціуму
Як відомо, О. Конт був першим, хто звичайному житейському терміну “консенсус” (лат. Consensum – погоджуватися, узгоджуватися) надав категоріальний статус і зробив його центральним поняттям своєї соціології. Консенсус, по Конту, – це механізм підтримки цілісності будь-яких організмів, у тому числі і суспільства як соціального організму, шляхом передачі енергетичних, інформаційних та інших імпульсів від однієї частини до інших і координації їх зусиль, співучасті в забезпеченні збереження і розвитку цілого. Такий об’єктивний сенс даної категорії. Суб’єктивний сенс консенсусу виникає на рефлексивному рівні як розуміння необхідності і готовності до пошуку згоди подолання конфронтації, конфліктності в малій групі, трудовому колективі, суспільстві в цілому.
Така згода, якщо воно є, виявляється феноменологически в наступних формах: толерантність – терпимість до інших поглядів, вірувань, традицій, смакам, звичаїв і т. Д.;
лояльність – дотримання загальних правил і норм спільної діяльності, прагнення не шкодити, що не погіршувати становище інших заради власної вигоди;
солідарність – довіра, емпатія, підтримка, взаємовиручка; гармонія – повна узгодженість взаємних очікувань (двох індивідів, особистості і колективу, особистості і соціального інституту, суспільства в цілому) на основі принципу додатковості, єдності цінностей і експресивних символів.
Неважко помітити, що всі ці ідеї Конта через деякий час підштовхнули наукові розробки в області теорії систем, текстології, соціальної синергетики та ін., І з часом асимільовані ними. Можливо тому об’єктивний сенс поняття “консенсус” до теперішнього часу втрачено, точніше, замінений іншими термінами (наприклад, “гомеостазіс”, “синергетичний ефект” та ін.). Що стосується суб’єктивного консенсусу, то його значення все ще недооцінюється. Позитивізм відносить його до метафізики з причин ускладнення операционализации і вимірювання, скажімо, тієї ж гармонії; деякі психологи вбачають у цьому прояви конформізму, групового тиску і т. д. Відомий німецький соціолог К. Оффе в інтерв’ю В. Л. Іноземцеву зазначив: “Як приклад консенсусу можна привести положення з Цілей тисячоліття ООН (так називався один з фундаментальних документів ООН. – С. Ш.), згідно з яким кожна розвинена країна повинна виділяти 0,7 відсотка свого ВВП на потреби розвитку Третього світу. Це таке собі загальнолюдське єднання, що розповсюджується по світу. У нас немає однозначного розуміння, на чому грунтується це почуття обов’язку, але воно існує “[262]. Автор підкреслює, що консенсус – це не закон, і в даному випадку він виконується не всіма, активніше за інших в цей процес включилися скандинавські країни, хоча у них немає колоніального минулого чи використання праці африканських рабів, т. Е. Почуття провини перед третім світом. Дійсно, міжнародне співтовариство демонструє ефективну співпрацю з окремих питань: допомога при землетрусах та інших природних катаклізмах, боротьба з тероризмом та ін. Разом з тим за таким життєво важливим проблемам, як екологічна безпека, стійкість клімату, подолання фінансово-економічної кризи, роззброєння, домовитися не вдається. Тут, як і на локальних рівнях в регіонах, досягнення консенсусу часто гальмується підозрою в обмеженні інтересів, низьким рівнем довіри, неоднозначністю або непрописаність процедур узгодження. Думається, що порушені у статті методологічні аспекти в основному зберігають свою актуальність і в даний час.
Сьогодні, коли делегації влади та опозиційних партій Білорусі за підтримки Консультативно-наглядової групи ОБСЄ приступили до пошуку шляхів подолання розбіжностей, знову актуалізується популярний в кінці 1980-х років тезу про консенсус. Тоді, на жаль, згоди знайти не вдалося. Цьому завадило не тільки розходження інтересів, але і недостатньо чіткі уявлення про евристичні можливості самого поняття “консенсус”. Так, на перший у Радянському Союзі референдум (1991) було винесено питання про “оновленому Союзі”, реальний зміст якого був далеко не ясний населенню. А адже методично правильним міг бути тільки питання з природними альтернативами: унітарна держава, федерація і конфедерація. У жовтні 1990 р Інститут соціології НАН Білорусі провів опитування населення республіки. Питання формулювалося так: “За яке майбутнє Союзу РСР Ви виступаєте?” Відповіді розподілилися наступним чином: 15,1% – за збереження існуючої держави без змін, т. Е. Як єдиного; 36,9% – за реальну федерацію союзних республік; 48% – за конфедерацію на основі нового договору [263]. Варіанти 2 і 3 могли б здійснюватися поступово і послідовно, що на той час влаштувало б усіх (адже конфедерація була найзухвалішою мрією).
Але історія не знає умовного способу, вона може дати лише досвід. В даний час, характеризуючи стан масової свідомості, за даними соціологічних досліджень, можна констатувати ряд суттєвих моментів. По-перше, населення активно підтримує ідею суспільної злагоди. Моніторинг громадської думки показує, що починаючи з 1992 р ця ідея поряд із зміцненням громадського порядку, приборканням інфляції називається в числі пріоритетних. На перший погляд може здатися парадоксом те, що ідейні противники (наприклад, прихильники КПБ і БНФ) з даного питання єдині: більше 70% у кожній з цих груп висловлюються за пошук згоди задля успішного вирішення соціально-економічних проблем. Здається, що така позиція пояснюється насамперед історично набутим імунітетом до всякого роду “революціоналізму”, будь-якому насильству в боротьбі за владу, а також народним здоровим глуздом, який вчить, що “поганий мир краще доброї сварки”.
По-друге, на питання “Як Ви оцінюєте сам факт наявності опозиції в нашому суспільстві?” Близько 60% опитаних (цифра коливається залежно від часу опитування та категорії респондентів) відповідає позитивно. Багато хто вважає корисним перейняти досвід Росії щодо опозиції. З цими фактами масової свідомості сучасного білоруського суспільства не можна не рахуватися.
По-третє, на перших зустрічах делегацій, як повідомляється в пресі, обговорювалося лише одне питання – про допуск опозиції до електронних ЗМІ. Мабуть, було б більш раціонально сформулювати всі альтернативи і оцінювати їх на основі методу преференції (переваг).
З наукової соціологічної точки зору консенсус є центральною категорією соціальної взаємодії. За визначенням М. Вебера, “соціальною дією слід називати таке, яке за своїм змістом, подразумеваемому дійовою особою (або дійовими особами), віднесено до поведінки інших і цим орієнтоване в своєму протіканні” [264]. Отже, соціальним називається дія, яке орієнтоване на іншого. Разом з тим для кожного з двох суб’єктів, що вступають у взаємодію, їх партнер є “Іншим”. Тому взаємодія є безперервний процес узгодження очікувань. Але очікування не є якась необгрунтована і невиправдана претензія (хоча в житті буває й таке, чому і руйнуються сім’ї, колективи, партії і т. Д.) [265], а передбачувана реакція партнера у відповідь на власні дії. Інакше кажучи, індивід вважає, що якщо він здійснює певну дію, то право чекати відповідної відповіді від свого партнера по взаємодії. “Соціальна взаємодія, – за словами французького соціолога Ж. Падьоло, – це гармонізація суб’єктивних визначень і колективних елементів (норм, ролей і т. П.). Стратегічні здібності суб’єктів проявляються в зонах невизначеності, там де “Я” і “Інший” не впевнені, що можуть передбачити все розмаїття можливих або можливих станів діячів або об’єктів системи дії “[266]. Соціальна взаємодія, погоджуючи взаємні очікування, зменшує невизначеність і генерує стабільність конкретної соціальної системи. Звідси зрозуміла особлива (субстанціальна) роль консенсусу у створенні і підтримці соціального порядку в життєзабезпеченні будь-якої соціальної системи – від сім’ї до суспільства в цілому.
У соціологічній науці існує кілька типологій видів консенсусів. Так, Ж. Падьоло виділяє чотири типи: а) монолітний консенсус; б) плюралістичне невідання; в) розбрат; г) помилковий консенсус. З погляду статистики прикладами даних типів можна назвати монолітний консенсус – підсумки голосування, коли за одного з кандидатів подано переважна кількість голосів; плюралістичне невідання – розподіл голосів при альтернативних виборах, близьке до статистично нормальному (наприклад, всі п’ять кандидатів отримують по 20% голосів); розбрат – кожен з двох варіантів (або кандидатів) отримує по 50% голосів; помилковий консенсус – коли перевага одного з варіантів (кандидатів) не добровільний і вільний, а під впливом зовнішніх факторів.
Справжній консенсус – це насамперед прагнення до узгодження позицій і дій, що в психологічному відношенні означає розуміння, здатність стати на місце “Іншого” і готовність піти на поступки. Суспільний консенсус може виникати спонтанно, що зазвичай буває в двох типових випадках:
а) коли проблема не носить принципового характеру, т. е. людям все одно, в силу чого і виникає помилковий консенсус; б) у надзвичайних ситуаціях, що загрожують існуванню соціуму. Прикладом останнього варіанту може служити одностайне засудження фактів тероризму на території Росії. Типовою формою консенсусу є організований консенсус, т. Е. Свідомо і цілеспрямовано створюється тими суб’єктами, які бачать в ньому великий сенс.
Соціологія (як би її не визначали) є наукою про життя – стійкості соціальних систем різного рівня, і її методи спрямовані на підвищення стабільності, зміцнення соціального порядку, консолідацію суспільства.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)