Конго
При погляді на карту Африки впадає в очі особливість багатьох місцевих річок, розташованих в центральній і західній частинах континенту: більшість з них описують великі і малі дуги, півкола. Це пов’язано з геологічними особливостями будови земної кори, які вдалося з’ясувати тільки в другій половині XX століття з так званими кільцевими структурами. Вони мають різне походження, але поширені переважно на стародавніх платформах.
Наприклад, Нігер біля витоків спрямований на північ, потім – на північний схід. Не випадково була поширена думка, що він впадає в озеро Чад або навіть в Ніл. Насправді, як з’ясувалося, річка, описавши дугу, повертає на південний схід, а ближче до гирла тече на південь. Подібним чином поводиться Лімпопо. Замбезі, спочатку спрямована на захід, у середній течії прямує на північний схід.
Ось чому дуже довго дослідники Африки не могли скласти вірне уявлення про характер її гідрографічної мережі. Гирлові частині великих африканських річок були відомі європейцям вже в XV-XVI століттях. Так, португальський мореплавець Діогу Кан в 1485 році досяг на західному узбережжі Африки гирла багатоводної річки і поставив там кам’яний стовп з хрестом і португальським гербом. Річку він назвав Ріу-ду-падран. Кан відправив невелике судно на розвідку вгору за течією річки і з’ясував, що землі там належать місцевому князьку, а його володіння називаються Конго. Тільки в середині XVII століття португальські місіонери (капуцини) і за сумісництвом розвідники-першопрохідці проникли більш ніж на п’ятсот кілометрів вгору по долині Конго і побували на його лівій притоці – Касаї. Подальший шлях був особливо важкий і небезпечний не тільки через буйної тропічної природи, але й з причини настороженої ворожості місцевих племен, вже дізналися, що таке работоргівля.
У 1798 році португальський колонізатор-мандрівник Франсиску Ласерда відправився від південно-східного узбережжя Африки вгору по річці Замбезі і на захід від озера Ньяса зустрів річку – Чамбезі, поточну на південний захід. Йому і в голову не прийшло, що вона потім може повернути на північ і злитися з Конго, а не попрямувати до знаходиться порівняно близько на півдні Замбезі.
Навіть після того як Лівінгстон, а потім Камерон в 1856 і в 1872 роках перетнули Африку від океану до океану, проблема Конго залишалася невирішеною. Лівінгстон на своєму шляху зустрів річку Луалаби, поточну на північ. Складалося враження, що вона належить до системи Нілу або завершує свій шлях в якомусь з великих озер: Танганьїка, Вікторія.
У 1874 році Генрі Стенлі організував велику експедицію з метою остаточно з’ясувати проблему витоків Білого Нілу і обстежити Конго від витоків. Під його начальством знаходилося триста солдатів і носильників. Вони висадилися на острові Занзібар, переправилися через протоку на узбережжі Африки і в лютому 1875 досягли озера Вікторія, доставивши сюди спеціально сконструйовану розбірну велику човен.
Обстежити берега величезного озера виявилося справою нелегкою і небезпечним. Вони потрапляли в шторм, на човни нападали люті гіпопотами, а на учасників експедиції – войовничі тубільці. Окресливши контури озера, Стенлі переконався, що в нього впадає одна велика річка – Кагера, яку можна вважати витоком Білого Нілу. На захід озера він відкрив високий гірський масив Рувензорі, третій по висоті в Африці (до 5120 м), а на північний захід від нього – озеро Едуарда. Звідси він спустився на південь, обстеживши берега озера Танганьїка.
Перейшовши на півдні озера невеликий вододіл, Стенлі вийшов в долину річки Луалаби. Він вирішив з’ясувати, куди вона направляється, для чого найняв у місцевого араба-работорговця нових негрів-носіїв та спорядив 18 човнів. Восени 1876 він почав сплав по річці. Води річки текли, загалом, на північ, але з невеликим відхиленням на захід.
На їх шляху зустрічалися водоспади і пороги; значну частину шляху доводилося буквально прорубуватися крізь гущавину тропічного лісу. У цих місцях до нього не проходили білі, тому що їм чинили опір – аж до військового – місцеві племена, що захищають свою незалежність. Збройні зіткнення забирали життя учасників експедиції так само, як тропічні хвороби. Всі англійці, крім Стенлі, загинули. З негрів в живих залишилося менше третьої частини.
Коли стало ясно, що річка повертає не на схід, у бік долини Нілу і великих африканських озер, а на захід, до Атлантичного океану, Стенлі записав у щоденнику: “Немає більш на світі річки Луалаби, відтепер я буду її називати річкою Лівінгстона”. (Назва це, тим не менш, збереглося за лівою притокою Заїру, або Конго.)
На 999-й день по виході з Занзібару, 9 серпня 1877, загін Стенлі вийшов до Атлантичного океану. “Так скінчилася, – писав Дж. Бейкер, – одна з найбільш чудових експедицій у всій історії географічних досліджень. Якщо і чути голоси, що Стенлі попросту пожинав плоди чужих праць, не треба забувати, що він виконав величезну роботу, яку роблять тільки мандрівники-піонери, і що йому вдалося знайти ключ до загадок, які опинилися нерозв’язними для його попередників”.
Звичайно, доводиться пам’ятати і про те, що Стенлі не відрізнявся М’якосердий, і шлях його загону усіяний, можна сказати, трупами друзів і ворогів. Але великі перемоги – навіть в області географічних відкриттів – занадто часто пов’язані з великими жертвами.
А завершив вивчення басейну Конго російський географ-мандрівник Василь Васильович Юнкер в 1879-1886 роках. Він за власною ініціативою і за свій рахунок провів детальні дослідження в маловивчених районах Центральної Африки. Він зробив правильний висновок, що річка Уеле, витоки якої знаходяться поблизу витоків Нілу (північний захід від озера Альберта), не є притокою цієї річки, як думали одні географи, не впадає ні в озеро Чад, ні в Нігер, як думали інші, а належить системі Конго (Заїру). Остаточно встановив це англійський місіонер Джордж Гренфелл в 1886 році.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)