Конфлікт позитивного права і правосвідомості
Нова концепція криз права пов’язує їх з конфліктом позитивного права і правосвідомості. Л. І. Петражицький розрізняв позитивне право (правові переживання, засновані на уявленні про нормативних фактах) і інтуїтивне право (засноване виключно на інтуїтивних уявленнях) і бачив сенс розвитку в їх співвідношенні: інтуїтивне право (ми б сказали, правосвідомість) може відставати від позитивного права (закріпленого в законах і тому незмінного), йти врівень з ним або обганяти його. Інтуїтивне право носить спонтанний, позитивне – впорядкований характер, перше тяжіє до динаміки, друге – до статиці. Якщо розрив між інтуїтивним і позитивним правом стає дуже великий, виникає соціальна революція, яка відновлює їх співвідношення.
Л. І. Петражицького сформульований своєрідний закон необхідності відповідності інтуїтивного права позитивному, порушення якого веде до кризи правової системи: “при переході розбіжності за відомі межі неминуче крах підлягає позитивного права, – в разі опору у формі соціальної революції” [33]. Інтуїтивне право частково є творцем нових норм права, оскільки саме в його надрах зароджуються нові уявлення про справедливість, що знаходять потім вираження в позитивному праві. Поняття “справедливість” у цьому сенсі тотожне поняттю “інтуїтивне право”. У реальності це означало, що якщо, наприклад, революційні натовпу вірять у можливість безпосереднього введення комунізму, то ця їхня віра (всупереч реальності і здоровому глузду) стане (у разі перемоги революції) основою позитивного права.
З цих позицій Л. І. Петражицкому вдалося по-новому вирішити проблему співвідношення спонтанності і цілі в розвитку права. Якщо більшість ліберальних юристів слідом за Р. Ієрінга підкреслювало доцільний характер права, шукало “мета в праві” і знаходило її в ідеї правової держави [34], то Л. І. Петражицький вважав, що розвиток права має спонтанний характер, а механізм цього процесу є тривала соціальна селекція певних норм і цінностей, що закріплюються у свідомості і психіці релігійними санкціями позитивного і негативного характеру. Передбачаючи висновки сучасних культурних антропологів, він прагнув простежити, як відбувається (або не відбувається) формування правових інститутів шляхом накопичення інстинктивного відрази до одним вчинкам (наприклад, брехня, крадіжка, обман) і кристалізації симпатії до інших (наприклад, повага до виконання укладеного договору, визнання чужої власності, підпорядкування авторитету старійшин). Висновок полягав в тому, що право є кристалізація тривалого, масового і спонтанного досвіду, а не свідоме конструювання та раціональні дії видатних особистостей.
Теза про конфлікт інтуїтивного і позитивного права як джерелі правового розвитку, вельми спірний з погляду класичної правової доктрини, дозволяв, однак, пояснити зміни в праві, а також специфічне явище перетворення неправових (моральних) відносин у правові (закріплені нормативно). Прикладом служить перетворення моральних постулатів світових релігій (наприклад, християнства) в елемент подальшого позитивного права (“імперативно-атрибутивні правові принципи”, за термінологією Л. І. Петражицького).
Набагато більш цікавий, проте, феномен перетворення антиправових феноменів у правові. У злочинних співтовариствах, наприклад, розбійницьких, піратських, злодійських зграйках і т. П., – Вважав Л. І. Петражицький, – діє своє право: виробляються і беззаперечно виконуються свої специфічні норми (наприклад, що визначають організацію, розділ видобутку та ін.). Так, можна припустити існування деякого права в піратській зграї або революційної партії, яка, захопивши владу в результаті революції, може створити нове право, побудоване на абсолютно інших принципах, ніж попереднє. Даний підхід, очевидно витікав з ціннісно-нейтрального ставлення до права, може розглядатися як своєрідне передчуття краху ліберальної системи позитивного права в епоху тоталітаризму.
Соціальні конфлікти всередині суспільства Л. І. Петражицький також намагався інтерпретувати як конфлікти між різними типами інтуїтивного права. Заперечуючи класову теорію, він допускав, проте, існування в одному суспільстві різних видів інтуїтивного права, які можуть вступити в конфлікт один з одним, говорив про “інтуїтивно-правової етики цілих верств, груп населення”. Цей конфлікт (інтуїтивного та позитивного права), далі, опинявся можливий між одним індивідом і всім суспільством. Оскільки Л. І. Петражицький ототожнював право не тільки з колективною, але й індивідуальною психікою, у нього виходило, що у вигляді юридичних угод можуть виступати моральне зобов’язання повернути картковий борг, битися на дуелі, освідчення в коханні (декларація любові, з одного боку, і визнання, з іншого – є “революція взаємних правовідносин”) або підписання договору між індивідом і дияволом про продаж власної душі.
Критика теорії Л. І. Петражицкого (наприклад, Н. М. Коркунова, В. М. Хвостовим, В. І. Сергійовичем) з позицій традиційної юридичної науки була цілком виправдана. Релятивістська трактування права, запропонована ним в ім’я з’єднання права і моральності, мимоволі послужила погану службу, будучи покладена в основу подальшого подання радянських юристів про поділ права на “наше” і “чуже”, “революційному правосвідомості”, а в кінцевому рахунку – запереченні права і апології терору [35]. Однак дана теорія стала основною в соціології права та юридичної антропології XX ст., Запропонувавши (поряд зі скандинавською школою) психологічне пояснення природи конфлікту в праві, здатного завершитися його повним руйнуванням [36]. У цій перспективі теорія Л. І. Петражицкого являє собою вражаючу інтуїтивну здогад про те, що народне правосвідомість може виявитися гіршим ворогом права, ніж антиправовим поведінку правлячої еліти та інтелігенції.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)