Концепція “освіти для себе”
Останнім часом доводиться визнати ефективність мотивації до навчання боргом перед Батьківщиною або батьками. Пропонується тепер переконувати в тому, що навчання – це борг насамперед перед самим собою. Можна бачити, однак, що така зміна мотивації насправді є одяганням авторитарної етики (ще одного “боргу”) в нові одягу. Очевидно, що ефективність навчання як боргу (будь-якого) та навчання з прагнення до знань, освіти себе і “для себе” непорівнянні.
Останнім часом в працях вітчизняних і зарубіжних філософів, культурологів, економістів все частіше обговорюється так зване постекономічне суспільство, найважливішою ознакою якого стануть місце і роль активної особистості. В умовах постекономічного суспільства праці в традиційному сенсі, інстинктивної предтрудовая діяльності протистоїть творчість. При цьому “вихід за межі власне матеріального виробництва”, стрибок з “царства необхідності в царство свободи”, що знаменують, за Марксом, перехід “від передісторії до історії людства”, ув’язуються, природно, не з відмовою від участі людини в процесі виробництва, а з подоланням ставлення до цього процесу як такого, що суперечить прагненням особистості. У змінених умовах виробництва, навпаки, творча діяльність стає найбільш ефективним засобом самореалізації.
Важливо відзначити, що це – зовсім не чергова утопія, такі трансформації вже в значній мірі відбуваються у суспільствах, де в “господарській структурі домінують галузі, що виробляють знання та інформацію”. (Трансформації в сучасній цивілізації: постіндустріальне та постекономічне суспільство. Круглий стіл. Виступ В. Л. Іноземцева // Питання філософії. 2000. № 1. С. 5). У таких суспільствах все більш помітною і важливою стає частка населення, зайнятого в тих сферах, які вимагають найбільш якісної освіти. Ця частина населення все більш зосереджується на цілях власного інтелектуального і духовного зростання. Симптоматично, що, чи не розцінюючи матеріальний успіх як самоціль, фахівці “Нової хвилі” є значно високооплачуваними, причому розрив різко зростає – адже знання такої якості неможливо “просто купити” ні за які гроші – вони приходять як результат тривалого освітнього процесу, прагнення до знанням як внутрішньої потреби.
Показово, що слова про вироблення саме такого прагнення зустрічаються в аудиторії, вихованої авторитарним утворенням, з недовірою. Пам’ятно, як деякі учасники секції “Філософія освіти” на II Всеросійському філософському з’їзді (Єкатеринбург, 1999) допитувалися, які існують для цього методи і технології. Навряд чи вони існують і тим більше навряд чи можливо цьому навчити. Необхідно, в усякому разі, щоб педагог користувався повною довірою аудиторії, тільки тоді вона прислухається до нього. (Для порівняння уявимо собі педагога, який першу ж зустріч з учнями починає з “проповідей” – переконує їх не курити, не лихословити і т. Д. Як він буде виглядати?!). Щоб його прийняли і зрозуміли (у тому числі майбутні педагоги), треба, щоб учитель, горя, сам осявав цим світлом учнів. А це трапляється, на жаль, дуже рідко, точно так само, як вельми мала кількість людей здатне робити відкриття, винаходити, складати музику, – і навіть недоречний питання, як цьому навчити. Навчити можна конкретним технічним (дидактичним) прийомам, але тут мова йде про цілу філософії, світовідчутті.
Не можна навчити, як винаходити і робити відкриття, але можна виховати дух пошуку, прагнення до відкриттів, вселити учням, переконати їх, що не слід придушувати в собі свої природні нахили, “наступати на горло власній пісні”. Можна і потрібно виховувати прагнення до духовності.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)