КОМУ НАЛЕЖИТЬ ГЕНІЙ ГОГОЛЯ – Тези робіт
Янч Марія Михайлівна
Учениця 10 класу Зборівської державної української гімназії ім. Романа Завадовича Тернопільської області
Суспільний проект “Великі українці” сколихнув наше суспільство. Виникло багато важливих питань. В першу чергу: “Які ж критерії відбору, чи можна вважати великими українцями тих, які жили, творили, здобули свою популярність за межами рідної держави?”.
У своїй науково-дослідницькій роботі я старатимусь відповісти на ці питання, вивчаючи життєвий та творчий шлях Миколи Васильовича Гоголя
Актуальність даного дослідження зумовлена завжди болючими питаннями про мову та націю. Питаннями, які або згуртовують народ у державі, або навпаки сіють ненависть. Під час проведення телевізійного проекту “Великі українці” було висловлено припущення, що М. В. Гоголь своєю творчістю формує в українців характер малоросів – хохлів. Думка, озвучена в телевізійному ефірі, заронила сумніви в багатьох пересічних громадян. Але чи правдива вона? Наближається 200-річчя з дня народження великого письменника. Про те, що він великий, ніхто і не сперечається. Сперечаються лише, до чийого золотого фонду його творчість належить. То чи будемо ми святкувати ювілей славного сина українського народу, чи згадаємо про визначну дату російського письменника?
Предметом дослідження є формування складної багатогранної особистості М. В. Гоголя, етапи його духовного становлення та вплив двох культур на творчий процес митця.
Замислімось над долею талановитого сина України, котрого широкий шлях завів до Північної Пальміри та вивів на світові простори. Українство Гоголя нерідко мовби сором’язливо відсувалося на задній план, вважалося чимось другорядно-визначальним у його творчій біографії, не було закцентоване як, по суті, пріоритетний чинник його індивідуального стилю, тематичних зацікавлень, моральних і світоглядних позицій.
Про Гоголя написано десятки монографій, тисячі статей, йому присвячують симпозіуми, конференції та семінари в усьому світі. Але таємниці Гоголя й досі не розкриті. І найбільша серед них – таємниця геніальності письменника. До якого народу він належить? Яку націю прославив?
Уже не одне покоління читачів і дослідників, дошукуючись секретів гоголівського феномена, звертається до його повістей українського циклу, з яких постає неповторно-чарівна Україна. Дозволю собі навести розлогу цитату зі статті О. Гончара “Гоголь і Україна” (1976), де постать великого чарівника слова органічно вписана у його природний духовно-генетичний контекст:”Земля України… Це вона вигодувала, виховала Гоголя, і то не лише фізично, а – що куди важливіше – духовно, з дитинства наділивши його красою своєї поезії, буянням пісенної творчості, епічною величавістю дум, фантастикою казок, переказів й легенд, дивовижно щедрою барвистою образністю – всіма багатющими плодами народного духу. Відомо, як жахливо й пристрасно всотував у себе вразливий хлопчик – а потім юнак – усе це багатство, як імпонував йому цей світ, де так природно єднались реальність народного життя і лет вільної фантазії, де все грає силою, родить красу і, ніби чарами, зваблює, кличе до себе художника… З юнацьких літ перед майбутнім автором “Тараса Бульби” виникав образ талановитого й волелюбного народу, чуття духовної спорідненості з яким, чуття невикоріниме, Гоголь проніс до кінця своїх днів”. Так проникливо реконструює наш сучасник процес становлення творчої натури свого земляка, котрий на півтора століття раніше ходив благодатною полтавською землею”.
Та є й інша думка, висловлена набагато раніше І. Нечуєм – Левицьким у статті “Сьогочасне літературне прямування”. “Гоголева муза таки добре нашкодила українській літературі: вона одвернула їх увагу од щиро української інтелігентної публіки та писемних українців, одвернула увагу од щиро національної та народної літератури і ввігнала їм у голови ту ідею, що Україна й справді може жити однією загальною літературою з Великоросією. Великороси показують нам пальцем на Гоголя як на взірець, коли тільки в нас заворушиться українська література на народній мові, показують пальцем, що українські письменники повинні йти слідом за Гоголем, що Шевченко то поет народний та й годі, що народна література інша річ, а література для вищої верстви – то знов інша річ і повинна писатися великоруською мовою, що Гоголь як високий талант міг знайти для себе широкий простір тільки на великій Русі… неначе, бач, на Україні не знайшлося би ні Коробочок, ні Манілових, ні Собакевичів!”
Такої ж думки дотримувався й І. Франко. Є. Маланюк поставив Гоголя в ряд ідеологів “малоросійства” – українського політичного конформізму.
Отже, сформулюю своє завдання словами І. Драча:
Все Гоголя про Гоголя питаю –
Яким він був? І в чому таїна…
Висновок. Талант письменника постав на українському грунті, і хоч би де він був, ніколи не втрачав духовних зв’язків зі своєю батьківщиною. Україна була для нього не лише місцем, де він народився, а і його мрією, джерелом натхнення, втіленням природного й вільного життя. І це призвело Гоголя до великих художніх відкриттів, а згодом і трагедії. Як слушно зазначив Олесь Гончар у своєму щоденнику, Микола Гоголь – “суто український тип генія зі всіма його достоїнствами й слабостями”.
З української культури Гоголь приніс у російську літературу особливу задушевність, чутливість, ліризм, міфопоетичне бачення світу. Звичайно, то було велике щастя для письменника, що доля звела його з такими людьми, як Плетньов, Жуковський, Пушкін. Без Олександра Сергійовича та його друзів навряд чи творче зростання нашого земляка було б таким стрімким і так швидко та повно розкрився б його поетичний талант. Але вже Пушкін і його оточення розуміли, що без України не було б Гоголя. Вони підтримали його залюбленість в Україну і відчули, що в цьому його сила.
Українська культурна модель у творах Гоголя – це, по суті, міф про Україну, чого не побачили сучасники письменника, але відкрили на початку наступного століття письменники “срібного віку”. У “Вечорах на хуторі біля Диканьки” та “Миргороді” Гоголь, не виходячи за рамки існуючої традиції, все-таки руйнує стереотипи в зображенні українського життя. На Україну починають дивитися так, як її бачив у своїх творах популярний митець.
Від самого початку своєї творчості Гоголь заявив про себе як про міфолога України, насамперед її минулого. Вивчаючи історію свого народу, він уявляв собі українське життя попередніх епох більш поетичним, ніж воно було насправді.
Отже, в ранніх повістях Гоголя життя й побут українського суспільства першої половини XIX століття змальовуються відчутно українізовано російською мовою за законами національного способу світовідчуття. В них домінує український тип художнього мислення, образотворення, національний образ міфологізованого світу.
Гоголь і в останні роки життя не відійшов від української тематики. Так, він наново обробив “Тараса Бульбу”, створив “Наброски драми з української історії”, активно користувався юнацькими враженнями з рідної Полтавщини при написанні “Ревізора” і “Мертвих душ”.
“Великий мій друже!” – звертався до нього Тарас Шевченко у відомому вірші “Гоголю”. Так величати поет міг лише поважану та близьку за духом людину. Шевченко одним із перших розгледів і сприйняв крізь зовнішню гоголівську сорочку – макаронічну російсько-українську мовну суміш – чутливо-лукаву українську душу, щиру залюбленість в історію рідного народу, відчув проникливу сугестивність цього письма. Адже оте шевченківське “ти смієшся, а я плачу…” можна розуміти не тільки, як розмежування гоголівської дошкульної сатири і власних гірких медитацій, а й як свідчення художньо-емоційної сили “сміху крізь сльози”.
У листі до В. Рєпніної Т. Шевченко писав: “Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!” Хоч за життя Шевченку та Гоголю так і не довелося зустрітися, але доля їх поєднала на шляхах вічності – на сторінках світової літератури. Гоголь опинився в Римі, Шевченко – у казематах III відділення, а потім був засланий в закаспійську пустелю рядовим солдатом. Але й там у скрутну хвилину свого життя Т. Шевченко, роздумуючи, записує: “О Гоголь! Наш незрівнянний Гоголь!” – та вважає його не “москалем”, а “братом”.
О. Стромецький у завершальному розділі своєї праці ставить Гоголя поруч із Шевченком і Котляревським в ряд поетів, що “зробили велику прислугу Україні”, долучаючи його, таким чином, до духовних пророків нашої нації. Адже “всі знали, знають і будуть знати, Микола Гоголь був українцем, але завдяки його творчості він перевищив границі національного кобзаря і став гідним горожанином літературного світу, а народ, що його виплекав, став членом цього світу”.
А як же російська література, яку письменник збагатив своїми кращими сторінками (у тому числі й твори українського циклу) і якій він завдячує злетом до вершин світової слави? Безперечно, не можна забрати Гоголя з російської літератури, та й ніхто собі такої мети не ставить. Але коли ми достеменно визнаємо, що Богові належить Боже, а кесарю – відповідно кесареве, то ця ж афористична істина вимагає: повернімо Гоголю Гоголеве – його безсумнівну українську духовно-етичну сутність, віддаючи належне тій природженій, органічній, закладеній благодатної пори дитинства і юності “мові душі”, котрою він осмислював провідні мотиви своєї творчості, забарвлював свій стиль, пронизував свій безсмертний “сміх крізь сльози”.
Микола Гоголь – явище унікальне для всього світу, а джерела його слід шукати передусім у синтезі двох культур і двох мовних стихій, що живили його творчість. Усім відомий вислів Гоголя про поєднання в його душі українського і російського коріння. У листі до Олександри Смирнової від 24 грудня 1844 року із Франкфурта письменник зізнався: “Сам не знаю, яка в мене душа, хохлацька чи російська…” Взаємодоповнення цих начал виявилися плідним не тільки для становлення й розвитку Миколи Васильовича Гоголя як митця, а й для розвитку двох могутніх культур.
У квітні 1976 року у Венеції відбувся міжнародний симпозіум, присвячений М. В. Гоголю, який висвітлював тему: “Гоголь і європейська культура”. На цьому форумі його проголосили не тільки слов’янським генієм, а і письменником усіх народів на нашій планеті.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)