Компаративістика як метод вивчення літератури: її становлення і актуальні питання
О. Гордієнко,
Викладач Житомирського державного університету
Імені Івана Франка
Компаративістика, за визначенням літературознавчого словника-довідника Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва та ін., – це “порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу)” [1, с 369].
Як бачимо з поданого визначення, поняття компаративістики тісно пов’язане з поняттям взаємовпливів. Визначення поняття “художні взаємовпливи” надається у посібнику за ред. О. Галича: “Художні взаємовпливи – це різного характеру впливи одних мистецьких явищ на інші, розмаїті форми впливу всередині літератури чи взаємозв’язки сучасної літератури з художньої культурою минулих епох, звернення до творчості різних народів” [2, с 445].
Компаративістика як метод вивчення літератури (лат. comparo – порівнюю, фр. /a litterature compare – літературна компаративістика) складалася впродовж XIX століття, але її елементи з’явилися в літературно-критичних працях ще в епоху античності. Так, у “Поетиці” Арістотеля (384 – 322 до н. е.) у підрозділі XXVI читаємо про відмінності трагедії від епосу [3, с 679-680].
Значний внесок у порівняльне літературознавство в Україні був зроблений М. Дашкевичем, М. Драгомановим, І. Франком.
Професор Київського університету М. Дашкевич був одним з найпослідовніших прихильників компаративістики. Звертаючись до теорії міграцій, М. Дашкевич стверджував, що великі письменники минулого – Данте, Боккаччо, Шекспір, Мольєр, Гете та інші – не вигадували фабул, а запозичували їх із літературних творів, які траплялися їм, або ж із народної творчості. І. Котляревський і Т. Шевченко теж використовували відомі фабули, але по-новому їх розробляли. М. Дашкевич уважав, що в літературному творі важливі не оригінальність фабули, а її обробка, духовний зміст [4, 12]. У праці “Постепенное развитие науки истории литературы” (1877) він стверджував необхідність порівняльно-типологічних досліджень, які допоможуть визначити своєрідність і майстерність авторів національних творів.
Становлення компаративістики в Україні пов’язане також з ім’ям М. Драгоманова. Перші зразки порівняльних досліджень М. Драгоманова в галузі фольклористики і літератури разом з іншими його працями були зібрані в чотирьох томах львівського “Збірника історично-філологічної секції Наукового товариства імені Т. Шевченка” під заголовком “Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство”( 1899-1907). Особливу увагу вчений приділяв “мандрівним” сюжетам і їх інтерпретаціям в українському фольклорі та літературі. У працях “Найстарші руські драматичні сцени”(1885), “Два українських фабльо та їх джерела”(1886) та інших М. Драгоманов “розширив географію впливів на український фольклор і сформулював принцип необхідності виявляти запозичені та суто національні елементи в українській усній народній творчості” [4]. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу [2, с 69].
Вагомий внесок у порівняльне літературознавство в Україні зробив І. Франко (1856-1916). Він звертав увагу на аспект порівняльного аналізу творчості українських і зарубіжних письменників, напрямків і течій у різнонаціональних літературах.
І. Франко сприяв розвиткові галузі вивчення драматургії, дослідивши творчість Шекспіра. Великий Каменяр уперше в історії українського літературознавства обгрунтував взаємозалежність національного і загальнолюдського в літературі [5].
Серед учених-компаративістів, які працювали в ЗО-50-х роках XX століття, слід відзначити академіка О. Білецького (1884-1961). Його цікавили російсько-українські зв’язки, а також взаємини української і російської літератур з літературами інших країн Європи. Разом із тим, за думкою О. Білецького, “історію української літератури не можна вивчати іманентно або обмежуватись тільки встановленням її зв’язків з російською та іншими слов’янськими літературами. Справжнє уявлення про українську літературу можна одержати лише розглядаючи її в міжнародному масштабі, залучаючи для порівняння широкий літературний матеріал, на тлі якого стане зрозумілою її національна специфіка” [6, с 18]. О. Білецький ще у 20-х роках минулого століття звернув увагу на те, що “вихованцям Київського колегіуму належить ініціатива у справі створення російського театру”, що “український старовинний театр був першим пестуном російського нового театру” [6, с 351-352].
На початку 30-х років спостерігається криза українського літературознавства в зв’язку із політикою сталінського радянського керівництва, яка була скерована на знищення вітчизняної культури. У 20-30-х роках XX ст. в Україні було репресовано 103 літературознавці (серед них С Єфремов, М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович) [4, с. 16].
У післявоєнні роки компаративістику в СРСР було оголошено буржуазною псевдонаукою, а сам термін до 80-х років було замінено словосполученням “порівняльне літературознавство”. Характерно, що праця словацького ученого Д. Дюришина “Теорія літературної компаративістики” вийшла друком у 1979 році у російському перекладі під назвою “Теория сравнительного изучения литературы”.
Водночас у країнах Західної Європи, Латинської Америки, у США, Японії, Індії, Угорщині, Чехословаччині та інших країнах світу компаративістика набула широкого розповсюдження.
Лише у травні 1971 року на науковій конференції в Москві, організованій Інститутом слов’янства і балканістики АН СРСР та Інститутом російської літератури АН СРСР, компаративістику було визнано важливою галуззю літературознавства, а дослідження з компаративістики отримали, нарешті, “зелену вулицю”[7, с 172].
У 70-х роках XX століття компаративістичні дослідження в Україні торкалися переважно міжслов’янських і російсько-українських літературних зв’язків.
У сучасній компаративістиці актуальними є питання генетично-контактних зв’язків і типологічних відповідностей у різнонаціональних літературах.
Генетичними (від грецького genesis – походження, породження) вважаються зв’язки між різними літературними явищами, що мають спільне походження (спільні джерела творів, що належать до різних літератур, рецепція творів із інших літератур, міжнаціональні літературні впливи, запозичення і наслідування; переклади, переспіви тощо) [8, с 172]. Прикладом досліджень генетичних зв’язків є аналіз “мандрівного” сюжету про Дон Жуана в драматичних творах О. Пушкіна і Лесі Українки, започаткований низкою літературознавців (наприклад, О. Білецьким, Н. Крутиковою, О. Костенко, Л. Полушкіною, М. Яценко).
Контактні зв’язки (від латинського contactus – дотик) – це документально засвідчені взаємини між письменниками і відповідно школами, течіями, літературами. Д. Наливайко так зазначив особливості вивчення контактних зв’язків: “…Мета полягає в документально підтвердженому встановленні, що певний письменник був обізнаний з творчістю іншого письменника і зазнав його впливу, що певний мотив чи герой, особливість жанрової структури твору чи стилю запозичені чи привнесені…” [9, с 39].
Зокрема, у щоденнику Т. Шевченка зафіксовано, що Тарас Григорович слухав у виконанні акторки Піунової “Камінного гостя” О. Пушкіна, “відігріваючи,- за власним визначенням Шевченка, – губернським холодом обвіяну душу”. Через деякий час він заніс у щоденник запис про читання М. Щепкіним монологу з “Скупого лицаря” О. Пушкіна [10, с 187, 242].
Н. Волошина вказує на захоплення Т. Шевченка драматургією В. Шекспіра. У творах українського поета ми знаходимо спільні риси з драматургією великого англійця: показ героїв у найтрагічніші моменти життя, створення ситуацій, у яких з найбільшою повнотою проявляються найрізноманітніші риси їхнього характеру, розгортання дії на широкому історичному тлі, прагнення бути гранично правдивим. Доля двох закоханих у драмі “Назар Стодоля” Шевченка певною мірою нагадує долю шекспірівських Ромео і Джульєтти [11, с 21].
Неабияке значення для компаративістики мають порівняльно-типологічні дослідження. Вони вивчають аналогії не лише на рівні творів, сюжету, жанрової структури, а й на рівні течії, напряму, стильових потоків у різних національних літературах. Ми погоджуємося з думкою А. Градовського, що контактно-генетичні зв’язки й типологічні сходження – дві сторони єдиного процесу, в аналізі того чи іншого типу міжлітературних взаємин увагу зосереджено переважно на порівняльно-типологічному вивченні національної літератури в контексті всесвітнього літературного процесу, а контактно-генетичним зв’язкам відведено допоміжну роль [12, с 13]. Прикладом узагальненого дослідження типологічних зв’язків літератур є колективна праця “Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті” [13].
У працях М. Храпченка, І. Неупокоєвої та інших дослідників чільне місце посідає системний аналіз, у процесі якого генетично-контактні зв’язки і типологічні відповідності розглядаються як історично сформована динамічна система. І. Неупокоєва, наприклад, підкреслює, що без використання порівняльного аналізу в літературознавстві на найширшому матеріалі неможливо прийти до розуміння того, як взаємопов’язані між собою в макросистемі всесвітньої літератури окремі системні її ланки [14].
Отже, певні історичні, суспільно-політичні й культурні особливості, що склалися в XX столітті, активізували дослідження в галузі взаємозв’язків національних літератур. “Жодна велика національна література, – констатував В. Жирмунський, – не розвивається поза живою і творчою взаємодією з літературами інших народів, і ті, хто думає піднести свою рідну літературу, стверджуючи, немовби вона виросла виключно на місцевому національному грунті, тим самим засуджують її навіть не на “блискучу ізоляцію”, а на провінційну вузькість і самообслуговування” [15, с 71].
Одним з аспектів зв’язків і взаємодій літератур є наступність у їхньому розвитку. О. Бушмін, досліджуючи цей аспект, звертає увагу на існування “вічних”, загальнолюдських проблем і доходить висновку, що далеке минуле може стати навіть актуальнішим за сучасне [16, С 67]. “Вічні” проблеми, які порушувались у творах зарубіжних і українських письменників минулого, й дотепер не втратили актуальності й гостроти. Погляд на минуле з сучасних позицій дозволяє відкрити нові обрії в дослідженнях цих творів.
У процесі вивчення історико-літературної наступності важливо знайти не окремі елементи схожості, а те, що в якійсь мірі характеризує спільність творчих задумів, єдність або близькість ідейно-естетичних принципів. Причому, коли ми маємо справу з творчістю справжніх майстрів, кожний прояв спадковості – це новаторський акт, художнє відкриття.
Зворотний бік вивчення наступності літератури – перспективність у методичному плані стверджує Н. Волошина: “Перспективність навчання полягає в тому, щоб заздалегідь підготувати учнів до сприйняття матеріалу в наступних класах. А також у тому, щоб не давати учням занадто рано те, що вони одержать пізніше, коли будуть підготовлені до сприйняття нового матеріалу в наступних класах” [17, с 3].
У процесі вивчення історії всесвітньої літератури порівняльний метод виконує декілька функцій. Він синтезує попереднє конкретно-історичне вивчення окремих національних літератур, узагальнює його результати, виявляє деякі загальні закономірності розвитку літератур, що зіставляються, і їхні відмінності.
Водночас порівняльний аспект є вихідним для подальшого вивчення національної специфіки літератур, що порівнюються. Він стимулює увагу до тих явищ і процесів, які в ході ізольованого вивчення однієї національної літератури могли б здаватися другорядними. Лише у процесі багаторазового спостереження вони виявляють своє значення. Зіставлення з іншим національним матеріалом допомагає знайти новий підхід до вивчення деяких важливих явищ або процесів у національних літературах.
Література
1. Літературознавчий словник-довідник / P. T. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВІД “Академія”, 1997. -752 с.
2. Галич О. А. Теорія літератури: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти / О. А. Галич, В. М. Назарець, Є. М. Васильєв; за наук. ред. О. Галича. – К.: Либідь, 2001. – 487 с
3. Аристотель. Поэтика. Риторика. Политика. // Собр. соч.: в4- хт. – М.: Мысль, 1983.-Т. 4. – 832 с.
4. Бондаренко Л. Г. Вивчення ліричних творів на уроках української літератури у взаємозв’язку із зарубіжною (9-11 класи). Дис… канд. пед. наук: 13.00.02 – К., 2001. – 178 с
5. Франко І. Я. Про театр і драматургію: Вибрані статті. – К., 1957. – 237 с.
6. Білецький О. І. Вибрані праці: У 2 т. – К.: Держ. видео худож. літ., 1960. – Т.1. – 503 с
7. Сравнительное изучение славянских литератур. Материалы конференции 18-20 мая 1971 года / Редкол.: М. П. Алексеев и др. – М.: Наука, 1973. – 511 с.
8. Наливайко Д. С. Спільність і своєрідність. Українська література в контексті європейського літературного процесу. – К.: Дніпро, 1988. – 395 с
9. Наука, яка дедалі визначатиме методику викладання літератури. Бесіда з доктором філологічних наук проф. Д. С. Наливайком про компаративістику та шляхи її становлення в Україні // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1997. – №3. – С 39-42.
10. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 5 т. – К.: Дніпро, 1985. – Т. 5. – 525 с
11. Ваніна І. Українська шекспіріана. – К.: Мистецтво, 1964.- 230 с.
12. Градовський А. В. І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Методичні аспекти вивчення української літератури у взаємозв’язках із українською. – Київ: ПП РВФ “Софія”, 1998.- 254с.
13. Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: У 5 т. – К.: Наукова думка, 1987-1991.
14. Неупокоєва И. Г. История всемирной литературы. Проблемы системного и сравнительного анализа. – М.: Наука. – 1976.- 359 с.
15. Жирмунский В. М. Сравнительное литературоведение. Восток и Запад. – Л.: Наука, 1979. – 492 с.
16. Бушмин А. С. Преемственность в развитии литературы. – Л. – Худ. лит., Ленинградское отделение, 1978. – 223 с.
17. Волошина Н. Й. Методика літератури. Проблеми, по-шуки, здобутки, перспективи // Українська література в загальноосвітній школі. – 1999. – № 1. – С 2-4.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)