Колонізація східних земель Русі
Польський вплив на українські землі відчувалося ще протягом XIV-XV століть, причому не тільки в тих областях, які безпосередньо входили до складу Польщі, але й у тих, які належали Великого Князівства Литовського. Тим не менш, Люблінська унія стала поворотним моментом, що змінив подальшу долю України. По суті справи, вона відкривала великий і трагічний період, названий істориками “козацьким”.
Після 1569 року, польський вплив не мало жодних стримуючих факторів, яким були, наприклад, обмежують закони Великого Князівства Литовського. Польща, яка представляла собою в середині XVI століття сильне, в економічному і культурному плані сформоване європейська держава, що базувалося на католицизмі, повинна була стати домінуючому чинником в новій державі Річ Посполита. Практично відразу ж після Люблінської унії починається адміністративне, юридичну та економічну перекроювання українських земель на польський лад.
Провідником цієї політики стає польська шляхта, яка отримала права на земельні володіння в будь-якій частині Речі Посполитої і з ентузіазмом рушила в багаті нові східні землі. Головною відмінністю польської шляхти від литовської аристократії були войовничий католицизм і відкрите презирство, з яким вони ставилися до українського населення і його культуру. Якщо у Великому Князівстві Литовському руську мову залишався державним навіть після 1569 року, то поляки, слідуючи за католицькими священиками, сміялися над мовою і невіглаством православного духовенства, українських міщан, селян і навіть шляхти – вважаючи їх культуру і традиції вартими значно нижче польської.
Особливо прикрим було те, що поляки мали вельми вагомі аргументи на підтвердження своєї правоти. Українська аристократія і шляхта залишалася на рівні цінностей Київської Русі, так і не створивши за період Великого Князівства Литовського нічого істотно нового. Тепер, зіткнувшись в особі Польщі з західноєвропейською цивілізацією середини XVI століття, вони виявили свою відсталість і майже повна відсутність освіти на тлі всіх досягнень епохи бароко.
Таке неприємне і самоунічіжітельно для української верхівки відкриття призводить до своєрідного феномену, що отримав в літературі назву “русина за походженням, поляка за національністю”. Французький інженер Г. Левассер де Боплан, який працював у Речі Посполитої на початку XVII століття, писав про українську шляхту, що та “наслідує польській, і, здається, соромиться того, що належить до інший, не римської вірі, в яку вони переходять щодня… “.
Після 1569 на українських територіях були ліквідовані залишки старої князівської адміністративної системи, і була введена польська. Україна тепер ділилася на шість воєводств: Руське, Подільське, Брацлавське, Волинське, Київське та Чернігівське. Воєводства поділялися на землі, землі на повіти. На чолі воєводств стояли воєводи, які зосереджували в своїх руках всю повноту влади, включаючи військову, адміністративну та очолювали апеляційний суд. Нижній щабель управління складалася з хорунжих (відповідали за військо всіх поветов) і підстароста (відповідали за судові справи).
Після створення Речі Посполитої права польської шляхти (“лицарства”, привілеї яких грунтувалися “на пролитої крові” за короля) були поширені і на українську шляхту. Шляхта закріпила за собою одноосібне право займати державні посади, володіти землею і селянами. Золоті вольності шляхти включали в себе “вільні вибори” (с 1573) короля і принцип liberum veto (коли один голос міг зірвати рішення сейму). Будь шляхтич мав право брати участь у виборах короля і навіть – потенційно їм стати (як сталося потім з М. Вишневецьким або Я. Собеським). Шляхта брала участь і в інших найважливіших державних рішеннях, зокрема – в утвердженні міжнародних договорів. Це право здійснювалося через участь у сеймиках – воєводств і земель, на які з’їжджалася вся шляхта даній території. Сеймики давали накази своїм послам на сейм, в яких висловлювали свої побажання і оголошували кандидатів на королівський престол. У сеймиках шляхта приймала рішення про додаткове оподаткування, про розподіл земельних пожалувань і посад в місцевих земських органах.
Багато принципів “шляхетської республіки” були в наслідку використані при створенні моделі козацької держави Українського Гетьманства.
Українська шляхта була вкрай неоднорідна. Насамперед магнати – близько 30 княжих прізвищ. Центром проживання українських старих князівських родів була Волинь, де знаходилися родові гнізда Острозьких (володіли 30% всієї Волині), Чарторийських, Воронецький, Четвертинських, Корецьких, Вишневецьких, Збаразьких та ін. Вже до середини XVII століття всі вони були лютими захисниками польських цінностей. Середня і дрібна шляхта (тут мова йшла вже про тисячі прізвищ) отримали свої привілеї на військовій службі і до середини XVI століття, складаючи до 5% населення, представляли собою найбільш мобільну і соціально активну частину українського суспільства. Саме до них в цей період поступово переходить роль лідерів національного українського руху.
У Польщі (на відміну від Великого князівства Литовського) у сільському господарстві панувала так звана Фольварочна система, в основі якої лежало використання залежною робочої сили, тобто. Е. Панщина. Першими з українських земель, на яких була поширена ця система, стала Галичина. Ще в 1435 р там був обмежений перехід селянина від одного пана до іншого тільки Різдвом, та й то із застереженням про сплату відкупу грошима, пшеницею та ін. Тепер поляки вводили нові форми повинностей, які давно вкоренилися в Польщі, але були невідомі в українських землях. Протягом XVI ст. в Польщі панщина виросла від 1 дня на тиждень з одного лана (близько 17 га) до 3, а в XVII ст. часто досягала 4-5 днів. Доходи власника фільварку росли головним чином за рахунок розширення площі оброблюваної землі, що в свою чергу збільшувало панщину. Згаданий вище Боплан писав: “Селяни там дуже нещасні, оскільки змушені власними силами відпрацьовувати три дні на тиждень на власних конях на користь свого сеньйора і давати йому… певну кількість… зерна, безліч каплунів, курей, гусей і курчат до Великодня, Трійці і Різдву; понад те – возити дрова для свого сеньйора і відпрацьовувати тисячі інших панщинних повинностей… не кажучи вже про гроші… Але й це ще не найважливіше, оскільки їх сеньйори користуються безмежною владою не тільки над їхнім майном, але також і над їхнім життям… “.
Особливо гостро на положенні українських селян позначився той факт, що юридичний підхід до них у Великому Князівстві Литовському і Польщі докорінно відрізнявся. Тільки до середини XVI ст., Після реформ Сигізмунда Августа і Литовських статутів 1566 і 1588 рр. селяни України позбавлялися захисту адміністрації та державної юрисдикції – т. е. у них відбиралося право подавати скарги до суду на свого поміщика. Таким чином, пан ставав повноправним власником свого селянина, і навіть сам король не мав права втручатися в їхні стосунки. Відрізнялася юридична практика Литви і Польщі і в іншому, не менш важливому пункті: поляки не залишали за селянином права володіння землею. У Великому Князівстві Литовському, особливо в українських землях, наявність селянина-власника було явищем широко поширеним. Безцеремонне позбавлення селян їхньої землі поміщиками, що почалося в середині XVI ст. викликало гнівний протест і опір. Протягом довгих століть, аж до ХХ століття український селянин буде боротися за свою землю.
Незважаючи на те, що перед Люблінською унією норми права на українських землях були підведені під стандарти всієї Речі Посполитої, неможливо було відразу змінити менталітет. Селяни українських земель сторіччями мали право на рівних з іншими соціальними верствами звертатися до суду і розпоряджатися своєю землею. Та й місцеві дворяни бачили у своїх селян якщо не рівних собі, то й не “бидло”. Тепер все було інакше.
За даними описів (люстрацій) почала XVII століття в руки польської шляхти перейшло до 30% приватного земельного фонду Правобережної України. В основному це були величезні магнатські латифундії. Після приєднання до Речі Посполитої Сіверщини за Поляновським мирним договором 1634, всі землі, на володіння якими не були представлені документи, були роздані польським магнатам Пісочинського, Оссолінських (він отримав Батурин і Конотоп) та ін.
Зростання експлуатації з боку польської шляхти приводив до масової втечі селян із західних і центральних районів України. Райони Придніпров’я представляли собою аж до XVI століття включно величезний безлюдний край. За лінією Вінниця-Брацлав-Черкаси аж до Чорного моря починалося Дике Поле, з величезними природними багатствами і нічим не стримуваної татарською загрозою. Великі наїзди татарських загонів (“ЧАМБУЛ”) відбувалися практично щорічно, а дрібні напади, що супроводжувалися відведенням в повний і грабежами, взагалі відбувалися постійно.
Існування величезних незаселених територій на південному сході України створювало унікальну можливість для появи слобідок вільних поселенців і початку процесу колонізації цих земель. Південна Київщина і Брацлавщина, а також території так званого Дикого Поля, ставали головними регіонами цієї колонізації. В актових книгах польської адміністрації налічуються сотні справ про “втікачів”, яких їх колишнім господарям практично ніколи не вдавалося повернути. Якщо в середині XVI століття на лінії Київ-Брацлав взагалі не існувало сіл, то в першій половині XVII століття тут вже були сотні сіл і десятки містечок. Особливо розростається Брацлавське староство, заселяється пустувало Умань, з’являється Чигиринське староство.
Активізація козацтва, і як результат, зменшення татарської загрози, ще більше сприяло цьому процесу. У результаті колонізації чисельність людей у східній Україні збільшилася майже в 20 разів. Це були вже зовсім інші люди, які не забиті кріпаки, а вільні поселенці, звиклі заробляти власними руками і зі зброєю в руках захищати себе і свої сім’ї від набігів татар. Колонізатори мали серйозні преференції навіть від уряду. Ще 1507 р в Брацлавському воєводстві було скасовано подимне з метою залучення переселенців.
Формування менталітету жителів прикордоння стало однією з найважливіших передумов для майбутнього нового соціальної освіти – козацтва. Багато поселенців мали наділи, дорівнювали наделам шляхтичів або перевершували їх.
На початку XVII століття на українських землях набуває поширення виробництво селітри, яку добували від Київщини до Дикого Поля. Не менш важливим і популярним стають млини, які, однак, були оголошені прерогативою панських володінь. Водяні млини в Україні були серйозними підприємствами, які не тільки мололи зерно, але також пиляли дрова, валяли сукно та ін. Розвивалася і железнорудний промисловість: рудні (металургійне підприємство, в якому з руди добували залізо). Особливістю “рудні” було використання водяній тяги (за допомогою водяного колеса приводили в дію хутра, ковальські молоти та ін.). Споруджувалися вони як на Правобережжі, так і в нових східних областях. Куріння горілки починається з середини XVI століття. У містах широке поширення мали цехи, зароджувалися мануфактури.
У вільні землі на сході спрямовувалися не тільки втікачі, а й польські магнати, які далеко від королівської влади почувалися особливо впевнено. У східній Україні майже повністю була відсутня судова система Речі Посполитої. Все вирішувалося правом сильного, і у земельних спорах зазвичай перемагав той, чиї приватні збройні формування перевершували силами сусідських.
Поступово Лівобережна Україна стає краєм магнатських латіфундрій, величезних розмірів, з необмеженою владою і силою тих, кого Б. Хмельницький пізніше влучно назвав “королевятамі”. Наприклад, знаменитий С. Лащ (коронний стражник на службі у С. Конєцпольського) прославився тим, що підбив свій каптан винесеними проти нього судовими рішеннями (у нього їх накопичилося 236), користуючись заступництвом магната і відкрито кидаючи виклик королівської влади. Знаменита Вишневеччини (величезні володіння князів Вишневецьких), включала такі міста, як Лубни, Полтава, Прилуки, Голтву, Золотоношу, Пирятин, тисячі сіл і понад 230 тисяч селян. Рівної цього володінню не було не тільки в Речі Посполитій, а й у всій Західній Європі.
Вишневецькі і Конецпольські активно заселяли свої землі, залучаючи українських селян оголошеними “роками свобод” для нових поселенців. Але коли ці пільгові роки спливали, колоністи відмовлялися виконувати панщину. Починалося активний опір. Наприклад, коли в 1618 р князь Юрій Вишневецький спробував ввести “нечувані податки”, чи ледве ні половина населення Лубенщини кинула свої слобідки і розійшлася. Люди бігли тепер і звідси, з цих нових країв. Бігли або на Слобідську Україну, в район Оскола, Валуйки і Воронежа, або подавалися в Запоріжжі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)