Колоніальний період Перу і боротьба за незалежність

У віце-королівстві Перу іспанське меншість (приблизно 8 тисяч осіб з 1,5 мільйона осіб чисельності всього населення) поставило собі на службу в першу чергу частина племінної знаті і зміцнило систему громад, що існувала ще за інках. Велика частина громад, на землях яких були створені маєтку, виплачувала в централізованому порядку різні податі. Частина земель була передана Римсько-католицької церкви і місіонерам, також експлуатував корінне населення. Індіанці, не пов’язані з маєтками, відпрацьовували повинності на будівництві храмів, громадських будівель, мостів, на мануфактурах і рудниках (ця форма експлуатації відома як “мита” і практикувалася ще інками).

У землеробстві, яке стало спеціалізуватися на вирощуванні пшениці і рису, панували феодальні відносини. Мануфактурне виробництво, гірничорудна справа також були засновані на важкій примусову працю, що призвело до різкого скорочення чисельності індіанців. Для роботи на рудниках ввозилися негри-раби з Африки. Крім економічної експлуатації з 1720 року активізувалася насильницька політика “іспанізації” (заборона на використання місцевої мови в спілкуванні з колонізаторами). Діяльність священиків-місіонерів за зверненням індіанців у християнство також не завжди протікала мирно. Соціально-економічний і релігійний гніт спровокували в XVIII столітті низку повстань. В результаті колонізатори змушені були не тільки посилювати каральні заходи, а й проводити обмежені соціальні та адміністративні реформи.

У 1773 році з віце-королівства було виділено Верхнє Перу (нині Болівія), яке увійшло до складу віце-королівства Ла-Плата (нині Аргентина). У 1783 році була скасована енкомьенда (полягала в тому, що формально вільний індіанське населення переходило під “заступництво” іспанців і було зобов’язане відробляти панщину або платити оброк) і дозволений товарообмін між іспанськими колоніями. В результаті посилилася спеціалізація окремих територій віце-королівства Перу (на узбережжі Тихого океану оброблялися в основному технічні культури і розвивалося рибальство, господарства нагір’я займалися скотарством). Розкладання феодальних відносин, що грунтуються на примусову працю, відбувалося вкрай повільно, що згодом зумовило вкрай затяжний характер боротьби за незалежність.

Особливості колоніального правління в Перу, а також соціальної структури є основними факторами, що зумовили те, що війна за незалежність цієї колонії набула характеру затяжної громадянської війни. До початку XIX століття населення Перу складала не більше 1,5 мільйонів чоловік, з них 1,1 мільйона – індіанці, близько 150 тисяч – іспанці-емігранти (ісп. Peninsulares), креоли і метиси, понад 50 тисяч – негри-раби і мулати.

Іспанія вважала Перу однієї зі своїх найнадійніших колоній у Новому Світі. Незважаючи на масштабність, індіанські селянські повстання (1780-1783 роки, 1808-1815 роки) мали обмежений характер, в них практично не брали участь креоли, що визначили, наприклад, антиіспанського спрямованість рухів в Колумбії або Венесуелі.

Фактичним ініціатором боротьби за незалежність Перу виступив в 1821 році генерал Хосе де Сан-Мартін, який направив з території Аргентини війська на Ліму. Надана Сан-Мартіну допомогу армією Симона Болівара привела до поразки іспанців і перуанських прихильників офіційного Мадрида. У 1822 році Установчі збори проголосили Перу республікою і прийняло першу конституцію. Пішов ряд невдалих спроб Іспанії силою утримати Перу в якості свого останнього оплоту на континенті. Остаточно Перу звільнилося від іспанців після розгрому сил метрополії в битві біля Хуніне і Аякучо (1824 рік) і здачі іспанського гарнізону в Кальяо (1826 рік).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Колоніальний період Перу і боротьба за незалежність