Коли політичне рішення переважніше юридичної
Коли політичне рішення переважніше юридичної: конституційний переворот як інструмент захисту ліберальної демократії
Існують три різні логіки оцінки переворотів: юридична (згідно цієї логіки, всі вони погані вже тим, що руйнують право), ідеологічна (перевороти поділяються на хороші і погані залежно від політичних симпатій) і прагматична (критерій – ефективність чи неефективність використання цього інструменту в конкретної ситуації). Вони в принципі відповідають трьом правовим підходам – норматівізму, школі природного права і реалізму. Перший відкидає все, що порушує право неправовим шляхом; другий виправдовує такі порушення, якщо вони ведуть до торжества справедливості (jus resistendi); третій розглядає конституційний переворот як безумовне відхилення (девіацію, делинквентность і злочинність) в правовому розвитку, але висуває різні параметри оцінки даного явища в контексті конкретної ситуації. Наприклад, один переворот може бути виправданий в одній ситуації (як прояв “необхідної оборони”), але засуджений в іншій (якщо він означає перевищення цієї оборони).
Перевороти, як було показано, можуть мати діаметрально протилежну спрямованість: одні руйнують конституцію для встановлення авторитарного (тоталітарного) режиму; інші, навпаки, руйнують її для встановлення демократичних норм; треті – для того, щоб усунути загрозу ліберальної демократії з боку її супротивників. У той же час їх об’єднує те, що всі вони використовують неправові (силові) методи досягнення мети; включають фазу знищення старого права або, принаймні, маніпулювання їм; нарешті, проголошують нове право і прагнуть здійснити його легітимацію. Цей феномен, неодноразово повторювався в історії, поставав у вигляді конституційних переворотів, явно чи завуальовано трансформувати політичні системи.
Конституційний переворот – завжди прецедент неправового виходу з ситуації конфлікту. Руйнуючи право як несучу опору організації влади, переворот сам по собі не створює конструктивної основи для розвитку. Він повинен поступитися місцем конструктивним правовим реформам, спрямованим на подальшу легітимацію влади. Проте бувають ситуації, коли політичні рішення переважніше юридичних, а конституційний переворот є оптимальним виходом з кризової ситуації. Одна з таких ситуацій – підстава нової держави з неминучим переглядом колишнього державного суверенітету (правового рішення, як вважають деякі, не мали ситуації в Ірландії, в Лівані, в Югославії); інша – вихід із ситуації конституційної невизначеності (подолання анархії); третя – спроба зупинити громадянську війну (м’який переворот де Голля). Особливої уваги заслуговує конституційний переворот проти соціальної революції (наприклад, спроба генерала Корнілова знищити двовладдя в Росії). Саме так оцінював А. де Токвіль у своїх спогадах досконалий принцом-президентом переворот, який вважав за можливе прийняти як “менше зло”. У сучасних умовах істота дилеми – переворот як ліки від встановлення тоталітарного режиму. Так, здійснення перевороту у Веймарській республіці з метою її захисту від нацизму було б більш оптимальним рішенням, ніж реалізувати конституційне прихід нацизму до влади. Інша модифікація тій же ситуації – конституційний переворот проти встановлення фундаменталізму (наприклад, у Туреччині, Єгипті, Алжирі). Третя – конституційний переворот проти розпаду країни або такого конституційного застою, який може мати наслідком колапс системи.
Помилка традиційного лібералізму полягала в тому, що він, вірячи в торжество права і розуму, або зовсім не усвідомлював загрози антидемократичних переворотів, або не бачив способів захисту від неї. Так загинули багато демократичні режими XX ст.: Тимчасовий уряд у Росії, Веймарська республіка в Німеччині, республіканські режими в Італії та Іспанії, не кажучи про нестабільних демократіях за межами Європи, в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, де практично всякий рух в напрямку демократії співвідносилося з загрозою військових переворотів.
Науковий аналіз цих переворотів незмінно стикався з принциповою трудністю пояснення успіху антидемократичних сил, стабільності і тривалості існування авторитарних режимів. По суті, тут, як і в ході інших революцій, діє відома формула переходу влади: від правих (консерваторів) до центру (помірним) і лівим (радикалам). У процесі цього переміщення влада стає все більш концентрованою, її соціальний базис в країні все більш звужується, оскільки в ході кожного важливого кризи переможена угруповання викидається з політики, що призводить до послідовного відмови від ліберального конституціоналізму. У новітній час в умовах глобалізації та зростання протидії їй з боку традиціоналістських сил, ускладнення механізму державного управління, технічних можливостей маніпулювання масовою свідомістю виникає і стає все більш актуальною ще одна проблема. Вона полягає в тому, щоб навчити демократію захищатися від авторитарної загрози в її нових формах і при сучасному технічному оснащенні.
У сьогоднішніх умовах здійснення конституційного перевороту набуває іншу конфігурацію: ключем до успіху є вже не тільки (і не стільки) контроль над силовими інституціями чи захоплення стратегічних комунікацій, скільки вирішення проблеми легітимності. Ця мета може бути досягнута в разі зведення воєдино наступних параметрів: формування масової свідомості (громадського руху), соціальні очікування якого виявляються пов’язаними з модифікацією конституції; Розробка та своєчасне висування зацікавленими силами проекту конституційної реформи (яке має відбутися не раніше і не пізніше наміченого часу – піку суспільних настроїв на користь конституційного перегляду); встановлення сприятливого інформаційного середовища, здатної переконати суспільство в необхідності реформи і нейтралізувати, у разі необхідності, її опонентів; обрання таких інструментів маніпулювання правом, які відповідають місцю і часу; перетворення в своїх союзників тих політичних гравців (інститутів, громадських рухів і лідерів), які здатні забезпечити юридичну легітимацію перевороту, насамперед законодавчої влади і (або) інститутів конституційного правосуддя. При досягненні цих передумов ситуація “конституційної невизначеності” має всі шанси завершитися “оксамитовим” (що не вимагає масованого застосування насильства) конституційним переворотом.
З технологічної точки зору, конституційні перевороти сучасності характеризуються такими рисами: ослабленням традиційних інститутів законодавчої влади (парламентів) з паралельним збільшенням маніпулятивної ролі засобів масової інформації у вирішенні законодавчих проблем; значно більшою юридизации політики, ніж це було раніше; безпосередній включеністю конституційної проблематики в політичну боротьбу і, отже, більшою залежністю конституційних змін від мінливої електоральної ситуації (політичні програми виражаються в альтернативних конституційних поправках, що стають предметом громадських дебатів на виборах); різко збільшеною роллю конституційного правосуддя, інститути якого виявляються єдиним бастіоном аристократизму перед хвилею конституційного популізму; зростаючої політизацією рішень конституційних і верховних судів, які всією логікою подій виявляються останньою інстанцією при вирішенні конституційних конфліктів.
Нові технології (конституційні, політичні та інформаційні) та їх комбінації дозволяють здійснювати більш жорсткий контроль над суспільством і правовим розвитком, вони дозволяють зробити тиск на нього більш інтенсивним, але в той же час м’яким. У цих умовах конституційні перевороти взагалі стають невидимі (свого роду “операціями під загальним наркозом”). Ідеальний тип конституційного перевороту – такий, що ніхто не помітив. Не слід забувати, однак, що результати одного перевороту цілком можуть коригуватися іншим переворотом (або одним переворотом всередині іншого).
Як для лікаря важливо знання симптомів хвороби, так для порівняльного конституціоналіста істотне значення має знання не тільки фіксованих конституційних норм, а й тих конституційних патологій – відхилень від норм, можливостей маніпулювання ними, які реально практикуються сучасними режимами.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)